What do you think?
Rate this book
Рядки з тіні
Вибране: художня проза, спогади
На сторінках цієї книжки вмістилися не лише вибрані оповідання, а й незакінчена повість «Недокурок», досі ніде не видавана, у якій письменниця встигла створити оригінальний психологічний портрет головного героя, хоч і не встигла закінчити його історію. Проте не менш важливу частину книжки становить майже втрачена «Автобіографія» Олени Пчілки— текст, зібраний воєдино з уривків рукописів, машинописів та стародруків, репресованих незадовго по смерті письменниці й розпорошених по темних кутках архівних полиць. Настав час пролити на нього світло.
- GenresShort Stories
416 pages, Hardcover
Published January 1, 2024
3 people are currently reading
44 people want to read
About the author
Олена Пчілка
24 books5 followersОлена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в заміжжі Косач) — українська письменниця, драматург, публіцистика, громадська і культурна діячка, перекладачка, фольклористка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова.
Народилася 30 червня (17 червня за ст. стилем) 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».
Влітку 1868 року разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський), де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів.
Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок».
Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки.
Файл:Олена Пчілка (Косач-Драгоманова). 1910-ті.jpg
Олена Пчілка. 1910-ті.
У 1890-х роках жила в Києві, у 1906–1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908–1914), «Газету Гадяцького земства» (1917–1919). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу.
У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року.
Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком і донькою.
Народилася 30 червня (17 червня за ст. стилем) 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».
Влітку 1868 року разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський), де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів.
Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок».
Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки.
Файл:Олена Пчілка (Косач-Драгоманова). 1910-ті.jpg
Олена Пчілка. 1910-ті.
У 1890-х роках жила в Києві, у 1906–1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908–1914), «Газету Гадяцького земства» (1917–1919). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу.
У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року.
Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком і донькою.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 9 of 9 reviews
January 15, 2025
Найбільше враження справила на мене Автобіографія. 2025 рік оголошую для себе роком Косачів-Драгоманових!
Read
November 21, 2024Як же Пчілка пише… Просто смакота. А як їй вдаються персонажі, яких хочеться стукнути чимось важкеньким. Тут стільки контенту для костюмованих фільмів-серіалів. Ех.
Правда, персонажі не пройшли б теперішній тікток-чек. Бо хтось в Петербурзі вчився, хтось росіян читає. Та й сама Пчілка його б не пройшла зі згадками російських авторів в автобіографії. Але треба памʼятати, що найважливіше — це контексти)
Правда, персонажі не пройшли б теперішній тікток-чек. Бо хтось в Петербурзі вчився, хтось росіян читає. Та й сама Пчілка його б не пройшла зі згадками російських авторів в автобіографії. Але треба памʼятати, що найважливіше — це контексти)
January 11, 2025
Взяла цю збірку тому що хотіла прочитати інші оповідання, які не ввійшли до збірки Віхоли, але настільки мене вразила автобіографія! Просто люкс, читати всім.
January 25, 2026
Олена Пчілка для мене після прочитання «Вибраного» перестала бути просто «класикинею з програми». Це дуже вимоглива авторка - до себе, до читача і до самої ідеї морального вибору. Цю книжку неможливо читати пасивно: вона постійно змушує займати позицію. Оскільки інші твори я читала раніше - то детальніше зупинюся не Недокуркові і Автобіографії.
Найгостріше в художніх текстах для мене прозвучав «Недокурок». Це оповідання про зраду, але не в романтизованому сенсі. Тут немає “так сталося”, “людська слабкість”, “усі помиляються”. Пчілка принципово не дає жодних красивих слів, які могли б зменшити масштаб вчинку. Навпаки - вона показує, як щось дрібне, випадкове, майже нікчемне (той самий недокурок) може перекреслити велике і серйозне. Мене в цьому тексті найбільше вразила не сама зрада, а тон повної нетерпимості до самообману. Це не історія про каяття - це історія про те, що не все підлягає “виправленню”, якщо ти сам знецінив те, що мав.
Після такого тексту «Автобіографія» читається вже не як додаток, а як ключ. Саме вона дуже чітко показує, звідки в Пчілки ця безкомпромісність. Мені сподобалося, що це не емоційна сповідь і не розповідь “про пережите”. Це радше уважне, майже холодне простеження того, як формується світогляд.
