What do you think?
Rate this book
Письменник про письменників
Це збірка проникливих і щемких есеїв про життя і творчість українських письменників. Хтось із них іще за життя став відомим і шанованим, хтось здобув визнання лише після смерті, а про когось ми й тепер мало що знаємо. Одні демонстрували сміливість і силу духу, протистоячи спершу імперським, а згодом радянським намаганням знищити чи маргіналізувати українську літературу, а інші мусили поступитися й аж до смерті служити владі, марнуючи свій талант і розриваючись між бажанням вижити й прагненням залишитись собою. Комусь же вдалося втекти за кордон, та це також не стало порятунком, а лише різновидом душевних тортур. Кожен зробив власний вибір, але твори цих письменників — частина українського літературного спадку й заслуговують на те, щоб їх читали й аналізували, щоб ними наповнювалися й надихалися. Для ґрунтовнішого ж їх осягнення варто не тільки знати історичний і культурний контекст, а ще й брати до уваги думки фахівців. А хто може краще зрозуміти письменника і глибше осмислити його твори, як не інший письменник?
176 pages, Hardcover
8 people want to read
About the author
Степан Процюк
26 books8 followersСтепан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
November 2, 2024
В шкільних підручниках такого точно не напишуть. Деякі есе подають дійсно маловідомі факти з життя письменників і можуть слугувати своєрідним тизером для знайомства із ними. Мені сподобались заголовки до кожного есе, ці авторські титули, які створюють стислу асоціацію зі змістом біографії і допомагають краще запамʼятати і повʼязати історію з її субʼєктом. За це і даю одну ⭐️
На жаль, мені забракло уваги автора до українських письменниць. Не потрібно заглядати в зміст, щоб уже з обкладинки стало видно, що серед десятка письменників-чоловіків згадуватимуться лише двоє жінок — Леся Українка і Ольга Кобилянська. І з загального настрою тексту, я не здивована, що автор впевнено і майже по-пуританські, заперечує будь-який можливий сапфічний звʼязок між двома. А поміж тим, де Олена Пчілка, Кобринська, Старицька, та хоча б Ліна Костенко? Мені, як сучасній читанці, було дивно, що так мало уваги було приділено біографіям українських письменниць. Як на мене, книга присвячена лише чоловікам в українській літературі мене б так не збурила. Бо складається враження, що ці двоє авторок були впихнуті в збірку в останній момент аби як, ніби виконуючи ґендерні квоти. До того ж, на противагу цьому, надто карикатурно були описані жінки і їх допоміжні ролі в життях письменників. Завжди це або ріднаматимоя і її незрівнянна любов до синочка, або вірні дружини, або музи-коханки. Навіть працівниць музею Григорія Тютюнника на Полтавщині не оминуло гендерно-забарвлене «берегині».
«Жінки, можливо, тимчасово заповнювали частинку його великого люблячого серця, але своєї Богині йому так і не вдалося зустріти. Таке, на жаль, буває з багатьма чоловіками — саме в цьому він не був винятком...» — ну ви зрозуміли 🙂
А ну і окремо мене вкурвило осе маніпулятивне судження про Лесю Українку в есе про Грінченка:
«Не надто похвально відгукнулася про його творчість Леся Українка. Це можна було пояснити ще й частою полемікою, яку він вів на сторінках преси з рідним дядьком Лесі Українки, якого навіть пізніше називали «чорним генієм» української культури, Михайлом Драгомановим. Леся дуже любила свого дядька.»
Леся дуже любила свого дядька. Крапка. Здається, автор намагається підштовхнути читача до аристотельської дедукціі, аби ми розцінили несхвальні враження Лесі Українки про Грінченка надто упередженими через її повагу і любов до дядька. Так, ніби Леся Українка — ГЕНІЙКА ПЛАНЕТАРНОГО МАСШТАБУ — НЕ МОГЛА СФОРМУЛЮВАТИ СВОЮ НЕУПЕРЕДЖЕНУ ДУМКУ САМОСТІЙНО, БЕЗ УЧАСТІ ЧОЛОВІКА.
Також, стилістично текст видавався нагромадженим. Не дивлячись на те, що я з задоволенням читаю відомі довжиною-в-сторінку-речення в художній прозі пані Забужко, в цій книзі мені часом доводилось по кілька разів перечитувати речення. В одному реченні бувало вкладалось 3-4 різні ідеї (при тому — цікаві!), але читати їх часто було складно.
