What do you think?
Rate this book
Таборові діти
У книзі «Таборові діти» зібрано свідчення людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи. Це розповіді тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому, про досвід перебування в тюрмах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах, про життя в бараках чи спецінтернатах, про виживання в нелюдських умовах заслання. Ці свідчення варто прочитати, щоб знати, як ставилася радянська влада до дітей, яких оголосила «ворогами народу».
- GenresNonfictionHistory
480 pages, Hardcover
Published May 1, 2024
12 people are currently reading
108 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 5 of 5 reviews
January 25, 2025
Це збірка історій обʼєднаних одною темою, звісно може здатися для чого читати всі, якщо «вони однакові» - жили-вивезли-виживали-терпіли-вертались-терпіли.
Та кожна з них несе свій унікальний біль, причини і вчинки, свої смерті, свої втрати. Це як і зараз, ми всі живемо війною та по-різному.
Ця книга свідчить про страшні злочини москалів та системи, яку вони створити. Страшні вибори людей бути учасниками цієї системи.
Ця книга свідчить про незламність українських людей та внутрішню силу підтримувати один одного, коли сам помираєш.
Емоційно не легко прочитати, але точно варто. Ви будете посміхатись лише на одному моменті, як кожен згадуючи цей момент каже «коли нарешті здох Сталін». Чудово, що він не помер в них, а таки здох.
Та кожна з них несе свій унікальний біль, причини і вчинки, свої смерті, свої втрати. Це як і зараз, ми всі живемо війною та по-різному.
Ця книга свідчить про страшні злочини москалів та системи, яку вони створити. Страшні вибори людей бути учасниками цієї системи.
Ця книга свідчить про незламність українських людей та внутрішню силу підтримувати один одного, коли сам помираєш.
Емоційно не легко прочитати, але точно варто. Ви будете посміхатись лише на одному моменті, як кожен згадуючи цей момент каже «коли нарешті здох Сталін». Чудово, що він не помер в них, а таки здох.
May 30, 2025
Свідчення українців, які дітьми разом зі своїми родинами пережили совєцькі лагєря та заслання. Коли серед ночі в хату завалюються москалі, з матюками та побиттям забирають усю родину разом із малими дітьми, потім тижнями й місяцями у вагонах для скота везуть на сибір і викидають у 40-градусний мороз: тепер ви живете тут.
"Москалі прийшли в онучах, кирзаках, куфайках, з матами-перематами, і принесли нам культуру".
Вражає, яке все однакове...
Батько (брат, дід, вуйко) був в УПА.
Мама (сестра, бабуся, стрийна) була звʼязковою.
Переховували в себе поранених упівців.
Мали гарну стодолу: куркулі.
Відмовилися йти в колгосп.
Батько був священник.
Батько сказав на роботі "Слава Україні".
Вивісили синьо-жовтий прапор.
Прийшли вночі. Дали годину на збори. Кричали, били. Не дозволили нічого з собою брати.
Місяць тримали у пересильній тюрмі. Місяць везли в вагонах для скота. Дірка посеред підлоги для туалету, нема їжі, нема води. Волосся вночі примерзає до стінок. Живі їдуть разом із мертвими. На зупинках із вагонів викидають трупи.
По приїзду розселяють у бараках/конюшнях. Стіни всередині вкриті памороззю. Із опалення одна буржуйка. Кілька родин на кімнату. Їжі немає. Воші, блощиці, клопи. Щомісяця відмічатися в комендатурі. Важка вбивча робота. Мороз. Голод. Смерть...
Усе життя навколо російською, але в родині - тільки українська.
Нарешті через багато років, після смерті диктатора, після завершення строку, після амністії, вони вертаються додому, навіть ті, кому вдалося налагодити якось життя, побудувати хату, завести родину. Навіть ті, кого вивезли ще в такому малому віці, що вони не памʼятали України, все одно хотіли додому.
Де вже розібрали хату, нема земли, не дають прописку, не дають роботу, дітям не дають вступати в виші. Вороги народу. Але вдома.
Це дослівно записані свідчення - трохи плутані, непослідовні, не завжди зрозуміло, про що, не завжди хронологічні.
Спочатку я планувала розкритикувати цю манеру тексту, бо вона більше годиться для відео проєктів, а не книжкових. Але раптом зловила себе на тому, що добре уявляю собі цих таборових дітей, яким уже по 80 років. Як боляче їм розповідати, як вони плачуть, як тепло усміхаються, коли згадують рідних і моменти любові, як зупиняються в задумі, дивлячись у вікно, а потім пригадують ще щось, жестикулють і малюють руками у повітрі ілюстрації до своїх оповідань. Як пропонують чай і звертаються до інтерв'юерки “дитино”...
"Нема московіта доброго, всі вони - звірі, вони були віками такими, з часів Івана Грозного і до наших днів вони такі".
"Москалі прийшли в онучах, кирзаках, куфайках, з матами-перематами, і принесли нам культуру".
