What do you think?
Rate this book
Ukraińskie światy Rzeczypospolitej
Spisana na podstawie akt sądowych historia przełomu XVI i XVII wieku na Rusi Kijowskiej. Barwna, wartka opowieść o sąsiedzkich sporach, magnackich konfliktach, królewskich szantażach i przywilejach szlacheckich. Choć autorka skupia się tylko na jednym stuleciu, to przygląda mu się z bliska i z dzisiejszej perspektywy, filtrując wydarzenia przez pryzmat współczesnych problemów i wartości.
W zbiorze ponad stu opowieści autorka analizuje postawy, wybory i działania swoich bohaterów. Opowiada o tym, za kogo się uważali, jak rozumieli Rzeczpospolitą i swoje w niej miejsce, jej porządek prawny i społeczny, jakie zasady i rytuały towarzyszyły im w codziennym życiu. Wspólne, siedemnastowieczne dzieje ożywają dzięki barwnym opowieściom o wydarzeniach i ludziach sprzed wieków.
Z ukraińskiego przełożyli: Tomasz Hodana i Katarzyna Kotyńska.
Pierwszy tom opublikowany w nowej serii Ister.
W zbiorze ponad stu opowieści autorka analizuje postawy, wybory i działania swoich bohaterów. Opowiada o tym, za kogo się uważali, jak rozumieli Rzeczpospolitą i swoje w niej miejsce, jej porządek prawny i społeczny, jakie zasady i rytuały towarzyszyły im w codziennym życiu. Wspólne, siedemnastowieczne dzieje ożywają dzięki barwnym opowieściom o wydarzeniach i ludziach sprzed wieków.
Z ukraińskiego przełożyli: Tomasz Hodana i Katarzyna Kotyńska.
Pierwszy tom opublikowany w nowej serii Ister.
504 pages, Paperback
First published February 26, 2024
16 people are currently reading
199 people want to read
About the author
Наталя Старченко
2 books4 followersДоктор історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, дослідниця історії України середніх віків та раннього нового часу.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 8 of 8 reviews
August 18, 2021
Науково-популярний нон-фікшн у жанрі теплі історії без брому. Не дуже зрозумів, чому українські світи в назві стоять у множині, бо йдеться виключно про шляхту. Захопливе читання, основне джерело історій судові книги руських воєводств, з цього могла б вийти не одна legal drama. Не менш цікаві зауваження авторки щодо роботи з подібними джерелами та їхньої інтерпретації. Книжка сповнена ревізіонізмом щодо народницького наративу української історії та бажанням зробити шляхту великою знову. Також це гарний приклад, чому порочна практика готувати поспіхом видання до Арсеналу або львівського Форуму має зникнути: кількість хибодруків неприємно дивує.
May 27, 2024
Це більше сотні захопливих оповідок про українські звичаї, самоорганізацію, справедливість і самоврядування, захист гідності, суспільного порядку і вольностей, яке ми втратили в горнилі комунізаціі, голоду, війн, переселень і репресій.
Неймовірні історії, розказані як детективні історії. Для мене було багато нового і незнаного. Тепер зрозуміло, чому в совєцький час вивчення ранньомодерної історії України було під забороною - бо це таке джерело національної гідності, час формування та озвучення нашої ідентичності, захисту мови та віри.
Як в юридичному просторі працювали фактори честі, що таке баніція, і як працювали приятельські домовленості і присяги? Показаний перехід від дворянських поєдинків до судів згідно із законом. Важливе примирення силами приятелів та вибраних посадовців громади. Право посполите прихильніше до визволення, ніж до покарання.
Принцип «Нічого на нас без нас» діє ще з ХV століття - без узгодження з нашого боку ніхто не може насадити ніяких правил, нових податків чи відправити нас на війну. українська шляхта сміє і уміє відстоювати інтереси відчизни і вольностей: «волиняни чогось хотіли» - пише польський свідок конвертаційного сейму.
Умови і присяга обраного короля перед посполитими, самоврядовчі суди, узгодження рішень короля із сенаторами і сеймом. Вільні до вільних, рівні до рівних. Медіація і побудова злагоди. Право на опір як вимога шляхти від короля на виборах.
Все це звучить супер сучасно, так наче це не історія українських земель кінця ХVI століття, а наш політичний процес як він має бути.
