Жовтий Князь

by Василь Барка

Василь Барка. Жовтий князь. Нью-Йорк: Заходами 86 Відділу Союзу Українок в Америці/ 1968 212 стор. (2-ге вид.)

Genres: Ukraine, Fiction, Ukrainian Literature, Classics, Historical Fiction, Historical, Social

212 pages, Hardcover

First published January 1, 1962

About the author

Василь Барка - український письменник і перекладач.

Reviews

[гейлінка (тгк: книжкова буря) · Rating 5 out of 5]

+ 1 книга, яка мене розчавила

не раджу її читати зараз, коли й так нас оточує стільки болю та втрат, але, якщо відчуваєте себе морально готовими до такого, то обовʼязково прочитайте

я була впевнена, що прочитаю її швидко (книга за обʼємом невелика), але, чорт забирай, як же я помилялась
це було неймовірно важко і виснажливо

знаєте, дуже страшно, що ми погано вчили історію
страшно, що повелися на казочку про «братніє народи» і жили в цій ілюзії купу років
і я дуже боюся, що наші нащадки теж нічого не знатимуть про цю війну так, як ми не хотіли знати про 3 голодомори, розстріляне відродження, героїв Крут, масові вбивства та катування українців протягом всього існування срср

зараз як ніколи важливо знати свою історію, щоб не повторювати власних помилок

аби лиш наші нащадки не наступили на ті ж граблі, що й ми…

[Artem Kuz · Rating 5 out of 5]

Напевно найважча книга яку коли-небудь доводилося читати

[Iryna Slavych · Rating 5 out of 5]

《Вересень - розброєнь,

Жовтень - худень,

Листопад - пухлень,

Грудень - трупень,

Січень - могилень,

Лютий - людоїдень,

Березень - пустирень,

Квітень - чумень》

Таким був календар 1932-1933 рр. - хронології найсташнішої події, що за своєю жорстокістю перевершила увесь трагізм та варварство в історії українського народу.

"Жовтий князь" - це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений Голодомору в Україні. В своєму творі автор дуже реалістично відтворив атмосферу страху, безвиході та смерті українського народу.

Василь Барка сам пережив голод, він на власні очі бачив як гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені водою гори зерна, у той час як божевільні від голоду люди поїдали рідних і чужих, він відчував гнилий трупний запах, що доносився із німих хатів. І як би світ не міг, тоді світ не хотів повірити, що це штучно створений геноцид українського народу.

Василь Барка у своєму творі не осуджує тоталітарний сталінський режим, автор виступає в ньому як живий свідок на суді, він об'єктивно й правдиво розказує, що відбувалося в Україні впродовж 1932-1933рр. Жаль, що суд над катами так і не відбувся.

Безперечно, роман "Жовтий князь" заслуговує на особливу увагу. Він вивертає душу на виворіт, він в'їдається в саме серце, він назавжди залишає там слід. І як на мене, цей твір про наш національний біль, за вагомістю та значущістю переважує на шальці терезів усі доробки української літератури разом узяті.

У центрі твору - трагічна доля родини Катранник. Кожен з родини уособлює собою випробовування голодною смертю мільйонів українців.
Знеможені з голоду один за одним відходять вони у вічність: бабуся, що символізує духовний осередок нації, їх первісток як великі надії країни, голова сім'ї, що втілює працьовитий селянський народ, і збагла до знань дитина, яка символізує освіченість народу, відходить у небуття і їх берегиня. На завершення автор все ж таки вселяє надію: він залишає цвіт. Висушений, виморений голодом, та все ж таки єдиний залишений в живих. Як цвіт нездоланої нації. Він житиме!

[Dmytro · Rating 5 out of 5]

Я дотепер не бачив такої надконцентрації емоцій. Кожна сторінка просякнута величезною кількістю горя і страждань. Спочатку мене не покидало відчуття, що я знайомий вже з цією книжкою, після недовгих пошуків я знайшов її в шкільній програмі, і мене охопив жах, бо одразу згадалися події, які очікували на героїв попереду. Пам'ятаю, що навіть стислий шкільний варіянт я не зміг читати, тож просто слухав вчительку на зайняттях, та й її оповідань вистачило, щоб події закарбувалися в моїй пам'яті. Зараз таки дочитав до кінця, і книга в мене зайняла в 10 разів більше часу, ніж зазвичай займають книжки такого розміру.

