What do you think?
Українець Джонатан і двадцять сім мерців
Гра у «великий американський роман» (кілька поколінь однієї родини на тлі історичних подій) у виконанні українських емігрантів у США. Вони товаришують з останніми індіанцями (і вчать їх української мови), відкривають друкарню етикеток під час сухого закону, стають зірками німого кіно, воюють у Другій світовій (мріючи дійти до Старої Країни) і таке інше. Про все це розповідає українець Джонатан — старий колишній військовий кухар, один з останніх, хто залишився жити в селі Горобці округу Чаттагучі штату Джорджія.
224 pages, Hardcover
Published September 20, 2024
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 77 reviews
March 20, 2025
Після двох місяців президентства Дональда "Простигосподи" Трампа, мені здається, що книгу Віктора Шепелєва "Українець Джонатан і двадцять сім мерців" краще було б прочитати торік, коли вона тільки з'явилася.
Зверніть увагу, як складно стало сприймати З'єднані Штати Америки форпостом та головним експортером демократії, країною непорушних цінностей та міцних інституцій. Потужна і поважна сила на наших очах перетворюється на велетенського голема, яким хаотично кермує зграйка осатанілої магнатерії, фашисти-технократи, антиваксери, адепти теорій змов і просто недалекоглядні дурні. Це змушує дивитися на так званий американський спосіб життя з певною часткою іронії, бо є відчуття, що зусиллями агентів кремлівського гобліна США стають "картковим будиночком", який може завалитися в будь-яку мить, закидавши обсмаленими уламками половину планети.
Крім того, українці змушені відчувати ресентимент у часи, коли начебто друг та союзник починає підігравати нашому вічному ворогу. На цій скорботній ноті я завершую свій скептичний ліричний відступ, адже, попри все сказане вище, книжка мені дуже сподобалася.
Створення такої книги, мабуть, можна назвати цікавим експериментом, адже автор вперше побував у США вже після того, як спробував розповісти історію американця Джонатана Зеленого, предки якого емігрували за океан з Вінниччини ще з першими хвилями еміграції, задовго до Великої Війни в Європі.
Джонатан, він же Йона, живе в селі Горобці, штат Джорджія, де опікується яблуневим садом. Самі ж Горобці заснували кілька сімей емігрантів з України. Йона Зелений постає таким собі хранителем родинної пам'яті, котра сягає на понад сотню років в минуле: Зелені пов'язали свою долю з індіанцями та євреями, ставши зрештою справжніми американцями (хіба окрім тих, які розповзлися по світу — від України до Бразилії), утім завжди пам'ятали про свою стару країну, або навіть так — Стару Країну, зберігали мову (хоч Йона і спілкується англо-українським суржиком) та пам'ять про те, звідки вони походять.
Читаючи книгу Віктора Шепелєва я посміхаюся цьому страшенно цікавому міксу двох оповідачів, котрі розповідають дуже правдоподібні історії, в реальності яких неможливо не сумніватися. Адже той харківський програміст, який переказує нам із вами все, що він почув від Йони, також постійно сумнівається в правдивості його заплутаних історій, таких схожих на вільний переказ "Ста років самотності" Маркеса, а сам Йона нарешті знайшов слухача, котрий здатний вислухати безліч байок про численних предків та родичів та їхню ключову участь в багатьох знакових подіях у США та світі.
Це весела, світла і, попри значну кількість мерців на її сторінках, затишна, нехай і дещо заплутана родинна сага, яка залишає по собі гарний післясмак і бажання переказуватм легенди власної родинної історії намистом захопливих пригод.
Авторська післямова робить книгу ще кращою, ніж вона є, інфа сотка :)
Зверніть увагу, як складно стало сприймати З'єднані Штати Америки форпостом та головним експортером демократії, країною непорушних цінностей та міцних інституцій. Потужна і поважна сила на наших очах перетворюється на велетенського голема, яким хаотично кермує зграйка осатанілої магнатерії, фашисти-технократи, антиваксери, адепти теорій змов і просто недалекоглядні дурні. Це змушує дивитися на так званий американський спосіб життя з певною часткою іронії, бо є відчуття, що зусиллями агентів кремлівського гобліна США стають "картковим будиночком", який може завалитися в будь-яку мить, закидавши обсмаленими уламками половину планети.
Крім того, українці змушені відчувати ресентимент у часи, коли начебто друг та союзник починає підігравати нашому вічному ворогу. На цій скорботній ноті я завершую свій скептичний ліричний відступ, адже, попри все сказане вище, книжка мені дуже сподобалася.
Створення такої книги, мабуть, можна назвати цікавим експериментом, адже автор вперше побував у США вже після того, як спробував розповісти історію американця Джонатана Зеленого, предки якого емігрували за океан з Вінниччини ще з першими хвилями еміграції, задовго до Великої Війни в Європі.
Джонатан, він же Йона, живе в селі Горобці, штат Джорджія, де опікується яблуневим садом. Самі ж Горобці заснували кілька сімей емігрантів з України. Йона Зелений постає таким собі хранителем родинної пам'яті, котра сягає на понад сотню років в минуле: Зелені пов'язали свою долю з індіанцями та євреями, ставши зрештою справжніми американцями (хіба окрім тих, які розповзлися по світу — від України до Бразилії), утім завжди пам'ятали про свою стару країну, або навіть так — Стару Країну, зберігали мову (хоч Йона і спілкується англо-українським суржиком) та пам'ять про те, звідки вони походять.