Які ж ці люди горді! І при цьому мир суспільний - головна цінність, разом із честю і гідністю!
А прізвища персонажів і цитати з судових актів звучать як поезія!
В травні 2024 ця робота вийшла вже польською, цікаво як їм зайдуть таке осмислення нашої спільної історії.
А начитано Тетяною Гончаровою ці 25 годин захопливих історій так, що здається ми слухаємо театральну постановку. Браво @АБУК
Неймовірні історії, розказані як детективні історії. Для мене було багато нового і незнаного. Тепер зрозуміло, чому в совєцький час вивчення ранньомодерної історії України було під забороною - бо це таке джерело національної гідності, час формування та озвучення нашої ідентичності, захисту мови та віри.
Як в юридичному просторі працювали фактори честі, що таке баніція, і як працювали приятельські домовленості і присяги? Показаний перехід від дворянських поєдинків до судів згідно із законом. Важливе примирення силами приятелів та вибраних посадовців громади. Право посполите прихильніше до визволення, ніж до покарання.
Принцип «Нічого на нас без нас» діє ще з ХV століття - без узгодження з нашого боку ніхто не може насадити ніяких правил, нових податків чи відправити нас на війну. українська шляхта сміє і уміє відстоювати інтереси відчизни і вольностей: «волиняни чогось хотіли» - пише польський свідок конвертаційного сейму.
Умови і присяга обраного короля перед посполитими, самоврядовчі суди, узгодження рішень короля із сенаторами і сеймом. Вільні до вільних, рівні до рівних. Медіація і побудова злагоди. Право на опір як вимога шляхти від короля на виборах.
Все це звучить супер сучасно, так наче це не історія українських земель кінця ХVI століття, а наш політичний процес як він має бути.
Які ж ці люди горді! І при цьому мир суспільний - головна цінність, разом із честю і гідністю!
А прізвища персонажів і цитати з судових актів звучать як поезія!
В травні 2024 ця робота вийшла вже польською, цікаво як їм зайдуть таке осмислення нашої спільної історії.
А начитано Тетяною Гончаровою ці 25 годин захопливих історій так, що здається ми слухаємо театральну постановку. Браво @АБУК
June 25, 2024
Героїчне козацьке минуле у нас популярне, знедолене селянство теж оспіване, а от шляхті місця якось не лишилось.
«Мало національних історій, де власну еліту так виставляли б за двері, при цьому прийнявши весь спадок по ній: замки, книжки, церкви, академії», - каже історикиня Наталія Старченко і пише цікавезну книжку «Українські світи Речі Посполитої», від якої я аж пищала стільки днів підряд, слухаючи її на АБУК (окрема моя подяка цій платформі, що озвучують такі класні книжки!).
Власне пані авторка, опрацювавши грандіозний масив архівних документів, написала сто з хвостиком історій про нашу шляхту, де та постає «не лише в парадному кунтуші, а геть різною, інколи в цілком пошарпаній домашній вдяганці»
Я із захопленням читала, як старі руські княжі роди, завдяки своїй енергійності та високій політичній культурі, не лише вигризли собі вольності, а й здобули право самим написати цей привілей. «Нічого на нас без нас», виголосили вони і вписали у привілей руську мову як офіційну на своїх теренах, непорушність кордонів, рівність православних та католиків, вони довгий час відстоюватимуть свої права у судах, посилаючись саме на цей документ.
Звісно, мовою політики була польська і латина. Але вже тоді шляхта Волинського та Київського воєводств вписує до сеймикових ухвал вимогу аби при королівській канцелярії і у коронному трибуналі постійно перебував руський писар, який оформлятиме документи своєю мовою.
«Коли кажуть, що українцям Незалежність 1991 року сама упала на голови, то забувають, що скільки за тією незалежністю крові й упертості украінців, хай і завжди меншості, які всупереч обставинам, а часто й здоровому глуздові вміли сказати: «Ми є народ, і народ такий поштивий, що жодному іншому не поступиться». Тим самим створюючи дедалі тривкіший фундамент для наступників»
«Українські світи» надзвичайно багаті на сюжети для детективів та гостросюжетних триллерів, але також її сторінки рясніють такими дивовижними історичними постатями, що відразу закохуєшся! І хай в середньовічних коридорах нервово натирають до диску свої обладунки король Артур і його команда, ось, ось прямо у нас під боком жили свої лицарі з такими гарячими головами і палкими серцями, що кримінальна хроніка зашарівшись колупає піч.
