What do you think?
Rate this book
Там, де заходить сонце
Ми живі, поки ми віримо
Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син…
Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»?
Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій.
Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце?
«Там, де заходить сонце» – книга-пластир на кожне зранене серце та водночас надзвичайно чесна оповідь про життя на його заході.
Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син…
Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»?
Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій.
Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце?
«Там, де заходить сонце» – книга-пластир на кожне зранене серце та водночас надзвичайно чесна оповідь про життя на його заході.
240 pages, Paperback
Published March 15, 2024
38 people are currently reading
1501 people want to read
About the author
Олена Пшенична
2 books32 followersОлена Пшенична – українська журналістка, сценаристка, колумністка та громадська активістка. За її плечима – майже 20 років роботи в медіа, зокрема на провідних українських телеканалах. Амбасадорка інклюзії та консультантка проєктів для дітей з РАС благодійного фонду «Голоси дітей». Нині Олена як сценарист створює соціальний контент у співпраці з UNICEF, USAID, Центром демократії та верховенства права та іншими міжнародними та українськими громадськими організаціями.
Зараз Олена — студентка магістерської програми "Управління неприбутковими організаціями" Українського католицького університету.
Виховує двох дітей: доньку-підлітка та п’ятирічного сина. Після того, як три роки тому хлопчику діагностували аутизм, Олена стала амбасадоркою інклюзії та консультанткою проєктів для дітей з РАС благодійного фонду «Голоси дітей».
Зараз Олена — студентка магістерської програми "Управління неприбутковими організаціями" Українського католицького університету.
Виховує двох дітей: доньку-підлітка та п’ятирічного сина. Після того, як три роки тому хлопчику діагностували аутизм, Олена стала амбасадоркою інклюзії та консультанткою проєктів для дітей з РАС благодійного фонду «Голоси дітей».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 298 reviews
April 18, 2024
Пʼять від мене і не менше 💔💔💔 серце розірвала звісно, але тут і багато світлих моментів
Така - світло-сумна 🩵
Особливо аплодую авторці за те, як вона «вписала» війну у життя кожного, не відчулося жодної фальші та штучності, абсолютно так, як ця війна відчувається насправді і кожного дня 💔
Плакала 4 рази 👌
Така - світло-сумна 🩵
Особливо аплодую авторці за те, як вона «вписала» війну у життя кожного, не відчулося жодної фальші та штучності, абсолютно так, як ця війна відчувається насправді і кожного дня 💔
Плакала 4 рази 👌
Read
January 26, 2025Вчителька укрмови на пенсії Віра Тиха виховувала свого сина (як і своїх учнів) хорошою людиною. Тому, коли починається повномасштабна війна, а невістка з онуками Віри евакуюються у Швейцарію, її син не покидає матір безпомічною й самотньою в порожньому будинку на Київщині, доки сам інтенсивно ганяє у волонтерських справах. Ні, він прилаштовує її в добрий приватний будинок для старих - хай побуде під медичним наглядом і в товаристві однолітків, доки він не може про неї належно подбати. Звичайно, це не назавжди, не міг же він відмовитися від матері назавжди, "він же ніби нормальний хлопець", вона тут ненадовго.
"— Усі ми тут ненадовго, — першим реагує Художник. — Тільки звідси в кожного свій маршрут."
Інакше кажучи, все, як у житті в будь-якому сеттінгу, але тут, на узбіччі поза родинним колом, поза суспільними зв'язками, поза інформаційним простором (стареньким не дозволяють дивитися новини, щоб тиск не скакав, переказують тільки вибране-духопідйомне), на антресолях історії доживають віку не тільки ці персонажі, а й все минуле, яке вже не пристосуєш до теперішнього, якісь типові біографії ХХ століття - від майже героїчних (один із персонажів має наближену до дисидентської біографію - побував на похороні Симоненка й урочистостях у Шевченківські дні, звичайно, неофіційні, на річницю перепоховання, а не офіційні на день народження чи смерті) до стереотипного шахтаря (шахтарські страйки, за совка "було харашо, а тепер шо попало"), скаліченого під час однієї з численних аварій у 90-ті, з усіма варіантами посередині - все життя на одній роботі, а в 90-ті прилаштувати дітей на добрі посади, де можна брати хабарі чи користатися адмінресурсом (і ця відмова від відповідальності плавно перетікає в теперішнє і набуває різних проявів). У літературі 90-х/про 90-ті багато говорилося про драму безбатченківського покоління, яке мусить самотужки прокладати собі дорогу, бо старі моделі вже не діють - вони перші, хто подорослішають за нових обставин, а старі моделі дорослішання вже нерелевантні - ну, а це погляд з другого боку, з боку тих самих батьків (хтось втратив дітей у ході природної сепарації, помножені на тогочасні реалії, хтось втрачає на війні, широкий каталог можливостей).
Типажі, звичайно, рівно настільки нюансовані, наскільки можна очікувати від книжки, де головну героїню звати Віра Тиха, а заключний розділ називається "Ми живі, доки ми віримо" - скажімо так, ставку зроблено на широкі мазки й максимальне увиразнення типажів, це не про індивідуальні психологічні переживання й колізії, а про соціальні типажі. Але не бракує й колоритних діалогів ("Боже, яке красіве. Це шо, на смерть?"), і прекрасних сюжетних ходів (я аж трохи просльозилася, коли ця книжка про старіння раптом бере типову штуку з історій дорослішання, і сцена з початку майже дослівно розігрується вдруге в кінці, тільки якщо на початку головна героїня виступає в ролі новенької, що зустрічається зі значно досвідченішою людиною, то вдруге в ролі досвідченої вже вона).
Однак для мене ця маска старості тут була не дуже переконливою. Тут виписано старість передовсім як body horror, з постійним увиразненням тілесного виміру і якоїсь неминучої інфантилізації, чи що - пісяти в горщик, митися під наглядом санітарки, це тіло, якому відмовлено в гідності, приватності, можливості бажати чи бути бажаним, етц. Ну, наприклад, так - але прикладів можна понавибирати кількадесят:
Але ж у випадку фізичної немічності оцей прагматичний догляд - це не горор, це милосердя. І якщо допомога є і вчасна, то відсутність приватності не здається найбільшою драмою, якщо з цього не роблять драми навколишні, принаймні наскільки можу судити з тих старших людей, яких знаю - ну а там поживем-побачим, якщо доживем. Але, загалом, мені саме це здається дуже страшним радше для людини, яка раптом втратила частину функціоналу чи приміряла на себе таку можливість, аніж для того, хто йшов туди поступово (та й то, як пише Улюра у своїй рецензії, простір, де під час війни вдається дожити до старості й померти від природних причин - це вже сприймається майже як простір утопії).