[Valentyna Merzhyievska · Rating 5 out of 5]

У мене дивовижним чином відкрились сили на сприйняття важких тем. Прочитала "Жовтого князя".
Потім подивилась фільм "Зона інтересу" про Аушвіц, де з самого концтабору показана лише зовнішня стіна і внутрішній світ дружини наглядача.
Потім ми записали випуск подкасту ПереФарбований лис про роман Василя Барки.
На навчаннях в Лабораторії меморіалізації щотижня обговорюємо питання пам'яті нинішньої війни.
Почала писати текст заняття до дня пам'яті Голокосту.
Водночас подивилась виставу "Зерносховище" за сценарієм Налатки Ворожбит.
Ще трохи, і наважусь подивитись 20 днів в Маріуполі...
З одного боку, це можна пояснити певним внутрішнім налаштуванням, підготовленістю до осмислення травматичного досвіду. Але на ще одне цікаве пояснення ми вийшли в розмові у подкасті. Послухайте. Як на мене, вдався сильний і життєствердний випуск https://youtu.be/XOiP4xlTkm4

[Kamil Gruner · Rating 5 out of 5]

To straszna książka. W połowie czytania pierwszy raz przeczytałem najpierw koniec bo nie byłem w stanie znieść napięcia. Czytając czułem fizyczny ból. Lektura obowiązkowa.

[Nataliya Donchenko · Rating 5 out of 5]

Дуже тяжко було читати цю книжку...
В пам'яті одразу оживали розповіді покійної бабусі про ті часи. Мабуть в кожній українській сім'ї є такі болісні спогади: як виживали люди, як ховали і охороняли якимось чином збережену їжу, як переживали смерть рідних, дітей...
Кожен розділ просякнутий боротьбою за виживання, відчуттям безпорадності та безвиході. Але незважаючи на це герої книги не втрачають людяності та до останнього подиху думають один про одного. Книга викликає злі сльози за покалічені та втрачені життя. Її обов'язково треба читати та періодично перечитувати, бо таке не можна забувати, а тим більше прощати.

[Oleksandr Fediienko · Rating 5 out of 5]

Один рік з життя родини Катранників - і один з найстрашніших років в українській історії, рік Голодомору. Вже перший розділ не передвіщає нічого доброго: селян зганяють докупи і оголошують про фактичний грабунок державою їхніх харчів. Далі ж - усе, що призвело до Голодомору. Забирали останні крихти. Ув'язнювали за заначки. Вбивали просто так, тому що люди хотіли їсти. Дарма я боявся, що історія тут буде описана в загальних рисах. Насправді ж жахіття тієї доби тут відображено до болю детально.

[Alona Zakurdaieva · Rating 5 out of 5]

«- Діду, чума забрала всіх?
- Ні, синку, то - государство!»
Сльози злості і жалю над кожною стрінкою. Ніби побувала на небі, послухала історії мертвих і ненароджених родичів, обняла і повернулась назад - робити усе можливе, щоб не забулось і не простилось. І щоб більше ніколи не чути про морожено, ковбасу по 2.20 і «ефєктівний менеджмєнт».

[Piotr · Rating 4 out of 5]

Wczoraj (29.12) w kolejnym barbarzyńskim ostrzale ukraińskich miast Rosjanie zabili 30 kolejnych osób, raniąc wiele więcej. Strat wśród ukraińskich żołnierzy możemy tylko się domyślać.
Czemu tak wytrwale się bronią? Także przez pamięć Hołodomoru, o którym pisze Barka. Walczą o przetrwanie stawiając czoła barbarzyństwu, które tylko z dekady na dekadę zmienia sztandary i oblicza.
Niezwykła książka. Nieprawdopodobnie trudna, czy raczej: bolesna, lektura.
Nie sposób zrozumieć losów Ukrainy bez takich lektur.
Wielkie uznanie dla tłumacza i wydawcy.

