What do you think?
Rate this book
O prazer censurado: Clitóris e pensamento
O clitóris, o único órgão "que serve apenas para o prazer", foi historicamente apagado do pensamento ocidental. Ignorado em pinturas e esculturas, inexistentes nas discussões sobre sexo e ausente até de livros técnicos de anatomia, foi suprimido de todas as reflexões e representações consagradas. Neste livro, a filósofa francesa Catherine Malabou se dedica não só ao estudo do clitóris como a seu apagamento nas narrativas hegemônicas ocidentais sobre o prazer e o corpo. Apesar da recente onda de reconhecimento e até celebração do clitóris, Malabou argumenta que esse órgão ainda não é suficientemente ele permanece enigmático, com potencial para estimular a reflexão sobre o corpo humano e de ressignificar a divisão rígida estabelecida entre "masculino" e "feminino". Teria o clitóris sido censurado justamente por confundir as atribuições binárias sustentadas com fervor ao longo de séculos? Seu apagamento representaria a intolerância do patriarcado em relação ao prazer sentido por certos corpos? Teria o clitóris sido afastado, disfarçado e mutilado por sua natureza indomável? Malabou traz para sua escrita a problematização queer, intersex e trans das ondas feministas anteriores, responde à prática da mutilação genital e oferece uma crítica contundente à normatização do sexo, propondo com isso uma visão do clitóris como um órgão de pensamento, e não apenas um órgão de prazer.
134 pages, Kindle Edition
First published January 1, 2020
About the author
Catherine Malabou
52 books141 followersCatherine Malabou (b. 1959) is a French philosopher. She is a professor of philosophy at The European Graduate School / EGS and professor of modern European philosophy at the Centre for Research in Modern European Philosophy (CRMEP) at Kingston University, London. She is known for her work on plasticity, a concept she culled from Hegel’s Phenomenology of Spirit, which has proved fertile within contemporary economic, political, and social discourses. Widely regarded as one of the most exciting figures in what has been called “The New French Philosophy,” Malabou’s research and writing covers a range of figures and issues, including the work of Hegel, Freud, Heidegger, and Derrida; the relationship between philosophy, neuroscience, and psychoanalysis; and concepts of essence and difference within feminism.
Born in Sidi Bel Abbès, Algeria, Catherine Malabou began her advanced studies at the Université Paris-Sorbonne before attending the prestigious École normale supérieure de Fontenay-Saint-Cloud, where, in 1994, she submitted her dissertation on G.W.F. Hegel under the direction of Jacques Derrida. Her thesis was published in 1996 under the title L’avenir de Hegel: Plasticité, temporalité, dialectique (The Future of Hegel: Plasticity, Temporality and Dialectic, 2005) with a long preface by Derrida, whom she would later co-author La Contre-allée (1999; Counterpath, 2004). Before arriving at Kingston University, Malabou became assistant professor at the Université Paris Ouest Nanterre in 1995 and, as a frequent lecturer in the USA, has taught at UC Berkeley, The New School in New York City, New York State University at Buffalo, the University of Wisconsin in Madison, UCLA, Johns Hopkins, and, most recently, UC Irvine.
Catherine Malabou’s philosophical work forges new connections and intellectual networks that imaginatively leap across existing synaptic gaps between, for example, continental philosophy and neuroscience; the philosophy of neuroscience and the critique of capitalism; neuroscience and psychoanalysis; and continental and analytic philosophy (notably Kant). As well, her work is explosive and iconoclastic, shattering perceived understandings of Hegel, feminism and gender, and the implications of post-structuralism.
Starting with her 2004 book, Que faire de notre cerveau? (What Should We Do With Our Brain?, 2009), Catherine Malabou has argued passionately and provocatively for a connection between continental philosophy and empirical neuroscience. She centers her argument on a highly original interpretation of the concept of plasticity, an interpretation that she first uncovered in her reading of Hegel’s dialectic. Plasticity refers to the capacity both to receive form and to give form. Although the concept of plasticity is central to neuroscience, Malabou’s work shows that neuroscientists and lay people often misunderstand the basic plasticity of the brain, succumbing to an ideology that focuses solely on its capacity to receive form, that is, the capacity of the brain to be shaped in and through its experience of the world to the exclusion of its creative, form-giving power. In other words, the reigning ideology that governs both the neuroscientific community and the broader culture substitutes flexibility for plasticity, and flexibility, Malabou warns us, “is plasticity minus its genius.” The emphasis on flexibility also fits all too neatly with the demands of capitalism under neoliberalism, which demands efficiency, flexibility, adaptability and versatility as conditions of employability in a post-Fordist economy. The creative, form-giving power of the brain—its genius—consists in its explosive capacity, a capacity that unleashes new possibilities, and herein also lies the capacity for resistance. In her conclusion, Catherine Malabou writes: “To ask ‘What should we do with our brain?’ is above all to visualize the possibility of saying no to an afflicting economic, political, and mediatic culture that celebrate
Born in Sidi Bel Abbès, Algeria, Catherine Malabou began her advanced studies at the Université Paris-Sorbonne before attending the prestigious École normale supérieure de Fontenay-Saint-Cloud, where, in 1994, she submitted her dissertation on G.W.F. Hegel under the direction of Jacques Derrida. Her thesis was published in 1996 under the title L’avenir de Hegel: Plasticité, temporalité, dialectique (The Future of Hegel: Plasticity, Temporality and Dialectic, 2005) with a long preface by Derrida, whom she would later co-author La Contre-allée (1999; Counterpath, 2004). Before arriving at Kingston University, Malabou became assistant professor at the Université Paris Ouest Nanterre in 1995 and, as a frequent lecturer in the USA, has taught at UC Berkeley, The New School in New York City, New York State University at Buffalo, the University of Wisconsin in Madison, UCLA, Johns Hopkins, and, most recently, UC Irvine.
Catherine Malabou’s philosophical work forges new connections and intellectual networks that imaginatively leap across existing synaptic gaps between, for example, continental philosophy and neuroscience; the philosophy of neuroscience and the critique of capitalism; neuroscience and psychoanalysis; and continental and analytic philosophy (notably Kant). As well, her work is explosive and iconoclastic, shattering perceived understandings of Hegel, feminism and gender, and the implications of post-structuralism.
Starting with her 2004 book, Que faire de notre cerveau? (What Should We Do With Our Brain?, 2009), Catherine Malabou has argued passionately and provocatively for a connection between continental philosophy and empirical neuroscience. She centers her argument on a highly original interpretation of the concept of plasticity, an interpretation that she first uncovered in her reading of Hegel’s dialectic. Plasticity refers to the capacity both to receive form and to give form. Although the concept of plasticity is central to neuroscience, Malabou’s work shows that neuroscientists and lay people often misunderstand the basic plasticity of the brain, succumbing to an ideology that focuses solely on its capacity to receive form, that is, the capacity of the brain to be shaped in and through its experience of the world to the exclusion of its creative, form-giving power. In other words, the reigning ideology that governs both the neuroscientific community and the broader culture substitutes flexibility for plasticity, and flexibility, Malabou warns us, “is plasticity minus its genius.” The emphasis on flexibility also fits all too neatly with the demands of capitalism under neoliberalism, which demands efficiency, flexibility, adaptability and versatility as conditions of employability in a post-Fordist economy. The creative, form-giving power of the brain—its genius—consists in its explosive capacity, a capacity that unleashes new possibilities, and herein also lies the capacity for resistance. In her conclusion, Catherine Malabou writes: “To ask ‘What should we do with our brain?’ is above all to visualize the possibility of saying no to an afflicting economic, political, and mediatic culture that celebrate
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 49 reviews
October 14, 2024
Amei esse, falar da sexualidade envolvendo o clitóris sobre o viés da filosofia foi extraordinário, além do mais saí com mais uma lista de livros citados pra ler. O capítulo final foi a cereja do orgasmo.
