Роман про добру людину

by Емма Андієвська

Set in a displaced persons' camp in Germany sometime in 1946 or 1947, Emma Andiievska's A Novel about a Good Person is a brilliantly imaginative and boldly surrealistic tale about an "average person's" struggle to save their soul in the context of the eternal battle between good and evil. On the one hand, the novel deals with the little known and understudied fate of postwar refugees from Eastern Europe, particularly from Ukraine. On the other, through her treatment of time and space, Andiievska creates a timeless model of reality in which all of the events she describes are transformed into symbolic phenomena and her protagonists' actions, experiences, and moral dilemmas become universal.

Genres: Ukrainian Literature, Fiction

291 pages, Paperback

First published January 1, 1973

About the author

Емма Андієвська (Emma Andijewska) - українська письменниця, поетеса та художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості Андієвської. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX ст. Письменницю часто пов'язують з Нью-Йоркською групою українських літераторів на еміграції. Поетеса відома тим, що пишучи у формі класичного сонету, кардинально його реформувала своїм використанням дисонансів та далекосяжних смислових асоціацій між побутовими речами та філософськими поняттями. Більшу частину свого життя Андієвська провела поза Україною, проживаючи в Мюнхені та Нью-Йорку.

For English-language profile see Emma Andijewska

Reviews

[Anna-Liliya Kokora · Rating 5 out of 5]

Давно хотіла почитати Андієвську, але мені думалось, що почну з "Джалапіти". Аж тут трапилась нагода - книжку обрали на клуб, в якому беру участь ось уже рік.
Думок про роман дуже багато. І їх так багато, що хочеться писати реченнями, як у "Романі про добру людину". Довгими-предовгими, шкода, що не такими органічними як у авторки.

Текст про життя людей у таборах Ді-Пі. І, здавалось би, тема мені цікава, не нова, але як же книжка доповнила мої уявлення про те життя. Чи радше чекання. Бо в тих таборах чекали. На нове життя і на новий початок. Сподівались кращого, ніж уже у них було, сподівались визволення від жахіть і болю, що принесла радянська машина (читати Росія). Сподівались втекти з того пекла, і потрапити до раю. Але перед тим мали відбути чистилище. Табори і стали для них своєрідним лімбом. А якщо це лімб, то статись у ньому може всяке: відкритись шлях до пекла, яке у кожного своє, або до раю, а що його ніхто не бачив, то й описати його важко. Тут можна вижити не зважаючи на смертельне поранення, або зникнути, вийшовши за межі табору. Тут є і гуцулка, яка точно відьма, і є професор, який будує машину фотонів добра. Є люди з гівна, що намагаються викрасти усіх назад до пекла, а є добрі люди, які допоможуть знайти дорогу до раю. Та йдеться лиш про те, яка ТИ людина, або якою хочеш бути.

Чудово описаний таборовий побут та дозвілля. Кльово передані типажі (і професура зі всієї країни, і бандерівці, і петлюрівці, і лемки, і гуцули, і п'яниці, і духовенство, і митці, і навіть ті, хто в таборах опинився несвідомо, бо тікали від совітів, і завербовані агенти Москви). Текст просякнутий біблійними історіями й мораллю, але Андієвська так тонко це прописала, що назвати ті уривки моралізаторством язик не складеться. Тут згадується уся жорстокість репресивної радянської системи, і ледь не у кожного з героїв за плечима таке горе і така травма, що в будь-якому іншому романі, без сліз не обійшлось би. Авторка, натякає - так, усі ті люди травмовані, та вони далі живуть, творять мистецтво, або машину добра, одружуються і народжують. І при цьому, вона не виправдовує вчинки своїх героїв тими травмами.

Дуже хороший роман. Дуже. Але треба терпіння і добре продумана стратегія, щоби подолати ті довгі речення. А ще краще, прочитати роман двічі. Я обов'язково перечитаю, але трохи згодом.

[Liudmyla · Rating 5 out of 5]

4.5 ⭐️
Це дуже антиросійський, антисовєцький і антикомуняцький, а заразом і безкінечно проукраїнський твір. Не раз краялося моє серце від повіданих історій людей, що населяли табір для переміщених осіб. Оскільки і сама Емма Андієвська пройшла через табір в Міттенвальді, то і героїв, швидше за все, писала з натури.