[Gremrien · Rating 4 out of 5]

The famous novel about the Holodomor. Well, it has always been probably more known in the form of a movie adaptation (“Голод-33”, 1991). Wikipedia says that “У грудні 1991 року, перед референдумом, його показували цілу ніч на всіх каналах українського телебачення, і він без сумніву вплинув на рішення глядачів проголосувати за незалежність України.” I do not remember this, neither the referendum itself, but I remember that we were herded into cinemas by our teachers and this movie was shown to whole schools then, and it was one of the darkest and scariest experiences of my childhood (I doubt that it had any educational value though, as the teachers definitely didn’t care much about TALKING to us about this movie and the Holodomor overall, and if a child does not have proper background information, this movie is perceived more like a “bad trip,” similar to those trashy horror movies that we were watching a lot those days). Maybe I should rewatch it now but I really do not want to, even if I do not remember anything in particular now.

I suppose that this book is a mandatory part of the school curriculum now, but we did not read it then, so I was not familiar with this book until now.

It was a difficult reading — not because the contents were scary (it is frightening and depressing by nature, of course, but I did not find it very troubling on a personal level, honestly) but because the book is very “thick,” monotonous, and just boring. It is a well-written book, but I always say that if such startling material about one of the most appalling tragedies in human history seems “boring,” there is something wrong with this book.

I also think that it is more “educational propaganda” than a sincere novel. The author apparently wanted to show the tragedy of the Holodomor with a more or less documentary precision but shaped as if a story of a normal Ukrainian family. The intention was excellent, but reading this book, I felt most of the time that the author does not care about this family as human beings. He does not show us their thoughts and feelings, their life outside the context of the Holodomor; no, he is very busy showing us the Holodomor itself, all its aspects, as many of them as possible per text unit. You can clearly see the artificial structure of the book, where the author steers his characters into one or another situation, just because he wanted to tell us about various sides of the problem, even if his characters would not do all these things in real life. This family somehow is witnessing too many dimensions of the Holodomor than a regular Ukrainian peasant would in reality, often in dubious circumstances.

For example, I was confused by the last pages of the book, where the mother, who had already buried all her family except for the youngest son, decides to visit “Торгсин” and exchange her silver decoration for flour. I am sorry, she should have done it months ago in order to save at least her children! It was a very usual path for all starving peasants, and they knew about the “Торгсин” chain very well, as it was organized with the purpose of extracting all the valuables from desperate people under the threat of slow and painful death. I cannot imagine a mother who knows that she has this last reserve and still does not use it, just watching how her children die from starvation. And now, after almost all of her family died, she comes to “Торгсин” with this decoration as if this were no big deal. This unexpected development appeared probably because the author decided that he should say something about the fatal role of “Торгсин” in the Holodomor but remembered it too late (apparently, he had already published volume one of the book before finishing volume two); nevertheless, he added the episode clumsily.

Later, there is an even weirder situation: the author wanted to show us how Ukrainian peasants were forced to move to neighboring regions (that were not starving at all!) and find some work there in order to survive. Again, he probably remembered it too late, when almost all the family was dead, so he arranged this “job” for the youngest son, who was lost. I did not understand the age of the boy but, based on the previous parts of the book, I had an impression that he was very, very young, probably an elementary school child (below 8?). He was definitely the youngest child, and he was going to school with his older sister at the beginning of the book, and this girl also looked like a little child to me. However, near the end of the book, he, a lonely child, meets some man who knows that the kid is lost and needs to return home and find his mother; the man does not help the boy to find his way home; no, he proposes him to travel with him and work, being very insistent about it:

