What do you think?
Rate this book
Ordinary People Don't Carry Machine Guns: Thoughts on War
A reporter and novelist who is also a soldier in the Ukrainian army reconsiders his pacifism and the choices one makes when war is waged against you.
"Chapeye represents a modern-day Ukrainian counterpart to classic American writers like Mark Twain or O. Henry, capturing the dignity and respect his characters might not get but nonetheless long for and deserve. . . . —Kate Tsurkan, Los Angeles Review of Books
In Ordinary People Don't Carry Machine Guns, Artem Chapeye reveals his war, intimate and senseless, withholding nothing about his motivations, his nightmares, his new relationship with the world. Here one man, a pacifist turned fighter, a story writer turned soldier considers the reasons for and reactions to war on a very personal level.
Chapeye investigates his role in the Ukrainian people’s defense against the Russian army and his responsibilities as a father, a writer, a soldier, and a man of conviction. An avowed pacifist until 2022, Chapeye joined the Ukrainian army in the first days of the invasion. He tries to understand the large-scale decision-making that has a defining impact on both individual citizens and many of his fellow soldiers never considered enlisting before finding themselves at war; others fled the country. He wonders what his young children at home are doing and what they’re feeling.
The book has three parts, offering historical analogies and literary references throughout.
“When Darkness Comes” relates the first days of the full-scale invasion in February 2022 when lives and the peace were shattered.“It’s Necessary to Cultivate Your Garden” details the experience of the everyday people of Ukraine, workers and peasants, who look forward to returning to simpler lives.The last section, “People Aren’t Divided into Brands,” critiques the elitism of those who consider themselves above those who “simply” fight.
Deeply thought-provoking, intelligent, and heartbreaking, this is an essential book for anyone who wants to understand the ways that war can change everything.
"Chapeye represents a modern-day Ukrainian counterpart to classic American writers like Mark Twain or O. Henry, capturing the dignity and respect his characters might not get but nonetheless long for and deserve. . . . —Kate Tsurkan, Los Angeles Review of Books
In Ordinary People Don't Carry Machine Guns, Artem Chapeye reveals his war, intimate and senseless, withholding nothing about his motivations, his nightmares, his new relationship with the world. Here one man, a pacifist turned fighter, a story writer turned soldier considers the reasons for and reactions to war on a very personal level.
Chapeye investigates his role in the Ukrainian people’s defense against the Russian army and his responsibilities as a father, a writer, a soldier, and a man of conviction. An avowed pacifist until 2022, Chapeye joined the Ukrainian army in the first days of the invasion. He tries to understand the large-scale decision-making that has a defining impact on both individual citizens and many of his fellow soldiers never considered enlisting before finding themselves at war; others fled the country. He wonders what his young children at home are doing and what they’re feeling.
The book has three parts, offering historical analogies and literary references throughout.
“When Darkness Comes” relates the first days of the full-scale invasion in February 2022 when lives and the peace were shattered.“It’s Necessary to Cultivate Your Garden” details the experience of the everyday people of Ukraine, workers and peasants, who look forward to returning to simpler lives.The last section, “People Aren’t Divided into Brands,” critiques the elitism of those who consider themselves above those who “simply” fight.
Deeply thought-provoking, intelligent, and heartbreaking, this is an essential book for anyone who wants to understand the ways that war can change everything.
128 pages, Paperback
Published April 29, 2025
19 people are currently reading
668 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 67 reviews
June 22, 2025
Якби я взяв у руки цю книжку в грудні 2024, до моменту коли свідомо завершив робочі справи і підписав контракт зі Збройними Силами України (за плечима ще 2,5 років військової кафедри КПІ), то скажу так — певно б не дочитав до кінця.
Цей момент важко пояснити на рівні слів, бо так само обережно підбирає слова військовий та письменник Артем Чапай, коли рефлексує про тяглість ситуації, в якій ми опинились через всі ці роки війни. Є безліч факторів, які як привели нас сюди, так і тих факторів, які не зіграли ролі і не змогли ситуацію бодай покращити. Кожен і кожна з нас мали і мають безпосередній вплив на цей процес.
От від того, який кожен і кожна мали вплив, і залежить, на мою думку, чи зайде вам текст чи з гримасою відкладете його і переключитесь на щось інше. Це нормально.
“Не народжені для війни” — це невеличка книжка, з рефлексіями автора від моменту, коли почалось повномасштабне вторгнення, до фактично сьогодення, коли вже є ретроспектива, і можна озирнутись навколо і подивитись, де і ким ми були і де опинились.
Чапай пояснює, що питання, чи йти захищати країну та сім’ю — питання екзистенційні. Глибокі, внутрішні, десь логічні, десь ні. В одній і тій же ситуації дві людини повелось би по різному. Що він мав робити — батько двох неповнолітніх дітей — воювати чи бути з сім’єю? Де він, як письменник та медійник, міг бути “кориснішим” — залученим безпосередньо до Опору чи на “культурному та інформаційному фронті”?
Чи народжений він був, зрештою, для війни? Він, і мільйони інших.
Як казав один зі знайомих інструкторів, ветеран війни: “Вони не народжені для війни. А от ви — народжені. Ви ж народились і маєте очі — значить, можете вести спостереження. Маєте руки — значить, можете тримати зброю. Маєте ноги — значить, можете повзти…”
❤️🩹 Чесна, сумна, десь з гумором, оголена розповідь людини, яка зробила вибір і була чесною в першу чергу з самим собою. Про несправедливість, біль, розчарування, сльози — з одного боку, і про життя, дітей, щастя в дрібницях, натхнення — з іншого. Факт того, як ви її будете сприймати, залежить від кута зору, досвіду та виборів, які ви робили (як мінімум) з 2022 року.
Дякую Артему за службу, власний приклад та рефлексії. За репрезентацію побратимів та посестер, в яких голос не такий гучний. Честь! 🫡
Ще більше відгуків та окололітературного шукайте в моєму книжковому блозі в Телеграмі
Цей момент важко пояснити на рівні слів, бо так само обережно підбирає слова військовий та письменник Артем Чапай, коли рефлексує про тяглість ситуації, в якій ми опинились через всі ці роки війни. Є безліч факторів, які як привели нас сюди, так і тих факторів, які не зіграли ролі і не змогли ситуацію бодай покращити. Кожен і кожна з нас мали і мають безпосередній вплив на цей процес.
От від того, який кожен і кожна мали вплив, і залежить, на мою думку, чи зайде вам текст чи з гримасою відкладете його і переключитесь на щось інше. Це нормально.
“Не народжені для війни” — це невеличка книжка, з рефлексіями автора від моменту, коли почалось повномасштабне вторгнення, до фактично сьогодення, коли вже є ретроспектива, і можна озирнутись навколо і подивитись, де і ким ми були і де опинились.
Чапай пояснює, що питання, чи йти захищати країну та сім’ю — питання екзистенційні. Глибокі, внутрішні, десь логічні, десь ні. В одній і тій же ситуації дві людини повелось би по різному. Що він мав робити — батько двох неповнолітніх дітей — воювати чи бути з сім’єю? Де він, як письменник та медійник, міг бути “кориснішим” — залученим безпосередньо до Опору чи на “культурному та інформаційному фронті”?
Чи народжений він був, зрештою, для війни? Він, і мільйони інших.
Як казав один зі знайомих інструкторів, ветеран війни: “Вони не народжені для війни. А от ви — народжені. Ви ж народились і маєте очі — значить, можете вести спостереження. Маєте руки — значить, можете тримати зброю. Маєте ноги — значить, можете повзти…”
❤️🩹 Чесна, сумна, десь з гумором, оголена розповідь людини, яка зробила вибір і була чесною в першу чергу з самим собою. Про несправедливість, біль, розчарування, сльози — з одного боку, і про життя, дітей, щастя в дрібницях, натхнення — з іншого. Факт того, як ви її будете сприймати, залежить від кута зору, досвіду та виборів, які ви робили (як мінімум) з 2022 року.