"A cumplicidade entre clitóris e anarquia deve-se antes a seu destino comum de passageiros clandestinos, a sua existência secreta, escondida, desconhecida. O clitóris por muito tempo foi também considerado um estorvo, um órgão supérfluo, inútil, zombador da ordem anatômica, política e social por sua independência libertária, sua dinâmica de prazer separado de qualquer princípio e de qualquer objetivo. Um clitóris não se governa. Apesar das tentativas de lhe encontrar senhores – autoridade patriarcal, ditame psicanalítico, imperativos morais, peso dos costumes, carga da ancestralidade –, ele resiste. Resiste à dominação pelo fato mesmo de sua indiferença ao poder e à potência.
A potência não é nada sem sua efetuação, seu exercício, como o atesta a aplicação de uma lei, de um decreto, de uma portaria ou mesmo de um conselho. A potência está sempre à espera de sua atualização. Atos, princípios, leis, decretos, por sua vez, dependem da docilidade e boa vontade de seus executores. Ato e potência tecem a tela inextricável da subordinação. O clitóris não está precisamente nem em potência nem em ato. Não é essa virtualidade imatura à espera da atualidade vaginal. Tampouco se dobra ao modelo da ereção e da detumescência. O clitóris interrompe a lógica do comando e da obediência. Não dirige. E por isso perturba.
A emancipação precisa encontrar o ponto de inflexão em que o poder e a dominação se subvertam a si mesmos. A noção de autossubversão é uma das noções determinantes do pensamento anarquista. A dominação não pode ser derrubada somente de fora. Ela tem sua linha de fratura interna, prelúdio a sua possível ruína. Toda instância que se mostra indiferente ao par ato-potência exacerba os sistemas de dominação e em consequência revela suas fissuras íntimas. O clitóris se introduz na intimidade da potência – normativa, ideológica – para revelar a pane que sem cessar a ameaça.
No meu entender, clitóris, anarquia e feminino estão indissoluvelmente ligados, formam uma frente de resistência consciente das derivas autoritárias da própria resistência. A derrota da dominação é um dos maiores desafios de nossa época. O feminismo é evidentemente uma das figuras mais vivas desse desafio, ponta de lança muito exposta porque precisamente sem arkhé."
"A cumplicidade entre clitóris e anarquia deve-se antes a seu destino comum de passageiros clandestinos, a sua existência secreta, escondida, desconhecida. O clitóris por muito tempo foi também considerado um estorvo, um órgão supérfluo, inútil, zombador da ordem anatômica, política e social por sua independência libertária, sua dinâmica de prazer separado de qualquer princípio e de qualquer objetivo. Um clitóris não se governa. Apesar das tentativas de lhe encontrar senhores – autoridade patriarcal, ditame psicanalítico, imperativos morais, peso dos costumes, carga da ancestralidade –, ele resiste. Resiste à dominação pelo fato mesmo de sua indiferença ao poder e à potência.
A potência não é nada sem sua efetuação, seu exercício, como o atesta a aplicação de uma lei, de um decreto, de uma portaria ou mesmo de um conselho. A potência está sempre à espera de sua atualização. Atos, princípios, leis, decretos, por sua vez, dependem da docilidade e boa vontade de seus executores. Ato e potência tecem a tela inextricável da subordinação. O clitóris não está precisamente nem em potência nem em ato. Não é essa virtualidade imatura à espera da atualidade vaginal. Tampouco se dobra ao modelo da ereção e da detumescência. O clitóris interrompe a lógica do comando e da obediência. Não dirige. E por isso perturba.
A emancipação precisa encontrar o ponto de inflexão em que o poder e a dominação se subvertam a si mesmos. A noção de autossubversão é uma das noções determinantes do pensamento anarquista. A dominação não pode ser derrubada somente de fora. Ela tem sua linha de fratura interna, prelúdio a sua possível ruína. Toda instância que se mostra indiferente ao par ato-potência exacerba os sistemas de dominação e em consequência revela suas fissuras íntimas. O clitóris se introduz na intimidade da potência – normativa, ideológica – para revelar a pane que sem cessar a ameaça.
No meu entender, clitóris, anarquia e feminino estão indissoluvelmente ligados, formam uma frente de resistência consciente das derivas autoritárias da própria resistência. A derrota da dominação é um dos maiores desafios de nossa época. O feminismo é evidentemente uma das figuras mais vivas desse desafio, ponta de lança muito exposta porque precisamente sem arkhé."
November 23, 2024
È da molto tempo che noto, con enorme dispiacere, come gli uomini cerchino di appropriarsi anche del femminile, della nostra storia, di cavalcare questa nuova ondata di interesse per le donne che – nel corso della storia – hanno lottato per sovvertire i ruoli di genere, per imporsi nonostante tutto o che, pur provandoci con coraggio e tenacia, sono state dimenticate, relegate a piccoli paragrafi insignificanti o, ancor peggio, cancellate completamente.
Che gli oppressori parlino degli oppressi, che si impadroniscano delle loro lotte e delle loro sofferenze, sarebbe quasi paradossale, se queste azioni non nascondessero la volontà – decisamente politica – di riscrivere ancora una volta la storia, di ridurre ad aneddoto una battaglia che ancora non si è esaurita, ma che molto credono non più necessaria.
Sembra non sia abbastanza l’oppressione che la società cerca di somministrarci, a piccole dosi, sin da quando siamo piccole, quando ancora non sappiamo parlare, ma già siamo diverse, siamo l’altro, lontano dalla regola, dalla norma maschile. Siamo la versione mancante e sbagliata dell’uomo, un buco che invidia il pene, la cui clitoride non ne è che una falsa imitazione, non sufficiente a renderci complete, a rendere la nostra voce autorevole, capace di sovrastare il rumore di fondo, i pregiudizi, le falsità della società.
Continua a leggere qui: https://parlaredilibri.wordpress.com/...
Che gli oppressori parlino degli oppressi, che si impadroniscano delle loro lotte e delle loro sofferenze, sarebbe quasi paradossale, se queste azioni non nascondessero la volontà – decisamente politica – di riscrivere ancora una volta la storia, di ridurre ad aneddoto una battaglia che ancora non si è esaurita, ma che molto credono non più necessaria.
Sembra non sia abbastanza l’oppressione che la società cerca di somministrarci, a piccole dosi, sin da quando siamo piccole, quando ancora non sappiamo parlare, ma già siamo diverse, siamo l’altro, lontano dalla regola, dalla norma maschile. Siamo la versione mancante e sbagliata dell’uomo, un buco che invidia il pene, la cui clitoride non ne è che una falsa imitazione, non sufficiente a renderci complete, a rendere la nostra voce autorevole, capace di sovrastare il rumore di fondo, i pregiudizi, le falsità della società.
Continua a leggere qui: https://parlaredilibri.wordpress.com/...