Стиль для мене подекуди трошки переобтяжений багатослівними красивостями-сентиментальностями (наприклад: "І сонце, що мить тому було насичене жов-тим, раптом перетворювалося на клубок помаранчевої, а потім і червоної цукрової вати. Вата швидко танула й відразу ж прилипала до хмар. Пухнасті небесні коти, білки та слоненята — всі вони нагадували персонажів якоїсь казки, що її обов’язково хтось мав прочитати нам перед сном") (наприклад: "Цей мамин погляд... Так дивитися можуть тільки вони. Так, ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла. Лагідно перебирати твоє волосся. Лоскотати твої щоки. І знову обіймати"), але, припустімо, це може бути така характеристика головної героїні-вчительки укрмови? Діалоги при цьому дуже живі, сурж прекрасний. Коротше, були якісь суб'єктивні моменти, за які я чіплялася і які я собі записую на пам'ять, але роман дуже виразний і з вдалим несподіваним ракурсом до сюжетів, які ми зазвичай бачимо з геть іншої перспективи.
"— Усі ми тут ненадовго, — першим реагує Художник. — Тільки звідси в кожного свій маршрут."
Інакше кажучи, все, як у житті в будь-якому сеттінгу, але тут, на узбіччі поза родинним колом, поза суспільними зв'язками, поза інформаційним простором (стареньким не дозволяють дивитися новини, щоб тиск не скакав, переказують тільки вибране-духопідйомне), на антресолях історії доживають віку не тільки ці персонажі, а й все минуле, яке вже не пристосуєш до теперішнього, якісь типові біографії ХХ століття - від майже героїчних (один із персонажів має наближену до дисидентської біографію - побував на похороні Симоненка й урочистостях у Шевченківські дні, звичайно, неофіційні, на річницю перепоховання, а не офіційні на день народження чи смерті) до стереотипного шахтаря (шахтарські страйки, за совка "було харашо, а тепер шо попало"), скаліченого під час однієї з численних аварій у 90-ті, з усіма варіантами посередині - все життя на одній роботі, а в 90-ті прилаштувати дітей на добрі посади, де можна брати хабарі чи користатися адмінресурсом (і ця відмова від відповідальності плавно перетікає в теперішнє і набуває різних проявів). У літературі 90-х/про 90-ті багато говорилося про драму безбатченківського покоління, яке мусить самотужки прокладати собі дорогу, бо старі моделі вже не діють - вони перші, хто подорослішають за нових обставин, а старі моделі дорослішання вже нерелевантні - ну, а це погляд з другого боку, з боку тих самих батьків (хтось втратив дітей у ході природної сепарації, помножені на тогочасні реалії, хтось втрачає на війні, широкий каталог можливостей).
Типажі, звичайно, рівно настільки нюансовані, наскільки можна очікувати від книжки, де головну героїню звати Віра Тиха, а заключний розділ називається "Ми живі, доки ми віримо" - скажімо так, ставку зроблено на широкі мазки й максимальне увиразнення типажів, це не про індивідуальні психологічні переживання й колізії, а про соціальні типажі. Але не бракує й колоритних діалогів ("Боже, яке красіве. Це шо, на смерть?"), і прекрасних сюжетних ходів (я аж трохи просльозилася, коли ця книжка про старіння раптом бере типову штуку з історій дорослішання, і сцена з початку майже дослівно розігрується вдруге в кінці, тільки якщо на початку головна героїня виступає в ролі новенької, що зустрічається зі значно досвідченішою людиною, то вдруге в ролі досвідченої вже вона).
Однак для мене ця маска старості тут була не дуже переконливою. Тут виписано старість передовсім як body horror, з постійним увиразненням тілесного виміру і якоїсь неминучої інфантилізації, чи що - пісяти в горщик, митися під наглядом санітарки, це тіло, якому відмовлено в гідності, приватності, можливості бажати чи бути бажаним, етц. Ну, наприклад, так - але прикладів можна понавибирати кількадесят:
— Степановна, а ви случайно не хочете мене покатать за вітром із вєтєрком? — грайливо запитує доглядальницю Камбала.
— А ви случайно не хочете свій кранік прикрутить або якось води менше дудлить? Бо я скоро тіки те й робитиму, шо буду вас в туалєт возить, — не бариться з відповіддю Степанівна.
— А чого зразу кранік? — обурюється чоловік.
— А шо, хочете сказать — шланг? Купала вас, бачила, не начинайте.
Але ж у випадку фізичної немічності оцей прагматичний догляд - це не горор, це милосердя. І якщо допомога є і вчасна, то відсутність приватності не здається найбільшою драмою, якщо з цього не роблять драми навколишні, принаймні наскільки можу судити з тих старших людей, яких знаю - ну а там поживем-побачим, якщо доживем. Але, загалом, мені саме це здається дуже страшним радше для людини, яка раптом втратила частину функціоналу чи приміряла на себе таку можливість, аніж для того, хто йшов туди поступово (та й то, як пише Улюра у своїй рецензії, простір, де під час війни вдається дожити до старості й померти від природних причин - це вже сприймається майже як простір утопії).
Стиль для мене подекуди трошки переобтяжений багатослівними красивостями-сентиментальностями (наприклад: "І сонце, що мить тому було насичене жов-тим, раптом перетворювалося на клубок помаранчевої, а потім і червоної цукрової вати. Вата швидко танула й відразу ж прилипала до хмар. Пухнасті небесні коти, білки та слоненята — всі вони нагадували персонажів якоїсь казки, що її обов’язково хтось мав прочитати нам перед сном") (наприклад: "Цей мамин погляд... Так дивитися можуть тільки вони. Так, ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла. Лагідно перебирати твоє волосся. Лоскотати твої щоки. І знову обіймати"), але, припустімо, це може бути така характеристика головної героїні-вчительки укрмови? Діалоги при цьому дуже живі, сурж прекрасний. Коротше, були якісь суб'єктивні моменти, за які я чіплялася і які я собі записую на пам'ять, але роман дуже виразний і з вдалим несподіваним ракурсом до сюжетів, які ми зазвичай бачимо з геть іншої перспективи.
July 21, 2024
Я навмисне обходжу десятою дорогою тему війни- а тут на тобі. І вже не кинеш, бо затягла авторка в цю історію мене з першої ж сторінки: я її почала читати в маршрутці і кинула, бо плакати на людях я й не соромлюся, але нашо?
Я навіть не знаю чи зайде ця історія людям до.. відповідного віку- правда у кожного цей вік приходить в свій час, коли ти починаєш думати (спочатку іноді, а потім частіше) що ти на цій землі не вічний, що на жаль- краще не буде, а буде по різному і гірше.
