Арабески

by Serhiy Zhadan, Сергій Жадан

Як і обіцяє назва, дванадцять оповідань цієї збірки у підсумку утворюють химерний візерунок, окремі лінії якого переплітаються, підхоплюють одна одну і впізнають себе у взаємних відображеннях. Щоправда, візерунок цей — не зовсім рослинний, хоча й рослинний також. Але передусім він складається з історій людей. Людей із різним минулим, зруйнованим сьогоденням і невідомим майбутнім. «Ми, — каже автор, — покладаємося на пам’ять, аби залишатися собою, ми зживаємося з новим досвідом, аби приймати це життя, ми не відмов­ляємося від ілюзій, оскільки впевнені у власній ніжності й запеклості. Про цей час говоритимуть як про час великої жорстокості і великої сердечності. Цей час пізнаватиметься за голосами людей, які не бо­яться свідчити і звинувачувати, а також дякувати й освідчуватись».

Століття тому «Арабески» Миколи Хвильового поклали початок формуванню міського тексту Харкова. Українського Харкова. Нехай і на численних контрастах із Хвильовим, але «Арабески» Сергія Жа­дана якраз є свідченням того, що текст цей не обривається, а навпа­ки — триває, продовжує ткатися і дозволяє без надмірного переляку вдивлятися в наступні сто років.

Олександр Бойченко

В художньому оформленні книжки та на обкладинці використані ілюстрації Сергія Жадана.

Genres: Ukraine, War, Fiction, Ukrainian Literature, Short Stories, Historical Fiction, Contemporary

136 pages, Hardcover

First published August 1, 2024

About the author

Serhiy Zhadan (23 August 1974 in Starobilsk, Luhansk region, Ukraine) is a contemporary Ukrainian novelist, writer, essayist, poet, translator, musician and public figure. Among his most notable works are novels Depeche Mode (2004, translated into into English in 2013 by Glagoslav Publications), Anarchy in the UKR (2005, translation into English is yet to come), Voroshilovgrad (2010, translated into into English in 2016 by Deep Vellum Publishing) and Orphanage (2017, translation into English forthcoming in 2020 by Yale University Press) as well as collection of short stories and poems Mesopotamia (2014, English translation by Yale University Press in 2018).

Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)

Reviews

[Настасія Євдокимова · Rating 5 out of 5]

За цю осінь переглядала/перечитувала цю збірку тричі, бо мала три книжкових клуби за нею. І щоразу дивувалася, бо у діалозі з іншими відкривала нове.

Ця збірка малої прози показує яким інакшим може бути Жадан. Тексти короткі й реченню короткі. Так, як ми думаємо і формулюємо. Тут немає фірмових повторів чи переказів промовленого, тут замальовки. Замальовки кульковою ручкою між розділами, замальовки ситуацій словами. Ми багатьої речей не знаємо: геолокації й передумов, що передувало чи що сталося далі, часто не знаємо навіть імен персонажів. Жадан не створює світ, він задає ситуацію, одну з тисяч, які відбуваються сьогодні.

Рамка для всі текстів — війна, усі історії повʼязані з війною і перепелетені між собою. Це гра, яку пропонує нам автор — спробувати впізнати у якомусь з наступних сюжетів продовження попереднього. Ці тексти нагадують про потребу говорити, людині потрібно виговоритись, їй потрібно розповісти іншому, але які запитання варто ставити, а без яких можна обійтися?

Так, Жадан повертається до образів і метафор, з якими вже працював: старший і молодший приходять на футбольне поле, на якому давно не грають у футбол, бо нема кому грати; тема часу, який в певних місцях сповільнюється, якщо зовсім не зупиняється — «час наче зламався, а лагодити ніхто не поспішає», як у пісні «Лінії Маннергейма» — «час втомився і куди не іде»; діти змушені бути дорослими і брати на себе відповідальність (ця тема проходить наскрізно від перших прозових творів).

У оповіданні «Звірі» шкільний вчитель Пал Іванич оселився у школі. Скільки він там прожив — незрозуміло, але цей текст нагадує нам про мешканців сірої зони, про яких Жадан писав у «Інтернаті», коли незрозуміло — хто свій, а хто чужий. 
«— Ненавиджу, — сказав Пал Іванич. 
— Кого? — не зрозумів Товстун. 
— Тих, хто все це почав. 
— А хто все це почав? — раптом тихо й повільно спитав товстун».

Що змінилось? Вперше ніхто з персонажів Жадана не сумнівається, вони не ставлять питання про те, хто вони і за що вони мусять триматись, з самоідентифікацією і приналежністю у всіх все визначено.