Наприкінці твору авторка викладає свою основну ідею:
"Хоч людина й покликана бути тільки доброю, безмежна доброта - рідке явище. Доброті природа відпустила місця - лише, як виняткові з її правил. Добру людину нищать, затоптують. Коли ж нема сили знищити, глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті, Все буття рознесло б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову, бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували б і одного віддиху, якби всього буття не виправдувало б існування безмежно доброї людини. Затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ. А цією доброю людиною може бути кожний, перед кожним покладено цей вибір, і кожна людина мусить колись на нього зважитися, щоб сповнити те, для чого вона, може, тільки народжується..."

Увесь роман сповнений ідеалістичних уявлень про добро і зло; про те, що кожній людині, хоч би на які підлі вчинки вона не йшла, притаманний потяг до добра; про те, що навіть наймерзенніша людина може виправитися і піти шляхом добра (особисто я в це не вірю, бо так не буває. Добрими можуть бути тільки ті, в кого є сумління. А як показує життя, далеко не всі його мають, багатьом воно і за так не здалося).

Книга сюрреалістична, наскрізь просякнута магічним реалізмом, який слугує спробою виправити несправедливість і жорстокість реального світу, нехай і не насправді, а лише в мріях і уяві героїв. Але саме цей магічний реалізм додає наснаги, зберігає віру в те, що добро завжди перемагає.

Прекрасна мова, але читалося не завжди легко, бо написано переважно у формі потоку свідомості, що перескакує з історії одного героя на іншого, а потім на третього і т.д. (дуже схоже зі стилем Забужко). Часом плуталася, про кого йде мова, особливо зважаючи на розмаїття героїв - мешканців табору, і в кожного - своя, особлива, життєва історія.

Оце прямо боляче було читати, особливо про наслідки упокорення народу, бо ми ці наслідки й досі вигрібаємо:

"[...] хоч тоді вже було ясно, що за самостійну Україну, якою на протязі століть не переставали марити стільки розумних і нерозумних, відважних і поміркованих, шалених і стриманих уярмлених поколінь, лишалося тільки вмерти, бо жменьці самотужки озброєних повстанців, - адже кожен набій, револьвер, рушницю, гранату доводилося здобувати в сутичках з німцями й радянщиками! - не встояти проти реґулярної імперських розмірів, та ще й підгодовуваної американською, союзницькою, тушениною, м'ясорубки, що палить села, розстрілює мешканців, - не як німці, кожного десятого, а жужмом, задля більшої гуманности, - а решту неблагонадійних - усі підкорені завжди чомусь неблагонадійні! - з малими дітьми й підлітками вивозить на Сибір у концтабори, щоб весь народ вигинув, а як не вигине, знікчемнів, забув, хто він, щоб навіть уві сні не наважився помислити, що і він, як і кожний інший, має право на батьківщину, на власнy гідність, честь, волю, перетворився нa зграю мерзенних блюдолизів, лакиз, донощиків
і катюжок без роду й племени на послугах у зайшлої держиморди[...]"

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Чесно, я не знаю, як і чому ми обираємо собі улюблених авторів,
але впевнено можу сказати, що Андієвська в моєму персональному потязі зайняла місце локомотиву і посунула
Маркеса з його блискучими метаморфозами,
Воннегута з його глибоким почуттям болі, яке він не лікує, але знеболює гумором,
Стейнбека, що розгортає сутність людську набагато краще за затягану "врл"
і ще декілька десятків моїх улюблених письменників.
Бо її мова і її розповіді - мої рідні.
Рівень тексту - це Нобелевка.
Поки читала, постійно думала, який крутий умовний Аркейн можна замесити на цьому матеріалі.
Неймовірна кількість персонажів, вони зміняють один одного нескінченним потоком, але кожний закарбовується, кожен виразний по-своєму, у кожного є історія.
Дипівський табір (так називає Андієвська табір Ді-Пі), нари, бараки, закапелки, огорожі та стражники. Щось похмуріше годі собі й уявити.
Але перетворення, які там відбуваються,
почуття, які там проживаються,
мистецтво, що там народжується,
можуть бути передані найяскравішими фарбами.
Хочеться сісти і замалювати кожного персонажа,
зробити розкадровки для кожної історії, що перетікає майже беззв'язково одна в одну,
візуально просочити все стилістикою картин Андієвської і вийде неймовірний серіал.
З мораллю, яка не тисне і з красою, яку можна розглядати повік-віків.

