What do you think?
Rate this book
Rat
S jedne je strane zrcala razum, s druge je strane ludilo. Ovo nije knjiga o bilo kojem od brojnih ratova koje smo doziveli. Ovo uopste nije knjiga o ratu. Ovo je knjiga o gradu pod opsadom i o ljudima pod opsadom – slojevita, potresna i na momente nadrealna posveta svakom ranjenom gradu na svetu u kom zive, disu i vole ljudi okruzeni smrcu. U vise od sto proznih crtica, slozenih prema hronologiji rata i nadahnutih licima s gradskih ulica – poput urara, grobara, medicinske sestre ili narkomanke – pratimo isecke iz zivota pojedinaca u potpunom haosu neceg ogromnog na sta nemaju nikakav uticaj. Sve te price se s poslednjom stranicom knjige sklapaju u raskosan mozaik, kojim Miljenko Jergovic jos jednom, plasticno i bez moralnog posredovanja, razotkriva svu izvitoperenu logiku rata.
255 pages, Hardcover
Published January 1, 2024
13 people are currently reading
114 people want to read
About the author
Miljenko Jergović
81 books551 followersMiljenko Jergović is a Bosnian prose writer. Jergović currently lives and works in Zagreb, Croatia.
Jergović has established himself as a writer in both Bosnia and Herzegovina and Croatia, and his stories and novels have been translated into more than 20 languages. Critics have acclaimed his capability to turn every topic into a story without changing it at all, hence preserving its internal logic.
His more acclaimed works include his debut Opservatorija Varšava (Warsaw Observatory, 1988); Hauzmajstor Šulc (Schultz the Repairman, 2000), both collections of poetry; a collection of short stories Sarajevski marlboro (Sarajevo Marlboro, 1994); the novels Mama Leone and Dvori od oraha ("The Mansion in Walnut," 2003; and the drama Kažeš, anđeo (You Say It's an Angel, 2000). Jergović is also a journalist and has published a collection of his articles in the acclaimed Historijska čitanka (A Reader in History, 1996).
His most recent work, Rabija i sedam meleka (Rabija and the Seven Angels), became a bestseller in Bosnia and Herezgovina only few days after it was published.
Jergović has established himself as a writer in both Bosnia and Herzegovina and Croatia, and his stories and novels have been translated into more than 20 languages. Critics have acclaimed his capability to turn every topic into a story without changing it at all, hence preserving its internal logic.
His more acclaimed works include his debut Opservatorija Varšava (Warsaw Observatory, 1988); Hauzmajstor Šulc (Schultz the Repairman, 2000), both collections of poetry; a collection of short stories Sarajevski marlboro (Sarajevo Marlboro, 1994); the novels Mama Leone and Dvori od oraha ("The Mansion in Walnut," 2003; and the drama Kažeš, anđeo (You Say It's an Angel, 2000). Jergović is also a journalist and has published a collection of his articles in the acclaimed Historijska čitanka (A Reader in History, 1996).
His most recent work, Rabija i sedam meleka (Rabija and the Seven Angels), became a bestseller in Bosnia and Herezgovina only few days after it was published.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 15 of 15 reviews
October 5, 2024
Книга некомфортна для читання, що власне витікає з назви. Складається з чисельних оповідань-страшних казок-притч-історій на одну, дві, кілька сторінок.
Універсальний досвід війни вражає, а до магічного реалізму я поблажливо ставлюся в данному випадку - якщо комусь, в тому числі і автору, стане від цього краще, що ж.
І є одна тема, яку помітила ще в Калитко, - перехід з однієї статі в іншу, здається якась балканська особливість.
Універсальний досвід війни вражає, а до магічного реалізму я поблажливо ставлюся в данному випадку - якщо комусь, в тому числі і автору, стане від цього краще, що ж.
І є одна тема, яку помітила ще в Калитко, - перехід з однієї статі в іншу, здається якась балканська особливість.