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Гарні і поетичні оповідання, одразу видко, що їх написав поет. Попри те, що всі історії не надто сюжетно вигадливі – всі вони про війну, або щось поблизу війни – написані вони так павутинно тонко і так влучно одна з одною переплетені, що прочитуються, як цілість.

[Oleh Bilinkevych · Rating 4 out of 5]

Невеличка збірка оповідань, яку можна проковтнути за вечір. Розповіді про людей, яких зачепила війна напряму чи опосередковано. Письмо густе, діалоги лаконічні, все як ми любимо в Жадана. Власне, ці оповідання ідеально вписуються стилістично у вимір добре відомого «Інтернату». Можливо сюжети не надто вигадливі, але напрочуд правдиві і слугують знімком часу в якому ми зараз живемо.
Раджу👌🏻

[Roman Golubovsky · Rating 5 out of 5]

Хороші оповідання. Недолік — мало.

[Inna · Rating 4 out of 5]

«- Від чого ховається? - не зрозумів він.
- Від війни.
- А де ховаються від війни?
- Вдома, - засміялася вона.
- Ну так, вдома війни немає.»

«Арабески». Цього разу не Гоголя, не Хвильового, а Жадана. Тут може розсип, а може й переплетіння історій. Не цілих історій, лише натяків. Персонажі опукліші, об’ємніші за подані штрихи сюжетів. За дужками лишається багато. Аж забагато, тому і застрягають у голові, тому і прокручуєш у думках.
У яких замальовках з’являються однакові персонажі, у котрих з них ми впізнаємо когось? Збірка починається смертю бабусі і завершується голодними дітьми, яких чомусь не лякає майбутнє. Чому саме так? Ну, бо «тепер дорослі — це ми».

[Øleksandra Banina · Rating 5 out of 5]

Хотілося іншого повітря, іншої памʼяті – не обтяженої димом випалених вікон і горілого заліза, памʼяті без оглушливої чорної тиші, памʼяті без битого скла, що кришиться під зимовими черевиками. Але іншої памʼяті в нас не було.

тонко, щемко і хитросплетено 💔

[Софійка Лучкевич · Rating 5 out of 5]

Книжка про війну. Хоча в ній ніде прямо не сказано про війну.

Герої оповідань Жадана — люди, які опинились в обставинах війни і намагаються якось в цьому жити.
Волонтери. Військові. Цивільні.
Похорони. Весілля. Евакуації.

В 12 коротких оповіданнях автору вдалось вмістити цілі історії, цілі життя.
Короткими фразами. Не пояснюючи контекст. Недоговорюючи (моє улюблене, ще з часів «Інтернату»).

Герої кількох оповідань перетинаються і зʼявляються в інших, тому є відчуття цілісності всієї книжки, однієї картини.

І це той момент, коли мені було мало і хотілось ще.

[Ю.]

така ця збірка безнадійно-точно-чесно-правдива, аж мені добре й трохи видихається. все сумне сьогодення так чи инакше має бути ословлене, описане, якось втиснене в рамки мови, яка маліє перед темнотою буденности і жадану тут вдається дуже незле

[Iryna Chernyshova · Rating 4 out of 5]

Половину оповідань прочитала ще в фейсбуці.

[lidenbrokk · Rating 5 out of 5]

На стадіоні було тривожно. На цвинтарі — веселіше.
Слухали вітер, дивилися на дерева.

[Senga krew_w_piach · Rating 5 out of 5]

Myślałam, że najsmutniejszą tegoroczną lekturę mam już za sobą. Tymczasem wkracza Żadan, kładzie na stół swoje maleństwo i mówi „hola, hola”.

Nie znoszę go za to, że tak doskonale wie jak złamać mi serce - od niechcenia i bez uprzedzenia. Kocham go za to, że robi to w tak piękny sposób. Rozpacz i ból rozlewają się słodko w moim wnętrzu, jak na ulicach Charkowa promienie słońca, które pozbawione wszelkiej przyzwoitości sprowadzają życie tam, gdzie powinna panować już tylko śmierć. Przebijają się przez szkielety opuszczonych domów, mamiąc fałszywą nadzieją, którą daje światło i ciepło. I ludzie próbują łapać tę nitkę i podążać za nią, żeby znaleźć drogę do normalności, ale wojna zamieszkała za głęboko w ich ciałach i umysłach. Nie ma ucieczki od beznadziei.