[nstmsnnk · Rating 5 out of 5]

У цьому романі Емма Андієвська звертається до питань вічного протистояння добра і зла, національної ідентичності, до філософії життя. І саме тут авторка глибоко відображає своє бачення України, українського суспільства та теми еміграції зокрема.
Але, мушу сказати, форма роману є досить непростою. Поруч із незбагненними подіями, образами, всілякими метаморфозами і викрутасами героїв постають справді важливі істини. Тут довгі речення, потік свідомості, спогадів, які й дозволяють героям мандрувати в часі та просторі. Складно, але як же цікаво.
Ми спостерігаємо за переміщеними особами у таборі Ді-Пі. У тому ж таборі, до якого Андієвська переїхала 1949 року на тимчасове проживання разом із родиною. Всі персонажі є надзвичайно різноманітними, майже у кожного з них є травми з минулого, які визначають їхнє теперішнє і майбутнє. В багатьох із них «по звірячому відбирали батьківщину, гідність, життя». І кожен тримає у пам’яті свій образ України.
Найцікавішим епізодом у творі для мене виявилося пекло. Подібного образу мені ще ніде не випадало прочитати. У цьому пеклі ми бачимо окуповану Україну, а саме площу Києва. Стецька, одного із персонажів роману, змушують виливати відходи на памʼятники Шевченка, Мазепи, Франка. Але він цього не може зробити навіть при страшній загрозі. Бо хіба це не про приниження та знищення власної культури?
Перебуваючи у непевних умовах табору та долаючи щоденні виклики, герої шукають добра. Деякі навіть намагаються віднайти біофотони душі - спричинювачі добра, які творитимуть атмосферу, де монстри перетворюватимуться на людей. Бо «злих душ не існує, душа є або добра, або її взагалі нема».

У творі величезна кількість символів. Та мені чомусь найбільше запам’ятався соняшник:

«Зрештою, ті, що найбільше дивувалися, розповідали навіть, ніби цей соняшник посадила не баба Грициха (бож ніхто не пам'ятав баби без соняшника, а соняшники не виростають за ніч на два метри), а сам Господь Бог, який того вечора, коли всі тремтіли й ховалися від репатріяційної комісії, яка приїхала хапати й висилати всіх без розбору до Сибіру — на каторгу, на смерть і знущання, — проходив спорожнілим табором і на згадку про себе залишив цей кусник світла, аби люди не втрачали надії, що колись настануть і кращі часи. Бож соняшник містив у собі рай, і тому ніхто не спромігся його знищити, хоч скільки в таборі вешталося бешкетників і волоцюг. Ні в кого не піднялася рука стяти соняшника, навіть тоді, коли люди, перелякані й злі, очікували кінця світу, ладні з розпачу чинити всяке зло».

Історію перетворення головного героя я не переповідатиму, але згадаю лише, що коли він приймає рішення покинути табір, лунають рядки:

– Така його воля. Так він вирішив.
– Алеж досі він не збирався емігрувати?
– Він не емігрує, він іде у світ.

«Україна не скорилася й не присягла злу, хоч її вже століттями намагаються обернути на кльоаку, яка плодила б ницих тварюк без роду й племени; на Україні ще безнастанно народжуються сини світла, що гинуть в імперській м'ясорубці за волю, добро, правду й справедливість, і пахолки зла метушаться, передчуваючи свою загибель, бо Україні, запльованій, спустошеній і загидженій російським чоботом, волею Всевишнього, а Його воля незбагненна, — добро й зло обирають не тільки поодиноких людей, а й часом цілі народи, й імперські нації додатково відповідатимуть на Страшному Суді, — випало стати колискою добра, що поверне людям їх людську подобу».

Проза із світоглядними пошуками доби? Так.
Із величезним нетерпінням очікую на перевидання творів Емми Андієвської. І я дуже тішуся, що свого часу вона обрала писати українською.

[Olha Tiumentseva · Rating 4 out of 5]

В романі йдеться про український табір для переміщених осіб Ді-Пі (Displaced Persons) в Міттенвальді (Німеччина). Ми побачимо безліч персонажів, їхні імена не так важливі, адже головне — показати, що в людині є вроджена доброта, головне її нести далі у світ.

Побут тісно переплітається з магічними подіями: в таборі відкривається прохід в пекло, вбита корова повертається у вигляді сумління, винаходження біофотонів душі тощо.