June 18, 2024
,,Danas je otišao u rat, a jučer je bio zajedno s djevojkom koju je prekjučer uzeo, našavši u njoj ljubav svoga života, koju je i ona našla u njemu. Nakon mjeseca rata njega je nestalo. Nije ga bilo ni među zarobljebim ni među mrtvim. Kad bismo mogli znati kako mu je bilo nestalome, ova bi priča stigla svome kraju. Ali kako se o nestalima ne zna ništa osim da su nestali, slijedi dugo čekanje, a zatim priča kreće iz početka, kao da se još nikome nije ovakva dogodila. I žensko postaje muško nakon što je muška nestalo. ‘’
Meni je ova zbirka priča bila emotivno izuzetno teška. Nije prošlo ni godinu dana od ,,Inšallah, Madone’’ koja me je prikovala za pod i učvrstila ljubav prema Miljenkovom peru, i zbog koje sam u početku upoređivala priče, ali kako sam odmicala, tako su one akumulirale i odvojile se postavši zasebna celina. Ove priče su kraće i obavijene magijskim realizmom, tako da na momente nisam nazirala granicu između fikcije i stvarnosti. Nijedan lik ovog grada pod dugogodišnjom opsadom nema ime, u početku deluju nepovezano, ali se na kraju zaokružuju priče. Ono što me vuče da Jergovića čitam jednom godišnje, iako manje - više piše o istoj temi na drugačije načine, jeste ta što stalno mene kao čitaoca preispituje da li su oni koji su rat preživeli imali tu sreću ili nesreću?
Najviše me je pogodila priča ,,Androgin’’, tu se skupilo svo beznađe rata koji ne prestaje, niti će.
Meni je ova zbirka priča bila emotivno izuzetno teška. Nije prošlo ni godinu dana od ,,Inšallah, Madone’’ koja me je prikovala za pod i učvrstila ljubav prema Miljenkovom peru, i zbog koje sam u početku upoređivala priče, ali kako sam odmicala, tako su one akumulirale i odvojile se postavši zasebna celina. Ove priče su kraće i obavijene magijskim realizmom, tako da na momente nisam nazirala granicu između fikcije i stvarnosti. Nijedan lik ovog grada pod dugogodišnjom opsadom nema ime, u početku deluju nepovezano, ali se na kraju zaokružuju priče. Ono što me vuče da Jergovića čitam jednom godišnje, iako manje - više piše o istoj temi na drugačije načine, jeste ta što stalno mene kao čitaoca preispituje da li su oni koji su rat preživeli imali tu sreću ili nesreću?
Najviše me je pogodila priča ,,Androgin’’, tu se skupilo svo beznađe rata koji ne prestaje, niti će.
February 5, 2025
Emotivan i višeslojan prikaz rata kroz lične i kolektivne sudbine. Kroz prepoznatljiv stil, spajajući istorijsko, dokumentarno i lično, autor istražuje duboke posljedice rata na ljude, identitet i sjećanja. Njegova priča nije samo o oružanim sukobima, već i o unutrašnjim bitkama pojedinaca, gubicima, nostalgiji i pokušaju razumijevanja svijeta u haosu.
Meni je ovo bila teška knjiga za čitati, u smislu da je nisam "progutala" kao ostale Jergovićeve knjige. To svakako ne umanjuje njen kvalitet - Rat je bolna i istovremeno izuzetno važna u kontekstu regionalne istorije i ljudske sudbine. Jergović još jednom potvrđuje svoje mjesto među najznačajnijim savremenim autorima Balkana.
"Tamo gdje se umire preko reda i mnogo, ljudi počinju vjerovati u Boga."
"Silazak s uma nesretan je slučaj: kao kad se netko zagleda u ogledalo da razmrsi zamršenu trepavicu, pa se onda toliko ogledalu primakne, jer teško je istim se okom zagledati u čvor na trepavici iznad oka, da kroz ogledalo prođe na drugu stranu. S jedne je strane zrcala razum, s druge je strane ludilo. Svakome se može dogoditi da pređe na drugu stranu i da ugleda sebe u fotografskom negativu."