Ця книга достатньо проста: тут немає якихось таємних сенсів, глибин і відсилок
Просто останній дім для літніх людей- емоційний жах і страшилка для всіх, хто стає потенційним кандидатом на переселення туди
Це, звичайно було не найстрашніша тема твору, але дякувати на контрасті показала авторка, що справа не в домі для літніх людей, а в нашому до нього ставленні, що це сором і жах і смертельна образа, коли тебе туди запроторюють власні діти
А насправді ну це норм, коли ти сам вже не дуже дієздатний
Тим паче що цей дім таки близький до ідеального
Я не змогла відсторонитися від історії цих людей, бо знову наче приїхала додому, а там мама з розповідями про сусідів і настойки, які повертають активність паралізованій руці і тотальне занурення мами в наше життя, коли ти кроку не можеш ступити без її контролю ну і звісно ж її осудливі розповіді, що он ті діти здали батьків в стардом або ще кудись вигнали з хати
Не буду писати про деякі моменти, які трохи змазували загальне позитивне враження від книги, були моменти, коли навіть я ясно бачила, що це пропрацьований текст за всіма уроками майстерного написання тексту)
Але їх було небагато і дивлячись на те, що роман дебютний - мене цей текст переконав
Раджу всім тим, кому за)
Щоб знали до чого готуватися)
Я навіть не знаю чи зайде ця історія людям до.. відповідного віку- правда у кожного цей вік приходить в свій час, коли ти починаєш думати (спочатку іноді, а потім частіше) що ти на цій землі не вічний, що на жаль- краще не буде, а буде по різному і гірше.
Ця книга достатньо проста: тут немає якихось таємних сенсів, глибин і відсилок
Просто останній дім для літніх людей- емоційний жах і страшилка для всіх, хто стає потенційним кандидатом на переселення туди
Це, звичайно було не найстрашніша тема твору, але дякувати на контрасті показала авторка, що справа не в домі для літніх людей, а в нашому до нього ставленні, що це сором і жах і смертельна образа, коли тебе туди запроторюють власні діти
А насправді ну це норм, коли ти сам вже не дуже дієздатний
Тим паче що цей дім таки близький до ідеального
Я не змогла відсторонитися від історії цих людей, бо знову наче приїхала додому, а там мама з розповідями про сусідів і настойки, які повертають активність паралізованій руці і тотальне занурення мами в наше життя, коли ти кроку не можеш ступити без її контролю ну і звісно ж її осудливі розповіді, що он ті діти здали батьків в стардом або ще кудись вигнали з хати
Не буду писати про деякі моменти, які трохи змазували загальне позитивне враження від книги, були моменти, коли навіть я ясно бачила, що це пропрацьований текст за всіма уроками майстерного написання тексту)
Але їх було небагато і дивлячись на те, що роман дебютний - мене цей текст переконав
Раджу всім тим, кому за)
Щоб знали до чого готуватися)
May 3, 2024
Бажаю цій книжці отримати якомога більше нагород і визнання! Сама ж радитиму її усім, хто мене питатиме порад, і тим, хто - ні, теж.
April 27, 2024
Поки що це найкраща книга мого читацького 2024 року.
Я і плакала, і сміялась. Частіше плакала, звичайно 💔 От просто в саме серденько книга!
Дуже дуже сподобалася і максимальна всім рекомендація 👌
Я і плакала, і сміялась. Частіше плакала, звичайно 💔 От просто в саме серденько книга!
Дуже дуже сподобалася і максимальна всім рекомендація 👌
September 22, 2024
Спочатку я сильно шкодувалаю, що не читала цю дічЬ в електронці десь в додатку, де можна було б швидко виділяти "неймовірні" художні засоби на кшталт "щільно намазаних на серці спогадів", а доводилося їх підкреслювати лінером, а потім вбивати від руки, аби поділитися в своєму телеграм-каналі.
Фаворитом метафор став вираз "ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла". Просто уявила, як Джюнджі Іто, прочитав це, пішов ридати від заздрощів.
Зрештою шкодувала, що в принципі обрала цю книгу на свій клуб, адже, замість затишної історії, я отримала якусь лубочну подєлку, де жодному персонажу не те, шоб співчувати хотілося, там не вірилося в жодного! (Ну, ок, окрім однієї персонажки, другорядної, насправді).
Найцікавіше, що під час обговорення на клубі (нас було цього разу 12 людей), що леді вінтажного віку, що молоді дівчата відмічали, що ніяк не вдавалося повірити в цих героїв (хіба що окрім однієї), чи боодай якось їх співставити із своїми рідними чи знайомими бабусями чи дідусями.
Наступним пунктом відбирання "зірочок" стала основна думка твору, яка, попри свою анотацію, геть ніяк не стосувалася віри чи підтримки її. До того ж, весь масив тексту прямо таки унормовує стигматизацію що медичних геріатричних закладів, що просто будинків літніх людей. Наче нам мало в суспільсьстві цієї хворобливої думки, то давайте ми її підсилимо ще.
При цьому, показавши геть іншу картину таких закладів у Франції, авторка наче висміює і їх систему, і навіть саму думку, що літні люди можуть самостійно хотіти проводити старість в подібних місцях, а не вимагати від дітей та онуків лягти й вбитися поряд із ними, бо як жеж так, вони цих квіточок ростили, а вони тепер, падлюки такі, хочуть мати своє окреме життя.
В цілому весь твір скидається на дипломну роботу від старатєльной відмінниці, яка весь рік сиділа на першій парті, все ретельно нотувала, всі вимоги до літературного твору виконала, от тільки ані душі в ньому нема, ані душевності.
Додали до низького балу ще й надлишок епітетів ні до ладу, числені повтори одно й того самого, відсутність живості головних героїв, які, наче та балалайка, складаються з трьох струн і видають тільки одну мелодію.
Коротше, суцільне #Дафа_не_радить від всього клубу
Фаворитом метафор став вираз "ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла". Просто уявила, як Джюнджі Іто, прочитав це, пішов ридати від заздрощів.
Зрештою шкодувала, що в принципі обрала цю книгу на свій клуб, адже, замість затишної історії, я отримала якусь лубочну подєлку, де жодному персонажу не те, шоб співчувати хотілося, там не вірилося в жодного! (Ну, ок, окрім однієї персонажки, другорядної, насправді).
Найцікавіше, що під час обговорення на клубі (нас було цього разу 12 людей), що леді вінтажного віку, що молоді дівчата відмічали, що ніяк не вдавалося повірити в цих героїв (хіба що окрім однієї), чи боодай якось їх співставити із своїми рідними чи знайомими бабусями чи дідусями.
Наступним пунктом відбирання "зірочок" стала основна думка твору, яка, попри свою анотацію, геть ніяк не стосувалася віри чи підтримки її. До того ж, весь масив тексту прямо таки унормовує стигматизацію що медичних геріатричних закладів, що просто будинків літніх людей. Наче нам мало в суспільсьстві цієї хворобливої думки, то давайте ми її підсилимо ще.
При цьому, показавши геть іншу картину таких закладів у Франції, авторка наче висміює і їх систему, і навіть саму думку, що літні люди можуть самостійно хотіти проводити старість в подібних місцях, а не вимагати від дітей та онуків лягти й вбитися поряд із ними, бо як жеж так, вони цих квіточок ростили, а вони тепер, падлюки такі, хочуть мати своє окреме життя.