„Arabeski” to ślady, które wojna odciska na tkance miasta i życiu jego mieszkańców. Żadan skupia wzrok czytelniczki na detalu. Pokazuje proste, zwyczajne fragmenty codzienności. Śluby i pogrzeby, powroty do domów, hotelowe randki, wyprawa na boisko ojca i syna, rozmowa w sprawie pracy, zadania do wykonania. Banały, chciałoby się powiedzieć - do tego niepotrzebnie sentymentalne. Tylko, że nie.
Kiedy skupi się wzrok jeszcze bardziej, okazuje się, że nic nie jest takie jak z pozoru wygląda, a sentymentalizm okazuje się prawdą, bo takie są właśnie rejestry wojennego życia. Każdemu wzruszeniu towarzyszy cień, robi się rzeczy, które powinny wywoływać łzy, albo gniew, a nic się już nie czuje, a z drugiej strony nie ma lekarstwa na lęk, który nie odpuszcza. I wiecznie się traci - tych w domu, bo kto raz otarł się o śmierć, nie umie zagrzać miejsca wśród żywych - i tych teraz najbliższych, bo kule nie słuchają modlitw.

Wojna to okrutna Pani.
Żeby zdać sobie z tego sprawę nie trzeba jechać na front, słyszeć wybuchających bomb i odgłosów wystrzałów, widzieć płynącej krwi i urwanych kończyn. Serhij Żadan pokazuje, że jest wyrwą od której nie da się odwrócić wzroku.
Kamil Rekosz doskonale uchwycił to na (kolejnej!) genialnej okładce, a Michał Petryk zadbał, żeby poezją smutku Żadana zostawiła człowieka w stanie przygnębienia, z którego podnosi się dniami.

Zalecam koniecznie!

[Kateryna Kniaz · Rating 5 out of 5]

Перманентне бажання повернутись у Харків

[Liudmyla · Rating 5 out of 5]

Хотілося, щоб ця книга не закінчувалася, або принаймні хоча б не так швидко. Місцями відчувала пекучий біль і жаль та ледь стримувала сльози. "Арабески" - це про наше теперішнє життя, без надмірної драми, без зайвого пафосу, простими словами, що хапають за душу і довго не можуть відпустити.

"Часу є стільки, скільки ти можеш вдихнути повітря. Ось доки є чим дихати, доти є час. Усе інше видається не таким переконливим та необхідним"

[Valentyna Merzhyievska · Rating 5 out of 5]

Подобається як Жадан пише діалоги. Фрази, ніби обірвані і водночас, завершені.
Прозова книжка, а робить закрутки емоційних станів не гірш за вірші. Можна буде відкрити згодом і відчути смак цього часу.

[Olha · Rating 5 out of 5]

В цій тоненькій збірці оповідань немає війни напряму, але війна присутня в кожній історії, в кожному рядку. Багато порожнього Харкова 2022 року, багато поезії, болю та ніжності.

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Якимось чином історії з Арабесок і історії з Дніпра в мене змішалися і я переказую історії з книги, як історії знайомих і навпаки, історії знайомих видаю за історії Жадана.

[m. · Rating 5 out of 5]

     У книзі немає як таких згадок війни, але війна у книзі є.
     У кожен діалог, у кожен опис навколишнього середовища Жадан додає щось таке, що змушує тебе відчувати подих війни за плечима людей.
     Жадан не дає аж надто багато деталей до кожного із оповідань, і так само як і в Хлібне перемир'я Жадан багато в чому покладається на досвіди читача: він дає йому можливість наповнити декорації подій книги безпосередньо досвідами читачів, не обтяжуючи власними.

[Микола · Rating 5 out of 5]

Шкода, що не можна поставити більше 5 зірок.
Дуже щемка книга. Сергій Жадан як ніхто вміє підмічати нюанси, які короткими мазками малюють неймовірно повну картину і торкаються струн душі.

Спочатку це нагадує збірку замальовок з життя різних людей, які наповнені не так сюжетом, як емоціями, але в певний момент ти починаєш помічати, що герої повторюються і тоді розумієш сповна назву «Арабески».

Дякую всесвіту, що у нас є Жадан. Дякую Сергію, що він бачить цей світ саме так і ділиться з нами.

[Aleksandra · Rating 4 out of 5]

⭐️ 4.5

[Victor · Rating 5 out of 5]

Прикро, що немає оцінки вище пʼяти. Надпотужна книга. Важка, але читається на одному диханні. Сумна, але ти постійно посміхаєшся. Коротка, але генерує нескінчений ряд спогадів та власних рефлексій.

Обов’язкова для прочитання всім, які переживають повномасштабну війну.