Meni je ovo bila teška knjiga za čitati, u smislu da je nisam "progutala" kao ostale Jergovićeve knjige. To svakako ne umanjuje njen kvalitet - Rat je bolna i istovremeno izuzetno važna u kontekstu regionalne istorije i ljudske sudbine. Jergović još jednom potvrđuje svoje mjesto među najznačajnijim savremenim autorima Balkana.
"Tamo gdje se umire preko reda i mnogo, ljudi počinju vjerovati u Boga."
"Silazak s uma nesretan je slučaj: kao kad se netko zagleda u ogledalo da razmrsi zamršenu trepavicu, pa se onda toliko ogledalu primakne, jer teško je istim se okom zagledati u čvor na trepavici iznad oka, da kroz ogledalo prođe na drugu stranu. S jedne je strane zrcala razum, s druge je strane ludilo. Svakome se može dogoditi da pređe na drugu stranu i da ugleda sebe u fotografskom negativu."
December 31, 2024
Teško, snažno, duboko, silovito, neprohodno, slojevito, zrelo, drugačije, simbolično, potresno, izazovno, rizično, provokativno,.. kako samo Jergović umije.
December 9, 2025
Може, так і варто писати про війну? На межі здорового глузду і божевілля, законів фізики та магічного реалізму, абсурду і безжальної логіки? Може, тоді все зійдеться, зцілиться?
Пошматоване місто, яке відривається і летить мов повітряна куля
Родина, яка залишається в обложеному місті, бо їх песові не продали квиток на поїзд: в нього, бачте, немає душі Головнокомандувач, який збудував місто з лего і захищає його армією пластмасових солдатиків
Замурована заживо ворожа родина на площі в центрі міста
Бабуся, яка возить у візочку скелет своєї онуки - доньки загиблого героя
Хоробрі та напівбожевільні збирачі дров, які замість хмизу приносять додому кістки загиблих, зібраних на мінному полі
Пошматоване місто, яке відривається і летить мов повітряна куля
Родина, яка залишається в обложеному місті, бо їх песові не продали квиток на поїзд: в нього, бачте, немає душі Головнокомандувач, який збудував місто з лего і захищає його армією пластмасових солдатиків
Замурована заживо ворожа родина на площі в центрі міста
Бабуся, яка возить у візочку скелет своєї онуки - доньки загиблого героя
Хоробрі та напівбожевільні збирачі дров, які замість хмизу приносять додому кістки загиблих, зібраних на мінному полі
Read
February 2, 2025Zbirka kratkih priča o gradu u kojem je konstantno, kroz generacije, ratno stanje. Priče su čista fikcija, nisu konkretno vezane za neku zemlju, za neki grad, za neki narod. Ali su potresne, kao što je potresno svako ratno stradanje. I brutalne, kao što je brutalno svako ratno djelovanje. I bizarne, na isti način. I nerealne. I groteskne, u isto vrijeme. Pojedine priče su me jako podsjetile na kratke crtane filmove "Happy Tree Friends" čiji su glavni likovi preslatke male životinjice koje se semo žele igrati, a na kraju uglavnom bizarno stradaju, razbijenih glava, otkinutih udova i iskopanih očiju...
Svaka priča se odnosi na pojedinog lika, koji nema ime, nego je imenovan po svom poslu, hobiju ili osobnosti - fotograf, pijanist, planinar, urar... I svaki od njih ima svoju životnu nesretnu priču. Tužnu, nesretnu. Jer u tom gradu nema sretnih i veselih ljudi. Jer je rat ne donosi sreću i veselje, već tugu i nesreću.
Svaka priča se odnosi na pojedinog lika, koji nema ime, nego je imenovan po svom poslu, hobiju ili osobnosti - fotograf, pijanist, planinar, urar... I svaki od njih ima svoju životnu nesretnu priču. Tužnu, nesretnu. Jer u tom gradu nema sretnih i veselih ljudi. Jer je rat ne donosi sreću i veselje, već tugu i nesreću.