“— Шкода. Тобі — куди?
— Додому їду, там мати ждуть.
— З харчами ж як?
— Борошно є в хустині, мати виміняли — спекти корж.
— Небагато. Так ви обоє не виживете, їдь зо мною на підробітки, в Білорусь: там люди, як свої, не схожі на отих, як їх…
— Не можу! Мати ждуть.
— Як же два роти кормити? Одній легше; корінцями прохарчується. Тужить і виглядає тебе? Так обоє ж пропадете дома. От біда! Ти б заробив трохи хліба для неї, — хлопцям платять, гілки треба тягати.
— Ні, я до мати поїду.
— Як хочеш. Двоє в хаті: ні одно, ні друге не виживе, коли харчів нема. Скрізь так. Дорогу згубив?
— Згубив; три дні блукаю.
— Так біда і так! Ніж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлібину. Казатимеш, що ти мій племінник.”

And yes, the boy eventually agrees and goes somewhere far away (to Bilorus!) and works hard there, like an adult person. This is totally inconsistent with his supposed young age and with the most probable behavior of any kind and sympathetic adult who would meet a lost child.

There are many small and bigger things like that in the book, and it would be OK if the book were still captivating. However, my main problem with it was that it is just boring, as I said. The author crammed so much “educational information” into it that his characters became cardboardish “vehicles” intended to show us the Holodomor realities but not to introduce us to these people and their lives overall.

I also disliked multiple mentions of cannibalism there. This is a horrifying phenomenon, of course, and it draws attention to itself understandably. However, if you read this book with an “educational” purpose, you may be left with an impression that, during the Holodomor, every other person was a cannibal or that becoming a cannibal was a “natural” evolution for any starving person. This book is full of cannibals or fear of them, similarly to the darkest postapocalyptic stories like “The Road” by Cormac McCarthy. In reality, cannibalism is a VERY rare event even in the circumstances when millions of people die from famine. Very few people are able to “transgress” our inherent fear and aversion to eating human flesh, not to mention killing people in order to eat them. This was equally true in Ukraine during the Holodomor and in besieged Leningrad, for example. While hundreds, thousands, hundreds of thousands of people just die silently from starvation, there may be no more than a dozen among them who become cannibals (and in most cases, this would become known accidentally and discussed surreptitiously, rather than like “our new normal realities”). In this novel, everybody looks like they personally know or have met at least several cannibals and should make efforts to avoid being eaten by them… This is not only historically untrue but also demoralizing our society in general while we are trying to make sense of our history. Learning that “we are a society of either cannibals or their victims” is not helpful (and not true, as I said).

Otherwise, it is a very decent book, with a superbly rich and natural language, that reconstructs the events more or less correctly. Near the end, it even becomes more personal and absorbing, but I was still constantly “lost” most of the time (not being able to follow where our characters are right now, how they got there, and what they are doing). It’s a good book, but I feel sorry for those schoolchildren who have to read it as part of their curriculum for the literature course. It may seriously discourage children from reading, especially serious and important books about our history.

“— Ви від якого місяця голодні?
— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
— Від грудня? Тепер нема такого місяця.
— Ні, є грудень.
— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув.”

[Vladyslav Zarichniuk · Rating 5 out of 5]

В школі нам показували цей фільм (Голод-33) як виявилось. Чому? Я зразу пригадав прізвище Катранник і фразу "помаранчі, хочу помаранчів", також, той епізод, коли штовхають бабцю. Нас у школі це кіно просто пошматувало - ми дивилися в спортзалі, як цуцики. Можливо, саме тоді ми щось збагнули, бо вдома було вже дуже сумно від того кіна. Не так, як коли небудь іще.
І от, коли я прочитав цю книгу, то - через якийсь час - просочилася згадка, чому я беруся зараз читати українську літературу й балакати українською. Ця книга учить нас... Вона показує всю нашу безпомічність і в той же час, хитромудрість, коли в стані абсолютної безнадії - свідомо доведеному нами ж - через незнання, байдужість, абощо - ми знаходимо якусь ще краплю глузду, якусь можливість вижити.
Сумна книга, звісно. Але мусово таку річ прочитати. Ще, мовний колорит - можливо трохи діаспорський, але небачений досі в інших письменників - речення такі... художні, чи що.
Але образ "Жовтого князя", як всепоглинаючої сили, того вогню в очах - він і досі в деяких токсичних людей прослідковується. Будьмо пильні! Це наш підручник по пильності.