Обов’язкова для прочитання наступними поколіннями в школі, щоб знали, як це було насправді.

[Stas Samar · Rating 5 out of 5]

Не один український інтелектуал казав: "Книжок про повномасштабну війну вже багато, хороших - ще нема, в Україні ще не сформувався наш Гемінгвей і сформується нескоро, для цього потрібні роки, потрібна дистанція."
Наважусь сказати що це не так, в нас вже є Жадан повномасштабної. Можливо, пану Жадану це порівняння не сподобалося б, але якщо не "Арабески" центральна наразі для української літератури часів повномасштабної, то могла б бути книга Амеліної, яку вона вже ніколи не напише.
І як не крути, але ця книга має увійти в світовий канон і бути визнана і побачена.

[Natalia · Rating 5 out of 5]

dajcie mu już Nobla

[Marian · Rating 5 out of 5]

Жива та сумна книга коротких оповідей про війну, людей та Донбас. Зачіпає кожна історія з гарно описаними сценами. Мені дуже зайшла.

[Kamila Kunda · Rating 4 out of 5]

Serhiy Zhadan’s short stories in the recently translated into Polish collection“Arabeski” is an extraordinary example of his talent for capturing the pulse of Ukraine during the war with sharp insight and poetic sensitivity. Each story feels like a fragment of a mosaic, portraying ordinary people caught between the ruins (and somewhat normalcy) of the past and the uncertainty and chaos of the present. Zhadan’s prose, while grounded in realism, glows with lyricism. His language is electric, charged with raw emotion and musical rhythm (no wonder, Zhadan is a musician too). Through his vivid depictions of small towns, directionless youth, and fragile dreams (better not expressed out loud from superstitious fear they won’t come true), I was drawn into a landscape that is both specific to Ukraine and universally resonant.

What makes “Arabeski” so compelling is its blend of grit and tenderness. Zhadan writes about drifters, lovers, and outcasts (often not by choice but by circumstances) with empathy, never romanticising their struggles but presenting their humanity matter-of-factly. There is a lot of humour in his writing, often dark and absurd, which balances the melancholy that underlies many of the stories. This is a very Slavic quality, one I recognised very well in my Ukrainian students’ perception and way of expressing themselves, and one which resonates with me. Zhadan’s characters search for meaning and connection in a chaotic world, and through their fragmented journeys, he paints a portrait of a society trying to rebuild itself from the inside out, on an individual level rather than a collective one.

Ultimately, “Arabeski” is not just a collection of stories but a powerful (and yet very unassuming) exploration of identity, resilience, and hope. Zhadan’s voice captures the contradictions of a society in transition and the beauty that can be found amid disillusionment. I read it over a month ago and still keep coming back to it in my thoughts. He succeeded in depicting life in its raw essence.

[Katia Chaplinska · Rating 5 out of 5]

сподобалось. «про сьогодні».
коротка збірка оправдань.
читати голосом пана сергія.
ілюстрації також його.

[Yuliia Razinkova · Rating 5 out of 5]

"Хотілося іншого повітря, іншої пам'яті — не обтяженої димом випалених вікон і горілого заліза, пам'яті без оглушливої чорної тиші, пам'яті без битого скла, що кришиться під зимовими черевиками. Але іншої пам'яті в нас не було"

Про цю тоненьку книжечку можна говорити насправді годинами, і це мало не вперше, коли я одразу після прочитання замовила ще один примірник із доставкою другу в Київ — ну бо хочеться звіритись по відчуттях.

"Криза маскулінності" у героїв Жадана нарешті закінчилась: вони вже не шукають себе, вони просто намагаються якось жити в цьому часі, який зламався, а лагодити його ніхто не поспішає (привіт, "Лінія Маннергейма). Всіх їх об'єднує спільний простір (Харків) і відчуття дискомфорту.
Від "Арабесок" Хвильового тут хіба що місто — а все інше більше тяжіє до Тютюнника. Проте не без фірмових жаданівських самоповторів, псів, шрамів (як найсильнішого карбування пам'яті), стадіонів (на яких вже ніхто не грає в футбол), капеланів (які радше психологи аніж священники), дітей (які дуже різко стали дорослими).

Мені здається, що кожне оповідання може в своїй уяві "добудувати" і "розгорнути" читач. Але лише той читач, хто пер��жив початок війни тут, в країні. Інші можуть і не зрозуміти цих досвідів.

