What do you think?
Rate this book
Облога: Повісті. Оповідання (Неканонічний канон)
«І на мить не хотів би повернутися у своє дитинство» — часто казав Григір Тютюнник про своє життя. Однак повертався туди знову й знову, складаючи у своїх творах пазл з (авто)біографій маленьких персонажів, на долю яких випали тяжкі випробування: війна, радянський тоталітаризм, злидні, насильство…
Повісті, новели й оповідання Григора Тютюнника зосереджені на розкритті внутрішнього світу людини — дитини, юнака, молодої жінки — з усіма переживаннями й трагічними фаталістичними нотками. Цей світ такий крихкий і вразливий на тлі невблаганно жорстокого виру воєнного та післявоєнного життя, а біль, який несуть у своїх серцях юні персонажі, залишається з читаче
Повісті, новели й оповідання Григора Тютюнника зосереджені на розкритті внутрішнього світу людини — дитини, юнака, молодої жінки — з усіма переживаннями й трагічними фаталістичними нотками. Цей світ такий крихкий і вразливий на тлі невблаганно жорстокого виру воєнного та післявоєнного життя, а біль, який несуть у своїх серцях юні персонажі, залишається з читаче
326 pages, Kindle Edition
Published June 25, 2024
11 people are currently reading
151 people want to read
About the author
Григір Тютюнник
30 books24 followersУкраїнський письменник-прозаїк.
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Щилівці на Полтавщині в селянській сім'ї.
1937 року батька майбутнього письменника заарештували й відправили на заслання, де він і загинув (пізніше був реабілітований).
Малого Григора забрали до себе родичі на Донбас.
Під чаї війни, рятуючись від голоду, хлопець повернувся до матері на Полтавщину.
У повоєнні роки Тютюнник закінчив Зінківське ремісниче училище, працював у Харкові робітником на заводі.
Захворівши, повернувся до рідної Іллівки.
За «втечу»» із заводу (мусив відпрацювати три роки) був засуджений і чотири місяці відбув у колонії.
Звільнившись, виїхав на Донбас, працював на різних роботах. Звідти був призваний до війська, служив на флоті на Далекому Сході.
Тоді ж почав писати літературні твори.
Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.
1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тютюнника, воно було написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою.
Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі.
1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській! письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав'язь»’. Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки в галузі дитячої літератури.
Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя самогубством.
За свою творчість письменник 1981 року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Щилівці на Полтавщині в селянській сім'ї.
1937 року батька майбутнього письменника заарештували й відправили на заслання, де він і загинув (пізніше був реабілітований).
Малого Григора забрали до себе родичі на Донбас.
Під чаї війни, рятуючись від голоду, хлопець повернувся до матері на Полтавщину.
У повоєнні роки Тютюнник закінчив Зінківське ремісниче училище, працював у Харкові робітником на заводі.
Захворівши, повернувся до рідної Іллівки.
За «втечу»» із заводу (мусив відпрацювати три роки) був засуджений і чотири місяці відбув у колонії.
Звільнившись, виїхав на Донбас, працював на різних роботах. Звідти був призваний до війська, служив на флоті на Далекому Сході.
Тоді ж почав писати літературні твори.
Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.
1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тютюнника, воно було написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою.
Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі.
1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській! письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав'язь»’. Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки в галузі дитячої літератури.
Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя самогубством.
За свою творчість письменник 1981 року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
September 1, 2024
Прочитала (а подекуди перечитала) оповідання Тютюнника з великою радістю. Останній текст мав би бути першим: це автобіографія, яка пояснює природу цього автора, звідки виростає цей Едипів косплекс (захоплення батьком і обережного й відчуженого ставлення до матері). Звісно, було б вульгарно ототожнювати автора з його героями, але у кожному щось від Тютюнника знаходиш (передовсім тому, що хочеш знайти, щоби собі щось пояснити).
Тютюнник належить до авторів повоєнного покоління, тому дозволяє нам уявити, якою, зокрема, буде література, коли ці діти, які ходять із уроків в укриття, виростуть, яким буде суспільство, про що говоритимуть. Але це буде колись, до нього ще треба дожити, необхідна дистанція сприйняття і осмислення війни.
Тютюнник пише про дітей і молодих людей, його герої — це хор травмованого покоління. Цікаво, що попри те, що це твори про дітей, вони не для дітей (принагідно зауважу, що «Климка» я так і не зважилася перечитувати, ще не достатньо, мабуть, виросла, щоб знову повертувати у цей текст-дитячу травму).