October 6, 2024
Rat je zbirka koju je gotovo nemoguće pročitati u komadu jer metak treba izbjeći i napraviti pauzu. Duboko udahnut... pružiti ruku i čestitati autoru na fokusu, ustrajnosti i fenomenalnim pričama koje čitatelj u glavi nastavlja sam...
Najdojmljivije:
Djevojče i pohotnik
Bog
Staklar
Zračni ljudi
Postolar
...
nastavite niz.
Najdojmljivije:
Djevojče i pohotnik
Bog
Staklar
Zračni ljudi
Postolar
...
nastavite niz.
June 8, 2024
Meh.
Zbirka onih priča koje su na jednu, jednu i po stranu, maks dve. Ja ne volim to.
Lepo je napisano.
Zbirka onih priča koje su na jednu, jednu i po stranu, maks dve. Ja ne volim to.
Lepo je napisano.
July 31, 2024
Odličan pisac, no realno, meni do sada njegova najlošija knjiga.
November 9, 2024
Jako kako Miljenko zna
March 2, 2025
A very fresh book written by Мілєнко Єрґович in 2024 (original title: “Rat”) and immediately translated into Ukrainian (it was actually the very first translation of this book into any foreign language). The annotation also says that “Увесь гонорар автор передав на підтримку захисників України,” so we all suspected that this book should be about us (our war) and for us to a large extent and felt obliged to buy and read it as soon as possible.
Unfortunately, I hated this book very much.
This is a very small book consisting of extremely short stories (some are less than one page long), which are not even proper fiction stories about some imaginary people; no, these stories are pure metaphors, conceptual simulacra reflecting some weird ideas about “how people think and behave in war.” And by “war” he means some abstract war, “war in general,” i.e., everything bad and disgusting that any war introduces in our lives. I am honestly sick from any “generalizations” regarding wars, because any war has its very particular reasons and unique problems, and, in most cases, a specific aggressor and a specific victim, and when you live inside a very particular war as its victim and cannot do anything about it, any general and abstract reflections about an obvious idea of “war is bad” irritate and angry you. Our war has nothing to do with what he describes.
What is most repellent here is that the author is consistently promoting the idea “any victim sooner or later becomes an aggressor as well.” He shows us various people and situations where people who were apparently victims of some aggression become cold-hearted over time because of the war and start torturing and killing other people in response, similarly to the primary aggressor. I hate this approach. The right to defend yourself does not mean that you become an aggressor and inhumane bastard; more often, quite the opposite happens: people who suffered themselves and have seen the suffering of others become more responsible, compassionate, and empathetic during a war and try to help even absolute strangers for whom they would not move a finger before. This narrative about “a war is such a bitch that everybody just kills everybody indiscriminately” is a very characteristic deliberate disinformation disseminated about the Yugoslav wars by the aggresor (the Serbs) and their collaborators (the Croats), and it was created and propagated in order to diminish the unprecedented atrocities committed by these aggressors to their “brother nations” (the Bosniaks in the first place). I have already said that I see serious problems with Мілєнко Єрґович’s self-identification as a Croat who was born and raised in Bosnia and survived the first year of the Bosnian war in siedged Sarajevo but later chose to flee to Croatia (while it was attacking Bosnia, occupying Bosnia’s territories, killing the Bosniaks en masse, and torturing them in concentration camps) and stay there for life. His books reflect this duality and, most importantly, translate this false narrative that “everybody kills everybody indiscriminately during wars,” which is part of Croatia’s self-whitewashing. This book was written as vague and contradictory as possible exactly with the same purpose, I believe, and we, Ukrainians, definitely do not need such a narrative. We may be tempted to identify themselves with some parts of this book and thus consider it poignant and universal reflections about any war, like this, for example:
“Наприкінці червня, в липні, коли сонце зігріє землю, одурманить своєю теплотою і лева, і антилопу, а людей зробить м’якшими і доброзичливішими у ставленні до інших, війна продовжується так, що на світанку ворог чекає, щоб перші промені сонця засяяли з-за гір над містом і зблиснули з-за річки, яка кожного воєнного року стає все ширшою, а тоді запускає оту свою найбільшу ракету на місто.