В цілому весь твір скидається на дипломну роботу від старатєльной відмінниці, яка весь рік сиділа на першій парті, все ретельно нотувала, всі вимоги до літературного твору виконала, от тільки ані душі в ньому нема, ані душевності.
Додали до низького балу ще й надлишок епітетів ні до ладу, числені повтори одно й того самого, відсутність живості головних героїв, які, наче та балалайка, складаються з трьох струн і видають тільки одну мелодію.
Коротше, суцільне #Дафа_не_радить від всього клубу
April 3, 2024
Мені обіцяли, що «Там, де заходить сонце» — книга-пластир для зраненого серця.
Але для мене ця книга стала стрічкою для воскової депіляції, яку час від часу з мене нещадно здирали.
Віра Тиха, 72-річна вчителька української мови, змушена тимчасово їхати до Будинку для стареньких людей. На вулиці 2022-й, син волонтерить день і ніч, невістка з онуками за кордоном. І краще якщо Віра Петрівна буде під наглядом.
«Золота осінь» зустрічає її колюче, бо всі ці люди мають свої шрами на серці. Та й характери у всіх різні.
Тут читачі можуть впізнати свою бабусю, балакучу сусідку, вічно незадоволену Язву чи діда, якому раніше «харашо було, а зараз нічого не понятно», ну бо всі ми зустрічали цих людей у реальному житті.
Часто вони сваряться, але все ж проростають у душі одні одних. Разом плетуть маскувальні сітки, пишуть листи для ЗСУ, святкують дні народження, читають в книжковому клубі «вставні щелепи» «Гаррі Поттера» й разом проводжають тих, чиє сонце вже зайшло.
Це дуже емоційний текст.
Тут багато різних почуттів: сум, страх, самотність, відчай, багато болю.
Сумні переживання чергуються з теплими спогадами з минулого. Та перш за все ця книга про віру.
Віру, надію та материнську любов.
« — Памʼятаєте, ви нам колись у цьому вашому «Гаррі Поттері» читали про чарівне дзеркало? — каже Художник. — Забув, як воно називається.
— Те, що показує найбільшу в серці мрію?
— Ага, воно. Я ще тоді подумав: якби його сюди до Будинку поставити, воно б нам усім показало те саме — родину. Бо коли твоє сонце заходить, це, як виявилося, єдиний важливий на небі пейзаж.»
Але для мене ця книга стала стрічкою для воскової депіляції, яку час від часу з мене нещадно здирали.
Віра Тиха, 72-річна вчителька української мови, змушена тимчасово їхати до Будинку для стареньких людей. На вулиці 2022-й, син волонтерить день і ніч, невістка з онуками за кордоном. І краще якщо Віра Петрівна буде під наглядом.
«Золота осінь» зустрічає її колюче, бо всі ці люди мають свої шрами на серці. Та й характери у всіх різні.
Тут читачі можуть впізнати свою бабусю, балакучу сусідку, вічно незадоволену Язву чи діда, якому раніше «харашо було, а зараз нічого не понятно», ну бо всі ми зустрічали цих людей у реальному житті.
Часто вони сваряться, але все ж проростають у душі одні одних. Разом плетуть маскувальні сітки, пишуть листи для ЗСУ, святкують дні народження, читають в книжковому клубі «вставні щелепи» «Гаррі Поттера» й разом проводжають тих, чиє сонце вже зайшло.
Це дуже емоційний текст.
Тут багато різних почуттів: сум, страх, самотність, відчай, багато болю.
Сумні переживання чергуються з теплими спогадами з минулого. Та перш за все ця книга про віру.
Віру, надію та материнську любов.
« — Памʼятаєте, ви нам колись у цьому вашому «Гаррі Поттері» читали про чарівне дзеркало? — каже Художник. — Забув, як воно називається.
— Те, що показує найбільшу в серці мрію?
— Ага, воно. Я ще тоді подумав: якби його сюди до Будинку поставити, воно б нам усім показало те саме — родину. Бо коли твоє сонце заходить, це, як виявилося, єдиний важливий на небі пейзаж.»
December 31, 2024
Уже читаючи книгу, я зрозуміла, що підсвідомо бачила її настрій схожим на теплий вайб «Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння». Це була моя помилка, бо книга, в цілому, сумна.
Ми з подругами збиралися на обговорення цієї книги. Хтось був критичнішим за мене, хтось - менш критичним, але в цілому можна стверджувати, що улюбленою вона ні для кого з групи не стала. Зокрема, дуже цікаво було дізнатися, наскільки досвід тих, хто мав підопічних у будинку для літніх людей або волонтерив у подібних установах, розходився з зображеним у книзі.
Війна. Чоловік головної героїні уже помер, невістка з дітьми виїхали за кордон, а її саму син вмовляє поселитися тимчасово у будинку для літніх людей, щоб цілковито зосередитися на волонтерстві і допомозі війську. Віра Петрівна Тиха, колись учителька, зараз – пенсіонерка з проблемами зі здоров’ям якийсь час пручається, але врешті, не бажаючи бути тягарем для сина у такі складні часи, згоджується.
Вплетеність війни тут відчувається всюди: волонтерство, в'язання шкарпеток, згадки добровольців, переселенці з перших хвиль, плетіння маскувальних сіток, навіть історія про жука у жучиному бомбосховищі. Сучасну українську прозу мені інакшою й уявити складно.
Водночас з темою війни пов’язаний і один епізод, який мене триґернув. Там згадувалися вишиванки, які передавали рідним закордон, бо ж хто б думав про ті вишиванки, коли вони тікали. Я загадували усі ті дописи про речі, які люди додали до своїх тривожних валізок, коли їхали в евакуацію, усі ті дрібнички чи непрактичні речі, які запакували з собою, бо не могли інакше. А закопані прапори? А термінове перевезення колекцій, що мають культурну, етнографічну, історичну цінність (тільки якщо не за ініціативи Міністерства культури, звісно)? Навіть у друзів запитувала, що такого нераціонального, сентиментального вони вкинули у свої рюкзаки. Серед відповідей, звісно, були і вишиванки.
Сльозовичавлювальні книги – це не моє. А тут за такий короткий об’єм ми проходимо майже по усіх больових точках читача (диво, як песик біля пансіонату лишився живим). Тому тепер, коли мене питають про книгу, з якою можна комфортно поплакати, я називаю оцю.
Авторка не презентації відповідала на питання, де зазначила, що закінчення, яке має книжка зараз, відрізняється від первинного задуму. Дочитавши до кінця, я зрозуміла, що це було дуже правильне рішення, бо так книга лишає надію читачеві. А надія у романах з такою чіткою соціальною проблематикою на фоні руйнівної війни – це надважливо.