Read
July 1, 2025Сподобалось, хоч мені дуже важко аналізувати-артикулювати щодо філософських текстів, але піднімається багато важливих питань, і мені супер приємно було, що авторка не терф і може поглянути на питання з широкого ракурсу. Звісно, як всі філософські праці книга супер концентрована і часто заплутана, але що вже зробиш. Вперше читаю щось таке, тож цікаво. Тема важлива, піднімаються питання трансфемінізму, тілесності, самоідентифікації, політичного і особистого, і все в контексті "органу задоволення" і його стирання з усіх контекстів, відсікання жіночого задоволення як неважливого.
November 2, 2023
(c)lit
Read
February 24, 2022Secondo nella mia classifica "saggistica" nel 2022.
Articolo intero sul blog: https://attanasioscrive.it/articoli/c...
Articolo intero sul blog: https://attanasioscrive.it/articoli/c...
June 23, 2026
Не знаю чи є достатня кількість разів, скільки потрібно проговорити фалоцентричність філософії і шкоду, яку вона принесла в медицину і політику, щоб воно запамʼяталось і ми почали краще орієнтуватись у працях філософинь, які окреслювали помилки або зумисні прогалини в теоріях Фрейда, Лакана, Фуко, і вибудовували власні теорії щодо жіночої сексуальності і тілесності.
Дуже сподобалась ідея нерозривності інтелекту і сексуальності, тілесної готовності сприймати світ від гострого розуму до гіперчутливості клітора.
Дякую видавництву за переклад.
July 26, 2025
Складно описати мої враження від «Стертого задоволення», але це однозначно було цікаве читання. А потім не менш цікаве обговорення на книжковому клубі.
Чому складно? Бо це філософський текст, який не дає однозначних відповідей. Авторка закидає певну ідею, пов’язану з сучасним феміністичним дискурсом, наводить різні приклади думок навколо неї, і не вказує на «правильність» котроїсь з них.
«Стерте задоволення» точно потребує певної теоретичної підготовки. Це феміністична філософська есеїстика, яку неможливо зрозуміти без знань феміністичної теорії. Але якщо ви їх маєте хоч трохи – я впевнена, вам буде дуже цікаво подумати над книжкою.
Про що ж вона? Про жіночу сексуальність і всю її стигматизованість, про сексуальне задоволення і клітор як його орган у жінок – не як про фізіологічну функцію, а як про спосіб контролю, обмежень, упокорення і, навпаки, звільнення та віднайдення власного голосу.
Мабуть, найцікавішим для мене був розділ з роздумами навколо «жіночого обрізання». Там і про критику того, як сучасний світ обирає говорити про цю тему, і про позбавлення можливості задоволення як про упокорення жінки, і навіть про орієнталізм західного світу.
Та інші розділи не менш цікаві й заплутані: про сплетення тілесного й політичного, про розвиток досліджень жіночого задоволення, трансгендерність, фемінізм як явище, про роль «музи» для митців, вплив соціального на фізіологічний аспект жіночого оргазму.
Але знову ж таки, конкретних відповідей не буде. Буде тільки ще більше питань, але й простору для роздумів та побудови власних переконань щодо всього цього побільшає.
Чому складно? Бо це філософський текст, який не дає однозначних відповідей. Авторка закидає певну ідею, пов’язану з сучасним феміністичним дискурсом, наводить різні приклади думок навколо неї, і не вказує на «правильність» котроїсь з них.
«Стерте задоволення» точно потребує певної теоретичної підготовки. Це феміністична філософська есеїстика, яку неможливо зрозуміти без знань феміністичної теорії. Але якщо ви їх маєте хоч трохи – я впевнена, вам буде дуже цікаво подумати над книжкою.
Про що ж вона? Про жіночу сексуальність і всю її стигматизованість, про сексуальне задоволення і клітор як його орган у жінок – не як про фізіологічну функцію, а як про спосіб контролю, обмежень, упокорення і, навпаки, звільнення та віднайдення власного голосу.
Мабуть, найцікавішим для мене був розділ з роздумами навколо «жіночого обрізання». Там і про критику того, як сучасний світ обирає говорити про цю тему, і про позбавлення можливості задоволення як про упокорення жінки, і навіть про орієнталізм західного світу.
Та інші розділи не менш цікаві й заплутані: про сплетення тілесного й політичного, про розвиток досліджень жіночого задоволення, трансгендерність, фемінізм як явище, про роль «музи» для митців, вплив соціального на фізіологічний аспект жіночого оргазму.
Але знову ж таки, конкретних відповідей не буде. Буде тільки ще більше питань, але й простору для роздумів та побудови власних переконань щодо всього цього побільшає.
April 28, 2024
A collection of 15 well formed commentaries brining the clitoris to the center of the conversation. Malabou touches on various aspects (aesthetics, political, woman as muse, sexuality, mutilation to name some) brining in the works of other great philosophers influencing the reader to question and bring the clitoris to the for front of these concepts.
When picking up this book, I did not expect to find myself with a new understanding of two movies (Nymphomaniac I & II) watched years ago that originally left me unsure. I will be re-reading these pages, along with the referenced works, as I continue to expand and form my own thought in philosophy and feminism.
When picking up this book, I did not expect to find myself with a new understanding of two movies (Nymphomaniac I & II) watched years ago that originally left me unsure. I will be re-reading these pages, along with the referenced works, as I continue to expand and form my own thought in philosophy and feminism.
January 25, 2025
os primeiros capítulos -- em que malabou analisa as imagens de ninfas presentes na história da filosofia e da literatura -- e os últimos -- mais autorais, em que propõe uma distinção entre o sentido de mulher e feminino, com a ampliação do último -- são definitivamente os mais interesses. os textos que compõem o miolo do livro parecem algo perdidos ou bem em reconstruções excessivamente introdutórias de autores e autoras que ora apagaram, ora mencionaram o clitóris em suas elaborações; ou bem em análises inconclusivas. fora isso, tenho alguma reserva com o eventual apelo ao real feito aqui e ali, em especial na crítica a agamben (que acho interessante, diga-se de passagem). embora esse sentido de real seja complicado e redimido em sua definição de "corpo", malabou parece ainda compactuar com noções carregadas de materialidade e de ciência, expressas, por exemplo, em seu apelo à anatomia. fora isso, investigação por si louvável.
February 10, 2023
Bardzo przyjemnie się ją czytało, daję możliwość do feministycznych rozmyślań. Doceniam, że autorka wspomniała Presciado, Haraway, Federici i Irigaray (w sumie ikony feminizmu, a nadal mam niedosyt ich w pracach feministycznych). Czasem się nie zgadzałam ze stwierdzeniami Malabou, (ale o to w tym wszystkim chodzi - możemy mieć odmienne zdania) a czasem były (w moim mniemaniu oczywiście) troche cheesy stwierdzenia typu "łechtaczka jest anarchistką". Koniec konców, polecam do zapoznania się z tą pozycją, mi dała wszystko to co chciałam - a nawet więcej!
December 9, 2024
Honnêtement je m'apprêtais à détester. Partant de là, j'ai trouvé qu'en fait c'était pas si pire.
On s'entend : c'est du féminisme différentialiste, et l'essai est entièrement consacré à en dérouler l'histoire et à la défendre, en prenant le motif du clitoris pour fil rouge de ce défilé chronologique (il est un symbole qui fait lien, mais sans plus de prétention). Mais je suis d'accord avec l'autrice sur le fait qu'on connait trop mal l'histoire différentialiste aujourd'hui et que les courants politiques (féministes ou queer mettons) qui prétendent s'en passer totalement flirtent souvent avec une bonne vieille toute simple misogynie. Si on renoue avec l'aspect "au-delà du genre" du différentialisme, il reste compatible avec les mouvements trans et queer, comme avec la critique féministe des rapports sociaux de sexe. Tant qu'on défend un différentialisme non essentialiste, en gros, il reste intéressant. Et ne pas le connaître empêche de comprendre l'histoire du genre, y compris et surtout l'histoire queer. Donc, finalement, j'ai trouvé que c'était plutôt pas mal du tout comme petit essai courageux, qui reste à approfondir évidemment puisque chaque chapitre trace juste l'histoire à grands traits.