Читаючи книгу Віктора Шепелєва я посміхаюся цьому страшенно цікавому міксу двох оповідачів, котрі розповідають дуже правдоподібні історії, в реальності яких неможливо не сумніватися. Адже той харківський програміст, який переказує нам із вами все, що він почув від Йони, також постійно сумнівається в правдивості його заплутаних історій, таких схожих на вільний переказ "Ста років самотності" Маркеса, а сам Йона нарешті знайшов слухача, котрий здатний вислухати безліч байок про численних предків та родичів та їхню ключову участь в багатьох знакових подіях у США та світі.
Це весела, світла і, попри значну кількість мерців на її сторінках, затишна, нехай і дещо заплутана родинна сага, яка залишає по собі гарний післясмак і бажання переказуватм легенди власної родинної історії намистом захопливих пригод.
Авторська післямова робить книгу ще кращою, ніж вона є, інфа сотка :)
December 31, 2025
Село Горобці, округ Чаттагучі, штат Джорджія. Зустріч харківського програміста з американцем Джонатаном закінчується запропонованим місцем ночівлі та вервечкою байок останнього про родичів та їхні неймовірні життєві пригоди. І хоч тим розповідям немає віри, з усього все ж виходить, яким небувалим був вплив українських емігрантів кінця ХІХ століття на США (читаючи, згадала книгу Поллака «Цісар Америки»).
Перша половина йшла жваво – я намагалася малювати в уяві це родинне дерево і розкладати по поличках отриману з оповідей Йони (він же Джонатан) інформацію. Друга половина дається важче, бо історії переплелися і уже не трималися купи. Навіть головний герой, слухаючи історії, все рідше думає, що все це брехні і вигадки. Мерці у кожній історії є, але, на диво, геть не вони важливі.
Але про що ж книга? Чесно, я б не ризикувала трактувати. Мені здається, за напозір іронічною подачею та легковажними байками тут ховаються не тільки алюзії на біблійні сюжети (навіть риба згадується), а й значно глибший задум. Можливо, я занадто ускладнюю, а, може, мені просто бракує знань. В будь якому випадку, з задоволенням послухала б самого автора.
Перша половина йшла жваво – я намагалася малювати в уяві це родинне дерево і розкладати по поличках отриману з оповідей Йони (він же Джонатан) інформацію. Друга половина дається важче, бо історії переплелися і уже не трималися купи. Навіть головний герой, слухаючи історії, все рідше думає, що все це брехні і вигадки. Мерці у кожній історії є, але, на диво, геть не вони важливі.
Але про що ж книга? Чесно, я б не ризикувала трактувати. Мені здається, за напозір іронічною подачею та легковажними байками тут ховаються не тільки алюзії на біблійні сюжети (навіть риба згадується), а й значно глибший задум. Можливо, я занадто ускладнюю, а, може, мені просто бракує знань. В будь якому випадку, з задоволенням послухала б самого автора.
August 5, 2026
Пригадую, коли мені було 6, із-за окіяну повернувся близький друг мого діда. Були вони кумпелями з юності, тому, по поверненню, цей вуйко із дуже дивною вимовою сидів в нас днинськи, розповідаючи за свої американські штрафунки. Десь такою і є ця книга, в якій так само ти не певен, як і в історіях дідового товариша: де реальність, а де солодка побрехенька.
Не зовсім мій текст, але він чудово підсвітив спогади з дитинства. І на тому спасибі)
Не зовсім мій текст, але він чудово підсвітив спогади з дитинства. І на тому спасибі)
October 31, 2024
Український програміст подорожує Америкою, трохи заблукав, починається буревій, житла поруч немає - і раптом чує українську мову. Це Джонатан (Йона) Зелений, чиї предки колись поселилися в Америці і створили ціле українське поселення, обросли братами і сестрами, дружинами, дітьми й онуками, усі з яких знають мову і почуваються українцями.
Але зараз в поселенні майже нікого з них немає - лишилися тільки історії про них.
Це - зав'язка книжки "Українець Джонатан і 27 мерців".
Йона пропонує пожити у нього, у цьому віддаленому селищі з яблуневою фермою. Вдень програміст пише код, а у вільний час допомагає збирати стиглі яблука (я відчувала цей запах протягом усієї книжки) та слухає байки Йони про його численну українсько-американську родину. Один розділ - одна історія. І в усіх обов’язково є один мрець.
Читаючи, я фізично відчувала цю атмосферу: мінімалістичний будинок, у якому майже немає меблів; як Йона тушить квасолю з сушеними томатами на великій пательні (в книжці багато ароматної їжі), як вони п’ють пиво на веранді, “глибоко і надійно” сидячи у старих продавлених кріслах. І як Йона розповідає свої дивакуваті історії - а головному герою доводиться тільки гадати, скільки в них правди, і чи існували усі ці Йонові родичі. Бо ж оповідач тут очевидно ненадійний, а його байки - кумедні і не надто реалістичні.
Віктор Шепелєв, який сам до повномасштабної війни був програмістом, а нині у війську, написав цю книжку ще у 2018-му. На презентації я чула, що він конструював цей текст майже як код: з купою таблиць та схем, вивчаючи гугл-карти та історію Америки, статті й документи. Бо, на диво, вперше в США він побував вже після написання цієї книжки, а хотілося, щоб усе сходилося.