Особливо сильно відгукнулися фрагменти про дитинство і мову. Там дуже точно схоплено момент, коли ще маленька людина починає відчувати: своє - ніби незручне. Ніхто прямо не забороняє, не карає, не примушує. Але через чемність, “делікатність”, бажання не виділятися тебе поступово привчають відсувати власне на другий план. Мене вразило, як чітко Пчілка це усвідомлює і фіксує: з внутрішнім спротивом. Саме тут видно, що її подальша позиція - не результат пізнішого прозріння, а наслідок раннього досвіду.
В “Автобіографії” взагалі багато стриманості. Вона майже не впускає читача в приватні емоції, не намагається бути “ближчою” чи “теплішою”. І спочатку це навіть трохи дратує. Але згодом стає зрозуміло: ця дистанція - теж частина її світогляду. Вона пише так, ніби постійно тримає внутрішню планку: не розслаблятися, не дозволяти собі легковажності, навіть у розповіді про власне життя.
І саме тому художні тексти, зокрема «Недокурок», виглядають такими жорсткими. Світогляд Пчілки - це не емоція і не настрій. Це результат довгої внутрішньої роботи, звички не виправдовувати себе “обставинами” і не приймати дрібні компроміси як норму. Вона дуже добре бачить, як із цих компромісів виростають великі поразки - в особистому житті, у моралі, в культурі.
У підсумку «Вибране» для мене - це книжка про межі. Про те, що не все можна “пробачити” без самозради. Про те, що слабкість, прикрита красивими словами, залишається слабкістю. І про те, що світогляд формується не з гучних жестів, а з дрібних щоденних рішень - говорити чи мовчати, поступитися чи ні, назвати речі своїми іменами або сховатися за чемністю.
Найгостріше в художніх текстах для мене прозвучав «Недокурок». Це оповідання про зраду, але не в романтизованому сенсі. Тут немає “так сталося”, “людська слабкість”, “усі помиляються”. Пчілка принципово не дає жодних красивих слів, які могли б зменшити масштаб вчинку. Навпаки - вона показує, як щось дрібне, випадкове, майже нікчемне (той самий недокурок) може перекреслити велике і серйозне. Мене в цьому тексті найбільше вразила не сама зрада, а тон повної нетерпимості до самообману. Це не історія про каяття - це історія про те, що не все підлягає “виправленню”, якщо ти сам знецінив те, що мав.
Після такого тексту «Автобіографія» читається вже не як додаток, а як ключ. Саме вона дуже чітко показує, звідки в Пчілки ця безкомпромісність. Мені сподобалося, що це не емоційна сповідь і не розповідь “про пережите”. Це радше уважне, майже холодне простеження того, як формується світогляд.
Особливо сильно відгукнулися фрагменти про дитинство і мову. Там дуже точно схоплено момент, коли ще маленька людина починає відчувати: своє - ніби незручне. Ніхто прямо не забороняє, не карає, не примушує. Але через чемність, “делікатність”, бажання не виділятися тебе поступово привчають відсувати власне на другий план. Мене вразило, як чітко Пчілка це усвідомлює і фіксує: з внутрішнім спротивом. Саме тут видно, що її подальша позиція - не результат пізнішого прозріння, а наслідок раннього досвіду.
В “Автобіографії” взагалі багато стриманості. Вона майже не впускає читача в приватні емоції, не намагається бути “ближчою” чи “теплішою”. І спочатку це навіть трохи дратує. Але згодом стає зрозуміло: ця дистанція - теж частина її світогляду. Вона пише так, ніби постійно тримає внутрішню планку: не розслаблятися, не дозволяти собі легковажності, навіть у розповіді про власне життя.
І саме тому художні тексти, зокрема «Недокурок», виглядають такими жорсткими. Світогляд Пчілки - це не емоція і не настрій. Це результат довгої внутрішньої роботи, звички не виправдовувати себе “обставинами” і не приймати дрібні компроміси як норму. Вона дуже добре бачить, як із цих компромісів виростають великі поразки - в особистому житті, у моралі, в культурі.
