«Слобожанська історія» – це розповідь про північну частину Луганщини, котра ніколи не була частиною Донбасу, а належить до Слобідської України. Головні події книги розгортаються у трьох сусідніх селах сучасної Луганської області: Пластунівці, Романівці та Білолуцьку. Реконструюючи долю трьох поколінь своїх предків, автор розповідає про людей, які жили в цьому краю, звідкіля вони там з’явилися і як їм велося в страшній круговерті ХХ століття.
Як людина, яка по крихтах збирала родинні історії для генеалогічного дерева, бачу тут просто огром роботи. Нагромадження біографій однієї родини в межах такої вузької географії дають добре уявлення як про тогочасні поневіряння, так і про тамтешній побут. Ця соціальна історія шматка (тепер окупованого) Слобожанщини є доволі насиченою та цікавою. Особливо сподобалася перша частина про дорадянський період освоєння диких земель. Далі, де починаються часи колгоспів - то вже історія голодів, компромісів та принижень. Це трохи марудно читається, але автор описує й ідеологічні рамки для життя і моральні виклики ними породжені. Не ліпить з родичів антикомуністичних борців, а крадіжки з колгоспів не видає, за планові роботи з розвалу системи. Тож ця чесність і повнота теж сподобалися. Єдине, що видалося зайвим - це післямова, з висновками та діагнозами. Хотілося би побільше подібних книжок про різні шматки України.
Скільки болю й трагедій кількох поколінь умістилося в такій невеликій праці! І водночас — скільки в ній тепла та любові до своєї родини й рідного краю. Максим Віхров — справді дуже талановитий автор: текст буквально ллється, а історії пронизують до глибини. Можливо, тому що вони надзвичайно близькі й знайомі: майже кожна українська родина пережила щось подібне й зберігає у своїй скрині пам’яті схожі перекази. Мені здається, нині чи не кожна людина могла б так само сісти й записати коротке зібрання історій свого роду — поки вони ще живі в пам’яті, поки є ті, у кого можна розпитати про минуле, поки ще можна бодай щось урятувати для нащадків. А «Слобожанська історія» Максима Віхрова — чи не найкращий приклад того, як це можна зробити.
Глибока та щира історія Слобожанщини від початку та кінця на прикладі роду Вихрів. Написано водночас легко, фактовно, зворушливо, патріотично, обʼєктивно.
пише Макс так, що не відірватися. це така собі мікроісторія його роду, яка насправді є історією Слобожанщини. і хоч я з Донбасу, але це сусіди, тож завжди цікаво почитати про степовиків з шаблею і лемішем. як на мене - ідеальний нон-фікшн - написано легко, з гумором, з прозовими вставками (наприклад: "Я вірю, що на Небі також є степ - його там просто не може не бути - і що десь там є маленька улоговина, де тече струмочок і ростуть дикі яблуні й груші. І що стоїть там хутір, звідки часом линуть тихі слобожанські пісні") і водночас - з цитатами з наукових праць, датами й цuфрами. інша тема - Слобожанщина нині майже втрачений український (к)рай, про що Макс пише так: "Чи відродиться колись слобожанська ідентичність? Я не певен... Коли там щось збереглося - то все можливо, а коли ні - хай політтехнологи не займаються некромантією і штучних сутностей не плодять". І загалом Післямова - звідки це речення - це текст, який бажано уважно всім прочитати - а перед тим ще уважніше - всю цю невеличку книгу на 128 стр, щоб не повторити нашої головної помилки: "де ходить леміш, там і шабля мусить бути".