Пряма мова. Хроніки захисту

by Олена Максименко, Єлизавета Варава

Як кажуть американці, freedom is not for free, свобода не безкоштовна. Тож рано чи пізно ворог, який століттями прикидався то «братом», то «визволителем», мав пролити кров українців. А ми — сплатити «рахунок». Відтак ця війна стала однією з фаз становлення України, бо воювати доводиться і з окупантом, і з упередженнями. Вона показала, скільки всього нам ще треба зробити, і що свобода — найвища цінність.
До збірки увійшли історії людей різної статі, віросповідання, національності, різного фаху і віку, але зі спільним знаменником у цінностях і меті. Дехто з них звично продовжує свою боротьбу на фронті, наближаючи одну на всіх перемогу. Декого з них вже немає в живих, але їхні історії, безцінні волокна загального полотна, мають жити вічно.
«ПРЯМА МОВА» — ЦЕ КНИЖКА ПРО ЧЕСНИХ І БОЖЕВІЛЬНО ВІДВАЖНИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПИШУТЬ ІСТОРІЮ.

240 pages, Hardcover

Published January 1, 2024

Reviews

[Ganna Uliura · Rating 5 out of 5]

репортажна проза. 12 захистників та захисниць. їхні історії. і є тут 13-та -- та, хто слухає та фіксує. сама регоче з тієї символіки, розказує, як вино на воду навчилася перетворювати в прифронтових містечках і ходити по воді (зависати на мостику над якром, куди потрапила майже не маючи досвіду за кермом). вона дуже спокійна: пише без надриву, без розпачу, без замилування. вона не "причісує" репліки і досвіди героїв. чесно можна не тільки розказувати свої історії, а й слухати чужі. правда, то треба таки уміти. дуже потужна книжка, мегапотужна. одна з найкращих в цьому жанрі у нас.

[Ярослава]

Дуже хороша збірка інтерв'ю з військовими - гарно і максимально розмаїто зібрані герої, і всіх представлених людей Олена Максименко, по-перше, дуже добре змогла розговорити, щоб підсвітити кожну окрему особистість і досвід, а по-друге, це потім записати так, щоб було чути індивідуальну оповідну манеру, а не усереднено-причесано-літературний варіант. "Та що я можу розказать, я не герой..." - так починається майже кожне прохання про розмову - зауважує Максименко в передмові, і в цьому, звичайно, є іронія, бо ці люди рятують нам країну і, безперечно, таки герої, хай би скільки заперечували, але є й серйозна штука: бо, умовно, героїзація передбачає певну стереотипізацію і підганяння розхристаного незручного життя під шаблони, а важливо ж зберегти саме живе обличчя кожного і кожної, не підміняючи геїчними кліше. І оце їй дуже вдається.

А які там герої неймовірні! От, скажімо, молодесенький корінний канадець в Іноземному легіоні, який бачить паралелі між знищенням свого народу й колоніальною політикою Росії проти України - і тому йому настільки болить наша війна, що от він тут (хоча скільки там його народу лишилося, вони самі страшенно загрожені, а він ризикує собою заради нас). От колишня послушниця в монастирі в Росії, котра потім вивчала органічне сільське господарство і лікування травами на Чернігівщині, а нині парамедикиня ("Узагалі чому я тут. Я, мабуть, люблю дуже життя, і от мені дуже хочеться, щоб люди виїжджали живими звідти ... І от коли думаю, що я якраз та людина, яка під'їде й забере, це дає сили робити все, що ми робимо"). От Євген Черепня (Друг Стус) розповідає, як вони з Романом Ратушним за збігом обставин запобігли втечі Медведчука й підняли на вуха відповідні служби - і завдяки цьому потім врятують, вимінявши на Медведчука, 200 азовців, таким чином навіть після загибелі Ратушного його вчинки допомагають рятувати життя.