Ми з подругами збиралися на обговорення цієї книги. Хтось був критичнішим за мене, хтось - менш критичним, але в цілому можна стверджувати, що улюбленою вона ні для кого з групи не стала. Зокрема, дуже цікаво було дізнатися, наскільки досвід тих, хто мав підопічних у будинку для літніх людей або волонтерив у подібних установах, розходився з зображеним у книзі.
Війна. Чоловік головної героїні уже помер, невістка з дітьми виїхали за кордон, а її саму син вмовляє поселитися тимчасово у будинку для літніх людей, щоб цілковито зосередитися на волонтерстві і допомозі війську. Віра Петрівна Тиха, колись учителька, зараз – пенсіонерка з проблемами зі здоров’ям якийсь час пручається, але врешті, не бажаючи бути тягарем для сина у такі складні часи, згоджується.
Вплетеність війни тут відчувається всюди: волонтерство, в'язання шкарпеток, згадки добровольців, переселенці з перших хвиль, плетіння маскувальних сіток, навіть історія про жука у жучиному бомбосховищі. Сучасну українську прозу мені інакшою й уявити складно.
Водночас з темою війни пов’язаний і один епізод, який мене триґернув. Там згадувалися вишиванки, які передавали рідним закордон, бо ж хто б думав про ті вишиванки, коли вони тікали. Я загадували усі ті дописи про речі, які люди додали до своїх тривожних валізок, коли їхали в евакуацію, усі ті дрібнички чи непрактичні речі, які запакували з собою, бо не могли інакше. А закопані прапори? А термінове перевезення колекцій, що мають культурну, етнографічну, історичну цінність (тільки якщо не за ініціативи Міністерства культури, звісно)? Навіть у друзів запитувала, що такого нераціонального, сентиментального вони вкинули у свої рюкзаки. Серед відповідей, звісно, були і вишиванки.
Сльозовичавлювальні книги – це не моє. А тут за такий короткий об’єм ми проходимо майже по усіх больових точках читача (диво, як песик біля пансіонату лишився живим). Тому тепер, коли мене питають про книгу, з якою можна комфортно поплакати, я називаю оцю.
Авторка не презентації відповідала на питання, де зазначила, що закінчення, яке має книжка зараз, відрізняється від первинного задуму. Дочитавши до кінця, я зрозуміла, що це було дуже правильне рішення, бо так книга лишає надію читачеві. А надія у романах з такою чіткою соціальною проблематикою на фоні руйнівної війни – це надважливо.
July 9, 2024
5+ ❤️🩹 Одна із найкращих книг за ці півроку.
May 15, 2025
Дякую можливості орендувати книги на Лібраріусі за те, що нарешті дійшла до цієї книги ❤️🔥
Дуже сентиментально, сумно і тепло водночас, а ще дуже родиноцентрично, іноді маніпулятивно, такий собі Бакман по-українськи 😅 от мені прям дуже схоже))
Поплакала пару разів 👌🏻
Дуже сентиментально, сумно і тепло водночас, а ще дуже родиноцентрично, іноді маніпулятивно, такий собі Бакман по-українськи 😅 от мені прям дуже схоже))
Поплакала пару разів 👌🏻
May 7, 2024
Коли я купувала цю книгу після прочитання пробного уривку, я знала, що все, що мені захочеться - критикувати її, але тим не менш я її купила, бо вона дуже легко написана і затягує в себе. Мені сподобалось як авторка пропрацювала образи героїв і, як органічно вона вписала війну в сюжетну лінію і життя людей.
В той же час, мені шалено не сподобалась система цінностей, яку ця книга пропагує.
1) Семидесятирічні люди позиціонуються як дуже старі, дуже немічні і дуже хворі. Так, багато де в Україні це так і є, але література має в собі можливість впливати на суспільст��о, а не нормалізувати те, як воно є зараз. Була одна єдина фраза, що за кордоном не так (дійсно не так), але жодної сюжетної зміни в книзі не відбулось.
2) Головна героїня (курвила мене з першої по останню сторінку) - гіперопікаюча колишня вчителька, яка постійно відіграє роль жертви, маніпулює, бреше і «страждає». Це теж гарно відображає реальність, таких жінок дійсно дуже є багато, але знову ж а чи не завдання літератури це змінювати?
3) Несепаровані дорослі діти і дорослі батьки в цій книзі показані як добро, натомість всі хто не живуть разом в одному кагалі - як егоїстичне зло. Тут навіть можна було б не коментувати, але я прокоментую: дорослі люди несуть відповідальність за власне життя, здоров’я, життєвий вибір, вчинки і їх наслідки. Не діти за батьків вирішують, не батьки за дітей. Кожен сам за себе. І тут знову ж таки, література має популяризувати зміну суспільства, а не просто рефлектувати реальність.
Одним словом, в мене книга викликала дуже двоякі почуття: з однієї сторони вона дуже легко написана: читаєш, як чай пʼєш, з іншої сторони, це була своєрідна енциклопедія стереотипів і цінності, які в книзі відображені як хороші, на мою думку, суспільно шкідливі. Можливо такий і був задум, але якщо так, то іронію я не зчитала.
March 29, 2024
ця книга розбивала мені серце на тисячу шматочків, і знову робила його цілим. в історію втягуєшся буквально з першої сторінки, і уже неможливо не співпереживати героям. плачеш разом з ними, і смієшся теж. це історія про віру, яка зараз так потрібна всім і кожному. те, що ця книга - на серце пластир, - щира правда, я дуже рада, що мала змогу її прочитати. щиро рекомендую до прочитання
December 17, 2025
Це дуже щемка книга, часом викликає посмішку а часом сльози. Це історія про самотність, спогади і дружбу, так друзів можна знайти навіть у 80 років. Після її прочитання вам захочеться обійняти всіх рідних і якщо вони поряд, зробіть це. Нажаль не у всіх зараз є така можливість.
March 19, 2024
"Там, де заходить сонце" Олена Пшенична неймовірно хороша, тепла книга. З нею ви будете витирати сльози і заливатися сміхом.
Знаєте, це той варіант, коли є все необхідне : цікавий сюжет; живі, справжні герої; прекрасна авторська мова і любов у кожній букві.
Здавалося б, що цікавого можна розказати про будинок літніх людей. А все!
Будинок, як зріз суспільства. Старенькі з різними життєвими історіями, різними політичними та суспільними поглядами. Вчаться жити разом, ховають наболіле під суворими масками і діляться останнім теплом та ніжністю, на яку здатні.
Віра Петрівна, вчителька української мови, потрапляє у цей будинок з ініціативи єдиного сина, якого безмежно любить. Хоч як їй гірко й боляче залишати дім, вона не хоче засмучувати заклопотаного сина і погоджується на переїзд у будинок, де її запрошують почуватися, як вдома. Та у кожному слові директриси й доглядальниці жінка вчуває ввічливу байдужість до неї, як до чергової клієнтки. Як тут почуватися затишно, поміж цими чужими в усіх розуміннях людьми?