On s'entend : c'est du féminisme différentialiste, et l'essai est entièrement consacré à en dérouler l'histoire et à la défendre, en prenant le motif du clitoris pour fil rouge de ce défilé chronologique (il est un symbole qui fait lien, mais sans plus de prétention). Mais je suis d'accord avec l'autrice sur le fait qu'on connait trop mal l'histoire différentialiste aujourd'hui et que les courants politiques (féministes ou queer mettons) qui prétendent s'en passer totalement flirtent souvent avec une bonne vieille toute simple misogynie. Si on renoue avec l'aspect "au-delà du genre" du différentialisme, il reste compatible avec les mouvements trans et queer, comme avec la critique féministe des rapports sociaux de sexe. Tant qu'on défend un différentialisme non essentialiste, en gros, il reste intéressant. Et ne pas le connaître empêche de comprendre l'histoire du genre, y compris et surtout l'histoire queer. Donc, finalement, j'ai trouvé que c'était plutôt pas mal du tout comme petit essai courageux, qui reste à approfondir évidemment puisque chaque chapitre trace juste l'histoire à grands traits.
August 12, 2025
Я свідомо розділю мій коментар щодо цього тексту (я свідомо саме тут говорю текст, а не твір, хоч і не підтримую бартівський підхід) на дві частини: перша буде більш профанна; друга — відповідатиме реаліям філософської критичності та пошуку достатній підстав для висновків, чим я намагатимуся хоча б прагнути до викладу думок більш неупередженно, але тим самим і більш конструктивно.
1. Я не прихильник писати світоглядно та ідеологічно упередженні коментарі, але оскільки сама авторка свідомо наголосила на своїх прихильності у книзі до посткласичної ідеології, тому і я вирішив не уникати можливості дати саме такий коментар. У цій частині коментаря я хочу наголосити лише на двох чітко простежуваних маніпуляціях в одному розділі (10), які, як я вже писав вище, взагалі не мають достатньої підстави для виводу саме таких висновків, які робить авторка, що вказує на те, що логіка побудови тексту здійснилася не фактами, а висновками.
Малабу розглядає книгу “Секрет задоволення”, в якому розповідається про жінку з Африки, яка мігрувала в США. Вона, як я зрозумів із тексту Малабу, на початку розповіді була досить привʼязано до культури предків, і тому наважилася на кардинальний вчинок, який змінив все її життя: “Вірність культурі предків, — культурі (вигаданої) спільноти Олінкас – підштовхує Таші, вже американізовану стосунками з сином місіонера Адамом, у підлітковому віці добровільно лягти під ніж tsunga (ексцизорки). Вона вбачала в цьому спосіб засвідчити відданість своєму народові.” (94 с.) Тобто вона маючи контакт із рівнем життя Західної цивілізації, свідомо повертається до власного коріння, щоб каструвати себе, тим самим довести свою “вірність”. Ну, нехай… Розповідь жахлива, адже, як ми бачимо, неможливість підходити до питання κριτικός веде до необдуманості. Жінка з сюжету потім повертається в Африку, щоб “помститися і вбити ексцизорку”. (95 с.) Але далі Малабу робить парадоксальний висновок: “В цій оповіді переплітаються три сюжетні лінії: засудження каліцтв геніталій, вимушене єднання жінок з патріархальною владою, та, зрештою, потреба порушити мовчання.” (95 с.) Мене дуже розсмішило саме “вимушене єднання жінок з патріархальною владою”, ніби її патріархат змусив лягти під ніж. Головне, що Малабу з цього сюжету виводить, є цілком правильним висновком — табу на будь-яку кастрацію, щоб є, без будь-яких сумнівів, посяганням на свободу субʼєкта, а отже і свідомим актом його потенційної неповноцінності у плані тіла. Це зовсім не цивілізаційний підхід, який пропонує розвинена Європа, і стимул людей до мислення проти таких випадків є цілком правильним у цьому творі. Але як свідомий вибір авторки довести “вірність культурі предків”, враховуючи те, що вона вже мала контакт із життям Заходу, повʼязаний із патріархатом? Я вже це бачу: якби справді в книзі підтримали сюжет заборони, то багато хто із представниць думки “моє тіло — моє діло” напали би на авторку десь так: “Чому це ви забороняєте жінкі свідомо лягати під ніж? Вона лише хоче довести свою вірність! Вона здатна сама вирішувати питання, які стосуютсья її тіла!”.
Ба більше, в цьому ж розділі є ще один висновок, який взагалі немає достатньої підстави: розповідаєтсья про чорношкіру жінку, яку постійно бʼють: “Для Вокер, — як і для всіх тих, в кого її думки відгукуються в серці, — каліцтва жінок в Африці нічим не відрізняються від фізичного насильства, сексуального абʼюзу і зґвалтувань, яких зазнають темношкірі жінки в Сполучених Штатах, — і все це засвідчує спадщину рабства.” (96 с.) Як це повʼязано взагалі? Те, що чорношкірих бʼють чорношкірі є “наслідком рабства”. Чудово… Достатня підстава для філософсько-академічного тексту… Те, що в гетто чорношкірих немає культури до жінок, на відміну від автентичних європейських цінностей (і наголошую: автентичних (тут маю на увазі Н. Еліаса)! А не те, як сьогодні під терміном “європейські цінності” розуміють казна-що), то це проблема не стільки рабства, як неосвіченності зараз того конкретного соціуму. Дуже зручно говорити про всі проблеми, звинуваючи в їхніх причині 150-ти літню давність, до якої винуватці не мають ніякого безпосереднього контакту…
Звісно, все це дуже смішно і дивно…
2. Але навіщо настільки відходити від достатньої підстави робити висновки?
Це є продуманий хід, який опосередковано закладено у саму побудову тексту авторкою, і саме тут починається перехід до філософського огляду, і тут я постараюся бути більш лаконічним. Усією проблемою книги є навіть зовсім не клітор, а радше його символічний образ для розгляду децентрування концепції субʼєкта та його переосмислення через відчуття.
Субʼєкт в західній традиції завжди розглядався як цілковито індивідальна, а, якщо ще й згадати Гегеля, і цілковито вільна, маючи свободу, мисляча особистість. Спершу я думав, що вся книга використовує клітор символічно для заперечення будь-якого аскриптивізму, тобто приписаності статусів у суспільстві, що несе за собою відповідну рольову діяльність у суспільстві; але під кінець я збагнув, що сенс набагато глибше: проблема в тому, що Малабу ніби намагається вивести концепт “субʼєкта” з відчуттів сексуальних, приписуючи до цього орган, який за її словами, є анархічним, адже не несе взагалі ніякої цінності за собою.