Чого тут тільки нема: родинні інтриги, збройні напади, таємничі зникнення, поєдинки, а не дай бог хтось образить жінку! Один такий інцидент на похороні князів Вишневецьких ледь не перетворив залу на сцену масакри з серіалу «Гра престолів». Войницький каштелян, одружений з Теофілою Вишневецькою, зопалу назвав свою дружину немилим словом для вух. Слуги Яреми Вишневецького кинулись у бійку. Що тут почалось! Стрілянина з мушкетів, викидання гостей з вікон, загроза для присутніх жінок, присутній єпископ Ян Замойський ледве встиг відвести шаблю від голови дружини князя Яреми.
Але загалом оці збройні наїзди на чужі маєтки мали ще й специфічну тренувальну функцію. Щоб не розслаблятись) Бо ж треба десь вправлятись у військовому ремеслі. «Лише люди, що мстяться своїх кривд завжди мають доброго коня та готову до використання зброю».
Дуже мені цікавим видався розділ про вибори короля Речі Посполитої. Моменту, коли опустіє трон, люди чекали з жахом, як кінця світу! Цікаво, що саме наші воєводства найпершими організувались у період безкоролівʼя і поки польське «село Віларіба» оговтується від втрати монарха, наша «Вілабаджа» вже заснувала каптурові суди і вершить правосуддя аж гай шумить. Хоча теж вболіває за вдалий вибір короля. Еж треба достойного, «щоб діяв у прийнятних рамках, не був володарем прав наших, а оборонцем, бо не людині ми послух чинимо, а праву».
Але у ці свободолюбиві ідеї і тоді вже вплітались московські наративи про сильну руку. І ось вже немудрі політологи нашіптують: «Кажу, московський цар все поправить. Він міг би привести добрий звичай - швидку справедливість. Він би не був таким делікатним, як ті західні панове. Урешті тиранія, яку звик чинити над людом своїм нам людям вільним і у вольностях наших добре упревілійованим зашкодити не може». Звучить, наче це пише сучасна фабрика ботів у твіттері.
А як вигідно себе подавали претенденти, які золоті гори обіцяли! Ось на елекційному полі вони зібрались перед людьми і виголошують свої «передвиборчі програми». Особливо постарались французи, почувши промову попереднього претендента (Розенберга, здається він представляв Габсбурга). Жан де Монлюк, представник Генріха Валуа, переніс промову на наступний день, щоб скоригувати з озвученими Розенбергом обіцянками і блискуче приготуватись. Було видруковано 1500 примірників перекладеної польською промови Монлюка. Цей текст із внесеними змінами і розповсюджували на елекційному полі, коротший варіант розсілали країною для тих, хто цікавився. Чесно, я навіть не уявляла, що таке було. Люди, XVI століття, право має значення!
Дуже рекомендую, надзвичайно цікава оповідь, яка відкриває безліч стежок для подальшого власного розслідування)
А фразу «Зробимо шляхту знову величною» я на гудрідс побачила у відгуках і списала, сподобалось)
«Мало національних історій, де власну еліту так виставляли б за двері, при цьому прийнявши весь спадок по ній: замки, книжки, церкви, академії», - каже історикиня Наталія Старченко і пише цікавезну книжку «Українські світи Речі Посполитої», від якої я аж пищала стільки днів підряд, слухаючи її на АБУК (окрема моя подяка цій платформі, що озвучують такі класні книжки!).
Власне пані авторка, опрацювавши грандіозний масив архівних документів, написала сто з хвостиком історій про нашу шляхту, де та постає «не лише в парадному кунтуші, а геть різною, інколи в цілком пошарпаній домашній вдяганці»
Я із захопленням читала, як старі руські княжі роди, завдяки своїй енергійності та високій політичній культурі, не лише вигризли собі вольності, а й здобули право самим написати цей привілей. «Нічого на нас без нас», виголосили вони і вписали у привілей руську мову як офіційну на своїх теренах, непорушність кордонів, рівність православних та католиків, вони довгий час відстоюватимуть свої права у судах, посилаючись саме на цей документ.