Дякую Артему за службу, власний приклад та рефлексії. За репрезентацію побратимів та посестер, в яких голос не такий гучний. Честь! 🫡
Ще більше відгуків та окололітературного шукайте в моєму книжковому блозі в Телеграмі
May 15, 2025
Не думала, що я буду плакати, а я плакала. Згадувала своє 24 лютого, окупацію, вихід, і повернення в Київ. Мені було боляче чути про багато різних речей. Хотілось автора обійняти і сказати якісь хороші слова.. важливо, щоб такі книжки читало більше людей
September 18, 2025
Концентрація відвертої відвертості журналіста, письменника, а нині військового Артема Чапая про життя до та після двадцять четвертого.
***
"Але ми не вірили. До останнього дня - не вірили, що це насправді станеться. Ну не може знову - після всього - в Європі - в Європі двадцять першого століття - не може одна країна отак узяти і вторгнутися в іншу. Правда ж? Ну не може. Не може. Тепер не ті часи. Так не буває".
~~~
Але з'ясувалося, що буває, ще й як буває.
Точно так само, один в один, думала і я, зібравши заздалегідь"тривожний" рюкзак і наївно сподіваючись, що він нам не знадобиться.
***
"Бути пацифістом у мирний час - це як бути веганом, поки не їси".
***
"Найскладніше бувало саме вранці. Прокидаєшся від гарного сну - а в реальності досі війна".
***
"Найдраматичнішим є сам злам життя. Потім настає нова реальність, до якої треба пристосуватися. Виживати фізично і, що не менш важливо, психологічно".
***
Ось цей фрагмент зачепив за одне з моїх найболючіших місць, бо я теж постійно відчуваю провину. За все.
"Багаторівневість провини - одне з дивовижних і для мене несподіваних психологічних явищ на війні. На Україну напала Росія - а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти - соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш і ти волонтер aбo волонтерка - ти все ж не в армії. Якщо в армії - то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій (як Ткач) - ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. В бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі - ти живий, а твій друг уже ні".
***
Дуже круто, що книгу перекладено іншими мовами, і її читають за кордоном ті, хто (поки що) в безпеці завдяки таким, як Артем Чапай.
Обов'язково для прочитання і власних рефлексій.
***
"Але ми не вірили. До останнього дня - не вірили, що це насправді станеться. Ну не може знову - після всього - в Європі - в Європі двадцять першого століття - не може одна країна отак узяти і вторгнутися в іншу. Правда ж? Ну не може. Не може. Тепер не ті часи. Так не буває".
~~~
Але з'ясувалося, що буває, ще й як буває.
Точно так само, один в один, думала і я, зібравши заздалегідь"тривожний" рюкзак і наївно сподіваючись, що він нам не знадобиться.
***
"Бути пацифістом у мирний час - це як бути веганом, поки не їси".
***
"Найскладніше бувало саме вранці. Прокидаєшся від гарного сну - а в реальності досі війна".
***
"Найдраматичнішим є сам злам життя. Потім настає нова реальність, до якої треба пристосуватися. Виживати фізично і, що не менш важливо, психологічно".
***
Ось цей фрагмент зачепив за одне з моїх найболючіших місць, бо я теж постійно відчуваю провину. За все.
"Багаторівневість провини - одне з дивовижних і для мене несподіваних психологічних явищ на війні. На Україну напала Росія - а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти - соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш і ти волонтер aбo волонтерка - ти все ж не в армії. Якщо в армії - то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій (як Ткач) - ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. В бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі - ти живий, а твій друг уже ні".
***
Дуже круто, що книгу перекладено іншими мовами, і її читають за кордоном ті, хто (поки що) в безпеці завдяки таким, як Артем Чапай.
Обов'язково для прочитання і власних рефлексій.
June 20, 2025
Артем Чапай — один з моїх улюблених українських авторів. він визначав себе як “пацифіст”, був прихильником ненасильницького опору, перекладав тексти Магатми Ганді українською.
зізнається, що ще шість років тому, у розмові з другом дитинства, після певної кількості вжитого вина, напівжартома обговорювали шляхи втечі на випадок нападу путіна. і визначили, що найкращі шанси втекти будуть на південний захід, стежками, горами та річками до Румунії.
Артем розповідає, що завжди писав лише прозу. а єдиний вірш, який він написав у дорослому віці, починався з рядка “Коли настане війна, я буду дезертиром”…
попри це (чи завдяки цим поглядам і переконанням) Артем, після того, як вивіз родину з Києва, наприкінці лютого 2022 року пішов добровольцем у ЗСУ, де й служить до сьогодні.
у своїй збірці думок про війну, він розмірковує: “What transpires inside a person who has never thought about picking up a weapon, who for years planned to run away and hide, and now faces a different kind of challenge from anything they could have imagined? Why and how do they change their views? What takes place in their head?”
“Ordinary People” (“Не народжені для війни” українською) — це історія, написана на фронті, що розповідає про звичайну людину, якій ніколи б не довелося носити автомат, якби не була оголошена війна.
це історія від людини, яка чесно каже, що боїться. і що він волів би мати інший вибір, але не міг інакше.
а ще — ця книга про безмежну любов до синів і дружини…
зізнається, що ще шість років тому, у розмові з другом дитинства, після певної кількості вжитого вина, напівжартома обговорювали шляхи втечі на випадок нападу путіна. і визначили, що найкращі шанси втекти будуть на південний захід, стежками, горами та річками до Румунії.
Артем розповідає, що завжди писав лише прозу. а єдиний вірш, який він написав у дорослому віці, починався з рядка “Коли настане війна, я буду дезертиром”…
попри це (чи завдяки цим поглядам і переконанням) Артем, після того, як вивіз родину з Києва, наприкінці лютого 2022 року пішов добровольцем у ЗСУ, де й служить до сьогодні.
у своїй збірці думок про війну, він розмірковує: “What transpires inside a person who has never thought about picking up a weapon, who for years planned to run away and hide, and now faces a different kind of challenge from anything they could have imagined? Why and how do they change their views? What takes place in their head?”
“Ordinary People” (“Не народжені для війни” українською) — це історія, написана на фронті, що розповідає про звичайну людину, якій ніколи б не довелося носити автомат, якби не була оголошена війна.
це історія від людини, яка чесно каже, що боїться. і що він волів би мати інший вибір, але не міг інакше.
а ще — ця книга про безмежну любов до синів і дружини…
July 8, 2025
Я досить давно прочитала цю книгу, але ніяк не знаходила слів, щоб описати як же вона змушує мене почуватися.
Він говорить про війну дуже простими словами - словами кожної людини, висловлює думки, які багато не насмілюється. В ній багато саморефлексії на власні погляди і вибори. Правдиво про складне. Це ніби розмова по душах на кухні.
Щоб краще зрозуміти автора прочитайте і подивіться те, що він згадує
- Рівні життя Барнз
- фільм Зневага (1963)
- Міф про Сізіфа Кафка
- Одіссея Гомера
Він говорить про війну дуже простими словами - словами кожної людини, висловлює думки, які багато не насмілюється. В ній багато саморефлексії на власні погляди і вибори. Правдиво про складне. Це ніби розмова по душах на кухні.
Щоб краще зрозуміти автора прочитайте і подивіться те, що він згадує
- Рівні життя Барнз
- фільм Зневага (1963)
- Міф про Сізіфа Кафка
- Одіссея Гомера
January 3, 2025
Pre-Order this book.