Та час минає і мешканці сплітають не лише маскувальну сітку на фронт, а й власне спільне життя. Прикипають одне до одного, вболівають, часом сваряться і навіть разом читають Гаррі Поттера!
Українське сьогодення майстерно вписане у сюжет. Війна у країні то виходить на перше місце, то поступається душевним баталія мешканців будинку "Золота осінь".
Нема нічого другорядного, усе важливе й цінне, доки людина живе й вірить.
Дуже й дуже раджу до прочитання.
Знаєте, це той варіант, коли є все необхідне : цікавий сюжет; живі, справжні герої; прекрасна авторська мова і любов у кожній букві.
Здавалося б, що цікавого можна розказати про будинок літніх людей. А все!
Будинок, як зріз суспільства. Старенькі з різними життєвими історіями, різними політичними та суспільними поглядами. Вчаться жити разом, ховають наболіле під суворими масками і діляться останнім теплом та ніжністю, на яку здатні.
Віра Петрівна, вчителька української мови, потрапляє у цей будинок з ініціативи єдиного сина, якого безмежно любить. Хоч як їй гірко й боляче залишати дім, вона не хоче засмучувати заклопотаного сина і погоджується на переїзд у будинок, де її запрошують почуватися, як вдома. Та у кожному слові директриси й доглядальниці жінка вчуває ввічливу байдужість до неї, як до чергової клієнтки. Як тут почуватися затишно, поміж цими чужими в усіх розуміннях людьми?
Та час минає і мешканці сплітають не лише маскувальну сітку на фронт, а й власне спільне життя. Прикипають одне до одного, вболівають, часом сваряться і навіть разом читають Гаррі Поттера!
Українське сьогодення майстерно вписане у сюжет. Війна у країні то виходить на перше місце, то поступається душевним баталія мешканців будинку "Золота осінь".
Нема нічого другорядного, усе важливе й цінне, доки людина живе й вірить.
Дуже й дуже раджу до прочитання.
March 12, 2024
Надзвичайний смак, любов до людей, спостережливість, увага до деталей, відчуття моменту, часу, мова кожного персонажу, чудова драматургія, гойдалки емоцій, які не дають тобі звалитися «на дно», але й не дають опинитися на рожевій хмаринці. Ці гойдалки, до речі, Олена вміє робити не тільки протягом абзацу, а, навіть, речення. Це все можна отримати від цієї дебютної книги.
August 7, 2024
Текст нагадує сценарій майбутнього кіно або серіалу і це не комплімент, бо такі серіали не подаються на BAFTA. Початок взагалі дуже не сподобався, таке солодкаве усе, потім було покращення коли героїня опинилася в стардомі. Сцена входу/першого дня блискуча прямо. А так герої/героїні досить архетипові. Не те щоб їм не віриш, просто вони запрості, текст відчувається т.м. зробленим. Для дебюта непогано, напевно.
March 10, 2025
сентиментальний прісний суп для невибагливого читача. черпай ложкою цих пластикових персонажів, давай, дурненький, вхопи свій шматок розм'яклого, кислого, тужливого тексту, оооо таак, наїжся синтетичним фоном війни та не забудь витерти рота останніми сторінками, вліпити 5 зірочок і стримавши відрижку написати "як же це було тонко і чуттєво".
January 18, 2026
Ukrainas karš veco ļaužu pansionāta iemītnieku acīm. Arī par vientulību, skumjām, gaidām, nodevību. Lai arī skaudri, te izdevās ielikt arī krietnu devu humora, kas lika smaidīt. Grāmatā savienots viss iespējamais emociju spektrs.
November 14, 2024
Це дуже-дуже крута історія, від кожного кола перечитування якої я любила її все сильніше. А відпускати героїв було все складніше. Там, де заходить сонце - це набагато ширше, ніж розповідь про Будинок для літніх і його жителів. Це - тригер, і для кожного свій. Це - біль, і для кожного свій. Це - радість, і для кожного вона теж своя. Але для всіх тут знайдеться однакова кількість теплоти, доброти і людськості.
Вам 20? Вам сподобається ця історія! Вам 40? Вам сподобається ця історія! Вам 70? Вам сподобається ця історія! При чому в незалежності від вашої статі. Повірте, вустами своїх героїв Олена кожному має що сказати (звідки стільки мудрості?!). Вона - не просто майстерна авторка, а ще й сценаристка, і, я сказала б, драматургиня. Бо на цих 240 сторінках - все на своїх місцях. Кожна сцена, кожний герой, кожна репліка, суперечка, сльоза чи навіть смерть.
Це той нечастий читацький випадок, коли текст завершується на фізичних сторінках, але Будинок, ніби окремий персонаж, продовжує жити своїм життям у вашій голові. Це - браво!
Вам 20? Вам сподобається ця історія! Вам 40? Вам сподобається ця історія! Вам 70? Вам сподобається ця історія! При чому в незалежності від вашої статі. Повірте, вустами своїх героїв Олена кожному має що сказати (звідки стільки мудрості?!). Вона - не просто майстерна авторка, а ще й сценаристка, і, я сказала б, драматургиня. Бо на цих 240 сторінках - все на своїх місцях. Кожна сцена, кожний герой, кожна репліка, суперечка, сльоза чи навіть смерть.
Це той нечастий читацький випадок, коли текст завершується на фізичних сторінках, але Будинок, ніби окремий персонаж, продовжує жити своїм життям у вашій голові. Це - браво!
August 20, 2024
Давно я так не сміялась і не плакала від книги. Вона така жива, така справжня. Всі ті фрази, які ніби чуєш часто, і десь поряд , але навряд змогла б обернути в слова. Долі героів, такі знайомі. Ніби от живуть з тобою поряд. Книга про віру, про життя, про біль, і радість. Книга, яку відкладу на поличку і періодично точно перечитуватиму.
June 17, 2024
Прекрасна світла історія, але одночасно з помітним шлейфом суму, що іде через усю книгу. В книзі піднімається тема сучасної війни, якщо для вас це є тригером - зверніть на це увагу. В усьому іншому моя щира рекомендація. І велика радість, що стає все більше українських авторів, що так пишуть ❤️🩹
April 17, 2024
без заспокійливого в руки не брати.
November 8, 2025
šī bija ļoti silta un cilvēcīga lasīšanas pieredze. brīnišķīgā valodā izstāstīts vecums un vientulība. kā dzirksteles, kādas spēj aizšķilt tikai stāsti un cilvēki, kurus pa īstam saproti.
June 18, 2024
Перед нами історія про літніх людей уже після по��номасштабного вторгнення. У нас взагалі дуже мало, як на мене, текстів про людей похилого віку, про їхні почування, переживання, домашню аптеку й купу болячок. Я пам'ятаю хіба що "Зів'ялі квіти викидають" Ірен Роздобудько. В університеті ця історія буквально розідрала мені душу. Ця в кількох моментах зробила те ж саме.