[Nataliia Kurinna · Rating 5 out of 5]

“Хуртовина погустішала. Сніжини підлітають до вікон і спиняються, мов шукаючи входу в житло, але, не відкривши, покружляють, поколиваються, полетять набік і вверх, до стріхи. Віддаленіли знов через незміренний простір: десь на рівнину падати і спинятися назавжди.”

Цей твір мають читати всі, українці та іноземці, щоб зрозуміти, чому в нас у підсвідомості біль. Боїмося і ненавидимо північно-східного звіра, який продовжує занурювати свої пазурі в душі українців, вигадуючи нові способи завдання болю.

Чи буде покоління українців, яке не відчуватиме розпач?

[Іван Синєпалов · Rating 5 out of 5]

Це чудовий психологічний трилер та роман жаху. Ніби "Пила", тільки тут у пастці Конструктора опинилася не окрема людина, а цілий народ. Ти знаєш, що пастка неминуче спрацює. Лишається тільки плекати надію, що жертва зможе з неї вчасно вирватися.

Що зупинило Сталіна? Іще б рік, і України не стало б. Це дуже тяжко читати. Але і відірватися - теж важко.

[Tanya Fabrychenko · Rating 5 out of 5]

Злість і гнів.

[Тетяна Лісовська · Rating 5 out of 5]

Ми так багато говоримо про пам'ять… Ведемо свої записнички, щоб не забути нічого зі списку справ, розвішуємо усюди календарі, щоб точно знати, яка сьогодні дата і не забути привітати когось зі святом, нарікаємо на те, що щось просто вилетіло з голови. Це не так важливо. Забути якусь дрібницю не страшно. Але я вам розкажу про випадок, коли забуття – це справжній злочин.

Роман Василя Барки «Жовтий князь» - який я щиро рекомендую вам прочитати – це не фікція, не вигадки і не художнє перебільшення. Це історія українського народу, якому довелося пережити справжнє пекло на власні землі – Голодомор 1932-1933 років. Так, ця оповідь це частина нашої історії, яка вже минула, але це не означає, що вона ніяк не відображається на нас зараз. Голод 1932-1933 – це трагедія, яка не оминула майже жодну українську родину, відголоски цих страшних подій міцно в'їлися у пам'ять кожного такого роду, якими були й Катранники.

Якщо ви не змогли застати своїх бабусь і дідусів або не встигли поцікавитися і перейняти частинку сімейної історії, то роман «Жовт��й князь» допоможе вам хоча б частково відчути на собі той жах, відчай і безвихідь людей, які спокійно жили і намагалися будувати плани, забезпечувати родини (як і кожен з нас зараз), але радянська влада прийшла на їх землі і посіяла лише сльози, смерті і голод. Страшний Голод, про який довго замовчували, не хотіли згадувати і якомого більше табуювали.

Тому, нашим єдиним завданням є пам'ять. Читати тексти, слухати спогади, поширювати цю інформацію і кричати якомога голосніше про тих, хто вмирав тихою голодною смертю.
І найпершою справою після прочитання роману, поставити нагадування на телефон, що 26 листопада о 16:00 потрібно запалити свічку у вікні для душ тих, хто сподіваюся знайшов спокій.

[Natalia · Rating 5 out of 5]

Серце німіє - так це страшно.