Таким чимок відбувається зміщення фокусу: субʼєкт перестає бути субʼєктом через мислення; він стає субʼєктом виключно через відчуття. Зведення ж субʼєкта до відчуттів, а в даному випадку до сексуального задоволення, розглядається авторкою виключно для того, щоб мимоволі уникнути субстанціоналізму і тим самим відстоювати думку цілковитого децентрування, і виводячи свої аргументи не з чіткості фундаментальної, а радше із множинності поля понять, точніше спекту поглядів. Наявність клітора — це ніби фізіологічний доказ непотрібності достатніх підстав, адже він сам – “не відсилає ні до субстанційної ідентичності, ні до сутності, а радше до субʼєкта, який має конструювати свою свободу…” (13 с.). Субстанціоналізм є фундаментом для форми; його відсутність є цілковите всевляддя і, щонайважливіше, можливість сумніву до будь-чого. І саме тому авторка говорить: “Клітор — анархіст.” (132 с.) Думка ніби він непотрібний, адже не виконує прямої (але я на цьому наголошую, що прямої!) фунції під час репродуктивності, за словами авторки, заперечується сьогодні. Це тим самим стверджує, що достатня підстава (а в цьому плані це репродукція) перестала бути основою для мислення і для політики сьогодні, тим самим розмежувавши жінку (стать) від жіночного (все, що може повʼязуватися із відчуттями сексуального задоволення з клітором). Малабу тут свідомо ставить на клітор, а не на піхву, тим самим символічно доводячи, що є реальна можливість ставити на щось, що немає достатьної підстави.
Таким чином виводиться дуже чіткий висновок: якщо ми відкидаємо субстанціоналізм, то ми відкидаємо необхідність будь-якої приписаності і, таким чином, будь-якого центру у філософії. Звідси і постає анархізм клітора — його безлад але також і всевляддя, і це і є відповіддю на питання, яке є на початку цієї частини коментаря.
Звісно, це все дуже цікаво, але люди, пишучи такі книги, забувають ставити собі питання: а що це нам несе? Або, як сказав Сруктон: “Яка влада йде за цим?” Якщо ми побачимо, що ми не зможемо відповісти на це питання, не порушивши категорічний кантівський імператив, то, я вважаю, краще не просувати такі погляди у свідомість пересічних громадян, які не будуть ставитися критично (κριτικός) до отриманої ними інформації, і будуть формувати свій світогляд виключно на ідеї антисубстанціоналізму, а отже бунту проти будь-чого.
1. Я не прихильник писати світоглядно та ідеологічно упередженні коментарі, але оскільки сама авторка свідомо наголосила на своїх прихильності у книзі до посткласичної ідеології, тому і я вирішив не уникати можливості дати саме такий коментар. У цій частині коментаря я хочу наголосити лише на двох чітко простежуваних маніпуляціях в одному розділі (10), які, як я вже писав вище, взагалі не мають достатньої підстави для виводу саме таких висновків, які робить авторка, що вказує на те, що логіка побудови тексту здійснилася не фактами, а висновками.
Малабу розглядає книгу “Секрет задоволення”, в якому розповідається про жінку з Африки, яка мігрувала в США. Вона, як я зрозумів із тексту Малабу, на початку розповіді була досить привʼязано до культури предків, і тому наважилася на кардинальний вчинок, який змінив все її життя: “Вірність культурі предків, — культурі (вигаданої) спільноти Олінкас – підштовхує Таші, вже американізовану стосунками з сином місіонера Адамом, у підлітковому віці добровільно лягти під ніж tsunga (ексцизорки). Вона вбачала в цьому спосіб засвідчити відданість своєму народові.” (94 с.) Тобто вона маючи контакт із рівнем життя Західної цивілізації, свідомо повертається до власного коріння, щоб каструвати себе, тим самим довести свою “вірність”. Ну, нехай… Розповідь жахлива, адже, як ми бачимо, неможливість підходити до питання κριτικός веде до необдуманості. Жінка з сюжету потім повертається в Африку, щоб “помститися і вбити ексцизорку”. (95 с.) Але далі Малабу робить парадоксальний висновок: “В цій оповіді переплітаються три сюжетні лінії: засудження каліцтв геніталій, вимушене єднання жінок з патріархальною владою, та, зрештою, потреба порушити мовчання.” (95 с.) Мене дуже розсмішило саме “вимушене єднання жінок з патріархальною владою”, ніби її патріархат змусив лягти під ніж. Головне, що Малабу з цього сюжету виводить, є цілком правильним висновком — табу на будь-яку кастрацію, щоб є, без будь-яких сумнівів, посяганням на свободу субʼєкта, а отже і свідомим актом його потенційної неповноцінності у плані тіла. Це зовсім не цивілізаційний підхід, який пропонує розвинена Європа, і стимул людей до мислення проти таких випадків є цілком правильним у цьому творі. Але як свідомий вибір авторки довести “вірність культурі предків”, враховуючи те, що вона вже мала контакт із життям Заходу, повʼязаний із патріархатом? Я вже це бачу: якби справді в книзі підтримали сюжет заборони, то багато хто із представниць думки “моє тіло — моє діло” напали би на авторку десь так: “Чому це ви забороняєте жінкі свідомо лягати під ніж? Вона лише хоче довести свою вірність! Вона здатна сама вирішувати питання, які стосуютсья її тіла!”.
Ба більше, в цьому ж розділі є ще один висновок, який взагалі немає достатньої підстави: розповідаєтсья про чорношкіру жінку, яку постійно бʼють: “Для Вокер, — як і для всіх тих, в кого її думки відгукуються в серці, — каліцтва жінок в Африці нічим не відрізняються від фізичного насильства, сексуального абʼюзу і зґвалтувань, яких зазнають темношкірі жінки в Сполучених Штатах, — і все це засвідчує спадщину рабства.” (96 с.) Як це повʼязано взагалі? Те, що чорношкірих бʼють чорношкірі є “наслідком рабства”. Чудово… Достатня підстава для філософсько-академічного тексту… Те, що в гетто чорношкірих немає культури до жінок, на відміну від автентичних європейських цінностей (і наголошую: автентичних (тут маю на увазі Н. Еліаса)! А не те, як сьогодні під терміном “європейські цінності” розуміють казна-що), то це проблема не стільки рабства, як неосвіченності зараз того конкретного соціуму. Дуже зручно говорити про всі проблеми, звинуваючи в їхніх причині 150-ти літню давність, до якої винуватці не мають ніякого безпосереднього контакту…
Звісно, все це дуже смішно і дивно…
2. Але навіщо настільки відходити від достатньої підстави робити висновки?
Це є продуманий хід, який опосередковано закладено у саму побудову тексту авторкою, і саме тут починається перехід до філософського огляду, і тут я постараюся бути більш лаконічним. Усією проблемою книги є навіть зовсім не клітор, а радше його символічний образ для розгляду децентрування концепції субʼєкта та його переосмислення через відчуття.
Субʼєкт в західній традиції завжди розглядався як цілковито індивідальна, а, якщо ще й згадати Гегеля, і цілковито вільна, маючи свободу, мисляча особистість. Спершу я думав, що вся книга використовує клітор символічно для заперечення будь-якого аскриптивізму, тобто приписаності статусів у суспільстві, що несе за собою відповідну рольову діяльність у суспільстві; але під кінець я збагнув, що сенс набагато глибше: проблема в тому, що Малабу ніби намагається вивести концепт “субʼєкта” з відчуттів сексуальних, приписуючи до цього орган, який за її словами, є анархічним, адже не несе взагалі ніякої цінності за собою.
