Одна з моїх найкращих книжок минулого року (так, це я поки що наздоганяю "борги" по відгуках)
Чесно, я нічого не знала про цю книжку, купила просто тому що спочатку привабила обкладинка, а потім побачила, що вона написана у "темному" жанрі, а для мене це завжди сигнал, що мені треба. Та я не уявляла, що буде всередині.
Це оповідання. Точніше, не так, це фактично роман у оповіданнях, тут є наскрізна тема, що об'єднує розрізнені історії в одну, точніше, в один наратив, який роз'яснює та розкриває сенси на кшалт зібраного пазлу. І це напрочуд круто, справді. Це класний прийом, яким потрібно вміти користуватися. Оксана Вєліт вміє, тому я отримала від цієї книжки стільки задоволення, що мені безумно хочеться бігати та всім радити, попри те, що все ж таки це специфічний твір у специфічному жанрі.
Це збірка історій, майже всі з котрих написані про дітей, від лиця дітей та про дитячий досвід. Таке місцями жаске поєднання страшної реальності та страшної вигадки, та саме це мене і зачарувало. Це бентежний твір, там є багато неприємних, жасних, бентежачих та тригерячих речей. Та це дійсно дуже цікаво написано, чесно, мені було не відірватися.
Я не буду розглядати окремі оповідання, бо саме в цьому випадку тут немає в цьому сенсу, це цілісна річ, яку потрібно сприймати відповідним чином, але хочу відзначити окремо оповідку "Останній молочний", образ "маленької Лізи", складеної з так би мовити відмерлих біологічних "відходів" справжньої - це такий просто в хорошому сенсі мікроскопічний шок, що не можу не відмітити, як поціновувачка. От чесно, їм можна лякати в темряві.
Та найкраще, що є у "Дитячій книзі", то атмосфера. Я навіть не можу пригадати нічого хоч на позір схожого. Це таке поєднання міських легенд, драматичних історій дорослішання, контркультурного вайбу історій про маргінальні групи, страшних казок, вірду та горору. Це щось унікальне, як на мене.
Фінал нагадав мені початок баркерівських "Книг Крові", не знаю, чи було так задумано, та зрештою це теж було добре. І так, мені б хотілося іще такого.