[Kate · Rating 5 out of 5]

Найважча, найстрашніша, найболючіша, найжорстокіша книга з усіх, що мені коли-небудь доводилось читати. І найгірше, що все описане в книзі відбувалось насправді. Від цього твору надзвичайно боляче морально і фізично.
Неможливо все це осягнути…

[Iryna Khomchuk · Rating 5 out of 5]

З важким серцем бралася перечитувати цю нетривіальну книгу. Нетривіальну не стільки тематикою, бо є у нас твори і Євгена Гуцала, і такого ж емігранта Тодося Осьмачки, й інших, більш сучасних авторів, які пишуть про Голодомор. Роман нетривіальний перш за все надконцентрацією людського болю, страждань, смертей і гіркої, страшної правди, усвідомити яку все ще, попри всю доступну нині інформацію, неможливо з точки зору здорового глузду і нормальної людської психіки. Але ця наша неможливість не відмінює того, що було – мільйонів загиблих лютою жорстокою смертю. І ніщо не відмінить – ані відкриття архівів, ані історичні дослідження, ані покаяння винних (якщо воно, звісно, буде).

Багато писати про подібні книги не можна – що б не сказала, відчувається якась поверховість, неможливість передати суті відчутого. Лише повторю вже раніше висловлену думку про потребу перечитувати деякі книги, щоб переосмислювати і те, що в них, і те, що у нас. Ще зауважу, що текст "Жовтого князя" дуже складний для шкільної програми. Я саме про текст говорю, а не про тематику. Навіть в університеті свого часу Барка мені давався досить важко. Що казати про школярів? Звісно, "не Гаррі Поттером єдиним", як зауважують прихильники наявності цього твору у шкільній програмі (бо його то викидали з неї, то повертали – що на сьогодні, точно навіть не знаю), але "інформувати дітей про Голодомор" (знову ж цитую) варто було б трошки по-іншому, як на мене.

[Bohdana · Rating 5 out of 5]

Одна із найважчих книг, які я коли-небудь читала...
"Жовтий князь" зображує Голодомор 1932-1933-х років очима великої сільської сім'ї, яка впродовж цього року "в'янула". Напевне, у багатьох із нас є розповіді від наших рідних про ті роки, але коли ти читаєш про це у такому деталізованому описі, то ніби проживаєш його разом із героями.
Якщо ви вирішите читати роман, то будьте готові до прямих брутальних описів. Тут все прямолінійно, немає жодного завуальовування чи применшення, а кожна сторінка - жах та горе. Про таке важко читати, а деякі моменти хочеться забути назавжди.
Однак, такі твори потрібно знати. Вони не лише репрезентація трагедії, а й своєрідний меморіал пам'яті людей, які загинули в часи Голодомору.

[Yelyzaveta · Rating 5 out of 5]

Спочатку опишу свої відчуття. Мені боляче. Мені до нестями боляче(хоча прочитати про голодомор значно легше, ніж пережити його). Мені страшно і боляче.

Я розумію, що повз це пекло пройшли всі мої предки. Бабуся розповідала, що її двоюрідна бабуся Катря поїхала в город і лишила своїх дітей на голодну смерть. Бабуся розповідала, як вимінювали всі дорогоцінності на їжу(на абсолютно дрібʼязкову їжу, втім всеодно їжу). Бабуся розповідала про сотні мертвих, вбитих червоними режимом. Бабуся говорили про це невпевнено, бо лишень з 1987 року знялися покарання на слово «голод». Бабуся з села Степове, Херсонщина.

«— І то дивися: за жменю колосків, наших же колосків — могила. Де це видано?
— Уже не наше.
— А так; уже — бісове!
— Бісове чи совітове: все напасть.
— Взяли харч і душу беруть».

[Olya Kami Bondarchuk]

Я ще довго буду переживати всі ті емоції, які з'явились під час і після прочитання цієї книги. Стільки горя і трепету. Неможливо осягнути всі ті страждання від голоду і нерозуміння, які припали на долю наших предків.

[Valentyna · Rating 5 out of 5]

Про Голодомор складно говорити і не менш складно читати про це книги, але ми повинні берегти пам'ять про тих, кого вбивали совєти, морячи голодом цілі села і міста.

Василь Барка через свій текст передає і власні спогади, і спогади інших постраждалих. У центрі книги родина Катранників, кожен з членів якої загинув протягом голодних років. Поступово порожніло село, з голоду пухли та вмирали люди, хтось втрачав глузд, як от чоловік, що "наївся блекоти і зарізав дитину". Голод і до нині залишається однією з найбільших травм та страхів українців.

