Майже два роки війни після повномасштабного вторгнення позбавили мене значної частини тієї чутливості, яку я завжди вважав чи не головною особливістю моєї особистості. Воно і не дивно. Після того, як ти сидиш в земляній норі, а високо у небі дзижчать дрони, коригуючи по тобі вогонь ворожих мінометів, як чуєш жаский тріск дерев, котрі ламаються під вагою танка, а трохи перегодом і розриви снарядів поруч, коли перевіряєш пульс того, з ким прийшов в цю посадку лише три години тому – а пульса в нього немає і ніколи більше не буде, коли заливаєш своєю кров'ю одяг і взуття тих, з ким ховаєшся від зливи уламків в окопі, коли після лікарні повертаєшся до свого подрозділу, а там з роти залишилося в такому-сякому строю лише двадцять п'ять людей, але ні того хлопця, з ким ти обговорював книги Террі Пратчетта, ні того, кого пригощав сушами (першими у його житті) – вже немає і ніколи не буде теж, коли світ настільки дав йобу, що для розмов про нього не залишилося цензурних слів – місця колишній чутливості вже немає і бути не може.
Хто ж знав, що Григір Тютюнник своїми оповіданнями та повістями зі збірки "Три зозулі з поклоном" розколупає у моєму серці цей струп аж так, що на останніх словах одноіменного із назвою книги оповідання мені горлом піде любов, упереміш з кров'ю та слізьми. Ні, я не думаю, що Григір Тютюнник або Василь Стефаник зможуть повернути до життя того мене, який вже ніколи не стане таким, як був раніше, але подарувати відчуття глибини, гостроти, тонкоти життя – може. І дарує. І в кожному з оповідань та повістей цієї збірки він робить це по-своєму, але обов'язково вражаюче щемко та діткливо.
"З любові й муки народжується письменник: Іншого шляху у нього нема."
Очевидно, що деякі з творів ґрунтуються на власному досвіді дитинства автора під час війни, як повість "Облога", де хлопчик тримається позаду лінії фронту, котра поступово посувається на захід, зустрічає людей, які його жаліють, годують, миють – і цивільних, і військових, спостерігає за всеможливими проявами людських доль – і в епіцентрі життя, і напередодні смерті.
Жіночі персонажі у Григора Тютюнника несуть у собі якусь особливо шпарку чуттєвість, приваблюють і бентежать. Хтозна, чи мав автор для них якість реальні прототипи, але чомусь здається, що він, принаймні, дуже добре їх відчував. І, мабуть, любив. Можливо цей досвід був набутий у час його післявоєнної юности, коли чоловіків страшенно бракувало і хлопчаки відчували особливу увагу жінок, як про це згадує Олександр Михед у відповідному випуску подкасту "Станція 451".
У повісті "В день суботній" окремим яскравим персонажем є Київ: Андріївська церква, подільські кручі, клаптик Дніпра, який видно з вікна квартирки, де мешкає головний герой – педагог і історик, який мріє жити і вчителювати в селі. У селі, яке поступово занепадає і розчиняється під тиском радянської реальності.
Але вершиною всього є, звісно, три сторінки оповідання "Три зозулі з поклоном" – я навіть не пригадую чи можливо ще у когось знайти таку ж годноту в сенсі стилю і емоційности. Там все, що відбувається – все про любов. І те, як літня жінка спостерігає за сином свого коханого чоловіка – він дуже скидається зовні на батька, і те, як передчувала в молодості, коли має прийти від нього листи із заслання, і те, як він відчував цю її любов через тисячі кілометрів і попросив власну дружину допомогти зняти з усіх учасників цей тягар, і те, як попри взаємне відчування одне одного на відстані, любов ходить власними стежками, які ніхто не вгадає, не передбачить. Таке страшенно сумне, але і дивовижно гарне та людяне оповідання.
І чомусь так дивно співпало, що рівно рік тому, я саме сьогодні копав яму під генератор в селі на Донбасі за три кілометра від лінії бойового зіткнення і слухав один із кращих випусків "Перефарбованого Лиса" про любов – #42. Три зозулі з поклоном.