«Пані з нескінченного замку» Каґо Шінтаро — це ніби розкручування гігантського спірального шнека, який замість ґрунту перемелює історію, час і людську плоть. XVI століття, яке тріщить повстанням Акечі Міцухіде, але замість пилу здіймаються цілі нові світи — паралельні, перехрещені, дзеркальні, мов усміхнені до божевілля канати реальності. Здавалося б, історія японських міжусобиць давно описана, але Каґо бере її як стерильний анатомічний препарат і під мікроскопом вирощує безліч альтернативних мутацій.
У цьому замку, що росте вгору та падає набік, наче деформоване дерево, кожен вибір прорізає новий поверх, кожна смерть нову кімнату, а кожна спроба помсти нову галузку, що хрустить під тиском подій. І десь поміж змієподібних сходів, що ведуть у світ, де Нобунаґа мертвий, і в світ, де Міцухіде розчавлений як комаха, свідомість читача починає ковзати, відчуваючи трепет і зловісне передчуття: а чи не розгалужує Каґо й тебе самого?
Це історія, у якій тіла гнуться не лише від мечів, а й від законів фізики іншої реальності. Панелі дублюються, як бінокулярний зір істоти, що бачить більше ніж треба. Здається, ще секунда і сторінки самі вилазитимуть із книжки, щоб перетнутись, злитись, зчепитись, утворивши нову химерну анатомію оповіді. Справді, мало хто так майстерно дозволяє формі поглинути зміст, а змісту огризнутись у відповідь.
І попри кривавість, попри тілесний жах та експерименти над формою, від історії неможливо відірватися. Бо Каґо не шокує заради шоку, він робить розтин самої ідеї паралельності: що буде, коли світи, які не повинні торкатися, раптом стискаються мов дві долоні? Що стається із тими, хто в цих долонях застряє?
Розкішний малюнок — це ще один шар божевілля. Деталі прорізають погляд, ніби автор перевіряє, чи вистачить у тебе сміливості дивитися далі. Крупні плани, ізометричні розрізи поверхів, візерунки, що перетікають у плоть персонажів. Усе це створює механізм, який одночасно і живий, і неживий. І який точно шокує.
Ця манґа це дивовижна конструкція, що дихає, тремтить і гуде всередині. Це манґа, яка стирає межі між сюжетами, стилями, тілами й світами, залишаючи читача в стані захопленого, трохи моторошного трансу. Укусивши один раз, вона не відпустить, бо замок безкінечний, а його пані все ще чекає у наступній гілці реальності.