За бажання, читаючи, можна також складати таблиці, карти й родовід - бо на цих 215 сторінках кілька десятків героїв і дуже багато локацій. Я цього не робила, і все одно кайфанула - від того, як це написано, від атмосфери, стилістики, самих історій і, безумовно, таланту автора. Відчувається, що автор, по-перше, дуже начитаний і ерудований, а по-друге, справді заморочився, працюючи над цим текстом.
Неможна сказати, що це легко або швидко читалося (на ці 215 сторінок у мене пішов майже тиждень). Бо це густий насичений текст, ані краплини води, дуже багато фактів, імен, назв, стилістична гра, відсилки, обережна іронічність, англійсько-українська мова - чого тільки немає. Після кожних 3-4 історій я відчувала, що мозок закипає, і мушу відкласти і відпочити. Але все на своїх місцях. Інколи мені хотілося верещати від того, як це обіграно, викручено, продумано, тонко.
Розумію, чому може не зайти - бо в цьому нагромадженні всього можна загубитися й потонути і заплутатися. Може здатися, що автор насипав аж надто багато різного в одному тексті (якоюсь мірою це правда). А ще тут немає однієї чіткої сюжетної лінії. І бачу по чату нашого клубу, що зайшло далеко не всім. Але мені зайшло настільки, що поки гортала книжку, щоб написати цей відгук, захотілося перечитати ще раз, бо це просто кайф.
А ще автор на презентації розповідав, що він передусім вважає себе поетом, і це відчувається по цій книжці - бо інколи я відволікалася від сюжету просто щоб відчути мову, підбір слів та стиль. Це справді якоюсь мірою поезія в прозі. Мене здивувала ця книжка, бо я не розумію, як можна так володіти словом відразу в дебютній роботі.
Книжка лишає дуже приємний, теплий післясмак - як після смачного стиглого яблука.
Пане Вікторе, пишіть наступні книжки, я читатиму всі. Ви дуже талановитий автор!
“Йосип, отже, був великий просвітник, а ще й упертий, як трирічка, і його нащадки й сусіди затруїлися цією впертістю і чіплянням за мову, якої могло вже й не бути, і точно не мало бути тут, де вона натомість була”
Але зараз в поселенні майже нікого з них немає - лишилися тільки історії про них.
Це - зав'язка книжки "Українець Джонатан і 27 мерців".
Йона пропонує пожити у нього, у цьому віддаленому селищі з яблуневою фермою. Вдень програміст пише код, а у вільний час допомагає збирати стиглі яблука (я відчувала цей запах протягом усієї книжки) та слухає байки Йони про його численну українсько-американську родину. Один розділ - одна історія. І в усіх обов’язково є один мрець.
Читаючи, я фізично відчувала цю атмосферу: мінімалістичний будинок, у якому майже немає меблів; як Йона тушить квасолю з сушеними томатами на великій пательні (в книжці багато ароматної їжі), як вони п’ють пиво на веранді, “глибоко і надійно” сидячи у старих продавлених кріслах. І як Йона розповідає свої дивакуваті історії - а головному герою доводиться тільки гадати, скільки в них правди, і чи існували усі ці Йонові родичі. Бо ж оповідач тут очевидно ненадійний, а його байки - кумедні і не надто реалістичні.
Віктор Шепелєв, який сам до повномасштабної війни був програмістом, а нині у війську, написав цю книжку ще у 2018-му. На презентації я чула, що він конструював цей текст майже як код: з купою таблиць та схем, вивчаючи гугл-карти та історію Америки, статті й документи. Бо, на диво, вперше в США він побував вже після написання цієї книжки, а хотілося, щоб усе сходилося.
За бажання, читаючи, можна також складати таблиці, карти й родовід - бо на цих 215 сторінках кілька десятків героїв і дуже багато локацій. Я цього не робила, і все одно кайфанула - від того, як це написано, від атмосфери, стилістики, самих історій і, безумовно, таланту автора. Відчувається, що автор, по-перше, дуже начитаний і ерудований, а по-друге, справді заморочився, працюючи над цим текстом.
“Знаєш, тату, мені здавалося, що я можу робити з цього життя що завгодно, ніби це глина: що б я не вигадав, те й утілиться. Але зараз мені здається, що життя - дешевий ікеєвський стілець: маєш просто поставити на місце те, що там має бути, і надійно прикрутити”.
Неможна сказати, що це легко або швидко читалося (на ці 215 сторінок у мене пішов майже тиждень). Бо це густий насичений текст, ані краплини води, дуже багато фактів, імен, назв, стилістична гра, відсилки, обережна іронічність, англійсько-українська мова - чого тільки немає. Після кожних 3-4 історій я відчувала, що мозок закипає, і мушу відкласти і відпочити. Але все на своїх місцях. Інколи мені хотілося верещати від того, як це обіграно, викручено, продумано, тонко.
Розумію, чому може не зайти - бо в цьому нагромадженні всього можна загубитися й потонути і заплутатися. Може здатися, що автор насипав аж надто багато різного в одному тексті (якоюсь мірою це правда). А ще тут немає однієї чіткої сюжетної лінії. І бачу по чату нашого клубу, що зайшло далеко не всім. Але мені зайшло настільки, що поки гортала книжку, щоб написати цей відгук, захотілося перечитати ще раз, бо це просто кайф.