У підсумку «Вибране» для мене - це книжка про межі. Про те, що не все можна “пробачити” без самозради. Про те, що слабкість, прикрита красивими словами, залишається слабкістю. І про те, що світогляд формується не з гучних жестів, а з дрібних щоденних рішень - говорити чи мовчати, поступитися чи ні, назвати речі своїми іменами або сховатися за чемністю.
July 16, 2025
Вступ — то моментальний продаж книги: знищена і «відреставрована» Автобіографія, рідкісна доросла проза Ольги Дрогоманової-Косач. І, хоча загалом в книзі 4 оповідання, найціннішою була для мене Автобіографія, а «Товаришки» займають лише 35% книги, нижче саме про них.
Товаришки.
Вічний конфлікт (де має місце краплина заздрості та батьківський егоїзм). Старше покоління (товаришок), якому вже не до науки, і молоде покоління, спрагле до всього нового. А які інтелектуальні розмови у молоді! Ці тексти — насолода очам. Події відбуваються у 1860 під Полтавою. Дві товаришки (не рахуючи Костя) вирушають у далеку путь до Цюріха на навчання. «Далі, далі земля міняє обличчя, вабить очі дивнішими дивами культури, дивнішою красою!»
На навчанні у Цюріху в головної героїні Люби починає проявлятися романтична сторона, тим більше є з кого обирати: тихий розумник Корнієвич зі Слобожанщини, щедрий гуморист Кузьменко з Полтавщини та інтелектуальний друг дитинства Кость. Але не забуваймо і про величезну конкуренцію серед розумних дівчат, що навчаються медицині в Цюріху, нагадаю, в середині 19 століття.
Далі можна не читати. Це те цінне, що я зберегла для себе.
Цікавинки:
- Перефразований Сократ в устах молодої жінки: «чим більше я читаю останнім часом, тим більше бачу, як мало я знаю!…»
- Праці Дарвіна («Той же чоловік… нехай знає, що він таке єсть, яке його місце в ряду всього живущого!»)
- «Фізіологія щоденного життя» Люїса («Що може бути інтересніше: пізнавать життя самого нашого життя!…»)
- Книга Карла Фогтова
- Книги Гартвіга («сильному змисленнику трудно повздержуватись, щоб не виявить замітно своєї провідної думки, від котрої походять і самі його фактичні пошукування»)
- Гоголь («зачитуючись ним у своєму садку під тінистою грушею»)
- «Еней був парубок моторний»
- «Тарасова ніч» Шевченко («той письмовець простий селянин і за своє писання засланий кудись далеко»)
- повість Слєпцова («дуже гарно пише»)
- «Він так, як Гейне; хоче з сотню симпатій перемінить!»
- «Меланка так плакала, як Люба читала їй «Катерину»!»
Гуглити теж потрібно було, наприклад: «накинула на себе чорненьку тальмочку, наділа сірого брилика з скромним пірцем»; «вода там далеко в берегах стояла, як свічадо»; «свіжіша брюнетка в перкалевому одінні».
Дуже мені сподобалось, як авторка вимальовує зовнішність та характер персонажів, як помічає «сердечну теплоту», «холодний блиск очей», «погордливо спокійний усміх гарних вуст», «свіжа гучність голосу з металічною нотою».
Моменти, що вразили:
(1)
«В університет їду! Тут не пускають — поїдемо за границю! Як приїдемо назад, то заграничним докторкам ще більше будуть кланятись!» Так їм!
А далі «А ми з вами зостаємся! – щиро промовляла Віра, держучись у парі з Петром Степановичем, котрий охоче повів розмову далі, але виводячи на перший план просто зоставання, а не слова «ми з вами»…» ггггг
(2)
Приємно авторка звертається до читачок з поясненнями, дуже органічно: «Коли ж і де діється та дія, що почалась оце? — спитаєте мене, мої любі читальниці.»
(3)
Зустріч Олени Пчілки з адвокатом Бучинським у Відні описана також в «Товаришках». Тільки зустрілася з ним головна героїня Люба. «Бучинський був віденський студент, родом з Галичини, русин […] вигляд був далеко елегантніший, ніж російських студентів […] — в усьому тому видно було європейця […] Люба приглядалась до того добродушного обличчя, до того простого щирого погляду сірих очей. Найпаче ж та мова! Люба просто заслухувалась її!»