Таким чимок відбувається зміщення фокусу: субʼєкт перестає бути субʼєктом через мислення; він стає субʼєктом виключно через відчуття. Зведення ж субʼєкта до відчуттів, а в даному випадку до сексуального задоволення, розглядається авторкою виключно для того, щоб мимоволі уникнути субстанціоналізму і тим самим відстоювати думку цілковитого децентрування, і виводячи свої аргументи не з чіткості фундаментальної, а радше із множинності поля понять, точніше спекту поглядів. Наявність клітора — це ніби фізіологічний доказ непотрібності достатніх підстав, адже він сам – “не відсилає ні до субстанційної ідентичності, ні до сутності, а радше до субʼєкта, який має конструювати свою свободу…” (13 с.). Субстанціоналізм є фундаментом для форми; його відсутність є цілковите всевляддя і, щонайважливіше, можливість сумніву до будь-чого. І саме тому авторка говорить: “Клітор — анархіст.” (132 с.) Думка ніби він непотрібний, адже не виконує прямої (але я на цьому наголошую, що прямої!) фунції під час репродуктивності, за словами авторки, заперечується сьогодні. Це тим самим стверджує, що достатня підстава (а в цьому плані це репродукція) перестала бути основою для мислення і для політики сьогодні, тим самим розмежувавши жінку (стать) від жіночного (все, що може повʼязуватися із відчуттями сексуального задоволення з клітором). Малабу тут свідомо ставить на клітор, а не на піхву, тим самим символічно доводячи, що є реальна можливість ставити на щось, що немає достатьної підстави.
Таким чином виводиться дуже чіткий висновок: якщо ми відкидаємо субстанціоналізм, то ми відкидаємо необхідність будь-якої приписаності і, таким чином, будь-якого центру у філософії. Звідси і постає анархізм клітора — його безлад але також і всевляддя, і це і є відповіддю на питання, яке є на початку цієї частини коментаря.
Звісно, це все дуже цікаво, але люди, пишучи такі книги, забувають ставити собі питання: а що це нам несе? Або, як сказав Сруктон: “Яка влада йде за цим?” Якщо ми побачимо, що ми не зможемо відповісти на це питання, не порушивши категорічний кантівський імператив, то, я вважаю, краще не просувати такі погляди у свідомість пересічних громадян, які не будуть ставитися критично (κριτικός) до отриманої ними інформації, і будуть формувати свій світогляд виключно на ідеї антисубстанціоналізму, а отже бунту проти будь-чого.
September 20, 2024
I wanted to love this more than I ended up loving it. Still, I sped through, eager for when the book would stop being about other people's thoughts and ideas (or lack of) concerning the clitoris and start being about a vision of how to think about – or via, or with – the clitoris. I've read plenty about the erasure of the clitoris elsewhere; I thought this book would be the one to finally step away from lamenting its erasure and give it the attention it deserves.
Alas, this book felt like a history lesson. Or it felt like a book tripping over itself not to offend anyone, already apologising for itself before really getting started (perhaps culturally quite clitoral behaviour, but definitely not clitoral essence!) – that is, up until the very last little chapter or two, when Catherine Malabou begins to speak with her own (clitoridian?) voice. These chapters could have been brilliant opening chapters, according to me, but for that perhaps I will have to wait for The Clitoris Thought.
Alas, this book felt like a history lesson. Or it felt like a book tripping over itself not to offend anyone, already apologising for itself before really getting started (perhaps culturally quite clitoral behaviour, but definitely not clitoral essence!) – that is, up until the very last little chapter or two, when Catherine Malabou begins to speak with her own (clitoridian?) voice. These chapters could have been brilliant opening chapters, according to me, but for that perhaps I will have to wait for The Clitoris Thought.
May 9, 2025
"Клітор поїхав закордон"
© Льоша
Книга, що змушує почухати потилицю (і не тільки). Чотири окремі розділи про німф. Розбір "Німфоманки" Трієра. Безліч метафор та дикий флекс перекладача.
"Клітор текстів вказує на місце, де філософи віддаються задоволенню і припиняють ототожнювати себе зі своєю анатомічною статтю та соціальним гендером."
© Льоша
Книга, що змушує почухати потилицю (і не тільки). Чотири окремі розділи про німф. Розбір "Німфоманки" Трієра. Безліч метафор та дикий флекс перекладача.
"Клітор текстів вказує на місце, де філософи віддаються задоволенню і припиняють ототожнювати себе зі своєю анатомічною статтю та соціальним гендером."
October 26, 2024
All the men who can't - or won't - find the clit are shaking in their boots rn.
July 17, 2025
в більшій мірі книга є оглядом ідей, концепцій та висновків інших філософ_инь/мислитель_ок, а не самостійною роботою (це не обов’язково недолік, проте мені хотілося б побачити тут більше нового).
найцікавіше почалося в кінці: теза про анархічність клітора може допомогти сформулювати, по-перше, погляд на (новий) фемінізм, який, навідміну від його мейстримно-ліберального підвиду (що не проти існування ієрархій як таких, а тільки намагається їх перевернути або розширити) пропонує більш радикальну системну дію – усунення ієрархій взагалі.
по-друге, так як клітор знаходиться в проміжку між домінуванням та підкоренням, або, іншими словами, поза цими категоріями («…уявити клітор поза співвідношенням сил»; «Клітор, – як і жіноче, – є відношенням до влади, але не відношенням влади»), розуміння символічності клітора є помічним в тому, щоб в принципі мислити можливість руйнації існуючих владних ієрархій – не тільки гендерних – і при цьому уникнути будування нових їм на заміну.
найцікавіше почалося в кінці: теза про анархічність клітора може допомогти сформулювати, по-перше, погляд на (новий) фемінізм, який, навідміну від його мейстримно-ліберального підвиду (що не проти існування ієрархій як таких, а тільки намагається їх перевернути або розширити) пропонує більш радикальну системну дію – усунення ієрархій взагалі.
по-друге, так як клітор знаходиться в проміжку між домінуванням та підкоренням, або, іншими словами, поза цими категоріями («…уявити клітор поза співвідношенням сил»; «Клітор, – як і жіноче, – є відношенням до влади, але не відношенням влади»), розуміння символічності клітора є помічним в тому, щоб в принципі мислити можливість руйнації існуючих владних ієрархій – не тільки гендерних – і при цьому уникнути будування нових їм на заміну.
July 2, 2025
Sempre via este livro na estante da Livraria Leitura e pensava: uma hora eu vou comprar este livro. Comprei e li ele enquanto esperava o jantar ficar pronto. Pensei que o livro falaria principalmente sobre as mutilações de clitóris feitas em muitos países mundo afora, mas não é apenas isso. Ele fala sobre o desconhecimento, o apagamento e o medo do clitóris tanto na cultura Ocidental como na clínica médica e psicológica. É muito interessante, não apenas para uma análise do clitóris, o resgate que Catherine Malabou faz do livro Ninfas, de Giorgio Agamben, fazendo a gente pensar como a sexualidade na cultura pop é pensada da mesma forma que as ninfas. Também gostei da forma como a autora se apropria de conceitos de Luce Irigaray e de Paul B. Preciado. Esse livro realmente estava me chamando lá na prateleira e eu não sabia o quanto ia gostar de lê-lo. Trouxe diversos insights interessantes e agora quero ler esse livro sobre as Ninfas, do Agamben.
January 23, 2023
Molto interessante e inedita la tematica sulla clitoride affrontata da più prospettive: filosofia, storia, medicina, psichiatria, letteratura. Non mi dispiace l'approccio dichiaratamente poco interessato ad approfondire ogni singolo tema in profondità, che preferisce piuttosto restituire una visione d'insieme di un argomento prismatico. Ho patito l'analisi delle opere di De Beauvoir, Lonzi, Irigay, Sartre e compagnia bella, perché a digiuno di filosofia non ci ho capito una mazza. Più utile il dibattito sulle mutilazioni genitali che non si ferma al solito accorato appello emotivo, ma pone questioni razziali importanti.
