Пан. Роман про Євгена Чикаленка

by Степан Процюк

«Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені», — ці слова Євгена Чикаленка стали чи не найцитованішими в час російсько-української війни, спонукаючи громадян до жертовності й водночас засвідчуючи повагу сучасних українців до цієї неординарної постаті в нашій історії.

Хто ж він — цей сподвижник, чия діяльність і через століття відгукується вдячністю в серцях земляків? Про це й розмірковує у своєму новому романі Степан Процюк, прагнучи не лише занурити читачів у багатогранний світ свого героя, а й показати передусім людину — Євгена Чикаленка.

Genres: Nonfiction

304 pages, Hardcover

Published January 1, 2024

About the author

Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України.

Reviews

[Anna-Liliya Kokora]

Серед пафосу і патетики мені дуже бракувало Чикаленка.

[Yuliia]

Чому ви читаєте книги пана Процюка? Цікавий сюжет? Навряд чи. Історична цінність? Ціннішими були б самі щоденники тих людей, про кого пише цей автор. Цікавий стиль? Не знаю, повторів досить багато, чимало «води». Після кожної книги я не в захваті, ще й постійно залишається неприємний осад з приводу того, який же наш український народ нещасливий, як же він сам у цьому винен та як же мало в нас шансів на щасливе майбутнє. Але чомусь повертаюся до творчості цього автора знов і знов. Не можу для себе пояснити цей феномен.

[Nataliya Lavryk]

Книжка не тільки про Чикаленка, а й про цілу добу. У ній багато цікавих фактів і згадок про видатних людей, бо оточення Чикаленка саме таким і було.

Не дуже сподобалася манера письма автора: це і не зовсім роман, і не зовсім нон-фікшн. Часом дратували розлогі авторські роздуми й повторення тієї самої думки.

Але за сукупністю вражень — це цікава й корисна книжка.

[Сіра Кішка]

Цікава книга, легко читалося. Тепер хочеться прочитати щоденник Чикаленка, а також передивитися відео про нього на Історії без міфів.

[Женя]

Всі знають, хто такий Пушкін. А от про Євгена Чикаленка — практично ніхто. Багато хто навіть не чув цього прізвища. Хоча одна з центральних вулиць Києва, яка раніше носила ім’я простігосподипушкіна, тепер перейменована на честь Чикаленка.

До прочитання цієї книжки я знала про нього лише одне: що він був меценатом. І все. Прочитати захотілося після однієї його цитати, яка просто влучила в серце:
«Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені».
І я вирішила дізнатися більше.

Чикаленка тоді називали Паном — він був поміщик. Але людина ця буквально віддавала всі свої гроші на розвиток української мови. Повністю. І зробив для України він набагато більше, ніж ми про нього знаємо.

Він одним із перших почав говорити, що в Україні має бути українська мова — ще в ті часи, коли це взагалі не звучало і не віталося. Його найвідоміший проєкт — це газета «Рада», яку видавали українською мовою. І це було дуже непросто, бо мову постійно забороняли. Уявіть: газета — збиткова, читацької аудиторії майже нема, а він усе одно друкує. Навіть українські селяни, які наче мали б її підтримати, не завжди сприймали «Раду». Бо літературна українська звучала для них «чужою»: одні вважали, що це галицька мова, інші — надто складна. Плюс ще ціна — не кожен міг дозволити собі газету.

Він не тільки видавав газету, він ще й підтримував українських письменників. Шукав таланти, допомагав тим, хто готовий писати українською. Особливо довго й щиро підтримував Володимира Винниченка — платив йому нормальні гроші тільки за те, щоб той не перескочив на російську, а продовжував творити українською. Коротше, класний дядько.