«Говорить з ним по-російськи таки аж соромно якось!»
(4)
Про зросійщення (нагадаю, тут 1860 рр):
«- Ми з Корнієвичем якраз на рубежі гетьманської Полтавщини і Слободської України: я з полтавського боку, а він з харківського. Ну, що, Корнієвичу, як там? Швидко вже перекацапиться ваша Слободська Україна? Га?»
(5)
«- Що з тої Європи! По-моєму, краще буть грубішою людиною, ніж полірованим поліном!» – Олена Пчілка найсміливіші свої думки вкладає в уста гумориста та відносно простого хлопця Кузьменка.
(6)
«Жінка бере право ступити ногою на кафедру!»… «наша жінка, може, здолає не тільки слухати, але й проказувати з кафедри слово науки!»… «коли у […] вистачило енергії, заходу, ерудиції, щоб виступити прилюдно з науковим відчитом, то се єсть і особиста заслуга…»
(7)
Дзвінк��, черва, вино, жир
(8)
«Статечний, здається, чоловік трапився, хоч принаймні не німець, не пройдисвіт який!»
(9)
«Будемо вкупі працювати, вкупі любити все те, що ти любиш! Жити вкупі!»
Товаришки.
Вічний конфлікт (де має місце краплина заздрості та батьківський егоїзм). Старше покоління (товаришок), якому вже не до науки, і молоде покоління, спрагле до всього нового. А які інтелектуальні розмови у молоді! Ці тексти — насолода очам. Події відбуваються у 1860 під Полтавою. Дві товаришки (не рахуючи Костя) вирушають у далеку путь до Цюріха на навчання. «Далі, далі земля міняє обличчя, вабить очі дивнішими дивами культури, дивнішою красою!»
На навчанні у Цюріху в головної героїні Люби починає проявлятися романтична сторона, тим більше є з кого обирати: тихий розумник Корнієвич зі Слобожанщини, щедрий гуморист Кузьменко з Полтавщини та інтелектуальний друг дитинства Кость. Але не забуваймо і про величезну конкуренцію серед розумних дівчат, що навчаються медицині в Цюріху, нагадаю, в середині 19 століття.
Далі можна не читати. Це те цінне, що я зберегла для себе.
Цікавинки:
- Перефразований Сократ в устах молодої жінки: «чим більше я читаю останнім часом, тим більше бачу, як мало я знаю!…»
- Праці Дарвіна («Той же чоловік… нехай знає, що він таке єсть, яке його місце в ряду всього живущого!»)
- «Фізіологія щоденного життя» Люїса («Що може бути інтересніше: пізнавать життя самого нашого життя!…»)
- Книга Карла Фогтова
- Книги Гартвіга («сильному змисленнику трудно повздержуватись, щоб не виявить замітно своєї провідної думки, від котрої походять і самі його фактичні пошукування»)
- Гоголь («зачитуючись ним у своєму садку під тінистою грушею»)
- «Еней був парубок моторний»
- «Тарасова ніч» Шевченко («той письмовець простий селянин і за своє писання засланий кудись далеко»)
- повість Слєпцова («дуже гарно пише»)
- «Він так, як Гейне; хоче з сотню симпатій перемінить!»
- «Меланка так плакала, як Люба читала їй «Катерину»!»
Гуглити теж потрібно було, наприклад: «накинула на себе чорненьку тальмочку, наділа сірого брилика з скромним пірцем»; «вода там далеко в берегах стояла, як свічадо»; «свіжіша брюнетка в перкалевому одінні».
Дуже мені сподобалось, як авторка вимальовує зовнішність та характер персонажів, як помічає «сердечну теплоту», «холодний блиск очей», «погордливо спокійний усміх гарних вуст», «свіжа гучність голосу з металічною нотою».
Моменти, що вразили:
(1)
«В університет їду! Тут не пускають — поїдемо за границю! Як приїдемо назад, то заграничним докторкам ще більше будуть кланятись!» Так їм!
А далі «А ми з вами зостаємся! – щиро промовляла Віра, держучись у парі з Петром Степановичем, котрий охоче повів розмову далі, але виводячи на перший план просто зоставання, а не слова «ми з вами»…» ггггг
(2)
Приємно авторка звертається до читачок з поясненнями, дуже органічно: «Коли ж і де діється та дія, що почалась оце? — спитаєте мене, мої любі читальниці.»