Ще одне узагальнення — у тексті багато любові, яку герої й героїні не відчувають, любові недоданої, непроговореної, неотриманої, любові з образою, любові утаєної.
Якщо спрощувати, то: «В сутінки» — про хлопчика, який так і не зміг пробачити матері, що зрадила батьку-військовому.
«Оддавали Катрю» — про весілля Катрі, на якому не було щасливих людей. (Гарно почитати, а потім послухати подкаст «Палітурка», у якому Саша Михед аналізує цей текст) «Син приїхав» — про конфлікт міста-села. «Сито, сито…» — про надію, яка жевріє до кінця. «Три зозулі з поклоном» — текст, який я читала увосьме, але лиш зараз зрозуміла, що він насправді про потребу памʼятати.
Найбільше мене здивувала повість «День мій суботній», бо я ніколи не думала про Тютюнника як про творця «київського тексту». А тут — один день із життя персонажа, який приїжджає із села у місто, але бачить його недоліки, розуміє, що тут працюють інакші правила міжлюдської взаємодії. Чи залишиться він у місті? Навряд. Бо бачить перспективи й поза його межами. Хоча Києвом він, безумовно, захоплюється. Це був неймовірно цікавий читацький досвід!
Тютюнник належить до авторів повоєнного покоління, тому дозволяє нам уявити, якою, зокрема, буде література, коли ці діти, які ходять із уроків в укриття, виростуть, яким буде суспільство, про що говоритимуть. Але це буде колись, до нього ще треба дожити, необхідна дистанція сприйняття і осмислення війни.
Тютюнник пише про дітей і молодих людей, його герої — це хор травмованого покоління. Цікаво, що попри те, що це твори про дітей, вони не для дітей (принагідно зауважу, що «Климка» я так і не зважилася перечитувати, ще не достатньо, мабуть, виросла, щоб знову повертувати у цей текст-дитячу травму).
Ще одне узагальнення — у тексті багато любові, яку герої й героїні не відчувають, любові недоданої, непроговореної, неотриманої, любові з образою, любові утаєної.
Якщо спрощувати, то: «В сутінки» — про хлопчика, який так і не зміг пробачити матері, що зрадила батьку-військовому.
«Оддавали Катрю» — про весілля Катрі, на якому не було щасливих людей. (Гарно почитати, а потім послухати подкаст «Палітурка», у якому Саша Михед аналізує цей текст) «Син приїхав» — про конфлікт міста-села. «Сито, сито…» — про надію, яка жевріє до кінця. «Три зозулі з поклоном» — текст, який я читала увосьме, але лиш зараз зрозуміла, що він насправді про потребу памʼятати.
Найбільше мене здивувала повість «День мій суботній», бо я ніколи не думала про Тютюнника як про творця «київського тексту». А тут — один день із життя персонажа, який приїжджає із села у місто, але бачить його недоліки, розуміє, що тут працюють інакші правила міжлюдської взаємодії. Чи залишиться він у місті? Навряд. Бо бачить перспективи й поза його межами. Хоча Києвом він, безумовно, захоплюється. Це був неймовірно цікавий читацький досвід!
December 25, 2025
Як він пише! Хочеться кожне десяте слово запам'ятовувати і повертати у вжиток.
Але читати тексти про воєнне дитинство і світ навколо безпосередньо під час чергової війни - це ще той досвід...
Але читати тексти про воєнне дитинство і світ навколо безпосередньо під час чергової війни - це ще той досвід...
Read
February 22, 2025Без оцінки.
Григір Тютюник добре пише, але читати про війну так як це описує він - я зараз не можу. Тому закинув книгу. Можливо, колись повернусь.
Григір Тютюник добре пише, але читати про війну так як це описує він - я зараз не можу. Тому закинув книгу. Можливо, колись повернусь.
February 28, 2025
«Ні, не свої жалі дитинства, не свій голод, не свого без вини винного батька хотів я згадати, а жаль всього мого покоління і багатьох без вини винуватих батьків.»
Read
August 8, 2024Григоря Тютюнника люблю, дуже. Для мене він є прикладом як навіть з російського оточення-бур'яна проростає колосок, що засіває ціле поле.
April 16, 2025
"Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися."
Читати це було, звісно, що вивертати обережно згорнуті страхи й відчай, про які стараєшся не сильно думати, аби не поїхати дахом. Хотіла би я, аби вся ця добірка в емоційному плані пройшла повз, але часи для цього не такі.
* "День мій суботній" став справжнім відкриттям, відправив мене трохи до Джойса чи Вулф, чи Каннінгема. З розряду хіханьки-хаханьки, але якщо вдуматись, то взагалі не смішно. Інший сорт виживання порівняно із воєнними оповіданнями, але все одно про виживання.