Так от, головну героїню, колишню вчительку української мови й літератури Віру Тиху син привозить у стардом. Не те щоб чоловіку дуже хотілося, але дружина з дітьми евакуювалася за кордон, він сам волонтер, а у мами серце і їй потрібний догляд. Пані Віра дуже важко звикається з цією думкою, повторюючи про себе, що її скоро заберуть. От тільки очікування розтягується на місяці. Дзвінки рідних стають все рідшими, а потім взагалі припиняються. Накопичуються злість, розчарування, зневіра, а разом з ними зникає й бажання жити. Але одразу скажу, що це книга про віру, як каже сама Олена, тому буде боляче, проте в кінці на вас чекає сонце.
Із хорошого. Тут дуже класні колоритні персонажі, кожний зі своєю історією, яка проявляється в їхніх вчинках і словах. Вони гризуться між собою як справжні пенсіонери, більшість із них навіть знайомим нам усім нам суржиком, від чого на душі стає ще більш тепло. Тут є персонаж із Донбасу, і патріот із Запоріжжя, і театрал-киянин, і харків'янка, здається. Вони всі такі різні, але посратися за януковича, бендеру і майдан — то святе 😂 Тут немає винних чи невинних, і цим історія заворожує, бо в кожного з нас є своя думка. Деякі теми Олена лишає відкритими, суто на наш розсуд. Наприклад, "чи відпустили б ви свою дитину на війну?".
Із болючого. Якраз усі складові, що ми застали з повномасштабкою. Евакуації, волонтерство, смерті, які стають буденністю, блекаути, зруйновані долі й батьки, які хоронять дітей. Трохи корупції й незаконного збагачення, куди ж без них. На моменті, коли стареньких попросили написати листи на фронт я просто ридма ридала.
"Повертайтеся живими, синочки й дочечки..."
Здавалося б така проста фраза. Але ні, не проста. У ній стільки мольби, надії і болю. А якщо додати, якою історією вона підкріплена, то стає аж дихати важко. Раптом що це розділ 10. Таке не перекажеш двома словами.
Інша історія, яка мені проїхалася по нервах, це стосунки дітей і батьків, точніше коли діти вважають батьків тягарем, але при цьому удають, що вони до біса люблячі, особливо якщо батьки робили все, щоб ці діти мали майбутнє. Можливо, мене так зачепило, тому що буквально минулого року я бачила з вікна схожу сцену, яка описана в розділі 14. Це жахливо. І разом з тим страшно. Не спойлерю, бо це так само треба відрефлексувати кожному особисто.
Коротше, як я вже й казала, буде боляче, але гадаю, кожному з нас інколи треба полистати такий текст. У ньому ми можемо побачити те, чого не помічаємо щодня. Як мінімум нагадування про те, що час із рідними скінченний.
Так от, головну героїню, колишню вчительку української мови й літератури Віру Тиху син привозить у стардом. Не те щоб чоловіку дуже хотілося, але дружина з дітьми евакуювалася за кордон, він сам волонтер, а у мами серце і їй потрібний догляд. Пані Віра дуже важко звикається з цією думкою, повторюючи про себе, що її скоро заберуть. От тільки очікування розтягується на місяці. Дзвінки рідних стають все рідшими, а потім взагалі припиняються. Накопичуються злість, розчарування, зневіра, а разом з ними зникає й бажання жити. Але одразу скажу, що це книга про віру, як каже сама Олена, тому буде боляче, проте в кінці на вас чекає сонце.
Із хорошого. Тут дуже класні колоритні персонажі, кожний зі своєю історією, яка проявляється в їхніх вчинках і словах. Вони гризуться між собою як справжні пенсіонери, більшість із них навіть знайомим нам усім нам суржиком, від чого на душі стає ще більш тепло. Тут є персонаж із Донбасу, і патріот із Запоріжжя, і театрал-киянин, і харків'янка, здається. Вони всі такі різні, але посратися за януковича, бендеру і майдан — то святе 😂 Тут немає винних чи невинних, і цим історія заворожує, бо в кожного з нас є своя думка. Деякі теми Олена лишає відкритими, суто на наш розсуд. Наприклад, "чи відпустили б ви свою дитину на війну?".
Із болючого. Якраз усі складові, що ми застали з повномасштабкою. Евакуації, волонтерство, смерті, які стають буденністю, блекаути, зруйновані долі й батьки, які хоронять дітей. Трохи корупції й незаконного збагачення, куди ж без них. На моменті, коли стареньких попросили написати листи на фронт я просто ридма ридала.
"Повертайтеся живими, синочки й дочечки..."
Здавалося б така проста фраза. Але ні, не проста. У ній стільки мольби, надії і болю. А якщо додати, якою історією вона підкріплена, то стає аж дихати важко. Раптом що це розділ 10. Таке не перекажеш двома словами.
Інша історія, яка мені проїхалася по нервах, це стосунки дітей і батьків, точніше коли діти вважають батьків тягарем, але при цьому удають, що вони до біса люблячі, особливо якщо батьки робили все, щоб ці діти мали майбутнє. Можливо, мене так зачепило, тому що буквально минулого року я бачила з вікна схожу сцену, яка описана в розділі 14. Це жахливо. І разом з тим страшно. Не спойлерю, бо це так само треба відрефлексувати кожному особисто.
Коротше, як я вже й казала, буде боляче, але гадаю, кожному з нас інколи треба полистати такий текст. У ньому ми можемо побачити те, чого не помічаємо щодня. Як мінімум нагадування про те, що час із рідними скінченний.
October 17, 2025
"...ja tādu spoguli noliktu šeit, Namā, ta smums visiem rādītu vienu un to pašu- ģimeni. Jo, kad tava saule riet, izrādās, ka tā ir vienīgā svarīgā ainava debesīs." (246.lpp.)
Trāpīt grāmatu pareizajā laikā, ir viena laime, trāpīt to pareizajā gadalaiku maiņas noskaņā, jau ir uzvara uz lasītāja sirdi.
Zini, tos skaistos rudens saulrietus, kuros visa zeme deg un laistās, ka aizsitas elpa un nespēj beigt apbrīnot debesu akvareļu nokrāsas?! Šī grāmata ir pilna ar rudens saulrietiem, briedumu, zemes nogurumu, kurā visa pasaule tiek iznesta uz smagajiem pleciem. Šeit rudens piepilda katru lappusi- no vāka līdz pēdējam elpas vilcienam, kurā krāšņš mūžs nodzīvots ar visu, kas nu tajā sirdī sagājis iekšā.