Non è riuscito a lasciare il segno, credo, ma mi ha aperto qualche finestra mentale su un argomento che vorrei esplorare maggiormente.
Non è riuscito a lasciare il segno, credo, ma mi ha aperto qualche finestra mentale su un argomento che vorrei esplorare maggiormente.
December 31, 2021
"Łechtaczka jest anarchistką" <3
September 28, 2022
"Come è possibile essere di fronte a una persona che soffre e non vederla? Ignorarla a tal punto da essere colui che le infligge questa sofferenza e che continuerà tranquillamente a infliggergliela?
Quando si prova una grande sofferenza c'è sempre una certezza: l'altro, che non soffre, non ci crede.
Le mutilazioni sono abissi di dolore che si capovolgono in insegne di potere - il potere di chi dubita di tale dolore."
È un libro molto breve e che sono riuscita a finire in pochissime ore. Non avevo mai letto riguardo l'argomento per cui è stato il mio primo approccio verso questo genere di questioni, l'ho trovata un'introduzione adeguata.
Ci sono state parti che avrei preferito approfondire di più e che invece sono state molto brevi, e parti che potevano essere ridotte perché meno interessanti a mio parere rispetto alla vastità di altre questioni di cui si sarebbe potuto discutere meglio.
Nella sua brevità oscilla dai miti, all'anatomia, all'arte, ci sono cenni storici... proprio per questo l'ho trovato a volte confusionario, non c'era una suddivisione ben precisa.
Ho imparato cose nuove e ho riflettuto su altre cose che non mi erano mai passate per la testa, ha anche saputo descrivere a parole sensazioni e pensieri che erano radicati in me ma che non sarei riuscita ad esprimere.
Tutto sommato è stata una lettura piacevole, empowering, angosciante, realista, ma non esaustiva quanto mi aspettassi.
Quando si prova una grande sofferenza c'è sempre una certezza: l'altro, che non soffre, non ci crede.
Le mutilazioni sono abissi di dolore che si capovolgono in insegne di potere - il potere di chi dubita di tale dolore."
È un libro molto breve e che sono riuscita a finire in pochissime ore. Non avevo mai letto riguardo l'argomento per cui è stato il mio primo approccio verso questo genere di questioni, l'ho trovata un'introduzione adeguata.
Ci sono state parti che avrei preferito approfondire di più e che invece sono state molto brevi, e parti che potevano essere ridotte perché meno interessanti a mio parere rispetto alla vastità di altre questioni di cui si sarebbe potuto discutere meglio.
Nella sua brevità oscilla dai miti, all'anatomia, all'arte, ci sono cenni storici... proprio per questo l'ho trovato a volte confusionario, non c'era una suddivisione ben precisa.
Ho imparato cose nuove e ho riflettuto su altre cose che non mi erano mai passate per la testa, ha anche saputo descrivere a parole sensazioni e pensieri che erano radicati in me ma che non sarei riuscita ad esprimere.
Tutto sommato è stata una lettura piacevole, empowering, angosciante, realista, ma non esaustiva quanto mi aspettassi.
July 3, 2024
Uma reflexão necessária sobre a sexualidade de pessoas com clitóris a partir tanto das ausências como das presenças desta "pedra no sapato" na história do pensamento ocidental e na história da sexualidade. Malabou revisita autores e autoras que contribuíram para fazer este órgão anárquico (o único, aliás, dedicado totalmente ao prazer) "aparecer", como também discute o nosso despreparo — ético, teórico — para discuti-lo. Chamou especial atenção 1) o capítulo dedicado a Lars von Trier, figura em geral pouco citada nos debates contemporâneos sobre sexualidade; e 2) a maneira como nenhum dos autores clássicos na história da sexualidade — Freud, Lacan, Foucault, Agamben, por exemplo — é poupado, mas criticado de forma coerente e elegante a respeito de seus "silêncios". De Simone de Beauvoir a Paul Preciado, a recuperação, feita pela autora, da reflexão feminista a respeito do assunto é extremamente bem-vinda.
July 3, 2025
Rescheduled my social plans for tonight because the call for an evening in the sunshine, with a little wine and this book that had just arrived was too tempting to resist.. and I'm happy that I didn't resist.
Malabou shows how the clitoris has been conspicuously absent in (male) continental/psychoanalytic thought, and/or has often been thought as 'immature' in (female) continental/psychoanalytic thought. Why that is the case Malabou does not so explicitly say, but what I think (that she thinks too) is that the anarchic 'essence' (in the Greek sense of the word) of clitoral pleasure, a pleasure detached from reproduction or use, is way too threatening for phallologocentric masculine heteronormative and penetration-centered sexual thinking, as Malabou says how "the ideal woman [for men] is then she who is without a clitoris" (p. 17). Clitoral sexual pleasure can (quite simply) be defined as sexual pleasure that is "beyond penetration" (p. 5).
Malabou argues that we should move towards a philosophy of clitoridian pleasure "which has the potential to organise thinking and living in a liberator release of the feminine with implications both for women and for those who do not identify as such" (p. xix). It is because philosophy has the power to shape bodies and desires, it is necessary to think clitorally instead of phallically. In a kind of reverse Foucauldian move, through radical feminist Lonzo, she argues how we need a clitoridian political subjectivity, to better understand the link between "knowing how to think and knowing how to come. Between knowing how ones mind is formed and knowing how to lose one's mind" (p. 62). Incredibly cool argument and it is indeed sad that the capacity to lose one's mind is often not considered as a form of intelligence.
I will probably never put a tattoo on my body, but if I would need to get one in a weird hypothetical situation, it would be "'the clitoris is an anarchist' (Malabou, 2022)."
Malabou shows how the clitoris has been conspicuously absent in (male) continental/psychoanalytic thought, and/or has often been thought as 'immature' in (female) continental/psychoanalytic thought. Why that is the case Malabou does not so explicitly say, but what I think (that she thinks too) is that the anarchic 'essence' (in the Greek sense of the word) of clitoral pleasure, a pleasure detached from reproduction or use, is way too threatening for phallologocentric masculine heteronormative and penetration-centered sexual thinking, as Malabou says how "the ideal woman [for men] is then she who is without a clitoris" (p. 17). Clitoral sexual pleasure can (quite simply) be defined as sexual pleasure that is "beyond penetration" (p. 5).
Malabou argues that we should move towards a philosophy of clitoridian pleasure "which has the potential to organise thinking and living in a liberator release of the feminine with implications both for women and for those who do not identify as such" (p. xix). It is because philosophy has the power to shape bodies and desires, it is necessary to think clitorally instead of phallically. In a kind of reverse Foucauldian move, through radical feminist Lonzo, she argues how we need a clitoridian political subjectivity, to better understand the link between "knowing how to think and knowing how to come. Between knowing how ones mind is formed and knowing how to lose one's mind" (p. 62). Incredibly cool argument and it is indeed sad that the capacity to lose one's mind is often not considered as a form of intelligence.
I will probably never put a tattoo on my body, but if I would need to get one in a weird hypothetical situation, it would be "'the clitoris is an anarchist' (Malabou, 2022)."
