What do you think?
Rate this book
Ключ Горгона
Бути підлітком — непросто, особливо, коли ти «непростий» підліток із Чарлісу. І особливо тоді, коли опиняєшся у круговерті події і від тебе вимагають дрібницю — врятувати світ від Прадавнього зла — велетенського Змія Горгона. Хіба це до снаги дванадцятирічному хлопчиську та ще й, на відміну від інших «непростих», позбавленому будь-яких магічних здібностей?
240 pages, Hardcover
First published January 1, 2023
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
February 2, 2025
Для блогу "Книжкові дискусії двох авторок":
Ганна: Вже й не знаю, як мені почати. Від цієї книги у мене залишилися дуже суперечливі враження. Точнісінько таке ж відчуття я мала, коли з вами прочитали «Сон короля» Галини Матвєєвої. Хоча повість «Ключ Горгона» Мар’яни Стефак, безсумнівно, набагато простіша. Не було там ніякого подвійного дна, тож і не виникло в мене ніяких сумнівів щодо сюжету, як ото було з отим збиваючим з пантелику «Сном короля». Ця ж книжка здавалася такою собі казочкою для підлітків, чи про підлітків — казочкою, де мораль начебто і була присутня, але така ненав’язлива та непереконлива, що вона майже не привертала до себе уваги. Проте місцями книжка мені дійсно сподобалась. Може тому я ніяк не могла визначити, що ж з отим «Ключем Горгона» було не так. Ви мене запевняли, що книжка легко читається, і вона таки читалась легко. Навіть більшість героїв були доволі виразними, щоб викликати цікавість та співчуття. А це вже чимало для сучасної літератури. Втім, після деяких роздумів я, здається, зрозуміла, що ж там було не так. Ну, окрім того, що мене дуже дратували ілюстрації. Бо ж не міг головний герой Ярко так виглядати – отаким непривабливим і взагалі ніяким, наче це не 12-річний жвавий хлопчина, а якийсь манекен з пустими очима.
На мою думку, художниця книгу взагалі не читала, а якщо і читала, то по-діагоналі. Інакше вона б знала, що коли перелесник Огден намагався напоїти Ярка, то ключ ще не висів у хлопця на шиї. Спочатку він був у Ярка в кишені, а потім просто валявся у нього вдома серед іншого мотлоху, що був розкиданий на підлозі. І тільки коли хлопчик сидів ув’язнений у себе в кімнаті і від нудьги вирішив поприбирати, він нарешті повісив ключа собі на шию. Між іншим, щось мені це нагадує. Ну, звичайно ж, Фродо Беггінса у «Володарі перснів»! На шиї у Фродо, звісно, було кільце на ланцюжку, а не ключ на мотузці. Але у цілому, занадто вже схоже. Втім, я не мала наміру прискіпуватися до усіляких дрібниць. Думаю, головна проблема книги у тому, що авторка недостатньо над нею попрацювала. Тому-то в мене і виникло відчуття наче я прочитала чернетку, а не книжку, що вже була готова до друку. Мені навіть уявляється, що коли авторка тільки наближалась до середини своєї оповіді, їй раптом подзвонив редактор і наказав прискорюватись. От авторка і прискорилася, але на користь її книзі це аж ніяк не пішло. Принаймні, деякі багатообіцяючи сюжетні лінії виглядали навмисно обрізаними. Наприклад, лінія брата Ярка – перелесника Огдена – чи шкільного вчителя – діда Чугайстра. Та й кінець усієї книги вийшов якимсь зім’ятим. Наче забувши, що короля, зазвичай, грає його свита, авторка зосередила усю свою увагу на головному антагоністі Ярка – змієві Горгоні. Всі ж інші персонажі, навіть сам Ярко і його залізобетонний батечко, здавались скоріше фоном, на якому ота підступна зміюка демонструвала свою всемогутність.