Передав у тексті письменник і безкомпромісну жорстокість совітських карателів, які не шкодували навіть дітей. Відбирали навіть їжу зі столу, не випускали людей із сіл чи не впускали їх до міст. Моментом, від якого в мене стиснулось серце був коли Мирона, голодного і знесиленого били щоб дізнатися де церковна чаша, а опісля, по смерті дітей його дітей знову намагалися довідатися де чаша.

Але епізод з матір'ю та сином, що так і не зустрілись і ймовірно не зустрінуться. Андрійко не міг пережити втрати матері, тому в кінці твору відважується йти шукати її. Подальша доля хлопця невідома.

Книга "Жовтий князь" залишиться зі мною назавжди, як і пам'ять про трагедію Голодомору. Хоча читати було нелегко, місцями я втирала сльози, відкладала книжку і просто приходила до тями, я рада, що змогла це зробити і раджу прочитати її всім, особливо тим, хто ще не визначився зі своєю позицією щодо росіян на дев'ятому році війни.

[Ira · Rating 5 out of 5]

Читати "Жовтого князя" не те, що складно... а насправді боляче. Натуралістичність, що викликає страх та відразу, постійні флешбеки, насиченість кольорів та образів символічним значенням – все це змушує занурюватися у книгу глибше, ніж того хотілося б (за межі сюжету).

Злісні закиди В. Барки "жовтому князеві" цілком себе виправдовують. Цей алегоричний образ перетворюється на об'єкт ненависті не лише простого люду, а й самого читача. Підсилення цього почуття відбувається завдяки яскравому контрасту між "князем" та його прибічниками (з одного боку) і українськими селянами (з іншого боку). Останні – носії людяності, доброти та сімейних традицій. І до чого ж печально спостерігати за тим, як ці загальнолюдські цінності кровожерливо знищують...

"Жовтий князь" - це гімн українському стоїцизму, непереборній жазі до життя, легкій вдачі вцілілого та віри в краще (читай: в Бога).

[Olena · Rating 5 out of 5]

Кожна сторінка твору просякнута горем і стражданнями. Роман вивертає душу навиворіт і залишає слід у серці.

Через трагічну долю родини Катранник Василь Барка (свідок Голодомору на власні очі) передає величезний національний біль, показуючи, як голод знищував духовність, працьовитість, надію та освіченість народу. Знищував, та не знищив.

[Jule444ka · Rating 5 out of 5]

Згадую себе в школі. Тему Голодомору нам почали розкривати років з 12 у різних формах. У мене особисто сприйняття не було взагалі. Асоціація з українською літературою була погана, постійно всі страждають, всі бідні, голодні і понівечені. Набагато більше любила зарубіжну і російську літературу. Там все гарно, цікаво, теми різноманітніші ніж постійне кріпацтво і нещастя.

Зараз от, у 35 років, маю нарешті ресурс перечитувати, осмислювати і цінувати українську літературу. І міркувати про ту брехню, якою нас кормили і як я, дитина і підліток, консʼюмила що давали. Головне, щоб було цікаво і різноманітно, і без драми, правда?

ʼЖовтий князьʼ - дуже важлива книжка, і читати її потрібно повільно, потроху кожного дня. Щоб осмислити такі речі потрібен час, принаймні мені.

[Yuliia · Rating 3 out of 5]

Хотілося б, аби кожен прочитав цю книгу, бо останнім часом все частіше зустрічаю людей, які думають, що Голодомор - це перебільшена вигадка. Перечитувати її ще раз, думаю, ніхто вже не захоче, бо емоції під час читання і осад - дуже неприємні, м‘яко кажучи. Такі ж, як і від останніх подій в нашому житті. І чому цю нещасну, добру, працьовиту Україну так часто зневажають, топчуть, знищують? Ось те питання, яке супроводжувало мене всі 280 сторінок.