А ще автор на презентації розповідав, що він передусім вважає себе поетом, і це відчувається по цій книжці - бо інколи я відволікалася від сюжету просто щоб відчути мову, підбір слів та стиль. Це справді якоюсь мірою поезія в прозі. Мене здивувала ця книжка, бо я не розумію, як можна так володіти словом відразу в дебютній роботі.
Книжка лишає дуже приємний, теплий післясмак - як після смачного стиглого яблука.
Пане Вікторе, пишіть наступні книжки, я читатиму всі. Ви дуже талановитий автор!
March 24, 2026
абсолютно розкішна й оригінальна робота, читать всім
November 21, 2025
Моя найщиріша рекомендація
Коли вам треба пауза від цього жахіття - візьміть цю книгу.
Якщо вам хочеться тепла і затишку - теж.
Якщо хочете впевнитись, що до всього в цьому світі доклалися українці - читайте.
Це щось схоже на затишок книжок Євгенії Кузнецової.
Великий американський роман на 200 сторінок - запросто.
Родинна сага на 200 сторінок - зроблено.
Джонатан Йона Зелений сприймається як сусід по сходовій клітині.
Мені треба ще книжок автора.
Коли вам треба пауза від цього жахіття - візьміть цю книгу.
Якщо вам хочеться тепла і затишку - теж.
Якщо хочете впевнитись, що до всього в цьому світі доклалися українці - читайте.
Це щось схоже на затишок книжок Євгенії Кузнецової.
Великий американський роман на 200 сторінок - запросто.
Родинна сага на 200 сторінок - зроблено.
Джонатан Йона Зелений сприймається як сусід по сходовій клітині.
Мені треба ще книжок автора.
December 25, 2025
І чому про цю книгу так мало говорять..? Дуже класний текст. Чудові історії: дотепні, теплі, але сповнені сенсів. Прекрасна книга в поїздку❤️
July 30, 2026
Вчора була на книжковому клубі за мерцями і автор до нас прийшов.
Хочу подякувати всесвіту за все, що мені подарувала ця книга і зустріч - в сумному, часто-густо безглуздо злому світі можна бути Віктором Шепелєвим, військовим програмістом з Харкова, у якого є душа, вміння бачити хороше в людях і неабиякий талант вигадувати історії.
Мені і книга, і автор влучили у саме серце.
Щиро вдячна. Щиро раджу.
Перечитаю обов'язково і дуже чекаю на наступну книжку. Може видавництво 21 візьметься за голову і видасть її якомога скоріше?
Хочу подякувати всесвіту за все, що мені подарувала ця книга і зустріч - в сумному, часто-густо безглуздо злому світі можна бути Віктором Шепелєвим, військовим програмістом з Харкова, у якого є душа, вміння бачити хороше в людях і неабиякий талант вигадувати історії.
Мені і книга, і автор влучили у саме серце.
Щиро вдячна. Щиро раджу.
Перечитаю обов'язково і дуже чекаю на наступну книжку. Може видавництво 21 візьметься за голову і видасть її якомога скоріше?
November 18, 2024
Дуже субʼєктивний відгук.
Наче й гарно написано, але важко утримати увагу читача.
Якщо автору довелось для написання ледве не графіки складати хто кому хто з героїв, то що робити читачу?
Я плуталась в персонажах, схожих чи однакових іменах, родинних звʼязках.
Це втомлювало й не давало зосередитись.
В результаті гарний текст, що точно мав принести задоволення, приносив більше роздратування.
Наче й гарно написано, але важко утримати увагу читача.
Якщо автору довелось для написання ледве не графіки складати хто кому хто з героїв, то що робити читачу?
Я плуталась в персонажах, схожих чи однакових іменах, родинних звʼязках.
Це втомлювало й не давало зосередитись.
В результаті гарний текст, що точно мав принести задоволення, приносив більше роздратування.
August 17, 2026
Вибачте, але це перевантажена купа всього і всіх підряд.
Абсолютно нецікаво.
Там тих героїв туєва купа, які не мають жодного емоційного забарвлення, просто імена і події.
Збірка хронологічних історій української діаспори з села Горобці в Америці.
Ще й ці історії на межі шизи і абсурду.
Абсолютно нецікаво.
Там тих героїв туєва купа, які не мають жодного емоційного забарвлення, просто імена і події.
Збірка хронологічних історій української діаспори з села Горобці в Америці.
Ще й ці історії на межі шизи і абсурду.
June 2, 2026
Не моя історія. Пройшов лише тиждень, а я вже жодної подробиці й не згадаю. Розумію чому вона може багатьом подобатись. Стиль автора, подача, жарти. Але зайде точно не кожному.
Did Not Finish
July 12, 2026Як і для Чеха, спроба зайти на американську землю зі своїм лором викликає питання - навіщо? Для мене це не працює зовсім.
February 4, 2025
Дуже приємна фантазія на тему української родинної саги в американських декораціях: вигаданий світ, де українською говорять навіть тайці та індіанці. Нагадало «Форреста Ґампа» і «Сто років самотності» водночас: з усіх шпарин історії стирчать українці, а в родинних звʼязках героїв без додаткових схем розібратися так само важко, як в численних Хосе Аркадіо та Ауреліано.