Так ми прокидаємося.
Так у досвіді дітей, народжених під час цієї війни, великим вибухом і спільною смертю багатьох незнайомих людей починається день. Чи, якщо ці діти виростуть і якщо ця війна колись закінчиться, для них буде можливим, щоб день не починався тим великих вибухом? І що станеться восени, коли ворог перейде до осіннього, меланхолійного ритму і зміна днів і ночей вже не буде важливою?
Але зараз так: з першим променем сонця, трохи раніше або трохи пізніше, ракета влучає в обраний міський квартал, район бідняцьких халуп, висотки, доісторичні новобудови, які все ще стоять вертикально, старі будинки в центрі, це вже на вибір історичного чи календарного моменту. І вмирають люди.”
But look at this short quote:
“Ми питали в завідувачки пологового будинку, жінки гарної, незаміжньої, їй вже скоро шістдесят, чому ми не зносимо вниз новонароджених дітей.
А що в нас залишиться нагорі, якщо ми їх заберемо? Заради чого ми повертатимемось, якщо їх нагорі немає?
Накинулася вона на нас, ніби збожеволіла.
З того часу ми робимо так.
Досі жодна не довідалася, що за стіною немає нікого і що те, що вона чує — не її дитина.
Якби довідалася, можливо, збожеволіла б.
Або зрозуміла б завідувачку.”
Or this one:
“А коли загине багато воїнів, все хлопці-сусіди, з тої самої восьмирічки, з того самого баскетбольного майданчика між висотками, хоробро захищаючи місто від ворожого прориву або в шалених, марних спробах прорвати кільце облоги, кардіолог іде від квартири до квартири, матерів мертвих хлопців тримає за руку, м’яким великим пальцем, міряє пульс вказівним і середнім, і тихо, тихо втішає їх, лише з однією думкою в голові.
Щоб матерів мертвих героїв не охопила лють, і своїх чоловіків, батьків героїв, вони не відправили до його дверей з ножем у руці, і за старим звичаєм цього світу, який застосовують з обох боків, вони не перерізали горло чотирьом його донькам, від найстаршої до наймолодшої, і його дружині, і наостанок йому, так помстившись за мертвого сина.”
Or this one:
“Коли ворог напав, коли вони лише бомбили місто, до того як пішли хвилі ворожої піхоти, начальник виклав план, щоб ми десь на уявну головну лінію ворожого просування вивели потвору.
Вороже військо осліпне. А наше військо вирішить, скількох засліплених вбити, скількох взяти в полон, скільком, щоб залякати ворога, виколоти очі й такими відправити назад.”
Yeah, this is when things start to become weird. Most of his characters (or rather “pure metaphors,” because he does not even try to represent people as normal living beings, they are just plastic manequins here created to portray some abstract ideas) are people who are irrevocably “damaged” by war and thus behave irrationally and often cruelly towards each other. And we, Ukrainians, know that this is bullshit. A war makes bad people worse and good people better, but overall, it just reveals and feeds our humanity and gives it a lot of opportunities to flourish. We discover new depths of hate during a war, but love also becomes hot, pulsating, all-encompassing LOVE there. And we definitely do not leave our babies under bombs “in order to have somebody to return to.” This bullshit could have been written by a person who fled the war into an aggressor country but never by a person who lived under the bombs himself, with his precious babies. If our babies die under the bombs they usually die together with their mothers, compressed by their bodies who tried to protect them in the last seconds of their lives… (and no, this not not because we are more moral and humane people than others; this is what anybody would do in any country during any war).
