Опинившись після тривалої відсутності у напівзруйнованому домі свого дитинства, головна героїня роману — успішна бізнес-леді — бродить його порожніми кімнатами і химерними чорними ходами, лабіринтами своєї пам’яті, підземеллями історії старовинного міста, зустрічаючи на своєму шляху привид Ґешефта, вічного мандрівника часу Юру-юродивого, представників давніх аристократичних польських родів, вірменських торгівельних династій і єврейських підприємницьких фамілій, знаменитих картярів, гендлярів, коханців, фарцовщиків і контрабандистів.
на задній палітурці (там, де зазвичай живуть безіменні анотації або відгуки людей з упізнаваними іменами) є текст про «що хотів сказати автор» – кілька речень за підписом самої марини гримич. і в ньому йдеться про зізнання в любові до бердичева, на місці якого, утім, могло б бути яке завгодно багатонаціональне містечко правобережжя. про мене, там узагалі могло би бути що завгодно, бо з портретом містечка, бердичева чи ні, в тексті не склалося. і подані різними шрифтами й позначені різними датами листи–нотатки–щоденникові записи атмосфери занадто не увиразнюють (а про шрифти мудро вигадано, щоб читачі точно не переплутали, де від чийого імені текст). утім, до останньої третини, де почалося всіляке глибокомудріє та спроби філософічних діалогів, воно було навіть симпатичне.
"Ще один бердичівський досвід. Майже весь минулий місяць минув у святкуваннях під загрозою втрати партійного квитка. Лише в будинку-химері мені це сходило з рук. Миколая, католицький Свят-вечір, католицьке Різдво, наш Новий рік, православний Свят-вечір, православне Різдво... У стінах цього будинку-химери я наче втрачаю здоровий глузд, життя перетворюється на фантасмагоричну мішанину реальних і нереальних подій, соціалістичної дійсності і дореволюційних устоїв".
Несподівано дуже сподобалася книга, події в якій розпочалися в химерному 'інтернаціональному' домі на початку ХХ ст. Тут поряд з тогочасними вірменами, євреями, поляками, українцями заплутаними коридорами-лабіринтами блукає міфічний привид гешефту з синіми нігтями й синіми губами і просить копієчку в тих, кому хоче подарувати 'фарт'. Тут добробут одного роду залежить від хисту до картярських афер, проте невідомо, в якому коліні він вигулькне. Тут клямка в дверях до потаємного сховку відчиняється тільки від співу, а зберігається в ньому омріяний старим євреєм Мусею "народний музей": записки для гри у флірт, листи, щоденники, дитячі зошити, з яких довідуємося історії про всі гілки цього дому-дерева.
Самого Бердичева у романі таки небагато, але харизматичний дім цілком компенсує своєю атмосферністю й до певної міри готичністю - не настільки зловісною, як дім Ешера в Едгара По, швидше нагадує поштамт із Пратчетівського Going Postаl, де ніколи невідомо, куди можуть завести численні коридори і сходи.
Зосталися двоякі відчуття від цієї книжки. Дуже довго мені тягнувся вступ, а потім не дуже потішив виклад історій листами, проте далі це наче себе доволі непогано виправдало, але якраз до переломного моменту. Бо він мені теж видався зайвим, хоча далі авторка наче пояснює його, вплітає все до купи, але це наче занадто туго закрутило клубок. Сподобалося, як Гримич показує подальшу долю і як вона пов'язана з минулим. Не сподобалося, як писала тут у своїй рецензії вже verbava, що самого духу Бердичева нема, як є зайвим оте моралізаторське закінчення в стилі пояснення для школярів в підручнику з літератури змісту історії, котрі не допетрали, що і до чого з самої історії.
«-Алло! Вас не чути! Хто? Не чую! Хто помер? Фріда? Коли? А коли похорон? Завтра? Хто це дзвонить? Назвіться!…»
Роман від автора нашумівших «Клавки» та «Юри» потрапив мені в руки дивним шляхом - через полицю букросінгу у під‘їзді. Схопила, заховала в рюкзак, згодом прочитала і тепер мій обов‘язок залишити цю книгу в новому місці для нових людей.
Роман охоплює декілька століть і проводить житловий дім із його мешканцями у Бердичеві спочатку повз романтичне 19 століття, потім революційні роки, дві війни, післявоєнний час і веде аж до 2006-го. Головна героїня - Ірина Ревуцька, успішна бізнес-киянка, яка повертається до вже порожнього будинку через дзвінок невідомого, який повідомляє, що її подруга Фріда померла. Тут все і починається.
Роман порушує проблему ідентичності та самосвідомості. Книга зачепить ваші сентиментальні струни, присипле дрібкою містики і поверне у давні минувші роки, коли люди ще у щось вірили.
Дуже неоднозначні враження від цього тексту. Прочитала швидко і наче отримала задоволення, але ж у кількох місцях надзвичайно хотілося брати до рук олівця і креслити-креслити… Якісь шматки хотілось просто викинути як наче крізь текст де-не-де залишили проступати чернетку до нього - з зайвими нотатками які цей текст місцями якось спрощують, «сплощують». Початковий пасаж про те яка ультимативна бізнес-вумен ця Ірина відчувався трохи натужним, неорганічним, скільки разів там слово бізнес повторювалося я не знаю, але мене вже від нього мутило… спроба туди вплести міфологію вищих і нижчих світів то зрозуміла пізніше паралель з дому-химери, але там напочатку тексту мені відчувалась якось відірвано, неорганічно.
Як завжди в пані Марини, дуже добре уявляєш події та занурюєшся в текст. Знову таки цікаво, після "Клавки", побачити історичний контекст, цього разу Бердичева. Не надто сподобались ці прийоми з вкрапленнями містики і різних фантасмагорій, але загальна картина від цього не псувалась. Було цікаво спостерігати за тим, як поступово розкривається головна героїня, і ти вже здогадався про неї більше, але чекаєш підтвердження від автора. Було кілька алюзій на різні класичні сюжети, так би мовити модернізм. Ну і в кінці щось схоже на передостанній розділ в Клавці. В загальному не погана книга, але для мене занадто багато містичних речей, як в серіалі "падіння дому Ашерів"
Неочікувано. Спочатку мені не сподобалась вся ця містика з домом-древом. Але потім стало зрозуміло, що в елементі містики було дуже багато філософського і художнього сенсу.