Все ж мушу визнати, що Горгон мене таки вразив, а от пояснення авторки як із маленької симпатичної ящірки виросла отака падлюка із відворотним почуттям гумору не дуже мене переконало. Та й перемога Ярка над ним теж не здавалась переконливою. Ну, прямо як ото було з перемогою Кия над Морозом у книзі Ніка Лисицького «Кий і морозна орда». До речі, ви помітили яка велика схожість між цими двома книжками? І річ не тільки у тому, що вони обидві щедро напхані героями з українського фольклору. Але, окрім того, і тут, і там головний герой має якогось бога за родича, а його антагоніст, якого всі вважали всемогутньою потворою, раптом виявляється миршавим і немічним, принаймні з першого погляду. І тут мені важко втриматись щоб не дати волю своїй уяві. А що як десь по Інтернету гуляють сюжети для книжок, які невтомно штампує штучний інтелект? А цим двом авторам просто не пощастило, і вони вибрали один і той самий сюжет? Хоча, можливо, це просто така нова мода в літературі. Однак ідея з ШІ мені більш до вподоби, бо ж так по-сучасному звучить. Я мало що знаю про той клятий ШІ, але мені іноді здається, що більшість з отих книг, що ми з вами прочитали за останні декілька років, написав саме він. Принаймні, це достеменно пояснило б чому я ніколи не відчувала подиху справжнього життя від тих книжок.
Фаріда: Так, читалося дійсно легко. До того ж, досить захопливо завдяки гумористичному стилю авторки. Дотепно – проте інколи занадто вже нагадувало стьоб від якого я не в захваті. В певній мірі нагадало «Кий та морозна орда» через використання великої кількості істот та створінь з української міфології. Хоча підхід авторки цієї книги був набагато жвавіший та доволі нестандартний і оповідь радше нагадувала популярний американський серіал мого дитинства «Беверлі Хіллз 90210» – тільки про нечисть. І поведінка і стосунки і шкільна ієрархія цих підлітків аж занадто сильно нагадували типову американську школу, принаймні в такому її вигляді в якому нам полюбляють це показувати в фільмах та серіалах.
Сюжет був динамічним, проте деякі сцени врешті-решт виявилися непотрібними для подальшого розвитку подій, а персонажі були дійсно добре прописаними. Разом з тим, мені було дуже важко повірити в той факт, що головному герою всього дванадцять років. Мабуть через те що книга була написана від першої особи – загалом велика помилка – хлопчик і здавався занадто дорослим як на свій вік. Я б дала йому років чотирнадцять чи навіть п’ятнадцять. Я навіть спеціально придивилася та прислухалася до своїх учнів цього віку, щоб впевнитись, що хлопець не належить до їхньої вікової категорії. Принаймні, цей екземпляр не був повним бевзем, тому не дуже сильно мене дратував, а це вже великий плюс. Загалом, не люблю читати книги від першої особи, бо постійно знаходитися в голові головного персонажа для мене нестерпно, адже більшість з них має природну схильність до повного ідіотизму.
Авторці так і не вдалося повністю відокремити своє «я» від «я» головного героя і вона нерідко наділяла його знаннями, якими дванадцятирічний хлопчик просте не може володіти. З мого так би мовити улюбленого ось це наступне речення: “Змій нервово смикнув червоний галстук-хустину зразка XVIII століття…”, бо певна річ, що всі хлопці цього віку – особливо ті, що навіть не є суто людьми і не живуть серед людей, а тому в принципі не мают розумітися на історії людської моди – одразу впізнають та ідентифікують предмет одягу за назвою і датою.
Смішно.
До речі, звідкіля цей Ярко взагалі стільки всього знає про людей та їхній світ? Може це в нього так генетична пам’ять спрацювала? Хоча, знов таки, він дійсно знав багато чого що мене дивувало, проте чомусь ніколи не чув про колу чи піцу. Незрозуміло. Через такі штуки дійсно здавалося, що авторка не дужо продумала цей момент. Є ще одна річ, яка мене просто приголомшила. Наприкінці книги є сцена зі спогадами, яка дуже сильно нагадує подібну сцену з сьомої частини «Гаррі Поттера» – наче авторка просто взяла і в скороченому виді переказала історію Лілі та Снейпа – тільки імена змінила. Дійсно, нащо щось своє вигадувати, коли можна просто “copy and paste”?
Щодо ілюстрацій, то вони мені теж не сподобалися, проте це вже моя суто суб’єктивна думка, бо мені в цьому плані важко догодити і багато відомих обкладинок (особливо це стосується саме намальованих ілюстрацій) від яких всі загалом в захваті в мене визивають протилежні почуття. Просто є певні художні стилі, які мені не до душі з точки зору естетичного сприйняття. Проте що мене неприємно вразило – це дуже велика кількість одруківок, інколи по кілька на одній сторінці та навіть в одному рядку! Я ще ніколи не читала книгу з такою кількістю помилок, від чого залишилося дуже неприємне враження від роботи видавництва.