Вражає, яке все однакове...
Батько (брат, дід, вуйко) був в УПА.
Мама (сестра, бабуся, стрийна) була звʼязковою.
Переховували в себе поранених упівців.
Мали гарну стодолу: куркулі.
Відмовилися йти в колгосп.
Батько був священник.
Батько сказав на роботі "Слава Україні".
Вивісили синьо-жовтий прапор.
Прийшли вночі. Дали годину на збори. Кричали, били. Не дозволили нічого з собою брати.
Місяць тримали у пересильній тюрмі. Місяць везли в вагонах для скота. Дірка посеред підлоги для туалету, нема їжі, нема води. Волосся вночі примерзає до стінок. Живі їдуть разом із мертвими. На зупинках із вагонів викидають трупи.
По приїзду розселяють у бараках/конюшнях. Стіни всередині вкриті памороззю. Із опалення одна буржуйка. Кілька родин на кімнату. Їжі немає. Воші, блощиці, клопи. Щомісяця відмічатися в комендатурі. Важка вбивча робота. Мороз. Голод. Смерть...
Усе життя навколо російською, але в родині - тільки українська.
Нарешті через багато років, після смерті диктатора, після завершення строку, після амністії, вони вертаються додому, навіть ті, кому вдалося налагодити якось життя, побудувати хату, завести родину. Навіть ті, кого вивезли ще в такому малому віці, що вони не памʼятали України, все одно хотіли додому.
Де вже розібрали хату, нема земли, не дають прописку, не дають роботу, дітям не дають вступати в виші. Вороги народу. Але вдома.
Це дослівно записані свідчення - трохи плутані, непослідовні, не завжди зрозуміло, про що, не завжди хронологічні.
Спочатку я планувала розкритикувати цю манеру тексту, бо вона більше годиться для відео проєктів, а не книжкових. Але раптом зловила себе на тому, що добре уявляю собі цих таборових дітей, яким уже по 80 років. Як боляче їм розповідати, як вони плачуть, як тепло усміхаються, коли згадують рідних і моменти любові, як зупиняються в задумі, дивлячись у вікно, а потім пригадують ще щось, жестикулють і малюють руками у повітрі ілюстрації до своїх оповідань. Як пропонують чай і звертаються до інтерв'юерки “дитино”...
"Нема московіта доброго, всі вони - звірі, вони були віками такими, з часів Івана Грозного і до наших днів вони такі".
November 17, 2025
Книга суцільного горя в життєвих історіях українців, які стали голосами сотень тисяч тих, чиї долі зламали, чиї життя відібрали. Таке ніколи не можна пробачити. Ніколи!
Якщо описати цю книгу словами, які зустрічаються найчастіше: репресії, окупанти, розкуркулення, катування, тюрми напхані людьми, виселення, люди в брудних холодних товарняках, параші, волосся примерзле до вагону, купи мертвих тіл на перонах, постійний голод, спрага, плачі, немовлята із запрілою шкірою, холод, майже цілодобова праця, воші, блощиці, бараки, русифікація, приниження, діти-жебраки, діти в дитбудинках їдять помиї разом із свинями, засуджені, хворі, скалічені, виживання, повернення, реабілітація...
Людей намагалися знищити усіма способами, а вони все пережили, вистояли
Якщо описати цю книгу словами, які зустрічаються найчастіше: репресії, окупанти, розкуркулення, катування, тюрми напхані людьми, виселення, люди в брудних холодних товарняках, параші, волосся примерзле до вагону, купи мертвих тіл на перонах, постійний голод, спрага, плачі, немовлята із запрілою шкірою, холод, майже цілодобова праця, воші, блощиці, бараки, русифікація, приниження, діти-жебраки, діти в дитбудинках їдять помиї разом із свинями, засуджені, хворі, скалічені, виживання, повернення, реабілітація...
Людей намагалися знищити усіма способами, а вони все пережили, вистояли
October 17, 2025
Важлива і по-своєму цікава книжка. В ній немає хронології, чи-то сюжетних ліній. Натомість - історія кожної людини, зі сторінок до нас говорять голоси тих, кому ще дітьми довелося пережити досвід "вивозу на Сибір" та таборового життя.
Після певної кількості історій починаєш бачити, як багато спільного вони мають, і часто вони зливаються в історію літературного персонажа, такої української дитини, якій довелося пережити вивіз в товарному вагоні, в яких вивозили зазвичай ьвартг
Після певної кількості історій починаєш бачити, як багато спільного вони мають, і часто вони зливаються в історію літературного персонажа, такої української дитини, якій довелося пережити вивіз в товарному вагоні, в яких вивозили зазвичай ьвартг
November 30, 2025
«Моя двоюрідна сестра, яка мала два з половиною роки, важила так само, як я в мої одинадцять».
Ми недостатньо ненавидимо СРСР і Росію.
Ми недостатньо ненавидимо СРСР і Росію.
Displaying 1 - 5 of 5 reviews