Їж, Стецьку, — радісно припрошують його носії нескінченного тістечка, — це наша країна, а вона й твоя, бо це країна добра.
І Стецько споживає цілі кілометри тістечка-країни й чує, як йому від цього така легкість опадає на душу, що він зараз це витримає й лусне, і тому, замість Стецька, світ виповниться самим сліпучим блаженством, яке люди черпатимуть ложками, і щезне зло на землі, по в'язницях не умучуватимуть людей і не буде переміщених осіб, в яких по-звірячому відбиратимуть батьківщину, гідність, життя.

Також це сильний антирадянський текст. НКВДшники переслідують людей і за кордоном.

— Терор паралізує не кожного.
— Що за шаманське слово! Явно буржуазна, контрреволюційна вигадка! У нас все добровільно! Живуть, умирають, угноюють Колиму чи твою рідну Вінницю в ім'я щасливого майбутнього, усе добровільно, виключно добровільно, бо ми — найгуманніші в світі!

Але я не очікувала, що текст виявиться настільки складним для прочитання. Окрім дуже довгих речень, текст ускладнюється відсутністю розділів, тому важко зробити перерву в прочитанні та потім спокійно повернутися до книги. Треба мати відповідний настрій та зосередженість, щоб комфортно прочитати цю книгу.

Втім творчість Емми Андієвської дуже вартує уваги, і планую почитати ще як мінімум її коротку прозу.

Запрошую до нашого telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"

[Roman · Rating 4 out of 5]

Це був мій перший досвід читання подібного роду текстів - коли речення охоплює півтори сторінки (недарма Забужко, яка пише так само, включила цю книгу в свій топ-10 українських книжок), і коли текст починається на першій сторінці та йде суцільним полотном аж до останньої, без жодних глав чи інших структурних одиниць. Це як килим, де один візерунок тісно переплітається із іншими, тобто де сюжетна лінія одного героя поступово переключається на сюжетну лінію іншого, яка, в свою чергу поволі перетікає в третю сюжетну лінію, і так далі. Діалогів тут майже і нема, все йде суцільним текстом. По суті, тут майже й нема головного героя, натомість є загальна ідея, яка проходить через увесь твір - перебудувати свою свідомість та своє життя таким чином, щоби творити добрі вчинки в умовах невпевненості життя українців, які зараз перебувають в німецькому таборі для переміщених осіб (табір діпі - displaced persons). Долі цих українців було пошматовано радянською владою, і вони бояться та ненавидять росіян, що інколи приїздять до них в складі репатріаційних комісій, після чого українців можуть забирати назад, до СРСР. Роман дуже антирадянський та антиросійський, бо Андієвська раз у раз описує, які знущання довелося пережити тим, хто все ж таки вирвався з лап московських "визволителів". Так, із злим сарказмом вона пише про арешт (тут, до речі, можна отримати уявлення і про її стиль написання):

"...як заарештували Левка Омельчука з усією родиною, не поминувши навіть слабого діда Панаса, який надто голосно простогнав про колишню волю, і відгодовані пикаті молодики в сорочках на випуск приїздили випитувати, хто підбив Омельчука, - бож хіба він сам здатен мислити? адже мислення виключний привілей начальства, а не сірої худоби, помилково називаної людьми, яка ходить під ним! - без дозволу повісити на хаті самотужки витесану дощечку з датою відвідин й ім'ям Сковороди на згадку про його зупинку в цій простій оселі, та ще й унизу червоними літерами написати, ніби український філософ - із яких це пір він став український? коли й шолудивому собаці відомо, що на Україні крім буряків та премійованих свиноматок, ніколи нічого путнього не народжувалося! - стояв за правду й справедливість; - додаток, який безпомилково відкрив очі вищим чинникам із цивілізованого центру з новісінькою бензоколонкою на головній вулиці, що тут не інакше, як вмочила руки, тобто, звичайно, не руки, а буржуазно-націоналістичні пазурі закордонна аґентура, і тому варто пильніше обстежити і підозрілу хату, і все село."