(3)
Зустріч Олени Пчілки з адвокатом Бучинським у Відні описана також в «Товаришках». Тільки зустрілася з ним головна героїня Люба. «Бучинський був віденський студент, родом з Галичини, русин […] вигляд був далеко елегантніший, ніж російських студентів […] — в усьому тому видно було європейця […] Люба приглядалась до того добродушного обличчя, до того простого щирого погляду сірих очей. Найпаче ж та мова! Люба просто заслухувалась її!»
«Говорить з ним по-російськи таки аж соромно якось!»
(4)
Про зросійщення (нагадаю, тут 1860 рр):
«- Ми з Корнієвичем якраз на рубежі гетьманської Полтавщини і Слободської України: я з полтавського боку, а він з харківського. Ну, що, Корнієвичу, як там? Швидко вже перекацапиться ваша Слободська Україна? Га?»
(5)
«- Що з тої Європи! По-моєму, краще буть грубішою людиною, ніж полірованим поліном!» – Олена Пчілка найсміливіші свої думки вкладає в уста гумориста та відносно простого хлопця Кузьменка.
(6)
«Жінка бере право ступити ногою на кафедру!»… «наша жінка, може, здолає не тільки слухати, але й проказувати з кафедри слово науки!»… «коли у […] вистачило енергії, заходу, ерудиції, щоб виступити прилюдно з науковим відчитом, то се єсть і особиста заслуга…»
(7)
Дзвінк��, черва, вино, жир
(8)
«Статечний, здається, чоловік трапився, хоч принаймні не німець, не пройдисвіт який!»
(9)
«Будемо вкупі працювати, вкупі любити все те, що ти любиш! Жити вкупі!»
July 1, 2025
Збірка, над якою дуже заморочилось видавництво, занурює в особистість Олени Пчілки та її твори. Як каже Рагулівна, «Олена Пчілка - база ґрунт основа фундамент українського характеру». Це так, її бунтарський характер і опір будь-яким утискам захоплює. «Товаришки» і Автобіографія розкривають історію розвитку українського націоналізму і
фемінізму в кінці 19го сторіччя з нового боку і нагадують, як ці два поняття повʼязані.
фемінізму в кінці 19го сторіччя з нового боку і нагадують, як ці два поняття повʼязані.
May 18, 2025
Скільки спільного між нами і прекрасними письменниками, громадськими й культурними діячами, що жили, скажімо, у 19-му столітті?
Не величезна за людськими мірками часова відстань робить їх від нас далекими, а тільки лиш наше незнання про них. Саме тому я так люблю читати листи, щоденники, біографії та автобіографії. Через них наші далекі стають неймовірно близькими.
Спитайте себе, що ви знаєте про Олену Пчілку. Ви точно знаєте, що вона була великою матір'ю великої нашої письменниці Лесі Українки. Мабуть, знаєте, що вона була сестрою Михайла Драгоманова. Що ще? Вона писала дитячі вірші й оповідання. Якщо читаєте Оксану Забужко або вишиваєте, то, можливо, чули чи знайомі з етнографічною працею “Орнаменти”. Але тільки-но візьміть до рук автобіографію Олени Пчілки, і перед вами постане мала панська сільська дівчинка з Полтавщини - Оля Драгоманова. Вона їсть зелепухи з саду, списує зошити набридливих ломачок (прописів), вдома говорить українською, та з якогось дива вчиться читати за російським букварем, бо українського нема: “А-арбуз”. Та це ж я! - подумала я собі, - тільки через 130 років по тому. Нам суджено було народитися в Україні, але століттями було неможливо чи небезпечно вчитися чи вчити українською, творити нею культуру й науку. Прочитайте цю книгу, щоби побачити, яких перешкод зазнавала українська інтелігенція, щойно намагаючись розправлять крила. Та тут не тільки це. Тут ще й багато теплих родинних стосунків між батьками й дітьми, братами й сестрами.