Книга дуже страшна і неприємна, розповідає життя однієї сім’ї під час Голодомору. Про те, що там описується, можна коротко сказати декількома цитатами:

📜 «Тепер місяці нові, грудень - трупень, січень - могилень, вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень - худень, а листопад - пухлень, лютий - людоїдень, березень - пуститесь, квітень - чумень, а далі я забув.»

📜 «Простромлюють: один вганяє гостряки крізь ноги, а другий - крізь шию… З натугою піднімають труп, хоч то сам кістяк в шкірі і лахмітті, і кладуть на віз.»

Також в деталях описується, як ловили і різали, щоб з’їсти, ховрахів, собак, дітей. Як з опухлих ніг витікала вода. Як пропала людяність у комуняк. Мороз по шкірі від того, що книга написана на реальних подіях.

Не сподобалося видавництво, яке на обкладинці проспойлерило кінцівку, також сама обкладинка, на мій погляд, не вдала, якась кінематографічна.

Мова автора теж викликає багато питань. У книзі безліч слів, значення яких я зовсім не розумію. Хоча, можливо, мені треба сприйняти це як виклик і читати більше української літератури. От Ви знаєте, що таке вуркаган, ушніпитись, рамтини, муравлик, каенес, псальма?

І дуже багато надто художніх речень, зміст яких важко уловити, і через які сюжетна лінія розмивається, на мою суб‘єктивну думку. Наприклад:
📜 «Що рівноважилося в переживаннях - розбито на окремості, як хворі півтіні, що стали мучити серед безвихідності. Чужою стала і не силою довколишність: ніби з глухими глибинами, що крізь замкнутість обвіяні в злий подих і небезпеку.»

Не дуже таке люблю. Проте автору низький уклін, бо цю книгу написано в США та хоч автор знав іще багато інших мов, усе своє життя писав лише українською.

Отже, книга реалістична, цікава, повчальна, посилює патріотичні почуття та прагнення до справедливості, але перечитувати я її ніколи більше не буду.

[Maria Luisa · Rating 4 out of 5]

Un libro durissimo da leggere e da elaborare. Ho dovuto leggerlo solo poche pagine per volta. La storia del popolo ucraino durante gli anni '30 narrata attraverso le vicende di una famiglia: i contadini ucraini che non hanno accettato la riforma agraria, la collettivazione forzata, voluta da Stalin e per questo condannati a morte per fame, l'Holodomor (uccidere per fame). La storia si ripete: milioni di persone, per lo più contadine, a cui viene sottratto il raccolto della terra lavorata da loro e dalle loro famiglie in nome di una politica scellerata voluta da un tiranno. Un popolo intero, uomini, donne, bambini e bambine, anziani, senza alcuna distinzione, condannato a morire di fame e deportato anche in Siberia. Interi villaggi ucraini diventati fantasmi, atrocità di ogni genere. Qualsiasi bene commestibile viene sequestrato dai burocrati sovietici, caricato su carri e trasportato verso altre destinazioni che non fossero ucraine. Una tragedia pianificata, studiata a tavolino e portata avanti dagli uomini del regime sovietico. Non c'è limite alla cattiveria umana. Un genocidio europeo misconosciuto, complesso e che è stato solo in parte ricostruito da pochi studiosi e raccontato ancor meno e da molti sottovalutato perché ha avuto e ha ancora oggi risvolti sociali molto profondi. In copertina la fotografia della statua posta nel parco di Kiev, vicino al museo che racconta l'Holodomor, che rappresenta una bambina, magrissima che tiene in mano 5 spighe di grano: Stalin, il dittatore russo che aveva invaso il paese in cui era nata, affermava che chi possedeva più di cinque spighe se ne appropriava indebitamente doveva morire per il bene della comunità.

[Василь · Rating 5 out of 5]

Це виявляється скорочений варіант. Книга добра, але дуже відображає реалії тих часів і слабкість українців.
Після таких книг розумієш, що через свою слабкість, через забитість і не охоту будувати свою державу в 1920-х. ми отримали Голодомор.

[Yuliia]

дуже боляче