Як любили і вмирали. Вибрані твори

by Лев Скрипник

Проста жива проза, експресивність якої збиває з ніг.

Яскравий представник наших тодішніх 20-х Лев Скрипник все своє недовге життя писав про Донбас та людей. Справжніх, не завжди правильних, завжди травмованих.

Писав про себе — дитину, яка надто рано пізнала і роботу в шахті, і злидні безхатька, і війну, і полон, і в’язницю. Писав про те, що відчув, бачив та пережив. Його герой завжди автобіографічний, події — правдиві, а виверти історії — трагічні та непередбачувані.
"Як любили і вмирали" — це літературний зняток епохи, Донбасу початку минулого століття з усіма його непростими реаліями та коловертю

384 pages, Hardcover

Published April 1, 2025

Reviews

[Liudmyla · Rating 4 out of 5]

Цікавий такий персонаж Лев Скрипник. Пише добре, читаються його оповідання легко, але й болісно. Знову про нашу незагоєну рану - український Донбас, але початку ХХ століття і з дзвіниці прихильника большевиків, ким і був автор, принаймні напочатку.
Зізнаюся, що мене часто тригерило його оспівування большевицького "раю", комуни, червоної "революції", бо ми ж то добре знаємо, що вийшло в результаті, яким жорстоким був цей їхній "новий мір", якою трагедією, і то не однією, обернувся він для України - такою, що ми досі харкаємо кров'ю від нього.
А проте, що ми можемо закинути людині з отаким життям:
"Життя моє - шмат грязюки.
З дитинства - бійки, матюки, лайки... З дитинства бачив я лише - жах, смерть, розчавлені у глибині копалень людські тіла, дзвін пляшок замість похоронної музики, брудні матюки замість промови. Це - коли труп належав самотній людині. Коли ж це була людина багацькосімейна, касарня оголошувалася зойком, скиглінням, лютими криками. А потім усе замовкало, - усе, крім скажених лайки, бійок. І мовчання це визначало, що сім'ю вже нагнано з касарні, і тиняється вона десь під парканами, тугу свою небові виливаючи.
Усе своє життя, аж до тієї доби, поки не загули гармати, я жив під землею, залазячи туди глибоким ранком і вилазячи пізно ввечері... Я ганяв сліпих коней, запряжених у вагонетки, навантажені блискучим вугіллям, працював коло камерону, навантажував вагонетки, потом їдким обливаючись..."

Чи ж мав він, що втрачати, крім всього переліченого лайна і злиднів, що так сторч головою кинувся будувати нове майбутнє, в якому "кто бил нікєм, тот станєт всєм"?
Тим не менше, крізь рядки з оспівуванням переваг червоної імперії з уст багатьох героїв чується оце знане нам "раньше било луччє", бо через одного жаліються, що і хазяйство було, і городик, і яка-не-яка господа, але звіялося разом з революцією. Тож тепер мусять ґарувати на шахті - хтось, бо втратив своє господарство і нема куди вертати, хтось, щоб мати змогу відновити свою хату. І майже всі безпробудно п'ють, б'ються, вбивають або й самі лізуть в петлю. Не вийшло комуністичного раю, коротше.

І навіть кацапський дядя Ваня мріє про власні хатинку, город та корівку.
Правда, поки що не здогадується, бідака, що незабаром назвуть таких куркулями, одберуть нажите, горбом зароблене добро, і випруть на сибіри або на місці пристрелять, але це вже буде інша історія, до якої наш автор хоч і дожив, але перебував уже в трохи іншій реальності, видозміненій морфієм.

[Alla Komarova · Rating 5 out of 5]

Можу відкрити книжку Скрипника на будь-якому місці і залипнути. Начитатися цією прозою, здається, неможливо. Вона різка та емоційна, але без жодного зайвого слова. Так, наче автор знав, що життя йому відміряно дуже мало і треба встигнути сказати все, не зволікаючи на неважливе.

Наприклад, оповідання "Немає праці". Тут 12-річного оповідача виганяють з шахти, де він працював коногоном, і він йде собі куди ноги заведуть. Без грошей, родини і домівки. Кілька спроб найнятися на інші шахти не вдалися — там своїх оборванців вистачає, ніхто не збирається годувати ще одного приблуду. Наш герой голодний і вирішує вкрасти курку, що йому не вдається, і його побили, але "відпустили живим". Зрештою він виграє всі гроші в карти в таких самих злидарів, як і він сам, що вештаються світом, і йде далі щасливий, що "цілий тиждень буде неголодний".

♠ 19 сторінок (в нашому виданні) і ціла галерея портретів та часу, коли все це відбувається.

❤️ Взагалі Скрипник писав автобіографічні твори і ми, коли укладали збірку, розташували їх у більше-менш логічній послідовності — від дитинства до дорослого життя, так, що коли читаєш, то поступово проживаєш життє з героєм (і автором). Від роботи в шахті, крізь війну, полон, поранення, наркотичну залежність і аж до кінця. Дуже відверто й чесно.

❤️ Обожнюю цю прозу. Правильно відмітила Оксана (https://t.me/okbookclub) — цікаво, якби ми знали своїх, якими б ми були сьогодні? Якби ми читали своїх, чи спромоглися б нас зацікавити москальські криві поробки?

[Tetiana Yashchukevych · Rating 5 out of 5]

Зовсім випадково натрапила на збірку в Сенсі, зачепила назва на обкладинці.
І ось, автор і вибрані твори стали справжнім відкриттям для мене.
Такі експресивні і чесні тексти!
Погодьтеся, не очікуєш від письменника 20-х років, серед іншого, читати про повій, кокаїн та вбивства.
Але разом з тим Лев Скрипник майстерно описує, шахтарські будні, непрості родини та поневіряння дітей, що були змушені надто рано подорослішати, справжніх людей, зі всіма їхніми травмами, страхами, але й надією на краще життя, попри трагічні і жахливі виверти тодішньої епохи.
Деякі твори є автобіографічними. Мабуть, найбільше сподобалися оповідання «Ніч» і «Янтеків кінець».

