What do you think?
Rate this book
Пси, які приручають людей
Бути підлітками непросто. А бути підлітками в прифронтовому містечку на українському Сході року 2014-го… дуже-дуже непросто, але й цікаво! До одвічних викликів дружби і закоханості, ревнощів і внутрішніх страхів, самовираження і шкільних проблем додаються нові. Прийняти однокласника-переселенця, опанувати домедичну допомогу, пересидіти обстріл у підвалі, побачити смерть, урятувати життя. Відстоювати свою історію і свої цінності.
128 pages, Hardcover
Published January 1, 2021
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
August 14, 2024
Мені дуже подобається, коли автори підліткових книжок на якомусь історичному тлі чи в пригодницькому сюжеті показують не тільки те, як підлітки переживають історичне тло чи як викручуються з пригодницьких халеп, а те, як вони є підлітками. Бо, треба не забувати, бути семикласником - це саме по собі складно, навіть якщо довкола немає обстрілів, підстав для ПТСРу і тривоги за близьких. А коли є - то все це складно на додачу до, а не замість того, як складно просто бути підлітком, який ще не навчився розуміти свої нові емоційні гойдалки, який раптом виріс зі свого тіла, а всі вчорашні друзі теж переживають такі ж неочікувані зміни і раптом стають незнайомцями.
В книжці Олени Максименко дуже добре вдалося це поєднання. Мирослава живе у містечку на Донеччині, яке в 2014 було певний час контрольоване сепаратистами, потім звільнено українськими військовими, але все одно залишається дуже і дуже поблизу лінії зіткнення, так що туди прилітає, час від часу з фатальними наслідками. Зі своїх уже половина десь роз'їхалася по безпечніших місцях, але натомість приїздять переселенці з окупованих територій, як от Мірчин тезко Мирослав з Донецька, який стає її однокласником і сусідом по парті. Це історія про один шкільний рік одного класу, де з когось насміхаються, когось поважають, а ще дуже чутливо скептично реагують на шкільний офіціозний дискурс, у той час як відкривають свої, власні критерії емоційної прив'язаності до своєї малої і великої домівки-батьківщини.
Трохи корисної інформації про засади першої домедичної допомоги і про потребу ставитися до ПТСР як до хвороби, а не слабкості, досить майстерно вплетено в сюжет, так що зовсім не виглядає інфодампом.
Якщо хтось хоче знати про тріґґер-ворнінґи про собак: варто зазначити, що арка, пов'язана з Мирославиними стосунками з собаками (яких вона спершу боїться), дуже зворушлива і зовсім не трагічна.
В книжці Олени Максименко дуже добре вдалося це поєднання. Мирослава живе у містечку на Донеччині, яке в 2014 було певний час контрольоване сепаратистами, потім звільнено українськими військовими, але все одно залишається дуже і дуже поблизу лінії зіткнення, так що туди прилітає, час від часу з фатальними наслідками. Зі своїх уже половина десь роз'їхалася по безпечніших місцях, але натомість приїздять переселенці з окупованих територій, як от Мірчин тезко Мирослав з Донецька, який стає її однокласником і сусідом по парті. Це історія про один шкільний рік одного класу, де з когось насміхаються, когось поважають, а ще дуже чутливо скептично реагують на шкільний офіціозний дискурс, у той час як відкривають свої, власні критерії емоційної прив'язаності до своєї малої і великої домівки-батьківщини.
Трохи корисної інформації про засади першої домедичної допомоги і про потребу ставитися до ПТСР як до хвороби, а не слабкості, досить майстерно вплетено в сюжет, так що зовсім не виглядає інфодампом.
Якщо хтось хоче знати про тріґґер-ворнінґи про собак: варто зазначити, що арка, пов'язана з Мирославиними стосунками з собаками (яких вона спершу боїться), дуже зворушлива і зовсім не трагічна.
Displaying 1 of 1 review