Подібні згадки насправді досить емоційні, і хоча роман сам більш-менш одноманітний, як суцільний потік, як звичайна розповідь, із своїми відгалуженнями та нелогічними перепадами, але такі от приклади найбільш чіпляють за живе. Водночас твір насичений химерними подіями, які начебто були в уяві мешканців табору, і які призначені підкреслити контраст між добром та злом в романі. Дослідники(-ці) творчості Андієвської пишуть, що в 70-ті роки вона познайомилась із творчістю Кастанеди, яка справила на неї сильне враження. Але, з іншого боку, вони підкреслюють, що подібні мотиви були і в самої авторки задовго до знайомства - так, "Роман про добру людину" було написано в 64-68-х роках, тобто за декілька років до перших вражень від Кастанеди, але її вставки про ці химерні реальності вказують на подібний світоглядний устрій авторки, який спочатку і був їй притаманний, і тому його творчість так сподобалась Андієвській.
Мінус одна зірочка за важкість читання - адже майже в кожному реченні на одну-півтори сторінки є одна чи дві вставки у дужках, або вставки, які відмежовуються тире, і інколи вони також йдуть більш ніж на одну сторінку, тому мені важко тримати в пам'яті, що було до початку цих вставок, і доводилось перечитувати це речення заново, або шукати початок тієї вставки.

[Gremrien · Rating 3 out of 5]

I had never heard about Емма Андієвська until very recently, and this is very strange, as she is definitely one of our “modern classics.” Of course, I understand that we had no chance to learn about her during the Soviet times, as she is part of our Western diaspora, but she is such a remarkable writer (and artist!) who was always writing in Ukrainian (although she lived all her adult life abroad) that she should have become very popular during the last 30+ years, and yet it did not happen, as far as I can see. This is even stranger considering her writing style (fanciful postmodernism, playful conceptualism, multi-dimensionality, space-temporal distortions, elements of magic realism, etc. — i.e., everything that is extremely popular today, although I honestly do not understand this trend on the level of “mass culture” and suppose that most “postmodernism lovers” see only absurd in such books and enjoy shear silliness and “freedom from any sense,” so to speak…). I am not a fan of postmodernism as a separate genre (although I appreciate some of its elements and techniques in “normal” books with some sense) but I found “Роман про добру людину” very interesting and strong literature, one of those that any Ukrainian reader should be acquainted with as our “ABC” among the most important Ukrainian books of all times. (But no, I am not sure that it is a good book to read in translation. Maybe there are actually cool translations of this book somewhere, I don’t know, but I think that the rich and beautiful Ukrainian language of this particular book is one of its most significant contributions to our culture.)

“Роман про добру людину” has a very original concept and structure. It is about the life of Ukrainian people in a “limbo state,��� in one of those famous “DP camps” in Western Europe during the 1940s that were so important for the further development of our post-war diaspora and its cultural life. (Емма Андієвська experienced DP camps herself, although she was very young then, almost a teenager.) However, do not expect to learn much about DP camps in their regular historical sense from this book. As I said, “Роман про добру людину” is a vivid example of postmodernist literature, and as such, it is more an expressionistic stream of portraits, reflections, and chimeric images.

Overall, I enjoyed this book, even after I was seriously “lost” in the middle of it (but “found” myself eventually near the end). There are many beautiful and sweet moments in the book, despite my regrets that many of them were episodic and mosaic, appearing out of nowhere and disappearing forever several pages later. I definitely want to see some discussions of this book and probably a detailed and serious critical analysis of its world and messages.

In agreement with the title, this is a novel about good, kind, wholesome people — very different but still good and sweet in their own way. Throughout the whole novel, you try to decipher who exactly is the main hero of the story, who is this “добра людина” to whom the novel is dedicated. I suppose that everybody might give different answers to this question but looking for the answer was one of the most curious and surprising quests for me. For me, it was a novel about the internal kindness in all of us. In this regard, the book is an antithesis to Славенка Дракуліч’s “Лише якщо зрозуміємо, що найбільшими злочинцями є такі самі люди, як ми, — зможемо усвідомити, що якогось дня теж можемо опинитися в небезпечній ситуації, коли поступимося певному тискові.” No, Емма Андієвська says that “Потяг до зла далеко не природне явище, природним зробили його слабодухи, що лякаються власної тіні.” You may remark that they are talking about the same thing but I believe that these are opposite opinions: Славенка Дракуліч is a warning about our internal evilness that can manifest in certain circumstances in ANYBODY, while Емма Андієвська believes in our internal goodness, and she places evil to marginal and unnatural human conditions. “Подибував же він, Ґудзій, людей, які за жодних обставин не перетворювалися на катюг!” Those people who say that ANYBODY can become a cruel torturer, rapist, and killer are just afraid that THEY can become cruel torturers, rapists, and killers and thus declare that this is the most natural thing for everybody else.