Regardless of very weird and often disgusting ideas the author promotes here with these metaphors, I overall just disliked his writing style in general. I have already read one of his fiction books (another collection of short stories about war, “Sarajevo Marlboro”) and a non-fiction book (collection of essays, “Жертвам сниться велика воєнна перемога”), and I had VERY different impressions from them: while his non-fiction essays are brilliant and a must-read, in my opinion, his fiction irritates and bores me to death. This book is another confirmation that I should not even try his fiction books in the future — I do not like how he writes about imaginary things; his style is melancholic, purposefully vague, and very ethically objectionable to my taste.
Unfortunately, I hated this book very much.
This is a very small book consisting of extremely short stories (some are less than one page long), which are not even proper fiction stories about some imaginary people; no, these stories are pure metaphors, conceptual simulacra reflecting some weird ideas about “how people think and behave in war.” And by “war” he means some abstract war, “war in general,” i.e., everything bad and disgusting that any war introduces in our lives. I am honestly sick from any “generalizations” regarding wars, because any war has its very particular reasons and unique problems, and, in most cases, a specific aggressor and a specific victim, and when you live inside a very particular war as its victim and cannot do anything about it, any general and abstract reflections about an obvious idea of “war is bad” irritate and angry you. Our war has nothing to do with what he describes.
What is most repellent here is that the author is consistently promoting the idea “any victim sooner or later becomes an aggressor as well.” He shows us various people and situations where people who were apparently victims of some aggression become cold-hearted over time because of the war and start torturing and killing other people in response, similarly to the primary aggressor. I hate this approach. The right to defend yourself does not mean that you become an aggressor and inhumane bastard; more often, quite the opposite happens: people who suffered themselves and have seen the suffering of others become more responsible, compassionate, and empathetic during a war and try to help even absolute strangers for whom they would not move a finger before. This narrative about “a war is such a bitch that everybody just kills everybody indiscriminately” is a very characteristic deliberate disinformation disseminated about the Yugoslav wars by the aggresor (the Serbs) and their collaborators (the Croats), and it was created and propagated in order to diminish the unprecedented atrocities committed by these aggressors to their “brother nations” (the Bosniaks in the first place). I have already said that I see serious problems with Мілєнко Єрґович’s self-identification as a Croat who was born and raised in Bosnia and survived the first year of the Bosnian war in siedged Sarajevo but later chose to flee to Croatia (while it was attacking Bosnia, occupying Bosnia’s territories, killing the Bosniaks en masse, and torturing them in concentration camps) and stay there for life. His books reflect this duality and, most importantly, translate this false narrative that “everybody kills everybody indiscriminately during wars,” which is part of Croatia’s self-whitewashing. This book was written as vague and contradictory as possible exactly with the same purpose, I believe, and we, Ukrainians, definitely do not need such a narrative. We may be tempted to identify themselves with some parts of this book and thus consider it poignant and universal reflections about any war, like this, for example:
“Наприкінці червня, в липні, коли сонце зігріє землю, одурманить своєю теплотою і лева, і антилопу, а людей зробить м’якшими і доброзичливішими у ставленні до інших, війна продовжується так, що на світанку ворог чекає, щоб перші промені сонця засяяли з-за гір над містом і зблиснули з-за річки, яка кожного воєнного року стає все ширшою, а тоді запускає оту свою найбільшу ракету на місто.
Так ми прокидаємося.
Так у досвіді дітей, народжених під час цієї війни, великим вибухом і спільною смертю багатьох незнайомих людей починається день. Чи, якщо ці діти виростуть і якщо ця війна колись закінчиться, для них буде можливим, щоб день не починався тим великих вибухом? І що станеться восени, коли ворог перейде до осіннього, меланхолійного ритму і зміна днів і ночей вже не буде важливою?
Але зараз так: з першим променем сонця, трохи раніше або трохи пізніше, ракета влучає в обраний міський квартал, район бідняцьких халуп, висотки, доісторичні новобудови, які все ще стоять вертикально, старі будинки в центрі, це вже на вибір історичного чи календарного моменту. І вмирають люди.”