Now.
Whatever your background. Whatever your politics. Whatever you think that you know.
This book provides a set of reflections on realities that we only think we understand. Realities that we postulate about and philosophize over while never having a real clue about their reality and magnitude of impact.
Be sure that this one is part of your 2025 reading journey.
Move it to the top of your TBR pile.
Get a copy prior to April if at all possible.
No words or review can do it justice.
Chapeye, in his self-reflecting humility, questions the justice his direct and ongoing involvement can really muster. The documentary and reality that his own, informed, attempts to put into words and context, can really capture.
Whatever one's thoughts, non-thoughts, biases, dispositions, or removed obliviousnesses may be... his thinking aloud with/for us is so poignant. So real. So human. So moving. His attempts to be accommodating of others and their limited range of vision aside.... he provides us such an affecting authentic impact. A deeply authentic questioning around our humanity and calls for Community. Finding empathy in a reality where any one of most of us would lose all of ours, he feels more, understands more, and expects more from/than all of us.
Such an amazing and profound eye. Chapeye somehow balances so many things in a world and reality that does not See. Calling on each of our better selves, while eschewing partisanship entirely, Chapeye is, like so many others enduring unthinkable human travesties, in his thinking-aloud reflective humility, provides such a layered understanding of people's justifications and rationalizations while, at the same time, seeing them promulgating such unfathomable hurt on so many others... and, in seeing so much direct barbarism, he continues to see, feel, and appreciate all others. Seeing so many reasons to connect and to support each other. To love and appreciate each other. And to wonder how we can do this to each other.
Again, READ THIS BOOK.
Get on the Pre-Order lists now.
Put down whatever you are reading when it comes out and dive in.
Question things. HEAR things. and... Do things.
(Thank you, Edelweiss, for the Advanced Copy. So much appreciated. One of the greatest I've been fortunate to have acquired.)
Now.
Whatever your background. Whatever your politics. Whatever you think that you know.
This book provides a set of reflections on realities that we only think we understand. Realities that we postulate about and philosophize over while never having a real clue about their reality and magnitude of impact.
Be sure that this one is part of your 2025 reading journey.
Move it to the top of your TBR pile.
Get a copy prior to April if at all possible.
No words or review can do it justice.
Chapeye, in his self-reflecting humility, questions the justice his direct and ongoing involvement can really muster. The documentary and reality that his own, informed, attempts to put into words and context, can really capture.
Whatever one's thoughts, non-thoughts, biases, dispositions, or removed obliviousnesses may be... his thinking aloud with/for us is so poignant. So real. So human. So moving. His attempts to be accommodating of others and their limited range of vision aside.... he provides us such an affecting authentic impact. A deeply authentic questioning around our humanity and calls for Community. Finding empathy in a reality where any one of most of us would lose all of ours, he feels more, understands more, and expects more from/than all of us.
Such an amazing and profound eye. Chapeye somehow balances so many things in a world and reality that does not See. Calling on each of our better selves, while eschewing partisanship entirely, Chapeye is, like so many others enduring unthinkable human travesties, in his thinking-aloud reflective humility, provides such a layered understanding of people's justifications and rationalizations while, at the same time, seeing them promulgating such unfathomable hurt on so many others... and, in seeing so much direct barbarism, he continues to see, feel, and appreciate all others. Seeing so many reasons to connect and to support each other. To love and appreciate each other. And to wonder how we can do this to each other.
Again, READ THIS BOOK.
Get on the Pre-Order lists now.
Put down whatever you are reading when it comes out and dive in.
Question things. HEAR things. and... Do things.
(Thank you, Edelweiss, for the Advanced Copy. So much appreciated. One of the greatest I've been fortunate to have acquired.)
June 2, 2025
A very relevant and inside look at war in the modern day. A reoccurring thought throughout the book is how could an occupation and war happen today? Have we not learned from the past? Another thought that struck me is how Artem was a pacifist up until Russia invaded and he realized he had never had to put pacifism to the test until that day. He talks about philosophers he looked up to until he realized they were sitting in places of peace and relative power and simply theorizing pacifism. He talks about how shameful those who did not volunteer appear to someone who did.
From someone who was born and raised in the US, I have never seen war or invasion on a massive scale on my own soil. I sit in a place of privileged pacifism. Nevertheless, the sentiments in this book have made me even more tender and also filled with rage. Families across the globe are being separated, murdered, defiled, etc for the greed of land or the idea of “rightful possession”. Has the greed of those on top always been insatiable?
The book throughout is mildly scattered, but the big ideas and repeated themes are hard hitting and insightful. There are many quotes that stood out to me but I will leave you with this one.
“I would like to live in a country where children no longer have a mental image of war and an enemy. But not everyone is so lucky”
From someone who was born and raised in the US, I have never seen war or invasion on a massive scale on my own soil. I sit in a place of privileged pacifism. Nevertheless, the sentiments in this book have made me even more tender and also filled with rage. Families across the globe are being separated, murdered, defiled, etc for the greed of land or the idea of “rightful possession”. Has the greed of those on top always been insatiable?
The book throughout is mildly scattered, but the big ideas and repeated themes are hard hitting and insightful. There are many quotes that stood out to me but I will leave you with this one.
“I would like to live in a country where children no longer have a mental image of war and an enemy. But not everyone is so lucky”
October 18, 2025
"Багаторівневість провини - одне з дивовижних і для мене несподіваних психологічних явищ на війні. На Україну напала росія - а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти - соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш і ти волонтер або волонтерка - ти все ж не в армії. Якщо в армії - то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій - офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. В бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі, ти живий - а твій друг уже ні."
Відверта пряма мова дуже емоційного чоловіка. Бачить зараз "ту саму Україну", тут відгукується абсолютно все: сумніви, екзистенційний вибір, багато питань та чесність з собою.
Відверта пряма мова дуже емоційного чоловіка. Бачить зараз "ту саму Україну", тут відгукується абсолютно все: сумніви, екзистенційний вибір, багато питань та чесність з собою.
December 25, 2025
Увага! Книга містить високі дози кришталевої щирості і провокує напади неконтрольованої емпатії.
December 18, 2025
هذه هي الكتابة التي أنتظرها من العالم. يقول الكاتب it's better to be honest than to be infallible. بجد أيوة.
June 9, 2025
Не народжені для війни - Артем Чапай 🌟
сюжет: це історія людини, яка приєдналась до лав ЗСУ в перші дні війни від першого обличчя. Артем Чапай описує прийняття важливих рішень, події та емоції з початку повномасштабного вторгнення.
жанр: автобіографічне есе
мої враження: це було моє перше знайомство з автором, і я приємно здивована його творчістю. Вся книга пронизана емоціями та відчуттями, які не залишають байдужим - а це, мабуть, найголовніше в читанні.
За обсягом історія невелика - її можна прочитати за один присід. Написана просто, доступно, і так щиро, що неможливо відірватися, поки не дочитаєш. Це книга-есе, у якій автор ділиться своєю особистою історією: як він опинився на фронті, як проходила його адаптація до бойових умов, як діяли він та його родина в перші дні повномасштабної війни.
Особливу увагу автор приділяє своїм побратимам. У тексті багато побутових деталей, історій з життя, що робить книгу максимально живою та щирою. Тут багато глибоких роздумів, саморефлексії, і пояснень про те, чому він прийняв рішення стати військовим.
У певні моменти я не могла стримати сліз - бо ці флешбеки досі з нами, і, мабуть, вони залишаться назавжди. Ця книга може торкнути найболючіші спогади - особливо ті, що пов’язані з початком вторгнення чи з пережитими втратами. Тож читати її варто, але з готовністю до емоційного звороту.
