Оповідання

by Борис Грінченко

До вашої уваги – аудіозбірка малої прози видатного українського письменника Бориса Грінченка. Жива, багата мова, тонкий психологізм, коротко, але надзвичайно тонко змальовані різноманітні життєві ситуації, - такими є оповідання цього блискучого майстра художнього слова. Проблематика творів Грінченка різноманітна, і все ж серед них виділяються твори для дітей і про дітей, сюжети для яких письменник нерідко брав з реальних ситуацій. До аудіокнижки увійшли оповідання «Покупка», «Украла», «Грицько», «Кавуни», «Олеся», «Палії», «Дядько Тимоха», «Сестриця Галя», «Дзвоник» «Екзамен», «Без хліба», «Батько і дочка», «Каторжна» й «Хата».

Audiobook

First published January 1, 1884

Reviews

[Ярослава]

Грінченку пощастило двічі: що його пам'ятають лише за словник, а не за оповідання, і що ніхто не пам'ятає історію створення словника. Бо оповідання - дуже вже хирляве дитя автохтонного сентименталізму, всіх цих марусь, і моди на натуралізм, яка десь там докочується (беріть, це нОве й імпортне, від такого ви ще не ридали). Якщо читати суто для мови, то чом би й ні, свою функцію виконує (я, скажімо, не вспокоюся, доки кудись тепер не втулю гамазею) - але для задоволення навряд чи варто, хіба що у вас сильно ширші уявлення про задоволення, ніж у мене (нікого не кінкшеймитиму ні за які літературні смаки, у мене в самої пхд з поганої літератури).

Ну, можна відзначити, що на зміну бідним-і-шляхетним проти багатих-і-безчесних приходить чесний аналіз соціальних проблем і підозра, що сільське населення не мусить ставати єдиним джерелом об'єднавчих символів спільноти, але Грінченко перегинає в протилежний бік (умовно, Стефаник, пишучи про ті самі прошарки у ту саму епоху, вділяє своїм героям значно більше права на особисту гідність). Більшість оповідань зводиться до тези про те, що бідні люди крадуть, чинять насильство родинне й не тільки і не миються, тонкий баланс між іншуванням і виробленням міжкласової солідарності, і я не певна, чи ця наскрізна тема "немає такої підлоти, на яку не зважилася б людина непривілейованого стану" цей баланс витримує. Найбільше вражає оповідання про те, як селяни палять панське майно, бо пан їм безкоштовно соломи не дав, і посилають на підпал дітей, бо ж дітей не посадять, і коли один хлопчик згорає, а батька його таки садять, приходять до заможніших людей і такі: ой, а поможіть нам вирішити цю проблему, як же так неловко вийшло. 🚬🚬🚬

У світлі оповідань новими барвами грає моя улюблена анекдотка про те, як Марія Грінченкова пояснювала людині вже іншого покоління, та й іншого соціального стану, певні неочевидні йому реалії про соціальне походження Грінченка (знайшла свого часу в архіві Плевака в Інституті рукопису):

"Я не скажу, щоб батько [Грінченка] якось спеціально цурався селян-хліборобів. Ні, це були звичайні відносини: я – пан, дворянин, а то – мужики. А були деякі селяне, напр.пічник Андрій, якийсь там, рибалка, здається, Григорій, ще, може, дехто, яких батько закликав до себе в хату і подовгу розмовляв з ними. Навіть якщо пили чай, то й їм чай давано". Подумавши, Грінченкова перед "пили" дописує над рядком: "в той час". Бо навіть у її лібералізму, очевидно, є межі, й одна справа - принагідно налити чай, якщо його п'ють в той час, а інша - спеціально пропонувати.

Паралельно з цим усім вона видає найпронизливішу формулу максимального самозречення, яку я будь-коли бачила: "своє особисте життя Грінченко так обмежив, що по кілька років навіть у театрі не бував". Якщо навіть на театр часу не ставало - то це справжня жертовність, ага))