Зовсім забула сказати про Хуху! Хуха – мій улюблений міфологічний персонаж. Вона з легкістю та вишуканість прикрашає будь яку історію і стає її безперечною зіркою. Манюня. Гарнюня. Невибаглива в побуті, проте яка корисна! Місця багато не займає, майже ніколи не показується на очі, проте ти знаєш, що вона поруч і що на неї завжди можна покластися! Не знаю як вона з’явилася в українській міфології, проте я дуже рада, що вона існує. Хуха рулить!
Ганна: Вже й не знаю, як мені почати. Від цієї книги у мене залишилися дуже суперечливі враження. Точнісінько таке ж відчуття я мала, коли з вами прочитали «Сон короля» Галини Матвєєвої. Хоча повість «Ключ Горгона» Мар’яни Стефак, безсумнівно, набагато простіша. Не було там ніякого подвійного дна, тож і не виникло в мене ніяких сумнівів щодо сюжету, як ото було з отим збиваючим з пантелику «Сном короля». Ця ж книжка здавалася такою собі казочкою для підлітків, чи про підлітків — казочкою, де мораль начебто і була присутня, але така ненав’язлива та непереконлива, що вона майже не привертала до себе уваги. Проте місцями книжка мені дійсно сподобалась. Може тому я ніяк не могла визначити, що ж з отим «Ключем Горгона» було не так. Ви мене запевняли, що книжка легко читається, і вона таки читалась легко. Навіть більшість героїв були доволі виразними, щоб викликати цікавість та співчуття. А це вже чимало для сучасної літератури. Втім, після деяких роздумів я, здається, зрозуміла, що ж там було не так. Ну, окрім того, що мене дуже дратували ілюстрації. Бо ж не міг головний герой Ярко так виглядати – отаким непривабливим і взагалі ніяким, наче це не 12-річний жвавий хлопчина, а якийсь манекен з пустими очима.
На мою думку, художниця книгу взагалі не читала, а якщо і читала, то по-діагоналі. Інакше вона б знала, що коли перелесник Огден намагався напоїти Ярка, то ключ ще не висів у хлопця на шиї. Спочатку він був у Ярка в кишені, а потім просто валявся у нього вдома серед іншого мотлоху, що був розкиданий на підлозі. І тільки коли хлопчик сидів ув’язнений у себе в кімнаті і від нудьги вирішив поприбирати, він нарешті повісив ключа собі на шию. Між іншим, щось мені це нагадує. Ну, звичайно ж, Фродо Беггінса у «Володарі перснів»! На шиї у Фродо, звісно, було кільце на ланцюжку, а не ключ на мотузці. Але у цілому, занадто вже схоже. Втім, я не мала наміру прискіпуватися до усіляких дрібниць. Думаю, головна проблема книги у тому, що авторка недостатньо над нею попрацювала. Тому-то в мене і виникло відчуття наче я прочитала чернетку, а не книжку, що вже була готова до друку. Мені навіть уявляється, що коли авторка тільки наближалась до середини своєї оповіді, їй раптом подзвонив редактор і наказав прискорюватись. От авторка і прискорилася, але на користь її книзі це аж ніяк не пішло. Принаймні, деякі багатообіцяючи сюжетні лінії виглядали навмисно обрізаними. Наприклад, лінія брата Ярка – перелесника Огдена – чи шкільного вчителя – діда Чугайстра. Та й кінець усієї книги вийшов якимсь зім’ятим. Наче забувши, що короля, зазвичай, грає його свита, авторка зосередила усю свою увагу на головному антагоністі Ярка – змієві Горгоні. Всі ж інші персонажі, навіть сам Ярко і його залізобетонний батечко, здавались скоріше фоном, на якому ота підступна зміюка демонструвала свою всемогутність.