Звісно, мовою політики була польська і латина. Але вже тоді шляхта Волинського та Київського воєводств вписує до сеймикових ухвал вимогу аби при королівській канцелярії і у коронному трибуналі постійно перебував руський писар, який оформлятиме документи своєю мовою.
«Коли кажуть, що українцям Незалежність 1991 року сама упала на голови, то забувають, що скільки за тією незалежністю крові й упертості украінців, хай і завжди меншості, які всупереч обставинам, а часто й здоровому глуздові вміли сказати: «Ми є народ, і народ такий поштивий, що жодному іншому не поступиться». Тим самим створюючи дедалі тривкіший фундамент для наступників»
«Українські світи» надзвичайно багаті на сюжети для детективів та гостросюжетних триллерів, але також її сторінки рясніють такими дивовижними історичними постатями, що відразу закохуєшся! І хай в середньовічних коридорах нервово натирають до диску свої обладунки король Артур і його команда, ось, ось прямо у нас під боком жили свої лицарі з такими гарячими головами і палкими серцями, що кримінальна хроніка зашарівшись колупає піч.
Чого тут тільки нема: родинні інтриги, збройні напади, таємничі зникнення, поєдинки, а не дай бог хтось образить жінку! Один такий інцидент на похороні князів Вишневецьких ледь не перетворив залу на сцену масакри з серіалу «Гра престолів». Войницький каштелян, одружений з Теофілою Вишневецькою, зопалу назвав свою дружину немилим словом для вух. Слуги Яреми Вишневецького кинулись у бійку. Що тут почалось! Стрілянина з мушкетів, викидання гостей з вікон, загроза для присутніх жінок, присутній єпископ Ян Замойський ледве встиг відвести шаблю від голови дружини князя Яреми.
Але загалом оці збройні наїзди на чужі маєтки мали ще й специфічну тренувальну функцію. Щоб не розслаблятись) Бо ж треба десь вправлятись у військовому ремеслі. «Лише люди, що мстяться своїх кривд завжди мають доброго коня та готову до використання зброю».
Дуже мені цікавим видався розділ про вибори короля Речі Посполитої. Моменту, коли опустіє трон, люди чекали з жахом, як кінця світу! Цікаво, що саме наші воєводства найпершими організувались у період безкоролівʼя і поки польське «село Віларіба» оговтується від втрати монарха, наша «Вілабаджа» вже заснувала каптурові суди і вершить правосуддя аж гай шумить. Хоча теж вболіває за вдалий вибір короля. Еж треба достойного, «щоб діяв у прийнятних рамках, не був володарем прав наших, а оборонцем, бо не людині ми послух чинимо, а праву».
Але у ці свободолюбиві ідеї і тоді вже вплітались московські наративи про сильну руку. І ось вже немудрі політологи нашіптують: «Кажу, московський цар все поправить. Він міг би привести добрий звичай - швидку справедливість. Він би не був таким делікатним, як ті західні панове. Урешті тиранія, яку звик чинити над людом своїм нам людям вільним і у вольностях наших добре упревілійованим зашкодити не може». Звучить, наче це пише сучасна фабрика ботів у твіттері.
А як вигідно себе подавали претенденти, які золоті гори обіцяли! Ось на елекційному полі вони зібрались перед людьми і виголошують свої «передвиборчі програми». Особливо постарались французи, почувши промову попереднього претендента (Розенберга, здається він представляв Габсбурга). Жан де Монлюк, представник Генріха Валуа, переніс промову на наступний день, щоб скоригувати з озвученими Розенбергом обіцянками і блискуче приготуватись. Було видруковано 1500 примірників перекладеної польською промови Монлюка. Цей текст із внесеними змінами і розповсюджували на елекційному полі, коротший варіант розсілали країною для тих, хто цікавився. Чесно, я навіть не уявляла, що таке було. Люди, XVI століття, право має значення!