April 7, 2025
Partindo da peculiaridade anatômica do órgão — sem outra função conhecida além do prazer — a autora desmonta suas interpretações históricas, retirando-o do registro do Falo, já que ao clitóris falta uma complementaridade ou uma "falta" que o inscreva na lógica fálica. A tradição freudo-lacaniana, que o subordina à vagina numa hierarquia de maturidade (o prazer clitoridiano, infantil, deveria ser superado pelo vaginal), é também desmontada a partir da potência subversiva do órgão.
Malabou aproxima o clitóris do Anarquismo (especialmente como entendido no século XIX), ao identificar nele uma resistência à organização por princípios soberanos: uma forma de "ordem sem poder".
A autora explora ainda as implicações dessa leitura para as questões de gênero e sexualidade. Tomando o sexo como um campo privilegiado para avaliar a relação entre o material (biológico) e o simbólico (cultural), ela se distancia da ênfase unilateral na performatividade (como em Judith Butler) e se aproxima de Paul B. Preciado, do qual também se afasta no penúltimo capítulo. Nesse momento, Malabou busca situar o clitóris na filosofia, recusando sua leitura em chave de potência erétil ou fálica ("o clitóris erétil"), e afirmando-o como figura de um pensamento verdadeiramente subversivo.
Malabou aproxima o clitóris do Anarquismo (especialmente como entendido no século XIX), ao identificar nele uma resistência à organização por princípios soberanos: uma forma de "ordem sem poder".
A autora explora ainda as implicações dessa leitura para as questões de gênero e sexualidade. Tomando o sexo como um campo privilegiado para avaliar a relação entre o material (biológico) e o simbólico (cultural), ela se distancia da ênfase unilateral na performatividade (como em Judith Butler) e se aproxima de Paul B. Preciado, do qual também se afasta no penúltimo capítulo. Nesse momento, Malabou busca situar o clitóris na filosofia, recusando sua leitura em chave de potência erétil ou fálica ("o clitóris erétil"), e afirmando-o como figura de um pensamento verdadeiramente subversivo.
November 27, 2023
Clítoris (°)
La morfología de la palabra proviene de kleitoris ("colina") y kleidos ("cierre") .
En este ensayo Catherine Malabou rescata el origen del término utilizada por primera vez por el médico Rufo de Éfeso, él escribió "La ninfa o mirto es el pequeño trozo de carne musculosa que cuelga en medio de la hendidura; otros lo llaman hipodermis, otros más clítoris y se habla de clitorizar para expresar el tocamiento lascivo de esta parte".
Con mucha perspicacia la autora realiza un racconto de diferentes autores y autoras que han escrito sobre el clítoris. Pasando por Bocaccio y Agamben, Simone de Beauvoir y Sartre, hasta Lacan, Lonzi, Irigaray y Preciado.
Desde construcciones teóricas a construcciones fílmicas, Malabou vuelve a traer en escena al clítoris que tan olvidado y borrado ha sido de la medicina, el arte y la cultura.
Es una lectura que he disfrutado mucho aunque algunos capítulos se me han hecho un poco difíciles, sobre todo el de Lacan. Sin embargo, no tiene desperdicio.
La morfología de la palabra proviene de kleitoris ("colina") y kleidos ("cierre") .
En este ensayo Catherine Malabou rescata el origen del término utilizada por primera vez por el médico Rufo de Éfeso, él escribió "La ninfa o mirto es el pequeño trozo de carne musculosa que cuelga en medio de la hendidura; otros lo llaman hipodermis, otros más clítoris y se habla de clitorizar para expresar el tocamiento lascivo de esta parte".
Con mucha perspicacia la autora realiza un racconto de diferentes autores y autoras que han escrito sobre el clítoris. Pasando por Bocaccio y Agamben, Simone de Beauvoir y Sartre, hasta Lacan, Lonzi, Irigaray y Preciado.
Desde construcciones teóricas a construcciones fílmicas, Malabou vuelve a traer en escena al clítoris que tan olvidado y borrado ha sido de la medicina, el arte y la cultura.
Es una lectura que he disfrutado mucho aunque algunos capítulos se me han hecho un poco difíciles, sobre todo el de Lacan. Sin embargo, no tiene desperdicio.
Read
April 17, 2026No estoy muy acostumbrado a leer filosofía a menos de que sea de mi área entonces el principio me pareció un poco lento pero del segundo tercio más o menos al final me pareció muy bueno. Es breve pero contundente, un hilado histórico de algunos de los hitos del pensamiento filosófico alrededor del clitoris como un ente unido (y separado) de quien lo porta, de lo político y de lo femenino como categoría exploratoria de construcción identitaria-corporal. Me hubiera gustado que profundizara más en lo clitoridiano y el clitoris como anárquico pero fue una buena introducción.
gracias nat por regalármelo <3
gracias nat por regalármelo <3
September 7, 2026
Вкрай цікаве дослідження французької філософині про концептуалізацію клітора як окремого від фалоса поняття у західній філософії та виклики сучасних фемізмів, зокрема проблематики довкола категорії жінки (жінка ≠ жіноче).
Найцікавіша (та найпровокативніша?) ідея Малабу — називання клітора анархістом.
Не просте читання (фрагменти про генітальні каліцтва давались особливо складно), але варте уваги.
Найцікавіша (та найпровокативніша?) ідея Малабу — називання клітора анархістом.
«Попри всі намагання знайти для нього господарів — патріархальний авторитет, психо-аналітичний диктат, моральні імперативи, тягар звичаїв, спадок предків — він опирається. Він опирається домінуванню самим фактом своєї байдужості до влади та могутності»
Не просте читання (фрагменти про генітальні каліцтва давались особливо складно), але варте уваги.
November 22, 2024
Achei este livro muito interessante, já que estava esperando uma leitura feminista (o título do livro é bastante explicativo por si só) porém me deparei com uma serie de comparações muito bem feitas de sucessos históricos, crenças antigas e inclusive comportamentos que foram se perpetrando ao longo da historia. O livro não faz juizo de valor sobre os comportamentos, porém deixa claro de como isto pode ser um problema atual ou como isto pode se converter em um cenário problemático no futuro.
Recomendo a pessoas que estão começando explorar livros sobre feminismo, historia e antropologia.
Recomendo a pessoas que estão começando explorar livros sobre feminismo, historia e antropologia.
February 16, 2025
Ця книжка вже є українською у новому видавництві "Контур". Коротка, але насичена спроба подивитися на клітор як філософську категорію, заглядаючи у дискусії, де він зʼявлявся хоча б опосередковано. Тому тут є і сумнозвісний Фройд, і Бовуар з Сартром, і розмови про те чи жіноче обрізання можна називати каліченням, і трансгендерний підхід. Однією з думок, що найвиразніше зʼявляється у вступі та висновках є теза про те, що клітор "анархічний" і поза системами влади. Він уникає дихотомій і саме в цьому його сила як концепту
July 15, 2024
Malabou construye una historiografía del clitoris, su potencial subversivo y sus constantes batallas somatopolíticas. Un incisivo recordatorio de la materialidad en la teoría, sobre el cuerpo y lo fisiológico como tecnologías semioticas y soporte del pensamiento.
Contrario a lo que se podría pensar, Malabou todo el tiempo explicita que su libro no le hace el juego al feminismo transexcluyente. Es más bien un ejercicio para no subestimar la importancia de los cuerpos.
Contrario a lo que se podría pensar, Malabou todo el tiempo explicita que su libro no le hace el juego al feminismo transexcluyente. Es más bien un ejercicio para no subestimar la importancia de los cuerpos.
Displaying 1 - 30 of 49 reviews