However, you should not think that Емма Андієвська is naive or simple-minded and does not understand that evil actually exists and there is A LOT OF IT. The whole book is a thoughtful reflection of this eternal confrontation of “kindness vs. evil,” and you can find a lot of interesting arguments and symbols of it here.

“— Ви злопам’ятні?
— Боронь Боже! Я одразу ж забуваю образи!
— А сердитеся довго?
— Тверезий — годину, найбільше дві, п’яний — від першої до другої чарки.
— Чого ж ви тоді на Дюрченка весь час лихі?
— Ні, я не лихий! Це інше! Він мені просто огидний. Коли я його зустрічаю, мене наче занурюють в яму з нечистотами. Воно аж нутрощі вивертає бути свідком, як людина зі шкіри лізе, аби іншу занапастити, аби іншій зробити боляче, та ще й хизується цим. Каверзу наді мною я йому пробачаю, але над іншими — ні. Він кохається в злі, як свиня в шовковиці!
— Якщо ви добра людина, полюбіть і його!
— Ні, цього ніколи не станеться! Ймовірно, я не добрий, хоч я завжди усім своїм єством тягнувся до добра, бо якби я його полюбив, я сам перетворився б на тварюку. Я не втну любити те, що зневажаю. Звичайно, ніхто з нас не янгол, і я не здолаю похвалитися жодною чеснотою, — змарнував я своє життя, які вже там чесноти в п’яниці, я цього повністю свідомий! — і все ж я ніколи не любив зла і ніколи з розсудом не чинив кривди. Може, десь ненароком і наступив комусь на ноги, проте ніколи зі злим наміром. Мені серце луснуло б, якби я довідався, що хтось через мене страждає.”

*

“Та, придивившися пильніше, він зауважив, що рядно крокує не навколо нього, а навколо світляного грубезного стовпа, що виник посеред кімнати й ширить озон, аж забиває дух, проте зовсім інакше, ніж йому колись забивало дух від лямпи, що день і ніч світила в ізоляторі, виповнюючи голову світловими сиренами, і Копиленко негайно усвідомив свою помилку: це не до нього озивається рядно, а він ненароком став свідком (імовірно, через надто сильне внутрішнє зосередження, яке розірвало завісу, що ховає від людського зору те, що смертним ліпше не бачити, оскільки вони того однак не спроможні збагнути) розмови диявола з Богом, і це Творцеві загрожує нечиста сила.
— Я Тобі мститиму Твоїми ж руками, — говорить рядно, звиваючись, ніби від корчів, навколо світляного стовпа. — Свого я не маю, тому я завжди послуговуватимуся чужим. Я зроблю так, що в Твоєму імені спалюватимуть Тобі подібних, як уже спалювали; їм зачоповуватимуть роти, катуватимуть і удушуватимуть. Моя перевага в тому, що я — в жодному таборі, я — ходя, який міняє уподобання, фарбу й думки від найменшого подуву. Не забувай: я завжди по боці Чобота, а це означає — по боці сили, а вона тепер у мене безмежна. Я пануватиму в Твоїй церкві, вигнавши Тебе звідти, й нищитиму Тобі подібних, як єретиків. Твою лагідність я оберну на фанатизм і нетерпимість, проповідуючи, що Ти саме такий. Я купатимуся в Твоїй крові, проголосивши, що Ти — це я. Твоїми шатами я пародіюватиму Тебе. Коли ж ті, що найуклінніше слугують мені в Твоєму імені, ослабнуть і Ти знову в будь-якій смертній подобі явишся, аби ними оволодів шал і вони шугонули з кручі, я перекинуся до іншого табору, і звідти діятиму проти Тебе. Я злопам’ятний і мститимусь Тобі скрізь аж до Страшного Суду за своє небуття!”

