4,5⭐️
Ця гірко-солодка історія закине кожного в часи шкільних драм 😌
Насправді мене перш за все зацікавила назва. Я знала, що у книзі йтиметься про усвідомлення власної тілесності, про перші закоханості, пізнання світу й дорослішання з купою "хочу", яке наштовхується на чисельні заборони. Через те мені хотілося підтвердити, чи "потяг" то суто про сексуальність чи...? І я підтвердила 😁 Він тут використовується так само й у прямому значенні, хоча й із деякою метафоричністю. Ну знаєте, як отой потяг, до якого сідають усі навколо, а ти на нього не встигаєш і почуваєшся аутсайдером. Коротше, в мене історія цим поцілила ще дужче, тому що головна героїня подекуди мені дуже близька. Жаль, що я в певних моментах не була настільки ж сміливою.
Отже, ми маємо історію про майже відмінницю Лесю, яка переходить до 10-го класу й дуже переживає, що вона пасе задніх: хлопця немає, власна фігура їй не подобається, поки інші насолоджувалися літом, вона вимушена була сидіти в санаторії з мамою. Починається навчальний рік, і все швидко змінюється. От тільки мрії здійснюються, але до них додається купа нових незнайомих досі проблем.
Тут вам і контри з батьками, які косо дивляться на обранців, риються в твоїх речах, заходять у кімнату без дозволу, розказують, що твої переживання беззмістовні, й, звісно, забороняють те, чого тобі хочеться просто тому що "я так сказала". А ще класичне "хлопцям треба тільки це" і "а он та легкодоступна"...
Тут цікава класна керівниця, яка ненароком і закидає сумнівні ідеї (її покинув чоловік, тож я її не виню), хоча не займається моралізаторством і намагається порозумітися зі своїми підопічними. Жирний лайк!
І, звісно, тут купа дітей, які здобувають нові досвіди в стосунках і під їхнім впливом змінюються до невпізнаваності. Образи, гнів, озлобленість, додумування того, чого немає, замість того, щоб банально поговорити. Авторка настільки попала з цим у десятку, що в мене аж мурашки бігали. Не один в один, але дуже схоже робилося в моїх старших класах (особливо поїздки потягом! у Львів!! Прямо якийсь класичний сценарій 😅). Тепер дивлюся і думаю, Боже, скільки ху*ні можна було уникнути, маючи теперішнє бачення... 🤦🏻♀️
Моє улюблене про завершення стосунків, а разом з ним і "кінець світу":
«Не драматизуй, Лес. Ти не помреш. Точно не через мене. Я не більше ніж випадковий персонаж, якому пощастило потрапити у світло твого прожектора».
Одним словом, я рада, що у нас з'являється така література. Впевнена, ви не раз усміхнетеся читаючи. Якщо не через схожість ситуацій, то хоча б через антураж із аськами, "Плацебо" і портретами Декарта в класі математики. І хоча дехто каже, що історія неправдоподібна, бо Київ 2000-х не був україномовним і тут не згадуються русняві серіали, на яких ми сиділи, я цьому навіть рада. Як на мене, історія від того тільки виграла.