Історія вразила мене. Вона вчить нас залишатися людьми, допомагати, підтримувати, вірити. І це - найважливіше.
5/5 💫
сюжет: це історія людини, яка приєдналась до лав ЗСУ в перші дні війни від першого обличчя. Артем Чапай описує прийняття важливих рішень, події та емоції з початку повномасштабного вторгнення.
жанр: автобіографічне есе
мої враження: це було моє перше знайомство з автором, і я приємно здивована його творчістю. Вся книга пронизана емоціями та відчуттями, які не залишають байдужим - а це, мабуть, найголовніше в читанні.
За обсягом історія невелика - її можна прочитати за один присід. Написана просто, доступно, і так щиро, що неможливо відірватися, поки не дочитаєш. Це книга-есе, у якій автор ділиться своєю особистою історією: як він опинився на фронті, як проходила його адаптація до бойових умов, як діяли він та його родина в перші дні повномасштабної війни.
Особливу увагу автор приділяє своїм побратимам. У тексті багато побутових деталей, історій з життя, що робить книгу максимально живою та щирою. Тут багато глибоких роздумів, саморефлексії, і пояснень про те, чому він прийняв рішення стати військовим.
У певні моменти я не могла стримати сліз - бо ці флешбеки досі з нами, і, мабуть, вони залишаться назавжди. Ця книга може торкнути найболючіші спогади - особливо ті, що пов’язані з початком вторгнення чи з пережитими втратами. Тож читати її варто, але з готовністю до емоційного звороту.
Історія вразила мене. Вона вчить нас залишатися людьми, допомагати, підтримувати, вірити. І це - найважливіше.
5/5 💫
May 7, 2025
Відверта і до болю чесна оповідь чоловіка, який після 24 взяв в руки зброю і вже четвертий рік є частиною Опору проти Мороку, як він сам це називає. Тут немає бойових дій чи якихось страшних описів, бо тут акцент на рефлексії про початок повномасштабного вторгнення, про зміни у світогляді, про страх і біль і сльози чоловіка, який зрозумів, що не може інакше, не може обрати інший шлях і мусить бути на захисті країни. А ще тут багато болю від несправедливості, від тієї прірви, яка є між цивільним тилом і передовою, від того, як рвуться старі зв'язки і дружба, бо ви пішли кардинально іншими шляхами — хтось ховається чи тримається за заспокійливу думку про «тримати економічний, культурний, додайте свій фронт», коли насправді спокійно живуть вже четвертий рік за спинами тих, хто віддає все найцінніше.
Дякую за цю оголену правду і щиру оповідь — торкає самого серця. І прошу — будьте всі заради тих, хто на передовій. Будьмо їм опорою🙏
Дякую за цю оголену правду і щиру оповідь — торкає самого серця. І прошу — будьте всі заради тих, хто на передовій. Будьмо їм опорою🙏
November 26, 2025
Книга “Не народжені для війни”
Артем Чапай
Видавництво 21, 2025
⠀
“В якийсь момент на маленькій дорозі (ми об’їжджали затори основних трас) назустріч нам, у бік Києва, проїхала військова колона. Солдати сиділи верхи на броні. Оксана й кума схлипнули. Як вони розповідали значно пізніше, обидві подумали те саме: «Скільки з цих хлопців доживуть до вечора?»
⠀
Я маю ідентичний спогад. Це моє 24 лютого. Ми зустрічали цю ж колону.
Після цієї цитати я плакала.
⠀
«Коли прийде війна, я буду дезертиром».
⠀
Для мене ця книжка дуже терапевтична.
⠀
Болюча, але тепла.
Це як дружня розмова з автором.
⠀
“Років п’ять або шість тому ми з другом дитинства трохи впилися вином. І напівжартома стали планувати, як і куди тікати з України, якщо Путін нападе. Зійшлися на тому, що найкращі шанси - стежками, горами та річками до Румунії.”
⠀
Коли він без зайвих прикрас розповідає про себе та свої почуття, без романтизації - лише гірка правда та біль.
⠀
“Моменти слабкості почалися одразу і тривають досі.
У перший день, у підвалі з десятками розкладачок, у великій казармі, я розплакався. Мені допоміг інший солдат. Це був молодий хлопець - років дев’ятнадцять-двадцять. Смаглявий, кучерявий і дуже гарний. Він підійшов і подав мені ковдру з пластикових бульбашок.”
⠀
Я буду говорити з вами цитатами, бо словами складно описати мої збурені почуття.
⠀
“На Україну напала росія - а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти - соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш, і ти волонтер або волонтерка - ти все ж не в армії. Якщо в армії - то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій (як Ткач) - ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. У бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі - ти живий, а твій друг уже ні.”
⠀
Ви обов’язково маєте прочитати цю тоненьку книжку.
⠀
Навіть якщо болить.
⠀
“Життя як «до двадцять четвертого» не буде. Навіть якби я порушив усі закони, втік і лишився в Євросоюзі - чого тепер уже й не розглядаю.”
⠀
Прочитайте…
⠀
#примхливачитака
Артем Чапай
Видавництво 21, 2025
⠀
“В якийсь момент на маленькій дорозі (ми об’їжджали затори основних трас) назустріч нам, у бік Києва, проїхала військова колона. Солдати сиділи верхи на броні. Оксана й кума схлипнули. Як вони розповідали значно пізніше, обидві подумали те саме: «Скільки з цих хлопців доживуть до вечора?»
⠀
Я маю ідентичний спогад. Це моє 24 лютого. Ми зустрічали цю ж колону.
Після цієї цитати я плакала.
⠀
«Коли прийде війна, я буду дезертиром».
⠀
Для мене ця книжка дуже терапевтична.
⠀
Болюча, але тепла.
Це як дружня розмова з автором.
⠀
“Років п’ять або шість тому ми з другом дитинства трохи впилися вином. І напівжартома стали планувати, як і куди тікати з України, якщо Путін нападе. Зійшлися на тому, що найкращі шанси - стежками, горами та річками до Румунії.”
⠀
Коли він без зайвих прикрас розповідає про себе та свої почуття, без романтизації - лише гірка правда та біль.
⠀
“Моменти слабкості почалися одразу і тривають досі.
У перший день, у підвалі з десятками розкладачок, у великій казармі, я розплакався. Мені допоміг інший солдат. Це був молодий хлопець - років дев’ятнадцять-двадцять. Смаглявий, кучерявий і дуже гарний. Він підійшов і подав мені ковдру з пластикових бульбашок.”
⠀
Я буду говорити з вами цитатами, бо словами складно описати мої збурені почуття.
⠀
“На Україну напала росія - а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти - соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш, і ти волонтер або волонтерка - ти все ж не в армії. Якщо в армії - то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій (як Ткач) - ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. У бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі - ти живий, а твій друг уже ні.”
⠀
Ви обов’язково маєте прочитати цю тоненьку книжку.
⠀
Навіть якщо болить.
⠀
“Життя як «до двадцять четвертого» не буде. Навіть якби я порушив усі закони, втік і лишився в Євросоюзі - чого тепер уже й не розглядаю.”
⠀
Прочитайте…
⠀
#примхливачитака
October 21, 2025
Глибока, чесна і болюча книжка.
July 14, 2025
Чесна книга про найважчі часи. Я проплакала більшу половини книги, добре, що вона є в перекладах. Хочеться, щоб в світі розуміли, ХТО у нас воює і яка ціна спокою в Європі (поки).
November 4, 2025
Поважаю чесність цієї книги, захоплена стилем, розчулена добротою. Плакала. Дуже раджу.