З книжковими збірками статей/репортажів/інтерв'ю, які виходили раніше деінде, завжди є питання - яка додана вартість саме книжкового видання, що воно пропонує проти того, щоб просто відкрити ці статті окремо? Що зробили з композицією, скажімо, підкреслюючи якісь неочевидні перегуки/сюжети/мотиви? Тут додано зокрема певний бекстейдж того, як ці матеріали збиралися - і є щось чесне й симпатичне в тому, що оповідачка теж з'являється як конкретна людина зі своїм досвідом, а не просто знеособлений голос, який зачитує питання за кадром:

Бути воєнкоркою - це бути містком між фронтом і тилом. Зшивати два різні виміри, між якими часом виникають тріщини. [...] Така собі деформована версія скандинавської білки Рататоск.

[Ann · Rating 5 out of 5]

Не з першоі миті "увімкнулась", бо читати "Пряму мову" важко. Це справді пряма мова, репортажі, розмови з військовими записані такими якими вони були почуті, без художнього декору, без пояснень і мені, читачу без військового досвіду, деяки моменти були чисто технічно незрозумілі, але хай ці люди, реальні люди, фото та ФБ сторінки яких я гуглила під час читання, скажуть за мене чому цю книгу має прочитати кожен і в Україні, і за кордоном, коли вона обов'язково буде перекладеною:

"Якщо подивитися на нашу історію, то росія набагато більше вела проти нас війну, ніж не вела. Тобто оцей-от період, коли вона не вела проти нас війну, це був виняток"
(If you look at our history, Russia has waged war against us much more than not. That is, this particular period, when she did not wage war against us, was an exception)

"У всьому, що зараз відбувається, є й наша відповідальність. Бо ж ми не оцінили належно отриманого дару свободи в 1991-му. Тоді нам незалежність далася без жертв. А крові попередніх поколінь, які виборювали незалежність, у той час не цінували"

"Я зрозуміла, що ця картина світу, у якій живе Україна, у якій навіть я жила, це тупо брехня, що проти нас ведуть таку підступну реально війну, яка рано чи пізно перейде в щось більше. Не може бути що малими зусиллями вдалося віджати таку територію як Крим, як Донецьк і Луганськ - два величезні обласні центри і ще купу територій біля них і після цього відмовитися від можливості окупувати решту"

"...ми показали всьому світові, що ми нація сильна й стоїмо проти такого "могутнього" у лапках ворога. Ніколи не треба недооцінювати ворога, адже його масштаби зашкалюють, його їбанутість зашкалює, його якасть матрьошкіна "вперед, за путіна й оцю всю хуйню" зашкалює просто... А люди, усі континети слідкують за війною, як за серіалом, і вони просто шоковані відвагою наших воїнів"

І найважливіше:
"Але ми не маємо іншого вибору крім як переплавляти весь біль, усю глибину чорних дір у дію. Виклик для кожного з тих, хто лишився тут, - вчитися дихати знову. Бо якщо дати їм забрати в нас радість і здатність жити, це означатиме, що нас таки перемогли"

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Спочатку важко звикала, відчувала, як бракує цим текстам живих очей, рухів, подихів. Речення такі кострубаті, як при розмові тих, хто добре знає, про що говорить і таким чином багато слів стають зайві.
Я паралельно перечитую "Інтернат" Жадана і для мене в ньому головна фраза: "Чоловік сто - дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода". А у "Прямій мові" дванадцять оповідачів і тринадцята Олена Максименко, така тоненька й тендітна, що здається навіть її волосся тримається на силі характеру, кожен з них - Ніна, кожен з них той, хто немає внутрішньої змоги просто дивитися.
Знову питаю себе, як сталося, що з 2016 по 2020-й я була серед тих, хто здебільшого дивиться, хоча й знає: ворог постійно вбиває.
Скільки людей знало про Весну на граніті? А скільки би мало знати? А скільки ще й досі не знає
https://novynarnia.com/2020/04/13/ves...

Ще один must read and re-read, максимально чесний і прожитий авторкою.

[Яна · Rating 5 out of 5]

о-боже-як-би-не-скатитись-в-кліше АЛЕ цю книгу має прочитати кожний. це — 12 історій військових, що кожне слово й речення в них чітко розставлене авторкою по потрібних місцях.

мій канал (там є детальніший огляд): Яна про Літературу

[Harry · Rating 5 out of 5]

Щира правда про війну від тих, хто безпосередньо на війні.

[Hanna Ponikarchuk · Rating 5 out of 5]

Живі історії з фронту, нехай їх буде ще більше видано.