Я цілком переконаний, що дістав би більше задоволення від «Джо-Варвара» Ґранта Моррісона, якби до цього не прочитав «Я вбиваю велетнів» Джо Келлі та Кена Нііумури. Не знаю чи вважав би цей комікс шедевром, але точно оригінальнішим і винахідливішим. Але не до кінця чесно з мого боку керуватися такими відчуттями, та все ж, від них важко втекти. Так що давайте заглибимося більше в цю історію, між уявою та реальністю, яку намалював неймовірний Джон Ґордон Мерфі.
Джо — примхливий, зацькований і самотній юнак, чия уява часто є його єдиним притулком. Його батько загинув на війні в Іраку, і тепер, не маючи грошей, він та його мати ризикують втратити і свій дім. Джо також страждає на діабет і одного фатального дня рівень цукру в його крові падає небезпечно низько, і він потрапляє в яскраву фантастичну країну, де він є пророкованим рятівником королівства, що руйнується через атаку монстрів. Джо мусить мандрувати територіями, що дуже нагадують його власний дім. А напружені пригоди, які він вигадує, намагаючись вийти зі своєї спальні, щоб здобути чогось із наявністю цукру, є епічними та масштабними. Разом зі своїм домашнім щуром, який стає великим воїном, Джо повинен пережити ці пригоди, врятувати фантастичне королівство в його уяві та власне життя.
Говорячи про візуальну частину, то Шон Мерфі виправдав усі сподівання, які були в мене. Це не перший комікс, який я читав у його виконанні. Тому я знаю рівень цього художника. Шон згадував, що Ґрант Моррісон дав йому свободу створювати оточення так, як він хотів, і він зробив свою роботу якісно й ефектно. Переходи між двома світами, часто від панелі до панелі, виконані майстерно. І вражає те, що комікс робить це, не порушуючи темпу оповіді. Такий підхід тримає напругу, постійно нагадуючи читачеві про битву не на життя, а на смерть, яка відбувається одразу на двох рівнях. Саме робота Шона Мерфі вирізняє цей комікс досить сильно, а його вміння втілити бачення Моррісона на папері є вправним і атмосферним.
Повертаючись до сюжету, то зрозуміло, що в контексті історії, фантазія слугує для Джо механізмом подолання перспективи власної смерті. Через свою уяву він стикається з реальністю смерті і знаходить мотивацію діяти, щоб врятувати себе. Багато сюжетів для дітей мають схожий підхід — вони тонко визнають існування темряви у світі й допомагають підготувати юні уми до неї. Але на мою думку, Моррісон не симпатизує тим, хто надмірно прихищає чи няньчиться з дітьми, захищаючи їх від темних сторін життя під виглядом захисту. Моррісон стверджує, що такий підхід, зрештою, є контрпродуктивним, оскільки діти неминуче стикаються з реаліями світу, коли дорослішають. Схожу думку бажав донести і Джо Келлі й у своєму коміксі, кажучи, що колись людині прийдеться зустрітися віч-на-віч із реальністю, якби далеко ти не тікав.
Але саме емоційної напруги мені не вистачило під час читання коміксу «Джо-Варвар». На жаль, у голові крутяться постійно отримані емоції під час читання «Я вбиваю велетнів». І важко із цим щось зробити. Та це не означає, що «Джо-варвар» поганий. Він хороший, як візуально, так й ідейно. Просто інколи історія не сильно виходить за межі фантастичної історії про хлопчика-підлітка, який стикається зі своїми проблемами. У цьому немає нічого поганого, але хотілося, щоб ця історія залишила якийсь емоційний відбиток під час читання. А цього, на жаль, не сталося. Та я переконаний, що для багатьох людей, цей комікс зможе збурити багато емоцій, як мінімум із візуальної сторони. Так само, як і для мене.