*

“А втім, не виключене, що він і взагалі балакав про щось зовсім інше, лише тому, що всіх пойняв особливий настрій, як це трапляється, коли відходить у безвість людина, до якої всі звикли, а Дмитрик устиг з багатьма на диво близько зжитися, його промова обернулася в головах слухачів, що згодом із щораз новими варіянтами й подробицями пригадували святкування, на щось зовсім відмінне, до чого Дмитрик мав лише далекий стосунок, наче воно походило вже не з серця однієї людини, а з грудей усього людства, і лише випадково його виголошували Дмитрикові уста, особливо чітко виопуклюючи окремі слова, що їх присутні, за малими винятками згадували в такій послідовності: «Хоч людина й покликана бути тільки доброю, безмежна доброта — рідке явище. Доброті природа відпустила місця — лише, як виняткові з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити, глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесло б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували б і одного віддиху, якби всього буття не виправдувало б існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ. А цією доброю людиною може бути кожний, перед кожним покладено цей вибір, і кожна людина мусить колись на нього зважитися, щоб сповнити те, для чого вона, може, тільки й народжується. І тепер настала моя черга».”

Moreover, Емма Андієвська constantly reminds us of very real evil that mutilated the lives of all the people appearing in the book and the whole country from which they are fleeing now. With all the phantasmagoric and surreal character of these stories and images, this book is especially important for us, Ukrainians, because it is saturated with references to our bloody history and the tragic fates of all the Ukrainian people. Everybody mentioned here has been traumatized in their own way — just because they wanted to live peacefully in their own land. Емма Андієвська uses these references because they are key for her understanding of the development and strengthening of our internal kindness, despite all the evil that happened to these people.

This book is also a hymn of love to Ukraine, despite the fact that all the people described here are waiting for their emigration to other countries and will soon be dispersed all over the world forever.

“І знову Стецька пройняло дивне відчуття, хоч і відмінне від попереднього. Він побачив, тобто не зовсім побачив, а наче і побачив, і не побачив, і все ж бачення щільно заповнило всі клітини мозку, як професор Кава навіть не читає, а совгає в повітрі на плинних кількаповерхових печах, що віялом розходяться на всі боки, велетенськими сковородами, на яких він на лету перевертає власну розповідь чи спів, аж вона репається, мов підсмажена кукурудза, забарвлюючи жовтим пилком предмети, і від того міняється довкілля: все урухомлюється, і Стецько раптом усвідомлює, що він дуже швидко подорожує землею. Точніше беручи, він ніби стоїть на одному місці, лише земна куля під ним їде, аж мигтять океани й континенти, країна за країною, а Стецько з усіма вітається, і так же йому приємно дивитися на добрі усміхнені обличчя незнайомих людей, наче це все його кревні й побратими, яких він, через своє шалапутство забув і занехаяв, і яких йому досі гірко бракувало. І від думки, що він їх, хоч і пізно, все ж віднайшов, Стецькові привітання самі собою починають переходити в мугикання, а тоді й просто в спів, досить подібний до проказувань чи виспівувань професора Кави, який лишився далеко позаду, бо Стецька невпинно несе вперед, аж він ледве встигає запам’ятати те, що відкривається перед ним.
— Ось, Стецьку, твоє призначення! — гукають йому назустріч з країни, перед якою він нарешті зупиняється, хоч вона ще не існує на жодній мапі, як це сповіщає Стецькові завбільшки зі стручок, проте дуже чіткий і категоричний унутрішній голос, що сидить у Стецька в підшлунковій залозі й служить йому за провідника (Стецько його охоче позбувся б, не полюбляв він зайвих уточнень, з яких і хосену жодного, бож вони тільки людину баламутять, однак як його видалити, коли невідомо, яким чином він взагалі отаборився в Стецькові? — і Стецько махає на нього рукою, не надто прислухаючись, а лише трохи, аби цей голос його не шпетив), і перед ним виносять кілометрове, оздоблене на боках цвітом конюшини й водяними лілеями барвисте тістечко, яке мешканці цієї нової країни, усміхаючись, об��режно відмотують з сувою на обрії.
— Їж, Стецьку, — радісно припрошують його носії нескінченного тістечка, — це наша країна, а вона й твоя, бо це країна добра.
І Стецько споживає цілі кілометри тістечка-країни й чує, як йому від цього така легкість опадає душу, що він зараз не витримає й лусне, і тому, замість Стецька, світ виповниться самим сліпучим блаженством, яке люди черпатимуть ложками, і щезне зло на землі, по в’язницях не умучуватимуть людей і не буде переміщених осіб, в яких по-звірячому відбиратимуть батьківщину, гідність, життя.”

And yes, “long sentences” of Емма Андієвська are even more legendary than those of Оксана Забужко )). The quotes above actually belong to the shortest sentences in the book )).