[Andrii · Rating 5 out of 5]

Ох, Сергію Вікторовичу… 🚬

[Evgeniya · Rating 5 out of 5]

Книга була в бажанках досить давно. І ось прийшов її час. Книжка маленька, але настільки щемка, глибока.
Арабески в Літературі та мистецтві: Збірка творів Миколи Гоголя або новела Миколи Хвильового, що відображають складні, витончені форми...
Збірка вміщує 12 новел, починаючи Читати, враження що всі короткі історії ніяк не пов'язані між собою, але чим далі тим більше ми бачимо як події, сюжетні лінії, персонажі переплітаються, з' являються то в тій то в іншій повісті, розкриваючи одну історію.
Після прочитання книги, полізла шукати інформацію про "рука Бога", Марадона, дивиламя ті нарізки де він рукою забив гол.

"Артем зрозумів, що всі троє підсвідомо ловлять запах. Пахло книжками. Старими книжками. А старі книжки пахнуть не краще за старих людей. Особливо нечитані. Пахнуть бідністю і недолюбленістю. "
"
— Я теж маю бібліотеку, — промовив тим часом чоловік, звертаючись не так до Артема з Дохлим, як до померлої. — У мене хороша бібліотека.

— Якого вона року? — перебив його Дохлий.

— 45-го.

— Дитина війни, — сказав Дохлий.

— Дитина війни, — визнав чоловік.

Дитина війни, повторив Артем подумки. Народилася під час війни, померла під час війни. Поміж тим зібрала бібліотеку. Чогось учила своїх учнів, про щось говорила з сусідами. Любила внука. Заснула в спортивному костюмі і не прокинулась."
"
Ніби й схожі одна на одну — своєю застиглістю, образою, безнадією. А разом із тим — дуже різні. Діна дивиться на смерть, як і належить єдиній спадкоємиці — гідно й зневажливо, і образа її охоплює всі ці роки, всі роки, які лишилися позаду і які вона вважає своєю власністю, на яку ніхто не має права претендувати, оскільки це її минуле, її зради й таємниці, відречення й прокляття, і вона ось тепер, ось прямо звідси, забере їх разом із домовиною, і вся ця історія її життя з померлим, тривалістю в десять (десять!) років нарешті завершиться, і далі не буде нічого, лише тінь смерті, лише милосердя і пам’ять, лише дві обручки на пальці — її власна й померлого.

Анна ж дивиться на все це і тамує в собі відчай, і намагається вхопитися в цій пітьмі бодай за щось: за своє право любити, бути разом і не соромитися, за коротку близькість останніх місяців, коротку, але таку глибоку, таку вкорінену. І думає, що в неї просто з рук забирають усе те, чим вона жила, забирають, оскільки в неї немає на все це жодних прав — ні на життя, ні на смерть, ні на милосердя, ні на пам’ять. Адже навіть пам’ять її буде на решту часу прихована від усіх: від печальної жінки цього мертвого чоловіка, від його друзів, які так і не стали її друзями, від цих жінок, чиїх імен вона просто не знає, та й знати не хоче."
" - Тоді що не так із Богом?

— Із Богом?

— Ага. Що з ним не так?

— Бог є любов. Але в ньому теж є одне місце, де любові немає.

— Як це? — не зрозумів я. — Це ж нечесно.

— Мабуть.

— Себто не суцільна любов?

-Суцільна. Але є одне місце, де любові немає.

— І ти знаєш, де це місце?

— Ні. "
"
— Ми його Андрюшею називаємо.

— А йому це подобається?

— Не знаю, — втомлено зізнався голос.

"

[Ольга К. · Rating 4 out of 5]

дуже непогано, деякі оповідання болюче-правдиві, за них хочеться чіплятися, вірити в них, інші — не сприймати за реальність, з якої вони написані. 4/5

[Oleksandr Yelyseiv · Rating 5 out of 5]

Кожна новела в цій збірці - це спроба закарбувати війну у її буденних проявах, схопити особистий вимір трагедії. "Буденність" - це, правда, не зовсім доречне слово, адже світ, у якому живуть персонажі книги, незрозумілий, ворожий, хоч і такий близький:

"І ось дерева ці далі стоять за вікном - постарілі, але такі ж високі, гіллясті. Стоять, ніде не зникли. А сонця немає."

Кульмінація в цих текстах займає від сили 1-2 речення, які часто не приводять читача до розв'язки, лишаючи його у напрузі. Історії непомітно перетікають одна в одну, користаючи з тих самих персонажів, які, подекуди, навіть не мають імен.

Жадану в цьому сенсі йдеться про трагедію як спільний і водночас кардинально різний досвід, про життя у світі, де зруйновані старі порядки й ієрархії, де навіть починаєш сумніватися чи справді Бог - це суцільна любов.