Дуже рекомендую, надзвичайно цікава оповідь, яка відкриває безліч стежок для подальшого власного розслідування)
А фразу «Зробимо шляхту знову величною» я на гудрідс побачила у відгуках і списала, сподобалось)
June 20, 2022
Уявіть собі, що ви не пам'ятаєте частини свого життя. Ну окей, перші роки в пам'яті людині справді зберігаються на рівні легенд і переказів від інших. Але десь років з 3-5 людина починає мати власні спогади і вони зазвичай є неперервними. Кожен з нас може згадати, що він робив 10 20 чи 30 років тому хоча б в загальних рисах. Проте уявіть на секунду, що ви геть не пам'ятаєте нічого в період, наприклад з 7 по 30 років. Взагалі нічого. А саме в цей період ви активно формувалися, складався ваш характер, ваші звички правили життя. І от раптом ви опинилися в стані, коли ви знаєте, що не можна пхати пальці в розетку, але абсолютно не пам'ятаєте чому так. Така людина не могла б адекватно сприймати дійсність, бо основа нашого виживання - це досвід і його осмислення.
Народи, вони наче люди, теж не можуть жити не знаючи частини своєї історії, проте про те як Україна жила в середні віки ми майже нічого не знаємо.
Проте пора уже нарешті протирати історичні окуляри і наводити різкість, настав час розібратися чому ми саме такі які ми є і книга Наталі Старченко дуже в цьому допоможе. "Українські світи Речі Посполитої" заповнює прогалину в знаннях українців про себе. Вона є спробую описати той відсутній пазл між "прийшли монголи і все зруйнували" і "виникли козаки і все відвоювали назад". Книга написана на основі досліджень пані Наталею гродських і земських актових книг, одних із небагатьох письмових згадок тих часів. В цих записах здаються реальні люди, їхні дії і вчинки, тут проглядаються їхні характери. З одно боку авторці вдається з чудовою літературною майстерністю показати історичне тло в якому жили тодішні люди. А з іншого вона з майстерністю романіста вимальовує деталі, не переказуючи слова чи дії людей прочитані в актових книгах, а змальовуючи цих персонажів, роблячи їх об'ємними і цікавими. Таким чином книга набуває двох віддзеркалень: науково-історичного - бо заповнює прогалини в наших знаннях про той час, але також і літературного - бо вдихає життя в давно померлих персон, зацікавлює читача ними. А це значить, що такий читай, закінчивши цю книгу не покине дослідження теми, буде продовжувати розбиратися з українським пізнім середньовіччям
Народи, вони наче люди, теж не можуть жити не знаючи частини своєї історії, проте про те як Україна жила в середні віки ми майже нічого не знаємо.
Проте пора уже нарешті протирати історичні окуляри і наводити різкість, настав час розібратися чому ми саме такі які ми є і книга Наталі Старченко дуже в цьому допоможе. "Українські світи Речі Посполитої" заповнює прогалину в знаннях українців про себе. Вона є спробую описати той відсутній пазл між "прийшли монголи і все зруйнували" і "виникли козаки і все відвоювали назад". Книга написана на основі досліджень пані Наталею гродських і земських актових книг, одних із небагатьох письмових згадок тих часів. В цих записах здаються реальні люди, їхні дії і вчинки, тут проглядаються їхні характери. З одно боку авторці вдається з чудовою літературною майстерністю показати історичне тло в якому жили тодішні люди. А з іншого вона з майстерністю романіста вимальовує деталі, не переказуючи слова чи дії людей прочитані в актових книгах, а змальовуючи цих персонажів, роблячи їх об'ємними і цікавими. Таким чином книга набуває двох віддзеркалень: науково-історичного - бо заповнює прогалини в наших знаннях про той час, але також і літературного - бо вдихає життя в давно померлих персон, зацікавлює читача ними. А це значить, що такий читай, закінчивши цю книгу не покине дослідження теми, буде продовжувати розбиратися з українським пізнім середньовіччям
January 2, 2022
Найкраща книжка з історії України. Вражає скрупульозність авторки, яка як бісер нанизує одну історію на іншу. В результаті ми підходимо до нової історіософічної концепції, відмінної від того, що завчили у свого часу в школах/універах. Персонажі постають як живі. Вражає рівень взаємодії шляхти того часу, вміння ставити державу вище містечкового інтересу. Книга потрібна кожній освіченій людині, яка любить нашу історію та країну.
February 29, 2024
Nie jest to książka, która zaleca się do czytelnika gwarancją prosto, łatwo i przyjemnie opowiedzianej historii. Wbrew może nawet oczekiwaniom autorki, wyrażonym we wstępie, lektura “Ukraińskich światów Rzeczypospolitej” wymaga skupienia, uważnego wczytywania się w treść, jak i przyglądania się mapie, szczęśliwie w książce umieszczonej.