[Jane Rukas]

складний (стилістично) постмодерний роман з елементами магічного реалізму в декораціях табору для ДіПі. якщо вас лякають "забужкінські речення", то "Роман про добру людину" не для вас - тут теж є речення на декілька сторінок, в яких потік свідомості не одного, а одразу декілької героїв. от би ще це не фоліо видавали, взагалі було б добре

[Maksym Shcherban · Rating 5 out of 5]

Побачив цей роман у списку топ-10 українських творів від Оксани Забужко 😅 Дуже дивний читацький досвід. Речення довжиною декілька сторінок скоріше нагадують чистий потік свідомості.

[Paul · Rating 5 out of 5]

Роман про життя в українському таборі переміщених осіб.

[Ірина Пасько · Rating 5 out of 5]

Книжка шикарна. Це, знаєте, як документальна антологія, знята одним кадром. Тобто вам буде трішки нелегко то читать, точніше сказати, входити в текст знову після перерви, але воно того варте. А якщо уявити, що все це розшифровка живого мовлення персонажів, то стане і геть ок.

✨Це, як ви знаєте, роман про буття в таборі D.P. у Міттенвальді (Німеччина). І буття це виписано рельєфно й багатопланово: нам покажуть і вбогенький побут із блошицями й американськими консервами, і культурне життя — богослужіння в церкві-бараці, що її оформив наївний митець (ні, серйозно, голуб-дух розміром з дрофу — то мій улюблений герой), стихійно-авангардні театральні вистави із символічними картонками й вічне споживання горілки із "питунців", — а ще постійний страх перед примусовою репатріацією, тягучу атмосферу очікування на від'їзд десь-інде й флешбеки недавнього минулого: розкуркулення, пожежі, масові розстріли, заслання.

Ні, "незваними визволителями" тут кличуть зовсім не німців. Це все про росіян.

✨Ненависть до совєтів (і рашки зосібна) в персонажів тяжка, цілком зрозуміла й непозбувна. Тут усі пережили щось страшне — але, бачте, психотерапія ще не набула в ті часи нинішньої масовості, то люди не роблять зі своїх травм великого діла. Вони живуть далі: бухають і галюцинують, крутятять оборудки й народжують дітей, бо так уже Бог дав.

✨До речі, розмивання меж реальності — окрема тема. Андієвська робить це з м'якою іронією, дуже майстерно: фокальний персонаж, який провалюється в онейричний простір, ніколи не надійний. Він або п'є, або вмирає, або занадто юний, щоб йому вірити. Однак змішання площин дуже органічне: що-що, Господь прийшов до тебе в образі краденої, убитої, безтілесної корови, аби наставити на шлях добра? З тобою говорили янголи в подобі палаючих клунь? Упала плахта й розколола землю аж до пекла? Перегони вареників? Колективно-індивідуальна візія заповітної мрії на проводах?

Буває.

✨У більшості героїв — а їх тут десятки, і я би не радила гаяти час на запам'ятовування імен, якщо вам не на іспит: тільки нерви попсуєте, — таки є схильність до добра. І найважливіше — розбудити його в людині. Це те, заради чого й життя не шкода. Отака нехитра мораль, але вона не сприймається як щось патетичне й штучне.

Якщо, звісно, то люди, а не купка гівна, яка прикидається людиною. До речі, читати варто хоч би заради цієї притчі.

✨А ще заради мови. Вона в Андієвської фантастично багата, аж після неї Вільде з її діалектизмами й румунською пішла мені заіграшки.

Дуже-дуже рекомендую: читайте, пишіть відгуки, розповідайте про цю книжку. Вона того варта.

[Альона Сіліна · Rating 5 out of 5]

Надзвичайно актуальна для всіх нас зараз книжка. Не раджу читати це поспіхом і в рамках марафонів чи челенджів. Відкладіть справи, налаштуйтеся на роздумі й повільне вдумливе читання. Людська природа, питання добра і зла, втрат, горя і стосунків тут описані без яскравих подій чи надзвичайних сюжетних поворотів. Авторка описує і свій досвід перебування у таборі теж, не зазначаючи, що вона там була, лише через історії тих, хто в ньому знаходиться та у незвичний спосіб. Образи пекла, раю, чистилища, які ми носимо за собою та можемо знайти будь-де, межують з описами вбивств, втрат та травм, яких зазнали ці люди.