І що ще важливо — Чикаленко хотів друкувати не для еліти, а для простих людей. Його товаришів по ідеї було дуже мало. Це був кінець XIX — початок XX століття, і тоді майже всі освічені українці навчались і жили в Москві чи Петербурзі, спілкувались російською. Пічалька.
А він ішов іншим шляхом. Витрачав усе, що мав. І під кінець життя, коли почалась революція й громадянська війна, змушений був тікати за кордон. Фінансово залишився ні з чим. Жив на підтримку знайомих.

Коротше, книга — цікава. Так, є повтори, є трохи пафосу (як і писали в інших рецензіях), але мені вона зайшла.
Дуже шкода, що ми так мало знаємо і так слабо просуваємо своїх великих українців. Це треба змінювати.

[Marina Shandyba]

Роман охоплює проміжок часу від 1861 року до 1929 року. Це роки життя героя роману Євгена Харлампієвича Чикаленка. Він був меценатом, основною метою його життя було розвивати українську культуру, не дати всьому українському загубитися між культурами імперій, до складу яких входила тодішня Україна. Він заробив свої статки, працюючи на землі.

В романі багато місця займає саме історичне тло, в якому жив і працював Євген Чикаленко. Нам зустрічаються відомі постаті української культури та політики, це Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра та багато інших.

Зображені важливі події в житті тогочасного українства, насамперед, це відкриття пам’ятника Котляревському у Полтаві, це друк газети «Рада», це святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, похорони Миколи Лисенка. Це події, які об’єднували українців, які були розділені в межах двох імперій : Російської та Австро-Угорської. І в цих подіях Євген Чикаленко приймав участь, і був визначним їх рушієм. Також боротьба за українську державність після розпаду Російської імперії.

Також зображуються і особисті переживання головного героя, пов’язані з розлученням з першою дружиною, та життя в громадянському шлюбові з її племінницею.

У 1919 році Чикаленко виїхав з України, і, прожив в еміграції 10 років до своєї смерті у 1929 році.

В цілому, мені роман сподобався, оскільки змальовує не лише важливу постать для України, а і є історичним відображенням тієї доби. Хоча стиль автора був трохи важкуватим для мене, але бажання дізнатися про Євгена Чикаленка мотивувало пробиратися далі.

[Іван Синєпалов]

Майже всю фактологічну інформацію про Чикаленка, яка є в цій книзі, цілком можна прочитати у вікіпедії. Так, тут вона трошки обрамлена історичним контекстом і особистими стосунками Чикаленка з різними нашими діячами, але її все одно не так багато.

Багато тут натомість приписаних Чикаленку думок, припорошених сучасними жартами. І, коли б книга позиціонувалася, як художня, то в цьому не було б проблеми, але вона ж позиціонується як художньо-документальна, а документального там тільки витяги з щоденника Чикаленка.

Багато повторів. Дуже схоже, що це спершу був просто цикл есеїв і нарисів, який сяк-так зліпили в наскрізну історію.

Читається доволі легко, але очікування були значно вищими. Мабуть, краще буде прочитати Спогади і Щоденник самого Чикаленка.

[Olga Kyiv]

Книга читається легко і швидко, не надто захопливо, як очікуєш, але вона дає повну картину формування і боротьби за національну свідомість українців, творення України, літературної української мови. Як складно і майже неймовірно було підтримувати українську літературу, культуру, історію, але були люди, які наче вогники, з власної ініціативи, за власним покликом і бажанням, розвивали і зберігали українську ідентичність.
Саме вони, без визнання і вдячності при житті, закладали фундамент для української держави.
Варто прочитати. Після прочитання шукаєш ще більше інформації про таких людей, як Лисенко, Леонтович, Винниченко, Гринченко і тд.

[Міла]

не можу заперечувати вагомості проробленого і написаного автором, але...
якось штучно, ґлянцево, енциклопедично. Не чіпляє за живе, не викликає емоцій. Постановочні діалоги, пафосні роздуми. Мені забракло оголеного емоційного нерва

[Romchen]

Треба всім читати, щоб додати шматочок пазлу в картину утворення України.