Байки соціолога про щасливі суспільства, або Як інвестувати у невидиме
«Можна мені одну цибулину?» — це збірка коротких оповідей про те, як будуються щасливі суспільства. Книга є рефлексією авторки-соціологині на сотні проведених опитувань та спостережень в Україні та за кордоном. Що спільного має букет квітів і демократія? Чому дорослі будують халабуди? Як позичити в Європи цінності? Що треба, аби розчинити радянську ностальгію? Чому деякі будівлі руйнують нас? Авторка відповідає на ці та багато інших запитань, намагаючись зрозуміти себе та світ навколо. Написані легкою мовою та переплетені цікавими прикладами, ці тексти є свіжим поглядом на соціологію, дають низку прикладів, як маленькими щоденними кроками будуються щасливі суспільства та демократії.
Авторка Оксана Лемішка — дослідниця медіа та культури, соціологиня. Чотири роки очолювала Центр сталого миру та демократичного розвитку в Україні, працюючи з агенціями ООН, проєктами USAID та представництвом ЄС в Україні та за її межами.
Збірка проілюстрована роботами Данила Штангеєва, які влучно та іронічно розкривають тему кожного есе.
Мені здається шо ті, хто ставив 5 зірок, не читали книжку. Або читали крізь призму добрих намірів. Я за наміри дала другу зірку. Але не чотири ж. Це дуже слабка книжка яка абсолютно не відповідає моїм очікуванням. Що тут є? Застаріла (подекуди на 10-15 років) статистика. Сумнівно інтерпретована статистика. Відсутність статистики. Особисті історії без статистики і без порад, просто. Узагальнення основані на виключеннях. Висновки що базуються на власних переконаннях авторки, без джерел для таких висновків. Порівняння однорідної вакуумованої України з одним єдиним Віднем. І трохи Лондоном. І ще трошки Копенгагеном. Протегуючий тон і суперзагальні поради як жити щоб бути щасливим. Хоча ні, це навіть не поради. Це (буквально) сподівання що сферична в вакуумі українська пенсіонерка замість тарілки холодцю купить квитки в театр. Смішно навіть не саме сподівання на зміни пріоритетів, а те, що авторка вважає, що українські пенсіонери масово купують готовий холодець. Чи читають цю книжку може, і раптом розуміють шо в них пріоритети невірно розставлені, і так вони щастя собі не збудують. Невідомо. В книжці 51 есе, і з них мені сподобалися 4 (чотири). Оформлення книжки гарне.
дуже тепла книга. це збірка оповідей, які наштовхнуть вас на роздуми і подекуди розкажуть про інструменти, але це точно не книга-інструментарій
тут про великі і малі речі, які роблять життя людей краще: про повернення до себе, про небайдужість до своїх і свого, про культуру, про ритм життя, про спілкування, про людей поважного віку і про дітей, про сім'ї та про одинокість. про маленькі та великі традиції
у мене дещо суперечливі почуття щодо вчасності цієї книги (сьогодення таке, що все війна і все про війну), я б її перечитала вже після, але навіть зараз вона допоможе трошки зібрати себе до купи і можливо навіть щось почати робити, як мінімум для себе
«[Ці тексти] писалися негоноровою галичанкою з високою громадянською відповідальністю та з метою руйнування стереотипів, культурного розвитку і зшивання країни» — з передмови.
Не можу сказати, що мені сподобалась книга, бо у цих есе мені навпаки було надто багато стереотипів і непотрібних, шкідливих узагальнень. А ще співставлення, який холодний і непривітний Київ на противагу рідному Тернополю. А ще — припущень авторки, після яких хочеться перевірити, чи випадково не взяла з полиці якусь іншу книгу.
Разом з тим у книзі є добрі думки і теплі історії про дитинство, дружбу, підтримку. Вона за щасливі спільноти, проти токсичної продуктивності (за усе хороше і проти усього поганого).
Є приклади, як чудово усе влаштовано у Відні та в Лондоні. А пропозиції, як зробити життя кращим в Україні, звучать або надто загально, або відірвано від контексту: будьте привітними, купуйте квіти, ходіть в театр, усміхайтесь, започаткуйте друковану газету в своєму місті, інвестуйте в роботи відомого маляра.
