Лише перечитавши цей роман, я усвідомив цікаве співпадіння: в жовтні йому виповниться 60 років!
Втім, вперше я його прочитав приблизно 25 років тому, коли я ще був школярем.
Так, останні кілька років дозволяю собі перечитування творів, які вразили в юності. Деколи це на користь творам, деколи — ні. Цього року я перечитав Камю ("Стороннього" та "Чуму") — і був вражений їх глибиною, яку пропустив шолярем, а також Воннеґута ("Механічне піаніно") — і був розчарований.
З Желязни справа була ризикованою. Я вже перечитував його цикл про Амбер — і ледь здолав перший том ("Дев'ять принців Амбера"), але на другому ("Рушниці Авалону") я здався і збентежився: як підлітком я міг захопитися цим твором?!
"Цього безсмертного" я брав до рук з острахом: а раптом і тут все буде зле? Хоча я вже мало що пам'ятав. Тільки образ головного героя, постапокаліптичну Землю та те, що дія відбувається в Греції. Але твір запам'ятався мені, перш за все, атмосферою: дещо сумною і меланхолійною, але водночас сонячною і грецькою. Твір, де міфологія оживає!
Що ж... З одного боку, твір не розчарував. З іншого, він не вразив. Як би дивно це не звучало, але це затишна постапокаліптична фантастика. Затишна, бо загалом особливо нічого не відбувається, що збурювало б сильні емоції. Оскільки я не мав якихось особливих очікувань (нагадаю, що я "прийшов" бо меланхолійну, але сонячно-грецьку атмосферу ожилих міфів), то і не був розчарованим.
Але твір виявився доволі простим в техніці виконання. В Желязни є декілька фірмових прийомів:
1) відсилки / пасхалки / великодки;
2) ретелінг міфологічних / класичних сюжетів.
Чи піднімає Желязни складні ідеї (як його сучасники, наприклад, Дік, чи Бредбері, чи Волтер Міллер молодший)? Не зовсім. Я б сказав, що сила творів Желязни не в тому новому, що він хоче сказати, скільки в перекомбіновуванні вже відомого читач(к)ам. Якщо їм це невідомо, то більша частина "магії" зникає.
І тому я розумію, чому в підлітковому віці я був більше враженим. Тоді я розгадував відсилки/пасхалки і думав: "Ого, оце я розгадав авторський задум!" В мене було відчуття, що автор ставиться до мене з повагою: пишучи роман він вважав, що я справлюся і сам розгадаю всі відсилки! Зараз цей прийом — сам по собі! — не вражає. Якщо за цими відсилками стоїть дискусія чи полеміка — інша справа! Втім, Желязни використовує ці образи та символи просто як "слова". Це економить йому час і сили в поясненні, що це за герой, локація чи подія. Назва вже дає об'єкту "минуле", яке не обов'язково в тексті прописувати.
Тому в цьому романі ми зустрінемо давньогрецьких Прокруста, Діану, Ясона, Кассандру, але й Дос Пассоса (письменника, який на момент написання роману був живий!) та навіть Рамзеса (простого прораба в Єгипті) тощо. Деколи вони відповідають своєму імені, деколи — просто для колориту.
Але атмосфера! Ось це в творі затягує. І, звісно ж, метафора руїн, які потрібно не стільки реконструйовувати чи перетворювати в щось нове, скільки приймати їх такими, як вони є — і жити в них як в своєму домі. Несподівано це думка дуже суголосна "Грибу наприкінці світу" Анни Цзин. І виявляється, що Желязни випередив свій час років на 50 ("Гриб..." вийде в 2014).
Саме ці образи і атмосфера досі причаровують. І тому це чудовий атмосферний твір — якщо не задумуватися про сюжет та пасхалки. Чисте емоційне читання!
В цьому плані твір витримав випробування часом. І це радує!
І сталося це завдяки перекладачу — Денису Дьоміну, який ретельно та уважно підійшов до оригіналу, розгадав всі відсилки і до деяких залишив коментарі! Тому в цьому плані українському Желязни пощастило!