Ще я дуже не люблю оцю ліниву форму викладення характеристик у формі запитань. «Ким був для України Борис Грінченко? Фанатичним ідеологом народництва? Талановитим універсальним письменником і публіцистом, що заповнював своєю працею, як і Іван Франко, більшість українських гуманітарних порожнин? Посереднім поетом і драматургом…?»
І цю форму було використано не менш як в трьох різних есе зі збірки. Чесно, я такі абзац просто пропускала, бо якщо автор ліниться подати цю інформацію читачеві цікаво, я теж не буду витрачати сили, щоб це читати.
Дякую, що прийшли на мій ReadTalk ☺️
На жаль, мені забракло уваги автора до українських письменниць. Не потрібно заглядати в зміст, щоб уже з обкладинки стало видно, що серед десятка письменників-чоловіків згадуватимуться лише двоє жінок — Леся Українка і Ольга Кобилянська. І з загального настрою тексту, я не здивована, що автор впевнено і майже по-пуританські, заперечує будь-який можливий сапфічний звʼязок між двома. А поміж тим, де Олена Пчілка, Кобринська, Старицька, та хоча б Ліна Костенко? Мені, як сучасній читанці, було дивно, що так мало уваги було приділено біографіям українських письменниць. Як на мене, книга присвячена лише чоловікам в українській літературі мене б так не збурила. Бо складається враження, що ці двоє авторок були впихнуті в збірку в останній момент аби як, ніби виконуючи ґендерні квоти. До того ж, на противагу цьому, надто карикатурно були описані жінки і їх допоміжні ролі в життях письменників. Завжди це або ріднаматимоя і її незрівнянна любов до синочка, або вірні дружини, або музи-коханки. Навіть працівниць музею Григорія Тютюнника на Полтавщині не оминуло гендерно-забарвлене «берегині».
«Жінки, можливо, тимчасово заповнювали частинку його великого люблячого серця, але своєї Богині йому так і не вдалося зустріти. Таке, на жаль, буває з багатьма чоловіками — саме в цьому він не був винятком...» — ну ви зрозуміли 🙂
А ну і окремо мене вкурвило осе маніпулятивне судження про Лесю Українку в есе про Грінченка:
«Не надто похвально відгукнулася про його творчість Леся Українка. Це можна було пояснити ще й частою полемікою, яку він вів на сторінках преси з рідним дядьком Лесі Українки, якого навіть пізніше називали «чорним генієм» української культури, Михайлом Драгомановим. Леся дуже любила свого дядька.»
Леся дуже любила свого дядька. Крапка. Здається, автор намагається підштовхнути читача до аристотельської дедукціі, аби ми розцінили несхвальні враження Лесі Українки про Грінченка надто упередженими через її повагу і любов до дядька. Так, ніби Леся Українка — ГЕНІЙКА ПЛАНЕТАРНОГО МАСШТАБУ — НЕ МОГЛА СФОРМУЛЮВАТИ СВОЮ НЕУПЕРЕДЖЕНУ ДУМКУ САМОСТІЙНО, БЕЗ УЧАСТІ ЧОЛОВІКА.
Також, стилістично текст видавався нагромадженим. Не дивлячись на те, що я з задоволенням читаю відомі довжиною-в-сторінку-речення в художній прозі пані Забужко, в цій книзі мені часом доводилось по кілька разів перечитувати речення. В одному реченні бувало вкладалось 3-4 різні ідеї (при тому — цікаві!), але читати їх часто було складно.
Ще я дуже не люблю оцю ліниву форму викладення характеристик у формі запитань. «Ким був для України Борис Грінченко? Фанатичним ідеологом народництва? Талановитим універсальним письменником і публіцистом, що заповнював своєю працею, як і Іван Франко, більшість українських гуманітарних порожнин? Посереднім поетом і драматургом…?»
І цю форму було використано не менш як в трьох різних есе зі збірки. Чесно, я такі абзац просто пропускала, бо якщо автор ліниться подати цю інформацію читачеві цікаво, я теж не буду витрачати сили, щоб це читати.
Дякую, що прийшли на мій ReadTalk ☺️
May 17, 2025
Загалом задумка непогана – збірка есеїв про видатних письменників: коротко, емоційно, пізнавально. Мабуть, комусь і зайде. Але у мене проблема із авторською стилістикою. Цього слід було чекати, бо пробувала слухати його на ютубі і з цієї ж причини не змогла. Подумала, може книга вирівняє те, що не сподобалось, але ні.