кинула на 56 сторінці і не планую повертатися найближчим часом, тому не ставлю зірочок, але вайб патетична соната про те, як в розвинутих європейських країнах добре живеться, а в нас ніт, відчула на всі сто. і ці приклади нашої простигосподи неспроможності жить щасливе життя такі неактуальні, що аж фейспалм від обличчя не відлипає. від цього навіть гірко 😔
єдиний хороший поінт, який я звідти витягла, що наразі у нас в мові багато виразів, що апелюють до технічних формулювань в контексті життя людини: мозок розрядився, пам'ять забита, мені треба підзарядитися — про це прикольно подумати. можливо, щось ще таке розсипано по книжці, але це треба визбирувати по зернятку.
розумію, що книжка народилася з добрих намірів, але я очікувала в ній більше чуйності і меньше повчання.
Загальне враження: Книга написана в стилі цілком природному для публікацій у соцмережах, але для книги хочеться більшої аналітичної глибини.
Наповнення цікаве, поетично подане, приправлене дуже атмосферним сторітелінгом та дизайном. Проте, книга не розкриває і не заглиблюється в жодну з тем, покритих у коротких есе. Так, є цікаві дослідження, і я почерпнула для себе деякі джерела на «почитати на дозвіллі». Та як на мене, цього не вистачило, щоб зрозуміти «як інвестувати у невидиме» чи спонукати до цього.
На обкладинці заявлено, що це «байки соціолога про щасливі суспільства». У передмові та місцями у самій книзі авторка посилається на свій соціологічний бекграунд. Водночас виклад матеріалу доволі суб’єктивний, а результати досліджень у деяких місцях подані в маніпулятивному стилі, що створює враження навмисного загострення проблеми «драматизувати ситуацію», хоча самі цифри не завжди це підтверджують.
Книжку дехто критикує за надмірну кількість згадок інших країн — «а от в Австрії те, а в Британії інше…». Також помітила ці згадки західного досвіду – від особистих рефлексій про життя за кордоном до узагальнень. Проте через формат книги – короткі есе – пояснення таких порівнянь залишаються поверхневими, що іноді створює враження меншовартості, а не конструктивного аналізу.
P.S. Визнаю, що упереджено читала цю книгу, можливо, із завищеними очікуваннями.
Книга складається з коротксеньких есейчиків, основними мотивами яких є а) ностальгійні спогади про дитинство і його запахи (мило, щемко, меланхолійно) б) а от у Австрії (Європі в цілому нехай) дуже добре, люди живуть там так і так в) в Україні все не так: токсичність, нетолерантність, нетерпимість, відсутність культури і так далі
Чого б мені хотілось - більше подумати, зрозуміти, чому у нас не так, як могло би бути, це би дало книжці трохи глибини. А, може, у «Цибулини» інша задача, просто я не вʼїхала, яка.
Теплий літній вечір, крізь вікно чутно сирену повітряної тривоги, бо навіжений сусід вкотре по нам запустив крилаті ракети, а я читаю, що треба частіше ходити в музеї. Можливо й так, проте в наших реаліях це трохи складніше. Тому поради із життя в Австрії здаються трохи недоцільними та не на часі. Проте слід віддати належне авторці - вона вміє ставити хороші питання та пропонувати цікаві відповіді. Книга дала змогу згадати те життя, яке у нас вкрали, та сміливо відчувати надію, що ми все повернемо та відбудуємо. І коли ми зрозуміємо, хто ми такі і куди йдемо, зможемо не повторювати помилок минулого.
якщо ви, ваша сімʼя, ваші близькі хоча б частково дотичні до війни, то відкладіть цю книжку подалі, бо вона не для вас і писалась без вашого досвіду на думці. дещо вирву цитату з контексту: «А ті, хто пройшов цю дорогу війни щасливим, нам потрібні найбільше». захотілось блюванути? так, ця книжка не про війну, але вона про українське суспільство — і треба в тексті б якось враховувати його становище. але нє (за винятком буквально пари есеїв, які туди ніби спеціально вставлено для закриття квоти). повноцінно зібрати думки в купу щодо цього не можу поки що, та й не хочеться.