May 1, 2025
9/10 🐢
Це дуже відверта автобіографічна книга про трансформацію людини, коли вона вирішила доєднатися до армії.
Сподобалося, що автор пише не просто про гіпотетичні ситуації, а про справжнє життя з яким стикнувся, про те як приймав важкі рішення, про те що йому боліло, що його зачіпало, що приносило радість, і від чого він плакав. Думаю, дуже важливо мати такі книги в наш час.
Багато слів з книги відгукнулися і ось одна із цитат над якими я особисто довго розмірковував: «Уяви. 1940-ві роки. Франція перебуває під окупацією нацистів. Питання: що в цій ситуації робити мені — мені особисто? Лишатися з матірʼю, якій я, її хлопчик, так потрібен, чи приєднатися до Опору? І відповідь екзистенціаліста така: я не просто не знаю, який зроблю вибір, доки не зроблю його. Я, власне, і стану тим, чим буду надалі, лише після того, як зроблю екзистенційний вибір. Буття пере-
дує сутності.»
Це дуже відверта автобіографічна книга про трансформацію людини, коли вона вирішила доєднатися до армії.
Сподобалося, що автор пише не просто про гіпотетичні ситуації, а про справжнє життя з яким стикнувся, про те як приймав важкі рішення, про те що йому боліло, що його зачіпало, що приносило радість, і від чого він плакав. Думаю, дуже важливо мати такі книги в наш час.
Багато слів з книги відгукнулися і ось одна із цитат над якими я особисто довго розмірковував: «Уяви. 1940-ві роки. Франція перебуває під окупацією нацистів. Питання: що в цій ситуації робити мені — мені особисто? Лишатися з матірʼю, якій я, її хлопчик, так потрібен, чи приєднатися до Опору? І відповідь екзистенціаліста така: я не просто не знаю, який зроблю вибір, доки не зроблю його. Я, власне, і стану тим, чим буду надалі, лише після того, як зроблю екзистенційний вибір. Буття пере-
дує сутності.»
August 9, 2025
Я була на презентації цієї книги від автора.
Попередні книжки мені дуже сподобалися.
І почувши думки людину вживу, вкотре зрозуміла, що «для мене важна лічность, яка це написала») і тут це співпало на 100%.
В цій книзі багато думок, які важливо озвучити і важливо, щоб їх почули. А ще тут я вперше прочитала про чоловіка, який так трепетно ставиться до батьківства і так важко переживає розлуку з дітьми під час війни це так боляче і так чудесно одночасно...
Попередні книжки мені дуже сподобалися.
І почувши думки людину вживу, вкотре зрозуміла, що «для мене важна лічность, яка це написала») і тут це співпало на 100%.
В цій книзі багато думок, які важливо озвучити і важливо, щоб їх почули. А ще тут я вперше прочитала про чоловіка, який так трепетно ставиться до батьківства і так важко переживає розлуку з дітьми під час війни це так боляче і так чудесно одночасно...
February 15, 2024
Rien ne forcer Artem Chapeye, ukrainien, à faire autre chose que réfléchir, s’interroger, triturer des idées, transmettre ses réflexions, les confronter avec d’autres puis les écrire dans des livres pour que d’autres se mettent à réfléchir, etc. ! « La réponse est simple: je ne connais pas le choix tant que je ne t’ai pas fait. » Car Les gens ordinaires ne portent pas de mitraillettes, sauf quand on envahit leur pays. Alors, difficile de ne pas s’armer !
Une centaine de pages d’une confession d’un homme, pacifique en temps de paix, qui explique pourquoi les premiers jours de l’invasion de l’Ukraine, il a souhaité entrer dans le camp des résistants. À travers sa fuite pour mettre sa famille à l’abri, Artem Chapeye prend conscience qu’il veut pouvoir continuer à se regarder dans le miroir, sans éprouver » la honte espagnole « , comme on dit en Ukraine.
La décision que prend Artem Chapeye est lourde de conséquences, pour lui, pour sa femme, pour ses fils, ses compatriotes, son pays, mais aussi pour nous, encore insouciants de notre chance.
Artem Chapeye décrit son engagement, son affectation, son évolution psychique, ses pleurs, ses méditations, ses culpabilités, Bref, un récit à vif, découvert dans un souffle celui de l’émotion et du respect de l’expérience rapportée comme d’une voix du fond des tranchées, au bord des villages ravagés et de notre conscience européenne.
Depuis deux ans, l’Europe est à nouveau en proie à la guerre.
730 journées où Artem Chapeye, journaliste et écrivain, tente de garder son humanité et d’expliquer comment. Il a appris qu’un soldat ne peut que parler à un autre soldat, tellement les mots ne suffisent plus. Que son choix, il ne le regrette pas, même si son plus cher rêve est de serrer de nouveau, dans ses bras, ses deux fils, exilés avec sa femme en Allemagne.
Ses doutes, il ne les contourne pas et nous les révèle. Mais, pour lui, mieux vaut se battre que de mourir torturé ou de vivre prisonnier. « Nous sommes obligés d’épuiser la dictature par nos propres souffrances.«
Ce récit est publié dans la nouvelle collection, Bayard Récits, qui « s’inscrit dans le genre de la narrative non-fiction, au croisement entre le journalisme et la littérature, le document et le roman ». Artem Chapeye se livre sans fard, presque un testament entre l’homme d’avant « le vingt-quatre » et celui d’après « le vingt-quatre ». Un récit qu’on ne peut oublier !
Suite ici
https://vagabondageautourdesoi.com/20...
Une centaine de pages d’une confession d’un homme, pacifique en temps de paix, qui explique pourquoi les premiers jours de l’invasion de l’Ukraine, il a souhaité entrer dans le camp des résistants. À travers sa fuite pour mettre sa famille à l’abri, Artem Chapeye prend conscience qu’il veut pouvoir continuer à se regarder dans le miroir, sans éprouver » la honte espagnole « , comme on dit en Ukraine.
La décision que prend Artem Chapeye est lourde de conséquences, pour lui, pour sa femme, pour ses fils, ses compatriotes, son pays, mais aussi pour nous, encore insouciants de notre chance.
Artem Chapeye décrit son engagement, son affectation, son évolution psychique, ses pleurs, ses méditations, ses culpabilités, Bref, un récit à vif, découvert dans un souffle celui de l’émotion et du respect de l’expérience rapportée comme d’une voix du fond des tranchées, au bord des villages ravagés et de notre conscience européenne.
Depuis deux ans, l’Europe est à nouveau en proie à la guerre.
730 journées où Artem Chapeye, journaliste et écrivain, tente de garder son humanité et d’expliquer comment. Il a appris qu’un soldat ne peut que parler à un autre soldat, tellement les mots ne suffisent plus. Que son choix, il ne le regrette pas, même si son plus cher rêve est de serrer de nouveau, dans ses bras, ses deux fils, exilés avec sa femme en Allemagne.
Ses doutes, il ne les contourne pas et nous les révèle. Mais, pour lui, mieux vaut se battre que de mourir torturé ou de vivre prisonnier. « Nous sommes obligés d’épuiser la dictature par nos propres souffrances.«
Ce récit est publié dans la nouvelle collection, Bayard Récits, qui « s’inscrit dans le genre de la narrative non-fiction, au croisement entre le journalisme et la littérature, le document et le roman ». Artem Chapeye se livre sans fard, presque un testament entre l’homme d’avant « le vingt-quatre » et celui d’après « le vingt-quatre ». Un récit qu’on ne peut oublier !
Suite ici
https://vagabondageautourdesoi.com/20...