Warto włożyć jednak wysiłek w lekturę, bo Natalii Starczenko udaje się przemeblować naszą wiedzę historyczną, na nowo opowiedzieć to, co pozornie już znane. Odwrócenie perspektyw, spojrzenie na historię “Rzeczpospolitej Obojga Narodów” oczami trzeciego narodu,
Zapomnijmy - apeluje Starczenko - o formule “gente Ruthenus, natione Polonus”. W tej hierarchicznej strukturze “»Ruthenus« podporządkowane jest niezmiennie »Polonus«”.
Stanisław Orzechowski, żyjący w XVI wieku zbuntowany kapłan katolicki, który propagował śluby księży, jak czytamy w “Ukraińskich światach…”, “określał się jako Polak i stwierdzał, że należy do »nacji Scytów« oraz do »narodu ruskiego”, ponieważ jego ojczyzna, Ruś, leży w granicach dawnej europejskiej Sarmacji”.
Kim był w istocie? - pyta Starczenko.
Orzechowski w liście do nuncjusza papieskiego pisze, że “jego ojczyzna to terytorium województwa ruskiego”. Czyli tożsamość narodowa - jakkolwiek byśmy debatowali nad tym pojęciem - Orzechowskiego nie zakładała religijnej wspólnoty, a wspólnotę zamieszkania. Fundamentem tej odrębności były przywileje lubelskie, czyli słynna Unia Lubelska, na której nie tylko Korona i Litwa zbliżyły się do siebie, ale wyodrębnił się trzeci podmiot, którego szlachta deklarowała się jako równa koronnej i litewskiej.
Starczenko przygląda się zarówno unii lubelskiej, jak i skutkom unii brzeskiej (połączenie Cerkwi prawosławnej z Kościołem łacińskim), które pomogły w ukonstytuowaniu się odrębnej świadomości, wyrażanej zarówno poprzez tworzenie odrębnej mitologii, jak i w faktycznych wydarzeniach.
“Długotrwały proces powstawania narodu ukraińskiego, pełen meandrów i sprzeczności, miał swoje źródła w silnym poczuciu odrębności ruskich wspólnot Korony i Wielkiego Księstwa”, pisze autorka. W trakcie sejmu 1641 roku Adam Kisiel, kasztelan czernihowski powiedział: “Przyłączyliśmy do się do tej wspólnej ojczyzny naszej nie jak do kraju, ale wespół z krajem, nie do religii, ale wraz z religią, nie do tytułów i honorów, ale z tytułami i honorami”.
Starczenko na podstawie hojnie cytowanych dokumentów próbuje pokazać na czym polegała wyjątkowość Rzeczypospolitej i szlacheckiej równości, która utrudniała kontrreformacyjne zabiegi, pomagając zaś w budowie poczucie lokalnej, jak dzisiaj możemy powiedzieć, tożsamości. Przypomina, że kultura tego kraju “nie została stworzona przez polskie elity polityczne”, ale “w efekcie współdziałania przedstawicieli różnych narodów i regionów”. W ten sposób tłumaczy paradoks tego czasu - unifikację mieszkańców, a jednocześnie rosnącą tożsamość związaną z miejscem.
“Ukraińskie światy Rzeczypospolitej” są z pewnością wyzwaniem dla opowieści o historii, próbą zmiany modelu, w jakim przyjęło się opowiadać polską i ukraińską historię. W tej pierwszej więcej uwagi dotąd poświęcano cywilizacyjnej misji Korony, w drugiej - opresję płynącą z zachodu. Starczenko próbuje pokazać, że jest jeszcze trzecia droga. W której może nic nie jest do końca jasne, wszystko podlega interpretacji, ale w której znajduje się miejsce dla trzeciego narodu Rzeczypospolitej. Dawno nie czytałem czegoś tak ożywczego intelektualnie.
Gratulacje do osób tłumaczących - Katarzyny Kotyńskiej i Tomasza Hodana, bo włożyli ogromny wysiłek w ten przekład.
Warto włożyć jednak wysiłek w lekturę, bo Natalii Starczenko udaje się przemeblować naszą wiedzę historyczną, na nowo opowiedzieć to, co pozornie już znane. Odwrócenie perspektyw, spojrzenie na historię “Rzeczpospolitej Obojga Narodów” oczami trzeciego narodu,
Zapomnijmy - apeluje Starczenko - o formule “gente Ruthenus, natione Polonus”. W tej hierarchicznej strukturze “»Ruthenus« podporządkowane jest niezmiennie »Polonus«”.