Книга зовсім не про це, але сподобалося зокрема як автор додає у свій вигаданий діаспорний світ вкраплення знайомої української реальності: втрачений Крим, танки в Сніжному.
А ще це дуже красивий та насичений текст — смішний та гіркуватий саме там, де треба. Додам кілька цитат:
*
«Любов — моя земля, безжурність — моя зброя, — казав отець Жоржі, — і я стою свою землю, і маю свою рушницю, і нікуди звідси не піду.
У темряви немає кольорів, — провадив далі отець Жоржі, — але ми розрізняємо їх і в темряві, бо вони взяті в борг у світла.
У темряви немає нічого свого, бо її нема.»
*
«Знаєш, тату, мені здавалося, що я можу робити з цього життя що завгодно, ніби це глина: що б я не вигадав, те й утілиться. Але зараз мені здається, що життя — дешевий ікеєвський стілець: маєш просто поставити на місце те, що там має бути, і надійно прикрутити.»
*
«Тайлер Дерден був зі Жмеринки»🙃
Книга зовсім не про це, але сподобалося зокрема як автор додає у свій вигаданий діаспорний світ вкраплення знайомої української реальності: втрачений Крим, танки в Сніжному.
А ще це дуже красивий та насичений текст — смішний та гіркуватий саме там, де треба. Додам кілька цитат:
*
«Любов — моя земля, безжурність — моя зброя, — казав отець Жоржі, — і я стою свою землю, і маю свою рушницю, і нікуди звідси не піду.
У темряви немає кольорів, — провадив далі отець Жоржі, — але ми розрізняємо їх і в темряві, бо вони взяті в борг у світла.
У темряви немає нічого свого, бо її нема.»
*
«Знаєш, тату, мені здавалося, що я можу робити з цього життя що завгодно, ніби це глина: що б я не вигадав, те й утілиться. Але зараз мені здається, що життя — дешевий ікеєвський стілець: маєш просто поставити на місце те, що там має бути, і надійно прикрутити.»
*
«Тайлер Дерден був зі Жмеринки»🙃
June 20, 2025
Книгу читаємо в рамках книжкового клубу в США.
В США я живу більше 10 років. Прочитавши книгу, я не відчула що події відбуваються в США, більше схоже на Україну. Але най буде так. Книга , наче родинна сага , але не звична для читача. У кожного члена родини є свій мрець, і це не означає що людина причетна до його смерті, просто знала / була поруч / тощо.
Кожна глава, така собі байка/ побрехенька. Для першого роману, я б сказала дуже добре, при тому що автор перейшов на українську за кілька років до написання твору.
Місцями я сміялася, місцями був подив.
Малювала родинні дерева і рахувала мерців :)
⭐4.5 з 5.
Літня книжка, коди не треба думати , і можна читати поки дитина бігає в парку, або плигає в фонтанах
В США я живу більше 10 років. Прочитавши книгу, я не відчула що події відбуваються в США, більше схоже на Україну. Але най буде так. Книга , наче родинна сага , але не звична для читача. У кожного члена родини є свій мрець, і це не означає що людина причетна до його смерті, просто знала / була поруч / тощо.
Кожна глава, така собі байка/ побрехенька. Для першого роману, я б сказала дуже добре, при тому що автор перейшов на українську за кілька років до написання твору.
Місцями я сміялася, місцями був подив.
Малювала родинні дерева і рахувала мерців :)
⭐4.5 з 5.
Літня книжка, коди не треба думати , і можна читати поки дитина бігає в парку, або плигає в фонтанах
October 14, 2024
Чудова літературна гра.
Родинна сага про село Горобці в сільській місцині США. Багато героїв, переплетені з історіями двадцятого століття байки.
Все вигадка, але не все брехня.
Це про те - хто такі насправді українці.
Родинна сага про село Горобці в сільській місцині США. Багато героїв, переплетені з історіями двадцятого століття байки.
Все вигадка, але не все брехня.
Це про те - хто такі насправді українці.
June 24, 2025
читаючи, не можливо було не робити мимовільних порівнянь в голові із чехівською «Піснею відкритого шляху». обидва автори намагалися вплести реальні події та реальні місця у свою книгу. але якщо у чеха це не надто вдалося, і виглядало надто натужно, то тут – автору віриш
так, у книзі купа родичів, і встежити за їх родоводом складнувато, але. але а чи треба? концептуально у книзі особливої різниці нема говориться зараз про троюрідну сестру Йони, чи його брата. один розділ - це один розділ, вони не надто пов'язані між собою, щоб ще думати про всіх дійових осіб
а так – гарне літнє чтиво з запахом яблук, навіть якщо вас і лякають мерці.
так, у книзі купа родичів, і встежити за їх родоводом складнувато, але. але а чи треба? концептуально у книзі особливої різниці нема говориться зараз про троюрідну сестру Йони, чи його брата. один розділ - це один розділ, вони не надто пов'язані між собою, щоб ще думати про всіх дійових осіб
а так – гарне літнє чтиво з запахом яблук, навіть якщо вас і лякають мерці.
October 4, 2025
Гарна книга.
Мені сподобалось. На деяких моментах прям аж пищала від захоплення. Так мені було іронічно, і смішно.
У середині мені книга трохи по темпу здала.
Тому доїзджали ми з нею вже більше на повазі, ніж цікавості.
Але текст - вартий уваги.
Мені сподобалось. На деяких моментах прям аж пищала від захоплення. Так мені було іронічно, і смішно.