June 5, 2025
(The English review is placed beneath the Russian one)
У меня были надежды, что в этой книге я не встречу привычную украинскую ура-патриотическую риторику, но, увы, моим ожиданиям не суждено было сбыться. Книга «Ordinary People Don't Carry Machine Guns» является типичным ура-патриотическим агитационным материалом, который больше всего напоминает литературу периода раннего Советского Союза.
So, I fantasized, we’ll head into the pine forests as partisans with all the Javelins the Americans have shipped us. That’s all people were talking about at the time “Javelins, Javelins, Javelins.” This type of weapon meant partisan warfare. Because the state, according to all expectations, was going to fall. The government would flee into exile, or start to collaborate with the enemy, and we’d be left as partisans “dans la prison des frontières,” like in the song of the French Resistance.
<…>
Yes, yes, I reassured myself. Even if we lose quickly, at least I’ll feel that I wasn’t a hapless victim of injustice, but an active agent of resistance to the injustice. If one were to rephrase the main thesis of Camus’s The Myth of Sisyphus and adapt it to the present situation: Even if there is no chance of winning, you have to fight. This will be your rebellion against the absurdity of life, and it’s precisely this rebellion that gives life meaning. You at least tried, even if you lost in an uneven battle. So it goes.
Несмотря на очень небольшой размер книги, я не смог заставить себя прочесть книгу полностью, не дочитав последнюю четверть книги. Причиной же этого является невероятный пафос, который мы встречаем в этой книге. Мне так и хочется сказать, что украинцы являются самой пафосной нацией, но я понимаю, что это будет обобщением, а обобщение оно по определению ошибочно. Поэтому я скажу так: автор этой книги невероятно пафосен и я даже думаю, что у автора имеется невероятно сильно раздутое Эго из-за чего читать книгу просто больно. Я вроде как должен сочувствовать автору, но из-за его ура-патриотизма, мне это делать трудно, более того, лучшая эмоция, которую я могу испытывать к автору, это безразличие. Впрочем, возможно дело всё в том, что автор этой книги является солдатом украинской армии, а к солдатам любой армии мира у меня изначально негативное отношение, ведь солдат, это тот человек, который выполняет приказ без раздумий и если нужно убить гражданского, он это сделает. Все эти сказки что «преступные приказы армия Израиля исполнять не будет», больше походит на аналог городских мифов, нежели на реальное положение дел.
“You’re a vegan. You’re ready to kill?” I asked.
“Yes,” he replied.
Serhii believed that what was transpiring was a global battle between good and evil, and he, as a Christian, not simply could, but had to join the forces of Light.
Однако я хочу подчеркнуть, что негативный отзыв не связан с тем, что автор этой книги – военнослужащий украинский армии. Я поставил книге отрицательную оценку по двум причинам. Первой является, как я уже сказал, невероятно пафос всей книги, а так же раздутое эго автора, а во-вторых, содержательная пустота самой книги. Главный посыл «Ordinary People Don't Carry Machine Guns» – когда вражеская армия вторгается в твою страну, те, кто был до этого пацифистами, перестают быть пацифистами и становятся, как автор этой книги, солдатами. Я могу по-иному определить эту книгу: призыв каждого украинца записаться или пойти добровольцем в армию и тем самым выполнить свой долг перед родиной. В этом смысле книга, как мне кажется, была профинансирована министерством обороны Украины как типичная политическая агитка. Что ж, пропаганда она и в Африке пропаганда, так что ничего нового.
This multilevel nature of guilt is, for me, one of the most bizarre and unexpected psychological phenomena of war. Russia attacked Ukraine, but Ukrainians are the ones to feel ashamed. Everyone in Ukraine talks about this. If you’re a woman and you have children, you’re ashamed that you can’t help much in Ukraine’s defense. If you can help and are volunteering your time and energy, you’re nonetheless not in the army. If you’re in the army, then you—like me, for example—aren’t at the front where the fighting is most severe.
Уж не знаю, какой из Артёма философ, или какой он философствующий солдат, однако что точно можно сказать про Артёма, это что пишет он, может быть, и красиво, но очень пафосно и вот в такую пафосную речь, в её истинность и искренность, мне поверить трудно.
I had hopes that in this book, I would not encounter the usual Ukrainian hurrapatriotismus rhetoric, but, alas, my expectations were not destined to come true. The book "Ordinary People Don't Carry Machine Guns" is typical hurrapatriotismus material that most resembles the literature of the early Soviet Union.
So, I fantasized, we’ll head into the pine forests as partisans with all the Javelins the Americans have shipped us. That’s all people were talking about at the time “Javelins, Javelins, Javelins.” This type of weapon meant partisan warfare. Because the state, according to all expectations, was going to fall. The government would flee into exile, or start to collaborate with the enemy, and we’d be left as partisans “dans la prison des frontières,” like in the song of the French Resistance.
<…>
Yes, yes, I reassured myself. Even if we lose quickly, at least I’ll feel that I wasn’t a hapless victim of injustice, but an active agent of resistance to the injustice. If one were to rephrase the main thesis of Camus’s The Myth of Sisyphus and adapt it to the present situation: Even if there is no chance of winning, you have to fight. This will be your rebellion against the absurdity of life, and it’s precisely this rebellion that gives life meaning. You at least tried, even if you lost in an uneven battle. So it goes.
Despite the very small size of the book, I couldn't bring myself to read the whole book. The reason for this, however, is the incredible pathos that we encounter in this book. I'm tempted to say that Ukrainians are the most pathos-ridden nation, but I realize that would be a generalization, and a generalization is by definition wrong. So I will say this: the author of this book is incredibly pathos and I even think that the author has an incredibly inflated ego, which makes it painful to read the book. I should sort of sympathize with the author, but because of his hurrapatriotismus, it's hard for me to do so, furthermore, the best emotion I can feel for the author is indifference. However, perhaps the point is that the author of this book is a soldier of the Ukrainian army, and to the soldiers of any army in the world I have an inherently negative attitude because a soldier is a person who follows orders without thinking and if it is necessary to kill a civilian, a soldier will do it. All these fairy tales that “the Israeli army will not execute criminal orders”, are more like an analog of urban myths, rather than the real state of affairs.
“You’re a vegan. You’re ready to kill?” I asked.
“Yes,” he replied.
Serhii believed that what was transpiring was a global battle between good and evil, and he, as a Christian, not simply could, but had to join the forces of Light.
However, I want to emphasize that the negative review is not due to the fact that the author of this book is a member of the Ukrainian army. I gave the book a negative review for two reasons. The first is, as I have already said, the incredible pathos of the whole book, as well as the inflated ego of the author, and secondly, the content emptiness of the book itself. The main message of "Ordinary People Don't Carry Machine Guns" is that when an enemy army invades your country, those who were pacifists before cease to be pacifists and become, like the author of this book, soldiers. I can define this book differently: a call to every Ukrainian to enlist or volunteer in the army and thereby fulfill their duty to their homeland. In this sense, it seems to me that the book was financed by the Ministry of Defense of Ukraine as typical political propaganda. Well, propaganda is propaganda, so it's nothing new.
This multilevel nature of guilt is, for me, one of the most bizarre and unexpected psychological phenomena of war. Russia attacked Ukraine, but Ukrainians are the ones to feel ashamed. Everyone in Ukraine talks about this. If you’re a woman and you have children, you’re ashamed that you can’t help much in Ukraine’s defense. If you can help and are volunteering your time and energy, you’re nonetheless not in the army. If you’re in the army, then you—like me, for example—aren’t at the front where the fighting is most severe.
I don't know what kind of a philosopher Artem is, or what kind of a philosophizing soldier he is, but what we can say about Artem is that he writes, maybe beautifully, but very pathos, and I find it hard to believe in such a pathos speech, in its truthfulness and sincerity.