But look at this short quote:
“Ми питали в завідувачки пологового будинку, жінки гарної, незаміжньої, їй вже скоро шістдесят, чому ми не зносимо вниз новонароджених дітей.
А що в нас залишиться нагорі, якщо ми їх заберемо? Заради чого ми повертатимемось, якщо їх нагорі немає?
Накинулася вона на нас, ніби збожеволіла.
З того часу ми робимо так.
Досі жодна не довідалася, що за стіною немає нікого і що те, що вона чує — не її дитина.
Якби довідалася, можливо, збожеволіла б.
Або зрозуміла б завідувачку.”
Or this one:
“А коли загине багато воїнів, все хлопці-сусіди, з тої самої восьмирічки, з того самого баскетбольного майданчика між висотками, хоробро захищаючи місто від ворожого прориву або в шалених, марних спробах прорвати кільце облоги, кардіолог іде від квартири до квартири, матерів мертвих хлопців тримає за руку, м’яким великим пальцем, міряє пульс вказівним і середнім, і тихо, тихо втішає їх, лише з однією думкою в голові.
Щоб матерів мертвих героїв не охопила лють, і своїх чоловіків, батьків героїв, вони не відправили до його дверей з ножем у руці, і за старим звичаєм цього світу, який застосовують з обох боків, вони не перерізали горло чотирьом його донькам, від найстаршої до наймолодшої, і його дружині, і наостанок йому, так помстившись за мертвого сина.”
Or this one:
“Коли ворог напав, коли вони лише бомбили місто, до того як пішли хвилі ворожої піхоти, начальник виклав план, щоб ми десь на уявну головну лінію ворожого просування вивели потвору.
Вороже військо осліпне. А наше військо вирішить, скількох засліплених вбити, скількох взяти в полон, скільком, щоб залякати ворога, виколоти очі й такими відправити назад.”
Yeah, this is when things start to become weird. Most of his characters (or rather “pure metaphors,” because he does not even try to represent people as normal living beings, they are just plastic manequins here created to portray some abstract ideas) are people who are irrevocably “damaged” by war and thus behave irrationally and often cruelly towards each other. And we, Ukrainians, know that this is bullshit. A war makes bad people worse and good people better, but overall, it just reveals and feeds our humanity and gives it a lot of opportunities to flourish. We discover new depths of hate during a war, but love also becomes hot, pulsating, all-encompassing LOVE there. And we definitely do not leave our babies under bombs “in order to have somebody to return to.” This bullshit could have been written by a person who fled the war into an aggressor country but never by a person who lived under the bombs himself, with his precious babies. If our babies die under the bombs they usually die together with their mothers, compressed by their bodies who tried to protect them in the last seconds of their lives… (and no, this not not because we are more moral and humane people than others; this is what anybody would do in any country during any war).
Regardless of very weird and often disgusting ideas the author promotes here with these metaphors, I overall just disliked his writing style in general. I have already read one of his fiction books (another collection of short stories about war, “Sarajevo Marlboro”) and a non-fiction book (collection of essays, “Жертвам сниться велика воєнна перемога”), and I had VERY different impressions from them: while his non-fiction essays are brilliant and a must-read, in my opinion, his fiction irritates and bores me to death. This book is another confirmation that I should not even try his fiction books in the future — I do not like how he writes about imaginary things; his style is melancholic, purposefully vague, and very ethically objectionable to my taste.
March 15, 2025
Nije mi sjeo, ne leže mi kratke priče.
Tema rata je neiscrpna na ovim prostorima, koliko god su rane još uvijek svježe, mislim da je ipak tematika ispucana.
Tema rata je neiscrpna na ovim prostorima, koliko god su rane još uvijek svježe, mislim da je ipak tematika ispucana.
May 26, 2025
Півроку я читала цю книгу.
268 сторінок — півроку. По 10–12 хвилин за раз. По 3–4 оповідання за раз. Бо в цій книзі — 117 оповідань.
117 історій на 268 сторінок.