У середині мені книга трохи по темпу здала.
Тому доїзджали ми з нею вже більше на повазі, ніж цікавості.
Але текст - вартий уваги.
April 5, 2025
Приємно незвичний стиль оповіді, прийнятний рівень гумору, доцільна філософічність, по-доброму смішна українська хвалькуватість і щось таке рідне та зрозуміле – ось, яка ця книга
Щоб текст точно сподобався маю дві поради:
- не зациклюйтесь на запам’ятовуванні всього родоводу (хоча не відчув в цьому складності, про яку зазначають в деяких коментарях)
- не читайте всі ці короткі історії одним махом, бо тоді воно трохи приїдається і знуджує
На мою думку, оптимально – це дві-трипігулки історії і відкласти книгу до наступного дня. Таке інтервальне читання підвищить вам настрій і покращить самопочуття десь на 9-10 днів😉
І якби я ідеально дотримався другої поради, то книга була б на п’ятірку. Але це дуже міцна четвірка, яку я з радістю залишу на своїй полиці
Щоб текст точно сподобався маю дві поради:
- не зациклюйтесь на запам’ятовуванні всього родоводу (хоча не відчув в цьому складності, про яку зазначають в деяких коментарях)
- не читайте всі ці короткі історії одним махом, бо тоді воно трохи приїдається і знуджує
На мою думку, оптимально – це дві-три
І якби я ідеально дотримався другої поради, то книга була б на п’ятірку. Але це дуже міцна четвірка, яку я з радістю залишу на своїй полиці
May 28, 2026
Хоч книга й невелика, текст у ній настільки насичений, що здається, ніби прочитала понад тисячу сторінок. Прощатися з родиною Зелених не хотілося. Я б і далі читала про їхні дивні й непередбачувані долі, насолоджувалася тонкою іронією та самобутньою атмосферою цієї історії.
February 24, 2025
Моя чесна оцінка цієї книги - 3, але після прочитання післямови, накинула ще 0.5 бала, тож округляю до 4. Історія приємна і легка, читати цікаво, місцями смішно, книга класно створює в голові атмосферу і світ української родини купи поколінь в штатах.
Але мені було забагато персонажів, щоби за всіма слідкувати і не плутатись, або я б додала родинного дерева на початку книги для зручності.
Але мені було забагато персонажів, щоби за всіма слідкувати і не плутатись, або я б додала родинного дерева на початку книги для зручності.
August 23, 2024
У мене зараз тимчасове захоплення сімейними сагами з ненадійною нарацією, що ставить під питання роботу пам'яті чи можливість істинного відтворення подій або ж просто межує з дуже ефектними побрехеньками. (Тимчасове, бо колись же набридне, але поки що...) І ось роман Шепелєва, до якого я нарешті дісталася завдяки книжковому клубу, тут потрапив у саме серденько.
Ідеться про родину Зелених, що ще з першою хвилею еміграції оселилися в США, а саме посеред ніде на річці Чаттаґучі у штаті Джорджія. Наратор під час мандрів США зустрічає такого собі Йону, або ж Джонатана Зеленого, оселяється у нього на фермі і вислуховує історії про численних членів родини Зелених та "їхніх мерців". Попри те, що Йона - представник уже четвертого покоління діаспори, а деякі інші персонажі - навіть п'ятого, їм вдається у дивовижний спосіб зберігати свою українськість - можливо, саме тому, що це українськість, яка не від того, щоб вбирати у себе численні інші культурні первні, і Зелені практикують її на свій, живий, лад, а не та українськість, з точки зору якої Зелених час від часу на сторінках критикують Панове з Діаспори за те, що "а в Старій Країні так не робили!!!" (ну, не заміняли картоплю у борщі бататом абощо).
Словом, мене дуже потішило, це виглядає на те, що я перечитуватиму згодом, хоча мені досі здається, що сцена, якою завершується ознайомчий фрагмент (де ціле плем'я індіанців вирішило перейти на українську мову і забути свою) - на грані фолу. Але у подальшій оповіді вся ця гібридність відбувається зі значно більшою повагою до всіх задіяних культурних первнів.
Ідеться про родину Зелених, що ще з першою хвилею еміграції оселилися в США, а саме посеред ніде на річці Чаттаґучі у штаті Джорджія. Наратор під час мандрів США зустрічає такого собі Йону, або ж Джонатана Зеленого, оселяється у нього на фермі і вислуховує історії про численних членів родини Зелених та "їхніх мерців". Попри те, що Йона - представник уже четвертого покоління діаспори, а деякі інші персонажі - навіть п'ятого, їм вдається у дивовижний спосіб зберігати свою українськість - можливо, саме тому, що це українськість, яка не від того, щоб вбирати у себе численні інші культурні первні, і Зелені практикують її на свій, живий, лад, а не та українськість, з точки зору якої Зелених час від часу на сторінках критикують Панове з Діаспори за те, що "а в Старій Країні так не робили!!!" (ну, не заміняли картоплю у борщі бататом абощо).
Словом, мене дуже потішило, це виглядає на те, що я перечитуватиму згодом, хоча мені досі здається, що сцена, якою завершується ознайомчий фрагмент (де ціле плем'я індіанців вирішило перейти на українську мову і забути свою) - на грані фолу. Але у подальшій оповіді вся ця гібридність відбувається зі значно більшою повагою до всіх задіяних культурних первнів.