Все ж мушу визнати, що Горгон мене таки вразив, а от пояснення авторки як із маленької симпатичної ящірки виросла отака падлюка із відворотним почуттям гумору не дуже мене переконало. Та й перемога Ярка над ним теж не здавалась переконливою. Ну, прямо як ото було з перемогою Кия над Морозом у книзі Ніка Лисицького «Кий і морозна орда». До речі, ви помітили яка велика схожість між цими двома книжками? І річ не тільки у тому, що вони обидві щедро напхані героями з українського фольклору. Але, окрім того, і тут, і там головний герой має якогось бога за родича, а його антагоніст, якого всі вважали всемогутньою потворою, раптом виявляється миршавим і немічним, принаймні з першого погляду. І тут мені важко втриматись щоб не дати волю своїй уяві. А що як десь по Інтернету гуляють сюжети для книжок, які невтомно штампує штучний інтелект? А цим двом авторам просто не пощастило, і вони вибрали один і той самий сюжет? Хоча, можливо, це просто така нова мода в літературі. Однак ідея з ШІ мені більш до вподоби, бо ж так по-сучасному звучить. Я мало що знаю про той клятий ШІ, але мені іноді здається, що більшість з отих книг, що ми з вами прочитали за останні декілька років, написав саме він. Принаймні, це достеменно пояснило б чому я ніколи не відчувала подиху справжнього життя від тих книжок.
Фаріда: Так, читалося дійсно легко. До того ж, досить захопливо завдяки гумористичному стилю авторки. Дотепно – проте інколи занадто вже нагадувало стьоб від якого я не в захваті. В певній мірі нагадало «Кий та морозна орда» через використання великої кількості істот та створінь з української міфології. Хоча підхід авторки цієї книги був набагато жвавіший та доволі нестандартний і оповідь радше нагадувала популярний американський серіал мого дитинства «Беверлі Хіллз 90210» – тільки про нечисть. І поведінка і стосунки і шкільна ієрархія цих підлітків аж занадто сильно нагадували типову американську школу, принаймні в такому її вигляді в якому нам полюбляють це показувати в фільмах та серіалах.
Сюжет був динамічним, проте деякі сцени врешті-решт виявилися непотрібними для подальшого розвитку подій, а персонажі були дійсно добре прописаними. Разом з тим, мені було дуже важко повірити в той факт, що головному герою всього дванадцять років. Мабуть через те що книга була написана від першої особи – загалом велика помилка – хлопчик і здавався занадто дорослим як на свій вік. Я б дала йому років чотирнадцять чи навіть п’ятнадцять. Я навіть спеціально придивилася та прислухалася до своїх учнів цього віку, щоб впевнитись, що хлопець не належить до їхньої вікової категорії. Принаймні, цей екземпляр не був повним бевзем, тому не дуже сильно мене дратував, а це вже великий плюс. Загалом, не люблю читати книги від першої особи, бо постійно знаходитися в голові головного персонажа для мене нестерпно, адже більшість з них має природну схильність до повного ідіотизму.
Авторці так і не вдалося повністю відокремити своє «я» від «я» головного героя і вона нерідко наділяла його знаннями, якими дванадцятирічний хлопчик просте не може володіти. З мого так би мовити улюбленого ось це наступне речення: “Змій нервово смикнув червоний галстук-хустину зразка XVIII століття…”, бо певна річ, що всі хлопці цього віку – особливо ті, що навіть не є суто людьми і не живуть серед людей, а тому в принципі не мают розумітися на історії людської моди – одразу впізнають та ідентифікують предмет одягу за назвою і датою.
Смішно.
До речі, звідкіля цей Ярко взагалі стільки всього знає про людей та їхній світ? Може це в нього так генетична пам’ять спрацювала? Хоча, знов таки, він дійсно знав багато чого що мене дивувало, проте чомусь ніколи не чув про колу чи піцу. Незрозуміло. Через такі штуки дійсно здавалося, що авторка не дужо продумала цей момент. Є ще одна річ, яка мене просто приголомшила. Наприкінці книги є сцена зі спогадами, яка дуже сильно нагадує подібну сцену з сьомої частини «Гаррі Поттера» – наче авторка просто взяла і в скороченому виді переказала історію Лілі та Снейпа – тільки імена змінила. Дійсно, нащо щось своє вигадувати, коли можна просто “copy and paste”?