В повісті “Товаришки'” Олена Пчілка розкриває феміністичну й національну тему. Юні студент(к)и з підросійської та підавстрійської України зустрічаються за кордоном на студіях. Героїня полтавка дивується, як галичани виплекали собі мову культурну й наукову, а полтавці й слобожани лиш в побуті послуговуються українською, в культурній розмові повсякчас перестрибують на російську: “Чому ж би не вживать тих слів? Чому ж конечне казать “просвіщеніє”, але “просвіта”, “впечатлєніє”, а не “враження”? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись”
Оце я вже не коментуватиму, бо підозрою, що цей відгук читатимуть лише ті, кому банальностей про мову повторювати не треба.
Не величезна за людськими мірками часова відстань робить їх від нас далекими, а тільки лиш наше незнання про них. Саме тому я так люблю читати листи, щоденники, біографії та автобіографії. Через них наші далекі стають неймовірно близькими.
Спитайте себе, що ви знаєте про Олену Пчілку. Ви точно знаєте, що вона була великою матір'ю великої нашої письменниці Лесі Українки. Мабуть, знаєте, що вона була сестрою Михайла Драгоманова. Що ще? Вона писала дитячі вірші й оповідання. Якщо читаєте Оксану Забужко або вишиваєте, то, можливо, чули чи знайомі з етнографічною працею “Орнаменти”. Але тільки-но візьміть до рук автобіографію Олени Пчілки, і перед вами постане мала панська сільська дівчинка з Полтавщини - Оля Драгоманова. Вона їсть зелепухи з саду, списує зошити набридливих ломачок (прописів), вдома говорить українською, та з якогось дива вчиться читати за російським букварем, бо українського нема: “А-арбуз”. Та це ж я! - подумала я собі, - тільки через 130 років по тому. Нам суджено було народитися в Україні, але століттями було неможливо чи небезпечно вчитися чи вчити українською, творити нею культуру й науку. Прочитайте цю книгу, щоби побачити, яких перешкод зазнавала українська інтелігенція, щойно намагаючись розправлять крила. Та тут не тільки це. Тут ще й багато теплих родинних стосунків між батьками й дітьми, братами й сестрами.
В повісті “Товаришки'” Олена Пчілка розкриває феміністичну й національну тему. Юні студент(к)и з підросійської та підавстрійської України зустрічаються за кордоном на студіях. Героїня полтавка дивується, як галичани виплекали собі мову культурну й наукову, а полтавці й слобожани лиш в побуті послуговуються українською, в культурній розмові повсякчас перестрибують на російську: “Чому ж би не вживать тих слів? Чому ж конечне казать “просвіщеніє”, але “просвіта”, “впечатлєніє”, а не “враження”? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись”
Оце я вже не коментуватиму, бо підозрою, що цей відгук читатимуть лише ті, кому банальностей про мову повторювати не треба.
June 28, 2025
"Товаришки" — колоритна мова, мальовничі описи, цікавий розвиток персонажів та їх взаємовідносин. Для сучасного читача оповідання, ймовірно, буде здаватись надто повільним та нудним.
"Півтора оселедця" — чудова історія, проте надто затягнута з огляду на анекдотичну ідею твору.
"Чад" — найслабкіше оповідання. Про всіх потрошку, без фокусу на жодній конкретній ідеї.
"Недокурок" — любовна пригода, про долю і здатність людини впоратись з непереможним нещастям. Як цитовано в цій самій книзі, "Es ist eine alte Geschichte, doch bleibt sie immer neu".
Найбільш цікаво, що в "Автобіографії" фольклорної та етнографічної складової більше, ніж в усіх інших творах цієї книги.
"Півтора оселедця" — чудова історія, проте надто затягнута з огляду на анекдотичну ідею твору.
"Чад" — найслабкіше оповідання. Про всіх потрошку, без фокусу на жодній конкретній ідеї.
"Недокурок" — любовна пригода, про долю і здатність людини впоратись з непереможним нещастям. Як цитовано в цій самій книзі, "Es ist eine alte Geschichte, doch bleibt sie immer neu".
Найбільш цікаво, що в "Автобіографії" фольклорної та етнографічної складової більше, ніж в усіх інших творах цієї книги.
December 13, 2024
Неймовірна книга. Творів небагато, але на будь-який випадок.
Displaying 1 - 9 of 9 reviews