January 12, 2025
Чудова книга.
Часом здавалось, що сидиш на сімейному застіллі і слухаєш про далеких родичів - з якими ніколи не була знайома, але тобі переповідають весь їхній життєвий шлях.
І ця книга про людські долі - про щось всередині нас, що робить нас тими, ким ми є. Кожна історія, яку розказує Йона, це історія, як герой чи героїня врешті-решт стали собою.
Тут немає моралізаторства і аналізу вчинків. Є історії на чудовому тлі, оповідачі та стиглі яблука.
Кожна історія насичена настільки, що більше декількох поспіль їх читати було складно. Тому на невелику книжку у мене пішло пару тижнів. Втім, це тільки збільшило задоволення від читання.
Часом здавалось, що сидиш на сімейному застіллі і слухаєш про далеких родичів - з якими ніколи не була знайома, але тобі переповідають весь їхній життєвий шлях.
І ця книга про людські долі - про щось всередині нас, що робить нас тими, ким ми є. Кожна історія, яку розказує Йона, це історія, як герой чи героїня врешті-решт стали собою.
Тут немає моралізаторства і аналізу вчинків. Є історії на чудовому тлі, оповідачі та стиглі яблука.
Кожна історія насичена настільки, що більше декількох поспіль їх читати було складно. Тому на невелику книжку у мене пішло пару тижнів. Втім, це тільки збільшило задоволення від читання.
December 20, 2024
Таке щось. Не вразило. Деякі історії проходили, як вода через решето.
Прикольно обігрувалися українці, як американці (Єва Грін ~ Ївга Грін (Зелена)), і що вони прям всюди були в історії творення Америки. І ніби ж інтрига ще мене тримала, які там 27 мерців, а по факту, кінець не вразив. Тому таке…
Прикольно обігрувалися українці, як американці (Єва Грін ~ Ївга Грін (Зелена)), і що вони прям всюди були в історії творення Америки. І ніби ж інтрига ще мене тримала, які там 27 мерців, а по факту, кінець не вразив. Тому таке…
August 11, 2025
Кришиться й обсипається все, і залишається тільки найміцніше: ажурні мости ніжності, що просякають усе, дивна мереживна арматура ніжності.
August 27, 2025
Довго читала цю книгу, хоч вона на 200 сторінок. Український програміст подорожує Америкою і зустрічає етнічного українця Джонатана, який запрошує його у своє село. Кожен розділ це по суті нова історія, яку розповідає Джонатан про свою родину, а також мерців, яких члени його родини знали або були повʼязані з їхньою смертю.
Ідея дуже класна, але те, як вона реалізована мені не сподобалося. Перші сторінки дуже дратувала манера автора постійно використовувати англійські слова і водночас будувати речення за мотивами «Тигроловів».
Ось що я маю на увазі:
— 🗒️ «Якби її спитали, то злостиво сказала б, що коханий замість серця має грудку багнюки в золотій фользі, яка сяє ясніше за сонце, а тільки ніхто не питав, бо нікого не знала, вишивала собі птахориб і тихесенько мугикала під носа якийсь дансінґовий фокстрот.»
Потім до цього, звісно, звикла, але загалом книжка важкувато читається. Крім цього, в мене зовсім не було враження, що події відбуваються в Америці: опис бідної і фактично пустої хати Джонатана не вʼяжеться з «великою історією родини Зелених», а більше нагадує сільську хату в українському селі. До того ж, я так і не зрозуміла хто такий Джонатан, бо про його історію було дуже мало тексту, також чому він залишався в селі, чому головний герой думав, що Джонатан хоче його вбити, чому все село ніби вимерло і там немає людей. В мене залишилося більше питань, ніж відповідей. Історія здалася дуже незвʼязною і обірваною, а кінець просто ніякий, я очікувала цікавішої розвʼязки.
Загалом складалось враження, ніби сидиш за святковим столом і слухаєш історії молодості чужих людей і намагаєшся зловити нитку розмови, але не можеш зосередитися на сюжеті. Хоча можливо це і був задум автора.
З хорошого, то книга дійсно гарно передає літній настрій, спокій і таку літню меланхолію. Там є гумор, є дивні історії і я навіть знайшла одну класну цитату, яка мені дуже сподобалася:
— 🗒️ «Того року трапилася така сувора зима, що в Горобцях перешивали старі светри, щоб надягти їх на собак — хтіли й на котів, але чи ти пробував одягти кота?»
Ідея дуже класна, але те, як вона реалізована мені не сподобалося. Перші сторінки дуже дратувала манера автора постійно використовувати англійські слова і водночас будувати речення за мотивами «Тигроловів».
Ось що я маю на увазі:
— 🗒️ «Якби її спитали, то злостиво сказала б, що коханий замість серця має грудку багнюки в золотій фользі, яка сяє ясніше за сонце, а тільки ніхто не питав, бо нікого не знала, вишивала собі птахориб і тихесенько мугикала під носа якийсь дансінґовий фокстрот.»