Отже, що не так. Якщо загалом – надміру пафосно, аж очі ріже. По-перше – всі вмерли. Це направду не новина, але автор так упивається кончиною кожного із письменників, що на п’ятому чи шостому я почала ржати, сорі. Виглядає це десь так: про Панаса Мирного «незрима богиня слави і пошани вже безперешкодно одягала на холодну голову… лавровий вінок. Назавжди». Про Лесю Українку: «Доля відмірила їй 42 роки земного життя, щоб потім могла спокійно і радісно ввійти до пантеону безсмертних». І так про кожного (ну, я до кінця не дочитала, але скільки подужала отак і було).
По-друге, часто заради цього пафосу автор щось надумує і драматизує. Наприклад, пише що Ольга Кобилянська була «до самозабуття закохана» в Осипа Маковея. Де він взяв те «самозабуття», як це комутується із відомою історією з її дуже продуманим освідченням – не знаю. Так само, як і не розумію, з якого переляку кохання Лесі до Мержинського «відкрило молодій письменниці правду про трагізм любові, про її важку, а то і демонічну сторону». Чому демонічну? Ну, якщо не брати до уваги, що він марксист ;) Читаєш – наче наївся пігулок для надмірної екзальтації (не впевнена, шо такі існують, але якби так – це саме те відчуття).
Той же надрив, коли пише картину українського суспільного і культурного життя: Грінченка недолюблювали бо «був живим докором для духовних лінощів інших, нашого «якось-то-воно-буде»; «тогочасна колоніальна Україна не була готова до появи великої письменниці». Я далека від того, щоб ідеалізувати українське ХІХ ст., але те, що бачимо тут – точно не об’єктивна картинка, а якесь істеричне нагнітання.
Додайте сюди безапеляційності: натяк на сапфічність у стосунках Ольги і Лесі – «спекуляції найфантазійніших із фантазерів». Угу, давайте поговоримо про фантазії. Хто накатав на абзац розповіді, що ввижалось Карпенку-Карому у години смерті (куди ж без цього)?
Коротше, категорично не моє.
Але якби хто намагався зрозуміти, чи зайде – я б порадила подивитись лекції автора на ютубі. Якщо ок – то і книга цілком ваша. А ні – то матимете мій досвід (а мені ще про Чикаленка окремий роман читати, і читатиму ж, бо Чикаленко)
Отже, що не так. Якщо загалом – надміру пафосно, аж очі ріже. По-перше – всі вмерли. Це направду не новина, але автор так упивається кончиною кожного із письменників, що на п’ятому чи шостому я почала ржати, сорі. Виглядає це десь так: про Панаса Мирного «незрима богиня слави і пошани вже безперешкодно одягала на холодну голову… лавровий вінок. Назавжди». Про Лесю Українку: «Доля відмірила їй 42 роки земного життя, щоб потім могла спокійно і радісно ввійти до пантеону безсмертних». І так про кожного (ну, я до кінця не дочитала, але скільки подужала отак і було).
По-друге, часто заради цього пафосу автор щось надумує і драматизує. Наприклад, пише що Ольга Кобилянська була «до самозабуття закохана» в Осипа Маковея. Де він взяв те «самозабуття», як це комутується із відомою історією з її дуже продуманим освідченням – не знаю. Так само, як і не розумію, з якого переляку кохання Лесі до Мержинського «відкрило молодій письменниці правду про трагізм любові, про її важку, а то і демонічну сторону». Чому демонічну? Ну, якщо не брати до уваги, що він марксист ;) Читаєш – наче наївся пігулок для надмірної екзальтації (не впевнена, шо такі існують, але якби так – це саме те відчуття).
Той же надрив, коли пише картину українського суспільного і культурного життя: Грінченка недолюблювали бо «був живим докором для духовних лінощів інших, нашого «якось-то-воно-буде»; «тогочасна колоніальна Україна не була готова до появи великої письменниці». Я далека від того, щоб ідеалізувати українське ХІХ ст., але те, що бачимо тут – точно не об’єктивна картинка, а якесь істеричне нагнітання.
Додайте сюди безапеляційності: натяк на сапфічність у стосунках Ольги і Лесі – «спекуляції найфантазійніших із фантазерів». Угу, давайте поговоримо про фантазії. Хто накатав на абзац розповіді, що ввижалось Карпенку-Карому у години смерті (куди ж без цього)?
Коротше, категорично не моє.
Але якби хто намагався зрозуміти, чи зайде – я б порадила подивитись лекції автора на ютубі. Якщо ок – то і книга цілком ваша. А ні – то матимете мій досвід (а мені ще про Чикаленка окремий роман читати, і читатиму ж, бо Чикаленко)
Displaying 1 - 2 of 2 reviews