Це оповідання про окупацію Сараєва: її початок, роки, що тривали під бомбами, і після.
Це дуже важка проза.
Сотні доль. Десятки смертей. Герої. Звичайні люди. Вороги. Божевільні.
Так багато персонажів, що здається — Єрґович розповів про кожного мешканця міста.
Деякі з них — з’являються і гинуть, просто в межах одного короткого тексту. А інші — повертаються через десятки сторінок. І не завжди живі.
На початку — дуже багато схожого на нашу дійсність.
«До того як почалося бомбардування, мешканці міста, за порадою цивільної оборони, покупували кільця клейкої стрічки і навхрест, з одного кутка до іншого, позаклеювали всі вікна у помешканні. Стрічка збереже цілим від повітряної хвилі вибуху.
...А тоді з першими бомбами посипалося скло зі всіх вікон».
«Тільки вони вірили в те, що було вигадано, а ми вірили в те, що відбувалося. Хоча, і це треба сказати, вони говорили, що ми віримо в те, що вигадано, в той час як вони вірять у те, що відбувається. Люди, що жили в мирному світі, розгубилися, бо не знали, кому мають вірити, їм чи нам».
«Снаряди не перестають падати.
І все знову нормально».
«Сотнями років ворог пробирається у наші спогади, прикидається, що колись був нашим братом і був нашою сестрою, псує нам сім'я, вмуровується у наші гени, так, що ми вже й самі не знаємо, чи ми є, чи не є. І коли є, а коли не є».
Далі я ловила менше паралелей.
Але, мабуть, не тому, що їх немає — а тому, що я не була в окупації.
Цей текст — занадто концентрований.
І занадто болючий.
І занадто складний.
Бо Єрґович — це не про легкість.
Це про концентровану правду.
Таку, яку не завжди хочеться чути.
268 сторінок — півроку. По 10–12 хвилин за раз. По 3–4 оповідання за раз. Бо в цій книзі — 117 оповідань.
117 історій на 268 сторінок.
Це оповідання про окупацію Сараєва: її початок, роки, що тривали під бомбами, і після.
Це дуже важка проза.
Сотні доль. Десятки смертей. Герої. Звичайні люди. Вороги. Божевільні.
Так багато персонажів, що здається — Єрґович розповів про кожного мешканця міста.
Деякі з них — з’являються і гинуть, просто в межах одного короткого тексту. А інші — повертаються через десятки сторінок. І не завжди живі.
На початку — дуже багато схожого на нашу дійсність.
«До того як почалося бомбардування, мешканці міста, за порадою цивільної оборони, покупували кільця клейкої стрічки і навхрест, з одного кутка до іншого, позаклеювали всі вікна у помешканні. Стрічка збереже цілим від повітряної хвилі вибуху.
...А тоді з першими бомбами посипалося скло зі всіх вікон».
«Тільки вони вірили в те, що було вигадано, а ми вірили в те, що відбувалося. Хоча, і це треба сказати, вони говорили, що ми віримо в те, що вигадано, в той час як вони вірять у те, що відбувається. Люди, що жили в мирному світі, розгубилися, бо не знали, кому мають вірити, їм чи нам».
«Снаряди не перестають падати.
І все знову нормально».
«Сотнями років ворог пробирається у наші спогади, прикидається, що колись був нашим братом і був нашою сестрою, псує нам сім'я, вмуровується у наші гени, так, що ми вже й самі не знаємо, чи ми є, чи не є. І коли є, а коли не є».
Далі я ловила менше паралелей.
Але, мабуть, не тому, що їх немає — а тому, що я не була в окупації.
Цей текст — занадто концентрований.
І занадто болючий.
І занадто складний.
Бо Єрґович — це не про легкість.
Це про концентровану правду.
Таку, яку не завжди хочеться чути.
May 22, 2025
Tesko, vraća u nedavnu prošlost...
January 11, 2026
Zaradi stanja v svetu je pri branju potrebno mikrodoziranje.
Displaying 1 - 15 of 15 reviews