Stanisław Orzechowski, żyjący w XVI wieku zbuntowany kapłan katolicki, który propagował śluby księży, jak czytamy w “Ukraińskich światach…”, “określał się jako Polak i stwierdzał, że należy do »nacji Scytów« oraz do »narodu ruskiego”, ponieważ jego ojczyzna, Ruś, leży w granicach dawnej europejskiej Sarmacji”.
Kim był w istocie? - pyta Starczenko.
Orzechowski w liście do nuncjusza papieskiego pisze, że “jego ojczyzna to terytorium województwa ruskiego”. Czyli tożsamość narodowa - jakkolwiek byśmy debatowali nad tym pojęciem - Orzechowskiego nie zakładała religijnej wspólnoty, a wspólnotę zamieszkania. Fundamentem tej odrębności były przywileje lubelskie, czyli słynna Unia Lubelska, na której nie tylko Korona i Litwa zbliżyły się do siebie, ale wyodrębnił się trzeci podmiot, którego szlachta deklarowała się jako równa koronnej i litewskiej.
Starczenko przygląda się zarówno unii lubelskiej, jak i skutkom unii brzeskiej (połączenie Cerkwi prawosławnej z Kościołem łacińskim), które pomogły w ukonstytuowaniu się odrębnej świadomości, wyrażanej zarówno poprzez tworzenie odrębnej mitologii, jak i w faktycznych wydarzeniach.
“Długotrwały proces powstawania narodu ukraińskiego, pełen meandrów i sprzeczności, miał swoje źródła w silnym poczuciu odrębności ruskich wspólnot Korony i Wielkiego Księstwa”, pisze autorka. W trakcie sejmu 1641 roku Adam Kisiel, kasztelan czernihowski powiedział: “Przyłączyliśmy do się do tej wspólnej ojczyzny naszej nie jak do kraju, ale wespół z krajem, nie do religii, ale wraz z religią, nie do tytułów i honorów, ale z tytułami i honorami”.
Starczenko na podstawie hojnie cytowanych dokumentów próbuje pokazać na czym polegała wyjątkowość Rzeczypospolitej i szlacheckiej równości, która utrudniała kontrreformacyjne zabiegi, pomagając zaś w budowie poczucie lokalnej, jak dzisiaj możemy powiedzieć, tożsamości. Przypomina, że kultura tego kraju “nie została stworzona przez polskie elity polityczne”, ale “w efekcie współdziałania przedstawicieli różnych narodów i regionów”. W ten sposób tłumaczy paradoks tego czasu - unifikację mieszkańców, a jednocześnie rosnącą tożsamość związaną z miejscem.
“Ukraińskie światy Rzeczypospolitej” są z pewnością wyzwaniem dla opowieści o historii, próbą zmiany modelu, w jakim przyjęło się opowiadać polską i ukraińską historię. W tej pierwszej więcej uwagi dotąd poświęcano cywilizacyjnej misji Korony, w drugiej - opresję płynącą z zachodu. Starczenko próbuje pokazać, że jest jeszcze trzecia droga. W której może nic nie jest do końca jasne, wszystko podlega interpretacji, ale w której znajduje się miejsce dla trzeciego narodu Rzeczypospolitej. Dawno nie czytałem czegoś tak ożywczego intelektualnie.
Gratulacje do osób tłumaczących - Katarzyny Kotyńskiej i Tomasza Hodana, bo włożyli ogromny wysiłek w ten przekład.
June 19, 2024
Bardzo dobra książka pokazująca na przykładzie szlachty wołyńskiej (w większości ruskiej) obyczaje i kulturę XVII wiecznej RP. Ukraińska historyczka mierzy się też z mitem Ukrainy, wykreowanym przez historiografię XX (radziecką ale też ukraińską np. ze szkoły Mychajły Hruszewskiego) jako narodu chłopów, ze sprzedajną wąską elitą, kolonizowanego przez niedobrych Lachów :-). Odświeżające.
May 27, 2024
Добротний, не нудний нон-фікшн з оглядом побуту побуту на основі історій з судових книг.
Displaying 1 - 8 of 8 reviews