поза тим: хоча б якоїсь науково-популярної цінності (як заявлено) книжка не несе, на жаль. авторка була отам, відчувала те, думала оце, робила чи нюхала третє пʼяте десяте, по півтори сторінки на кожне. навіщо це читати? надруковане на папері, від незнайомої людини? тут немає заглиблення в жодну з тем, немає розбіру причинно-наслідкових звʼязків, відповідей на поставлені запитання, тільки нариси на тему «як треба жити». спойлер: не так, як зараз. нагадує не професійний, а особистий блог, не більше (бажано закритий, для своїх). якщо ви в принципі вмієте думати і трохи цікавитесь суспільством і культурою, то для вас тут 0 нового. про використані статистичні дані мовчу, вже написали до мене.
також насмішило, що перша приблизно третина — це суцільне «в Україні пострадянське капіталістичне пекло, а от в Австрії/Лондоні всі їздять зі швидкістю 30 км на годину, ходять в театри і живуть до ста год, нам так зась». хоч би вже рівномірно розкидали ці шматки по всій книжці, їй-богу, бо страшно кидається в очі.
можливо, як легке і добре чтиво ця книжка має право на існування. але субʼєктивно мені хотілось і очікувалось протилежного. окремо винесу, що авторці страшно сідати за кермо в Тернополі)) трохи булінгу з мого боку, але гет йор шит тугезер, бо напрошується висновок «слабким п****». загалом що хотіла сказати: не витрачайте час на цю писанину і тим паче не платіть за неї, на фейсбуці алгоритм таке саме підкидає безкоштовно. півтори зірки округлюю до двох по доброті душевній.
Гарно збірочка есеїв. Деякі дійсно змусили на декілька хвилинок задуматись про деякі речі. Особливо про здатність відпочивати, а не гасати на енній кількості робіт і кудись весь час гнатись. Ця думка мені відгукнулась, до прикладу. Багато різних аспектів нашого суспільства були згадані і суб'єктивно пояснені(в чому і суть есеїв), що десь для мене було дуже влучно, а десь не так(що теж природно для есеїв). Зірочку зняв за оту "Австрію". Хотілось б декілька есеїв про те, що в Україні щось круте, а от в Австрії не дуже. Але в цілому, як душевна розмова за алкоголем про все на світі, а такий настрій я люблю.
Соціологія, пропущена крізь серце та особисті досвіди авторки. Не варто чекати, що короткі есеї дадуть фундаментальні відповіді на життєві питання, однак у багатьох із них є класні думки та ідеї, щоб розвинути їх потім — розмірковуючи наодинці з собою десь на платформі метро, із близькими, коли є нагода на довшу розмову ніж «ти-як-та-норм-розумію». Наприклад, про радість від будь-яких справ, що робимо або ж міцність (та й специфіку) локальних спільнот.
Певно, найголовніше, що ця книжка нагадує про важливість чуйності та спостережливості щодо себе й інших.
Мала багато сподівань на цю книжку, але вона видалася вкрай поверхневою — скоріше пасувало б мати ці заклики до змін у форматі постів на фб… хотілося або більше текстового занурення у соціологічні дослідження, або ж деталізованих особистих історій. Ця зупинка десь посередині для мене зʼїла основну ідею та мету цих есеїв
Ідея дуже симпатична — вірю, що наступні праці перекочують з присмаку меншовартості до ґрунтовних, сміливих досліджень
За вайбом це доволі наївна довоєнна книга про те, яку класну Україну ми збудуємо, – з велосипедними доріжками та пенсією, достатньою для театрів та занять балетом. Все буде, як в Австрії, а може і краще. В липні 2025 читати таке дуже не зручно. Не збудуємо. Війна коштує дорого. Ворог щодня щось руйнує. Зброя та армія на найближчі роки це наш найперший пріоритет.
Суспільні зміни починаються з маленьких практик — від того, як ми взаємодіємо на базарі, до того, як будуємо інституції. • Це книжка для тих, хто цікавиться соціологією, культурою, розвитком громадянського суспільства. Рекомендую
Прекрасна книга! Тепла, душевна, мудра, з купою цікавих фактів і темами для роздумів. Робота стояла поки не дочитала, відірватись було дійсно важко. Тішусь, що вона потрапила до мене.