У меня были надежды, что в этой книге я не встречу привычную украинскую ура-патриотическую риторику, но, увы, моим ожиданиям не суждено было сбыться. Книга «Ordinary People Don't Carry Machine Guns» является типичным ура-патриотическим агитационным материалом, который больше всего напоминает литературу периода раннего Советского Союза.
So, I fantasized, we’ll head into the pine forests as partisans with all the Javelins the Americans have shipped us. That’s all people were talking about at the time “Javelins, Javelins, Javelins.” This type of weapon meant partisan warfare. Because the state, according to all expectations, was going to fall. The government would flee into exile, or start to collaborate with the enemy, and we’d be left as partisans “dans la prison des frontières,” like in the song of the French Resistance.
<…>
Yes, yes, I reassured myself. Even if we lose quickly, at least I’ll feel that I wasn’t a hapless victim of injustice, but an active agent of resistance to the injustice. If one were to rephrase the main thesis of Camus’s The Myth of Sisyphus and adapt it to the present situation: Even if there is no chance of winning, you have to fight. This will be your rebellion against the absurdity of life, and it’s precisely this rebellion that gives life meaning. You at least tried, even if you lost in an uneven battle. So it goes.
Несмотря на очень небольшой размер книги, я не смог заставить себя прочесть книгу полностью, не дочитав последнюю четверть книги. Причиной же этого является невероятный пафос, который мы встречаем в этой книге. Мне так и хочется сказать, что украинцы являются самой пафосной нацией, но я понимаю, что это будет обобщением, а обобщение оно по определению ошибочно. Поэтому я скажу так: автор этой книги невероятно пафосен и я даже думаю, что у автора имеется невероятно сильно раздутое Эго из-за чего читать книгу просто больно. Я вроде как должен сочувствовать автору, но из-за его ура-патриотизма, мне это делать трудно, более того, лучшая эмоция, которую я могу испытывать к автору, это безразличие. Впрочем, возможно дело всё в том, что автор этой книги является солдатом украинской армии, а к солдатам любой армии мира у меня изначально негативное отношение, ведь солдат, это тот человек, который выполняет приказ без раздумий и если нужно убить гражданского, он это сделает. Все эти сказки что «преступные приказы армия Израиля исполнять не будет», больше походит на аналог городских мифов, нежели на реальное положение дел.
“You’re a vegan. You’re ready to kill?” I asked.
“Yes,” he replied.
Serhii believed that what was transpiring was a global battle between good and evil, and he, as a Christian, not simply could, but had to join the forces of Light.
Однако я хочу подчеркнуть, что негативный отзыв не связан с тем, что автор этой книги – военнослужащий украинский армии. Я поставил книге отрицательную оценку по двум причинам. Первой является, как я уже сказал, невероятно пафос всей книги, а так же раздутое эго автора, а во-вторых, содержательная пустота самой книги. Главный посыл «Ordinary People Don't Carry Machine Guns» – когда вражеская армия вторгается в твою страну, те, кто был до этого пацифистами, перестают быть пацифистами и становятся, как автор этой книги, солдатами. Я могу по-иному определить эту книгу: призыв каждого украинца записаться или пойти добровольцем в армию и тем самым выполнить свой долг перед родиной. В этом смысле книга, как мне кажется, была профинансирована министерством обороны Украины как типичная политическая агитка. Что ж, пропаганда она и в Африке пропаганда, так что ничего нового.
This multilevel nature of guilt is, for me, one of the most bizarre and unexpected psychological phenomena of war. Russia attacked Ukraine, but Ukrainians are the ones to feel ashamed. Everyone in Ukraine talks about this. If you’re a woman and you have children, you’re ashamed that you can’t help much in Ukraine’s defense. If you can help and are volunteering your time and energy, you’re nonetheless not in the army. If you’re in the army, then you—like me, for example—aren’t at the front where the fighting is most severe.
Уж не знаю, какой из Артёма философ, или какой он философствующий солдат, однако что точно можно сказать про Артёма, это что пишет он, может быть, и красиво, но очень пафосно и вот в такую пафосную речь, в её истинность и искренность, мне поверить трудно.
I had hopes that in this book, I would not encounter the usual Ukrainian hurrapatriotismus rhetoric, but, alas, my expectations were not destined to come true. The book "Ordinary People Don't Carry Machine Guns" is typical hurrapatriotismus material that most resembles the literature of the early Soviet Union.
So, I fantasized, we’ll head into the pine forests as partisans with all the Javelins the Americans have shipped us. That’s all people were talking about at the time “Javelins, Javelins, Javelins.” This type of weapon meant partisan warfare. Because the state, according to all expectations, was going to fall. The government would flee into exile, or start to collaborate with the enemy, and we’d be left as partisans “dans la prison des frontières,” like in the song of the French Resistance.
<…>
Yes, yes, I reassured myself. Even if we lose quickly, at least I’ll feel that I wasn’t a hapless victim of injustice, but an active agent of resistance to the injustice. If one were to rephrase the main thesis of Camus’s The Myth of Sisyphus and adapt it to the present situation: Even if there is no chance of winning, you have to fight. This will be your rebellion against the absurdity of life, and it’s precisely this rebellion that gives life meaning. You at least tried, even if you lost in an uneven battle. So it goes.
Despite the very small size of the book, I couldn't bring myself to read the whole book. The reason for this, however, is the incredible pathos that we encounter in this book. I'm tempted to say that Ukrainians are the most pathos-ridden nation, but I realize that would be a generalization, and a generalization is by definition wrong. So I will say this: the author of this book is incredibly pathos and I even think that the author has an incredibly inflated ego, which makes it painful to read the book. I should sort of sympathize with the author, but because of his hurrapatriotismus, it's hard for me to do so, furthermore, the best emotion I can feel for the author is indifference. However, perhaps the point is that the author of this book is a soldier of the Ukrainian army, and to the soldiers of any army in the world I have an inherently negative attitude because a soldier is a person who follows orders without thinking and if it is necessary to kill a civilian, a soldier will do it. All these fairy tales that “the Israeli army will not execute criminal orders”, are more like an analog of urban myths, rather than the real state of affairs.
“You’re a vegan. You’re ready to kill?” I asked.
“Yes,” he replied.
Serhii believed that what was transpiring was a global battle between good and evil, and he, as a Christian, not simply could, but had to join the forces of Light.
However, I want to emphasize that the negative review is not due to the fact that the author of this book is a member of the Ukrainian army. I gave the book a negative review for two reasons. The first is, as I have already said, the incredible pathos of the whole book, as well as the inflated ego of the author, and secondly, the content emptiness of the book itself. The main message of "Ordinary People Don't Carry Machine Guns" is that when an enemy army invades your country, those who were pacifists before cease to be pacifists and become, like the author of this book, soldiers. I can define this book differently: a call to every Ukrainian to enlist or volunteer in the army and thereby fulfill their duty to their homeland. In this sense, it seems to me that the book was financed by the Ministry of Defense of Ukraine as typical political propaganda. Well, propaganda is propaganda, so it's nothing new.
This multilevel nature of guilt is, for me, one of the most bizarre and unexpected psychological phenomena of war. Russia attacked Ukraine, but Ukrainians are the ones to feel ashamed. Everyone in Ukraine talks about this. If you’re a woman and you have children, you’re ashamed that you can’t help much in Ukraine’s defense. If you can help and are volunteering your time and energy, you’re nonetheless not in the army. If you’re in the army, then you—like me, for example—aren’t at the front where the fighting is most severe.