Потім до цього, звісно, звикла, але загалом книжка важкувато читається. Крім цього, в мене зовсім не було враження, що події відбуваються в Америці: опис бідної і фактично пустої хати Джонатана не вʼяжеться з «великою історією родини Зелених», а більше нагадує сільську хату в українському селі. До того ж, я так і не зрозуміла хто такий Джонатан, бо про його історію було дуже мало тексту, також чому він залишався в селі, чому головний герой думав, що Джонатан хоче його вбити, чому все село ніби вимерло і там немає людей. В мене залишилося більше питань, ніж відповідей. Історія здалася дуже незвʼязною і обірваною, а кінець просто ніякий, я очікувала цікавішої розвʼязки.
Загалом складалось враження, ніби сидиш за святковим столом і слухаєш історії молодості чужих людей і намагаєшся зловити нитку розмови, але не можеш зосередитися на сюжеті. Хоча можливо це і був задум автора.
З хорошого, то книга дійсно гарно передає літній настрій, спокій і таку літню меланхолію. Там є гумор, є дивні історії і я навіть знайшла одну класну цитату, яка мені дуже сподобалася:
— 🗒️ «Того року трапилася така сувора зима, що в Горобцях перешивали старі светри, щоб надягти їх на собак — хтіли й на котів, але чи ти пробував одягти кота?»
July 16, 2025
Після післямови зрозуміло, наскільки щиро цю книжку писав автор і якою доброю людиною є.
Я отримала величезне задоволення від читання. Мені здається, що, як будь-яку достатньо хорошу книжку, цей роман можна сприйняти одночасно і поверхнево, як просто розважальний твір, і при бажанні копнути глибше у питання еміграції та збереження ідентичності.
Вигадані історії дуже гарно продумані або зафреймовані — мені самій хотілось повірити у них! «А може це правда…» — постійно лунало в голові.
Після прочитання залишилося світле, тепле відчуття і дуже хочеться його зберегти.
Як для дебюту — це просто вау!
Я отримала величезне задоволення від читання. Мені здається, що, як будь-яку достатньо хорошу книжку, цей роман можна сприйняти одночасно і поверхнево, як просто розважальний твір, і при бажанні копнути глибше у питання еміграції та збереження ідентичності.
Вигадані історії дуже гарно продумані або зафреймовані — мені самій хотілось повірити у них! «А може це правда…» — постійно лунало в голові.
Після прочитання залишилося світле, тепле відчуття і дуже хочеться його зберегти.
Як для дебюту — це просто вау!
January 22, 2026
Це цікава і варта уваги книга. У ній поєднуються і гумор, і дотепність, і навіть філософські міркування. Ця повість про кілька поколінь родини українських емігрантів, які зберегли свою ідентичність. Головний герой - українець Джонатан ділиться спогадами про життя українців за океаном: їх дружбу з індіанцями, створення бізнесу під час сухого закону, роботу в німому кіно, про їхній вклад у розвиток науки, участь у Другій світовій війні й багато іншого. Тут переплелися елементи історичної і сімейної прози. Поставила чотири зірочки, бо трохи невизначеною мені здалася кінцівка твору. Хіба що автор планує продовження?
December 9, 2024
Зовсім не розділяю захоплення цією книгою.
Задум хороший - «діЯспора у ЗША», яка тримається українських традицій і береже памʼять про своє коріння.
Реалізація для мене не спрацювала. Я спочатку робила схему тих родичів, потім забила. Потім книга почала дратувати… Ой, як дратувати. Не моє🤷🏼♀️
Задум хороший - «діЯспора у ЗША», яка тримається українських традицій і береже памʼять про своє коріння.
Реалізація для мене не спрацювала. Я спочатку робила схему тих родичів, потім забила. Потім книга почала дратувати… Ой, як дратувати. Не моє🤷🏼♀️
May 31, 2026
Було дуже незвично й цікаво читати про Америку (хай і давнішу) по дорозі з цієї ж Америки (хай і інших штатів). Ще дивніше було дізнатися, що автор до написання ніколи не був у США, а все дослідження робив за допомогою гугл карт та інших джерел. Тому що Америка тут відчувається дійсно американською, оці маленькі містечка посеред ніде, кола і пиво в спеку, великі пікапи, довгі історії. А історій у Джонатана, американця з українським корінням, назбиралося аж 27, за числом його мерців.
Ця історія про емігрантів і як вони будували свою українськість за океаном. Ростили яблука, виховували дітей, вчили індіянців української. В кожній історії — свій мрець, і в кожного героя своя надзвичайна здатність бути причетним до чогось визначального. Наскільки це правда, інше питання, але чи дійсно всі сімейні байки мають бути правдивими?
Мені під кінець вже було забагато героїв, я дещо плуталася, але списую це на мою загальну втому і те, брейн не брейнив на той момент вже :)
Це хороша, міцна, якісна книга, написана українським програмістом, нині військовослужбовцем. Цій книзі потрібно більше читачів. Читайте.
4/5
Ця історія про емігрантів і як вони будували свою українськість за океаном. Ростили яблука, виховували дітей, вчили індіянців української. В кожній історії — свій мрець, і в кожного героя своя надзвичайна здатність бути причетним до чогось визначального. Наскільки це правда, інше питання, але чи дійсно всі сімейні байки мають бути правдивими?
Мені під кінець вже було забагато героїв, я дещо плуталася, але списую це на мою загальну втому і те, брейн не брейнив на той момент вже :)
Це хороша, міцна, якісна книга, написана українським програмістом, нині військовослужбовцем. Цій книзі потрібно більше читачів. Читайте.
4/5
Displaying 1 - 30 of 77 reviews