Читати це було, звісно, що вивертати обережно згорнуті страхи й відчай, про які стараєшся не сильно думати, аби не поїхати дахом. Хотіла би я, аби вся ця добірка в емоційному плані пройшла повз, але часи для цього не такі.
* "День мій суботній" став справжнім відкриттям, відправив мене трохи до Джойса чи Вулф, чи Каннінгема. З розряду хіханьки-хаханьки, але якщо вдуматись, то взагалі не смішно. Інший сорт виживання порівняно із воєнними оповіданнями, але все одно про виживання.
February 16, 2025
Дуже щемкі твори про невеселі пригоди осиротілих дітей у війну, і про те, як молоді люди намагаються жити по нових звичаях уже в післявоєнні роки. Григір Тютюнник писав дуже лаконічно і досить просто, проте навіть коротенькі його оповідання дуже емоційно насичені і показують нам об'ємних персонажів. Окремо мене порадувала мова: приємно час від часу зустрічати характерні полтавські слівця. Це 10/10, але будьте готові посумувати, читаючи цю книгу
February 23, 2025
Дуже сподобалося. Тільки дуже сумно і боляче за Україну та людей, які хочуть жити життя, але вічно якась мразота не дає. Багато паралелей провів. Дуже актуальна наразі література.
February 4, 2025
Лаконічно, проникливо, щиро і чесно.
Про війну, голод і повоєнний час читається як завжди знайомо, від того й важко.
Але найбільше сподобалася повість «День мій суботній» (до речі, читаючи, згадалося «Місто» Підмогильного).
Тільки почитайте, як Тютюнник пише в ній про Київ:
“...Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церкві жовтогаряче засяяли, а латка води в Дніпрі, яку мені видно з вікна крізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою — то впала на неї тінь од круч. Цієї пори я люблю сидіти на пагорбі за нашим будинком, звідки видно, як сонце ховається поміж кручі, як тихою старою вулицею внизу снують маленькі люди і сонце обсіває їх жовтим прощальним пилком... Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червоне і таке врочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою.”
Про війну, голод і повоєнний час читається як завжди знайомо, від того й важко.
Але найбільше сподобалася повість «День мій суботній» (до речі, читаючи, згадалося «Місто» Підмогильного).
Тільки почитайте, як Тютюнник пише в ній про Київ:
“...Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церкві жовтогаряче засяяли, а латка води в Дніпрі, яку мені видно з вікна крізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою — то впала на неї тінь од круч. Цієї пори я люблю сидіти на пагорбі за нашим будинком, звідки видно, як сонце ховається поміж кручі, як тихою старою вулицею внизу снують маленькі люди і сонце обсіває їх жовтим прощальним пилком... Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червоне і таке врочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою.”
May 31, 2025
Прочиталась за мить. Наче темна діра всередині стала глибшою.
Особливо додають картинці обʼєму описи запахів. Я не всі з них можу й уявити, але занурення все одно відчувала.
Наскрізна тема втрати, нестачі батьківської фігури.
‘Сито, сито’ - маленьке відкриття, бо я читала це оповідання колись ще в дитинстві, іноді згадувала, але не памʼятала, що це було і хто автор.
Особливо додають картинці обʼєму описи запахів. Я не всі з них можу й уявити, але занурення все одно відчувала.
Наскрізна тема втрати, нестачі батьківської фігури.
‘Сито, сито’ - маленьке відкриття, бо я читала це оповідання колись ще в дитинстві, іноді згадувала, але не памʼятала, що це було і хто автор.
December 20, 2025
Однозначно продовжу серію "Неканонічний канон". Вважаю, українських авторів не просто варто знати, а ми саме маємо.
У Тютюнника мова багата на файну полтавську говірку, гарні та не нудні описи природи. А через непростий особистий шлях герої прописані тонко, зі знанням психології. Деякі моменти - автобіографічні, і тут я вдячна видавництву за ключ до розуміння тексту на початку книги. Спойлерів в ньому немає, тому можна сміливо читати.
Тож, раджу.
У Тютюнника мова багата на файну полтавську говірку, гарні та не нудні описи природи. А через непростий особистий шлях герої прописані тонко, зі знанням психології. Деякі моменти - автобіографічні, і тут я вдячна видавництву за ключ до розуміння тексту на початку книги. Спойлерів в ньому немає, тому можна сміливо читати.
Тож, раджу.
Displaying 1 - 11 of 11 reviews