Ja esi smējies un raudājis, bēdājies un ticējis reizē, tad tā ir vēl viena laime lasīt šādu grāmatu. Tādi jau mēs esam tie ļautiņi- ar savām bēdām, piedzīvoto, katra rakstura atsķirīgo šķautni, sanākam kopā, berzējamies, ķīvējamies un pieradināmies. Bet tā dzīve tik plūst un plūst mums caur pirkstiem, mainās eksponāti, bet dekorācijas paliek tās pašas. (Man nepatīk salīdzinās, bet, lai nojaustu virzienu- Pšenična ir kā ukraiņu Bakmans)
Un vēl šī ir grāmata, kurā Ukrainas brūces, un trūces veras vaļā un sāp. Un vēl šī grāmata ir tik pilna lielas cerības un ticības, ka jāraud. Pati autore šeit spēlējusies ar vārdiem un nosaukusi galveno varoni par Viru (ukrainiski ticība), kas labi saspēlējas ar visu sižetu un vēstījumu. Un vēl un vēl un vēl. Autore spēj rakstīt tik gleznaini, ka gribas ielīst vecmāmiņas azotē kā kaķēnam un ļauties, lai viņas raupjās plaukstas glāsta pakausi.
Pat, ja liekas, ka šī grāmata ir par mūža otro pusi, aiziešanu un dzīves ciklu, tā ir par mums visiem, visiem, visiem.
Šīs bija ļoti dvēseliski, silti, dzīvi un emociju piesātināti.
Iesaku saviem tuvākajiem un arī tev!
"Laipni lūdzam, atpakaļ nenesam." (73.lpp.)
4.5 zvaigznes
PS. Kad vēl nebiju sākusi grāmatu lasīt, es vizuāli iztēlojos, kā vilkšu savu puķoto lakatu laukā no skapja dziļumiem, lai nofotografētos. Tikai vēlāk, sākot lasīt, sapratu, ka tiem puķotajiem lakatiem ir bijusi liela nozīme arī Viras dzīvē.
Trāpīt grāmatu pareizajā laikā, ir viena laime, trāpīt to pareizajā gadalaiku maiņas noskaņā, jau ir uzvara uz lasītāja sirdi.
Zini, tos skaistos rudens saulrietus, kuros visa zeme deg un laistās, ka aizsitas elpa un nespēj beigt apbrīnot debesu akvareļu nokrāsas?! Šī grāmata ir pilna ar rudens saulrietiem, briedumu, zemes nogurumu, kurā visa pasaule tiek iznesta uz smagajiem pleciem. Šeit rudens piepilda katru lappusi- no vāka līdz pēdējam elpas vilcienam, kurā krāšņš mūžs nodzīvots ar visu, kas nu tajā sirdī sagājis iekšā.
Ja esi smējies un raudājis, bēdājies un ticējis reizē, tad tā ir vēl viena laime lasīt šādu grāmatu. Tādi jau mēs esam tie ļautiņi- ar savām bēdām, piedzīvoto, katra rakstura atsķirīgo šķautni, sanākam kopā, berzējamies, ķīvējamies un pieradināmies. Bet tā dzīve tik plūst un plūst mums caur pirkstiem, mainās eksponāti, bet dekorācijas paliek tās pašas. (Man nepatīk salīdzinās, bet, lai nojaustu virzienu- Pšenična ir kā ukraiņu Bakmans)
Un vēl šī ir grāmata, kurā Ukrainas brūces, un trūces veras vaļā un sāp. Un vēl šī grāmata ir tik pilna lielas cerības un ticības, ka jāraud. Pati autore šeit spēlējusies ar vārdiem un nosaukusi galveno varoni par Viru (ukrainiski ticība), kas labi saspēlējas ar visu sižetu un vēstījumu. Un vēl un vēl un vēl. Autore spēj rakstīt tik gleznaini, ka gribas ielīst vecmāmiņas azotē kā kaķēnam un ļauties, lai viņas raupjās plaukstas glāsta pakausi.
Pat, ja liekas, ka šī grāmata ir par mūža otro pusi, aiziešanu un dzīves ciklu, tā ir par mums visiem, visiem, visiem.
Šīs bija ļoti dvēseliski, silti, dzīvi un emociju piesātināti.
Iesaku saviem tuvākajiem un arī tev!
"Laipni lūdzam, atpakaļ nenesam." (73.lpp.)
4.5 zvaigznes
PS. Kad vēl nebiju sākusi grāmatu lasīt, es vizuāli iztēlojos, kā vilkšu savu puķoto lakatu laukā no skapja dziļumiem, lai nofotografētos. Tikai vēlāk, sākot lasīt, sapratu, ka tiem puķotajiem lakatiem ir bijusi liela nozīme arī Viras dzīvē.
July 7, 2024
Це було тепле і дуже емпатійне читання. Герої Олени Пшеничної живі і колоритні (Ніна Миколаївна взагалі любов), щемко і без хайпу виписаний сучасний контекст, що робить цю книжку для мене особливо цінною. Це не якась абстрактна історія, яка відбувається в паралельній реальності, а вбудована в наше сьогодення з героями, які живуть поряд з нами.
А ще відчувається з якою любов'ю писала цю історію авторка, тож якщо вам треба книга, яка огорне, водночас змусить сміятися і місцями плакати, а після читання обійматися з книжкою і довго думати про своїх стареньких, тоді беріть без жодних сумнівів.
А ще відчувається з якою любов'ю писала цю історію авторка, тож якщо вам треба книга, яка огорне, водночас змусить сміятися і місцями плакати, а після читання обійматися з книжкою і довго думати про своїх стареньких, тоді беріть без жодних сумнівів.
September 10, 2024
Це було чуттєво та щемко. Роман, який я буду щиро рекомендувати кожному, адже він ще довго не буде вас відпускати. З героями можна і посміятись, і поплакати. Разом з ними ви будете обурюватись, ображатись, зневірюватися і вірити знову.
Реалістично, емоційно і просто величезна вдячність авторці за цю книгу 🤍.
Реалістично, емоційно і просто величезна вдячність авторці за цю книгу 🤍.
July 20, 2024
З Ніною Миколаївною треш. Просто досі не можу відійти.
April 2, 2024
я починала читати без особливих очікувань, а закінчила з відчуттям хорошої книги і сльозами, що ледь не покотилися з очей.
дуже чуттєва, добра історія.
що особливо порадувало – так це жива мова, якою розмовляють персонажі. завдяки цьому герої оживають і якось їм віриш)
і сам сюжет дуже сподобався, хотілося якнайшвидше дізнатися, чим закінчиться ця історія й водночас побільше почитати про життя героїв.
ще класно, що книга враховує контекст і він гармонійно вплетений у неї.
4,75/5 🌟
дуже чуттєва, добра історія.
що особливо порадувало – так це жива мова, якою розмовляють персонажі. завдяки цьому герої оживають і якось їм віриш)
і сам сюжет дуже сподобався, хотілося якнайшвидше дізнатися, чим закінчиться ця історія й водночас побільше почитати про життя героїв.
ще класно, що книга враховує контекст і він гармонійно вплетений у неї.
4,75/5 🌟
April 22, 2024
найкраще, що я читала за останній час. сподіваюсь, у горобчиків все добре
Displaying 1 - 30 of 298 reviews