I don't know what kind of a philosopher Artem is, or what kind of a philosophizing soldier he is, but what we can say about Artem is that he writes, maybe beautifully, but very pathos, and I find it hard to believe in such a pathos speech, in its truthfulness and sincerity.
June 6, 2025
книга-рефлексія автора на самого себе, на суспільство та на екзистенціалізм.
деякі думки повторюються по декілька разів, але це навпаки додає такого відчуття «бесіди з другом»: де ви говорите про щось одне, потім про друге, щось згадуєте на додачу до першого, і так далі розмова кружляє навколо вже обговорених тем.
деякі думки повторюються по декілька разів, але це навпаки додає такого відчуття «бесіди з другом»: де ви говорите про щось одне, потім про друге, щось згадуєте на додачу до першого, і так далі розмова кружляє навколо вже обговорених тем.
December 24, 2025
Хотіла б я ніколи не бачити, як українці пишуть книги про війну, але життя рідко йде так, як нам хочеться.
July 1, 2025
книга хороша, важлива, відчувається чесність.
от тільки здалось, що автор провів мене зовсім по краю подій/емоцій. відносно обережно і не надто заглиблюючись.
можливо, це було спеціально зроблено.
а, може, це я вже зачерствіла
4,5⭐️
от тільки здалось, що автор провів мене зовсім по краю подій/емоцій. відносно обережно і не надто заглиблюючись.
можливо, це було спеціально зроблено.
а, може, це я вже зачерствіла
4,5⭐️
August 22, 2025
Couldn’t put this book down! It packed a punch and the reflection on abstract pacifism vs pacifism in reality was particularly compelling. An incredibly moving and insightful must-read.
June 14, 2025
I think it's a great book for non-Ukrainians who want to understand why Ukraine won't surrender: specifically, who are all these people fighting for it, why do they do it and how does it feel. The narration feels raw and acute with the author pointing it a few times himself - his goal is to be honest to himself and some of the ideas expressed are half-ripe as his thought process about war and everything around it is still ongoing. However, it gave me a feeling that we're in a conversation, and while Artem speaks I contemplate on my answer. The book can feel uncomfortable at times, but that's inevitable for any book on war, I'm afraid.
There is a chapter named "People Can't Be Separated into Varieties and Breeds", yet, as a Ukrainian myself, I can't fight the feeling of superiority of those who chose to fight the Gloom. Glory to Ukraine!
There is a chapter named "People Can't Be Separated into Varieties and Breeds", yet, as a Ukrainian myself, I can't fight the feeling of superiority of those who chose to fight the Gloom. Glory to Ukraine!
December 23, 2025
Дуже цікава книга, хоча й про дуже нелегке і по суті неприємне, бо в ній підіймаються питання, про які ніхто не хоче говорити вголос, крім військових та членів їхніх сімей. Про те, чим люди пожертвували, чому вони це зробити, про важкі втрати, про розвиток їхніх думок щодо тих, хто такого вибору не зробив. Коротше, явно багатьом не сподобається, але правда ніколи не подобається всім.
Read
October 4, 2025Це дуже чесна рефлексія людини, що з одного боку вимушено, а з іншого добровільно і свідомо, стала військовим. Такі тексти є дуже важливими, і я рада, що прочитала це есе, але я не можу дати йому оцінку.
Read
December 25, 2025Відверто.
June 4, 2025
Дуже потрібна книжка. Автор добре показує зміну своїх переконань, емоцій, фізичних станів і кола спілкування. Мені дуже резонують його міркування про те, як пацифізм стає абстрактним і розчиняється у мороці, бо морок реальніший. Який позліточний і крихкий мир десь там. Як розвиваються складні почуття провини, суму, огиди і жалю.
В якийсь момент Артем Чапай запитується, як взагалі можна писати про війну і себе в ній, бо громаддя писаних слів розчиняє реальність і вихолощує трагедію. Єдине виправдання, на його думку, такі книжки потрібні для історії. Думаю, ця книжка справді дуже потрібна, бо не спрощує і дає обʼємний портрет людини, яка ніколи не думала, що вдягне форму, але от вже котрий рік служить.
В якийсь момент Артем Чапай запитується, як взагалі можна писати про війну і себе в ній, бо громаддя писаних слів розчиняє реальність і вихолощує трагедію. Єдине виправдання, на його думку, такі книжки потрібні для історії. Думаю, ця книжка справді дуже потрібна, бо не спрощує і дає обʼємний портрет людини, яка ніколи не думала, що вдягне форму, але от вже котрий рік служить.
July 4, 2025
“Abstract pacifism is the privilege of those who aren’t faced with an existential choice, and who can allow themselves to theorize. Being a pacifist in a time of peace is like being a vegan when you don’t eat. In practice, you don’t write a petition against incoming bombs and cruise missiles …. You spend decades constructing theoretical views and wrapping yourself in them. And then, the practicality of history arrives and blows it all away.”
Memoirs written in wartime are hardly ever as “academic” as the ones that tend to follow in the decades after the shooting stops. This one is no exception. To the author, the immediacy of the war blocks nearly all consideration of what comes after. Forced to inhabit the here and now, from crisis to crisis, followed by preparing mentally and physically for the next, the raw reality of defending against a brutal invasion while separated from family leaves the author’s views on the war and his place in it in a constantly fluid state. This is the first three chapters of a memoir unfinished, where the story is still unfolding. For now, it covers the day-to-day emotional and intellectual experience of a nation at war in the most existential sense, where social inequality becomes more apparent than ever, and where the “truth” of our commitment to international law is laid bare and put to the test.
The post-war rules based order established at the cost of some sixty million lives is tethered to the lofty idea that nations and peoples bear the right to self-determination free from outside imperial influence. Never since the Second World War has this right been so at risk as now, where global empires and their proxies jostle for territory and influence at enormous cost and in blatant violation of international law. Some of us in the US may think of Ukraine as a remote conflict, but its consequences for the global order will be permanent and irreversible. We and others have contributed to this order’s degradation for decades, acting unilaterally and often without regard to the condemnation of nearly every nation on Earth. Russia’s Putin has taken advantage of this, and rest assured that where continued violations of international law are consistently met with tepid, toothless responses, other states with imperial designs are tracking closely.
Looking forward to reading the rest of the author’s story one day.
Memoirs written in wartime are hardly ever as “academic” as the ones that tend to follow in the decades after the shooting stops. This one is no exception. To the author, the immediacy of the war blocks nearly all consideration of what comes after. Forced to inhabit the here and now, from crisis to crisis, followed by preparing mentally and physically for the next, the raw reality of defending against a brutal invasion while separated from family leaves the author’s views on the war and his place in it in a constantly fluid state. This is the first three chapters of a memoir unfinished, where the story is still unfolding. For now, it covers the day-to-day emotional and intellectual experience of a nation at war in the most existential sense, where social inequality becomes more apparent than ever, and where the “truth” of our commitment to international law is laid bare and put to the test.
The post-war rules based order established at the cost of some sixty million lives is tethered to the lofty idea that nations and peoples bear the right to self-determination free from outside imperial influence. Never since the Second World War has this right been so at risk as now, where global empires and their proxies jostle for territory and influence at enormous cost and in blatant violation of international law. Some of us in the US may think of Ukraine as a remote conflict, but its consequences for the global order will be permanent and irreversible. We and others have contributed to this order’s degradation for decades, acting unilaterally and often without regard to the condemnation of nearly every nation on Earth. Russia’s Putin has taken advantage of this, and rest assured that where continued violations of international law are consistently met with tepid, toothless responses, other states with imperial designs are tracking closely.
Looking forward to reading the rest of the author’s story one day.
Displaying 1 - 30 of 67 reviews