Щодо ілюстрацій, то вони мені теж не сподобалися, проте це вже моя суто суб’єктивна думка, бо мені в цьому плані важко догодити і багато відомих обкладинок (особливо це стосується саме намальованих ілюстрацій) від яких всі загалом в захваті в мене визивають протилежні почуття. Просто є певні художні стилі, які мені не до душі з точки зору естетичного сприйняття. Проте що мене неприємно вразило – це дуже велика кількість одруківок, інколи по кілька на одній сторінці та навіть в одному рядку! Я ще ніколи не читала книгу з такою кількістю помилок, від чого залишилося дуже неприємне враження від роботи видавництва.
Зовсім забула сказати про Хуху! Хуха – мій улюблений міфологічний персонаж. Вона з легкістю та вишуканість прикрашає будь яку історію і стає її безперечною зіркою. Манюня. Гарнюня. Невибаглива в побуті, проте яка корисна! Місця багато не займає, майже ніколи не показується на очі, проте ти знаєш, що вона поруч і що на неї завжди можна покластися! Не знаю як вона з’явилася в українській міфології, проте я дуже рада, що вона існує. Хуха рулить!
March 16, 2024
Бути підлітком дуже важко, але бути магічно необдарованим підлітком в чарівному лісі сповненому "нечисті" важче в сотню разів.. Але в Ярка немає вибору, адже його батьки відьма та вовкун, а брат з сестрою нявка та песиголовець, то він звичайний хлопчик, то диво-дивне просто 😅
Але саме Яркові доведеться ще й світ рятувати, уявіть, в оточенні такої сили-силенної магічних створінь лише він зможе це зробити, дивина та й годі.
Історія легка, цікава, динамічна, в ній багато гумору, але до того ж дуже класно обіграні авторкою важливі теми – пошук себе, любов сім'ї, сприйняття інакшості, дружба, віра в себе, любов.
Щиро рекомендую її і дорослим читачам, і підліткам 😉
Але саме Яркові доведеться ще й світ рятувати, уявіть, в оточенні такої сили-силенної магічних створінь лише він зможе це зробити, дивина та й годі.
Історія легка, цікава, динамічна, в ній багато гумору, але до того ж дуже класно обіграні авторкою важливі теми – пошук себе, любов сім'ї, сприйняття інакшості, дружба, віра в себе, любов.
Щиро рекомендую її і дорослим читачам, і підліткам 😉
September 10, 2025
Ну що ж, дебют у письменниці вийшов якимось змазаним. Те, що це перша книга пані Мар’яни, не дає їй поблажок, тому що ми маємо більш вдалий Танхельм: Первісний дух від Юлії Романюк. Уж вибачте, хочеться порівняти.
Письменниця за віком сягає майже 40 років, що відбивається на самому творі. Не можна чомусь у підлітковій літературі обійтись без чуваков, кіпішів, тєлячих гідностей і т.д. Неначе потрапив у 2005 рік. Не вистачає у ГГ тільки кепки козирком назад. А через 30 років дочекаємось про скібіді та різз.
ГГ просто типовий герой, хороший хлопчик, обраний, але безхарактерний. В інших персонажах я бачу більше цікавості, ніж у Ярка.
Повіствування кудись постійно скаче та спішить, наче кожна сторінка дорого коштує. Нема нічого страшного в тому, щоб зробити твір на 100 сторінок більше.
Далі буде... А чи є потенціал у, я так розумію, франшизи. Не знаю, треба дивитись, можливо з досвідом прийде щось годне, але поки надії примарні.
Письменниця за віком сягає майже 40 років, що відбивається на самому творі. Не можна чомусь у підлітковій літературі обійтись без чуваков, кіпішів, тєлячих гідностей і т.д. Неначе потрапив у 2005 рік. Не вистачає у ГГ тільки кепки козирком назад. А через 30 років дочекаємось про скібіді та різз.
ГГ просто типовий герой, хороший хлопчик, обраний, але безхарактерний. В інших персонажах я бачу більше цікавості, ніж у Ярка.
Повіствування кудись постійно скаче та спішить, наче кожна сторінка дорого коштує. Нема нічого страшного в тому, щоб зробити твір на 100 сторінок більше.
Далі буде... А чи є потенціал у, я так розумію, франшизи. Не знаю, треба дивитись, можливо з досвідом прийде щось годне, але поки надії примарні.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews