Про Ілька Борщака вперше дізнався, коли у домашній бібліотеці знайшов тоненьку книжечку 1992 року видання про Івана Мазепу. У підлітковому віці її прочитав і зарядився патріотичним етосом щодо цивілізаційної вищості Мазепи над Петром І. В студентські роки постать Борщака з'явилася для мене як відомого у міжвоєнний період популяризатора української історії та культури на Заході. На старших курсах прийшло п’янке захоплення пост структуралісткою теорією і критикою великих наративів, до формування яких Борщак активно долучався - мова про широкий інтерес західних еліт до долі та свободи України.
Як блискуче показує автор, в одній особистості можуть цілком нормально співіснувати декілька конкурентних ідентичностей, які превалюють залежно від зовнішньої кон'юнктури чи особистих преференцій.
Працювати на спецслужби різних країн одночасно, віднаходити важливі документи щодо історії України, але разом з тим “трохи” їх видозмінювати, спілкуватися в особистій кореспонденції з ріднею російською, але разом з тим, чи не найбільше докластися до розвитку українських студій у Франції – все це про одну постать Ілька Борщака.
Про вагомість і надзвичайно високий рівень цієї роботи вже достатньо сказали у наукових рецензіях на книгу. Зверну увагу, що видати таку книгу в нашій теперішній ситуації є справою великої інтелектуальної сміливості, адже тут та в інших працях автора деконструюються декілька національних міфів на яких стоїть наша колективна історична свідомість. А проте, таку роботу потрібно робити, щоб бути чесними перед собою і світом.
Ілько Борщак любив конструювати не тільки історичне минуле, але й своє життя (про це детально у книзі), проте саме йому вдалося заснувати інституції у Франції, які були дієвими промоутерами України як в Європі, так і в Америці.
Його кінець і пам’ять про нього трагічно-прозаїчні - в Незалежній Україні він оспівуваний у державницькій історіографії як великий вчений на Заході, який значно доклався до української справи. А трагічність полягає в тому, що після смерті (1959) його постать напівзабута, аж до того факту, що після 30 років його могила і рештки безслідно зникли з кладовища у передмісті Парижа, через те, що ніхто не вносив оплату за оренду землі й тепер на місці його поховання вже спочивають зовсім інші люди.
Omnia vanitas як казав класик, а переосмислення і пам’ять про таких діячів як Ілько Борщак дуже важливі для нашої власної національної зрілості.