[OKSANA ATAMANIUK · Rating 4 out of 5]

Книга “Як любили і вмирали”
Лев Скрипник
Видавництво Уроборос, 2025
⠀
“Прийде й лікар, великий лікар, що вилікує тих хворих, злиденних і затурканих людей, про яких писатиму я далі. Вірю. Твердо вірю.”
⠀
Це читання не було легким.
⠀
Автор занурює вас з головою у своє темне, злиденне, безпросвітне минуле.
⠀
Показує кожний болючий його клаптик, переплітаючи спогади та вигадки.
⠀
“Дитинство.
Дванадцять років життя… і чужі люди, чужі місця, голод… і дика до безглузду самотність… І тепер ось, через багацько років, вже письменником сидячи у тих же місцях, де колись блукав я голодним, некрасивим та обдертим хлоп’ям, і згадуючи минуле, я з непорозумінням дивлюсь у зникле, прокляте „золоте дитинство“, і мені до сліз боляче.”
⠀
Щоденні, буденні справи, через які він оживляє переживання тих років жителів Донбасу:
від народження, любові та до смерті.
⠀
“- Але, звичайно, степ - степом, а шлунок шлунком. Одна справа - оцінювати красу степову з повним шлунком, і друга - діяти те ж саме, два дні не маючи у
роті нічого, крім коріння та солодкої трави.
В першому випадку людина мислить: „Степ… тирса… Сине небо, і в небі співають ластівки… Хороше! Ой, як хороше!“
У другому - людина думає (і невідомо чим, шлунком чи мозком) ось як: „Ластівка - капость. Літає і тріщить, нібито і справді співає пісень… А коли б спіймати її та зжерти, якої б пісні завела б вона у череві?”.
⠀
Його твори зачіпають післяреволюційні темні часи, коли більшовизм лише набирав сили.
Коли у людей спадала червона полуда з очей:
⠀
“Крізь сльози шепотіла:
- Крові… крові скільки… Трупів… сльоз… а вона… Аня… висить на тій акації, де ми з тобою… тоді… сиділи… і обличчя її синє страшне… Ах, скільки цієї… крові… А мені шкода зараз тих… що лежать зараз… собаками розтягнені… і своїх… і чужих і цих, що пиячуть зараз…”
⠀
Його твори живі.
Травматичні.
З гірким післясмаком.
⠀
“А я зараз писатиму про важке, про чорне писатиму.
Бо є ще в нас люди, що, мов неприкаяні, плутаються по провулках величезного міста, є люди, що страждають гірко, їх треба вивести, показати.
Мої типи мають право на існування у художній літературі, оскільки вони ще існують у житті - мізерні, напівзгнилі скалки минулого.”
⠀
#примхливачитака

[Kseniia Okhremenko · Rating 4 out of 5]

Про Лева Скрипника відомо небагато, у літературне середовище він потрапив, зокрема, завдяки сімейним зв’язкам. Проте його тексти не виглядають ані другорядними, ані прохідними. Цей збірник оповідань і новел здебільшого автобіографічний, і саме це надає йому особливої ваги.

Це важкі, часом нестерпні історії: про дванадцятирічну дитину на шахті, про війну «червоних» і «білих», де немає правих, бо кожна сторона жорстокіша за іншу; про любов і смерть, полон і зраду, злидні та працю в нелюдських умовах. Окреме місце займають описи Донбасу початку ХХ століття — регіону контрастів і соціальної напруги, простору між степом і індустрією, традиційним укладом і модернізацією. Це край соціальної нерівності, страйків і революційних настроїв, але водночас і сподівань на економічні можливості та зміну життєвих обставин.

Книга читається легко, попр�� важкість тем. Тексти різні за силою й настроєм, не всі однаково чіпляють, і це створює відчуття внутрішньої суперечливості. Та все ж загальне враження лишається позитивним: окремі оповідання надовго осідають у пам’яті й повертаються думками вже після того, як книжку прочитано.

[Olga Krychynska · Rating 4 out of 5]

Лев Скрипник – точно не мій автор, але щось у його письмі таки є. З одного боку – оповідання всі ці звісно не без червоної пропаганди, а з іншого – їхні герої такі упосліджені, недорозвинені та пережовані обставинами життя, що увірувати в світле соціалістичне майбутнє може тільки зовсім недорікуватий читач. Для мене ця книга стала цікавим літературним артефактом, який я навряд чи можу комусь порекомендувати, бо читати про дно дна – таке собі випробування у наш час. Але може ви сміливі, то спробуйте.

[Karolina Kompaniets · Rating 4 out of 5]

Рада, що познайомилася із творчістю Льва Скрипника, одного із "загублених" письменників 20-30рр. Прочитала збірку оповідань, оповідання самі по собі складний жанр, а в збірці вони по-справжньому сильні. Вони про Донбас 20х років 20 сторіччя. Сам автор "життє пожив": важка праця з дитинства, голод, поневіряння, революція, громадянська війна, горілка, морфій/кокаїн.
Та читаєш його твори і так яскраво уявляєш степи Донбасу, повітря , яке дрижить від спеки, як в желе входиш. Люди, які шукають себе, гублять себе, втрачають віру та знаходять її. Герої з самого дна суспільства, але ж то люди, які страждають, мріють про кращу долю, або хоча б поїсти.
Щемка проза.
Є, звісно, і віра в комуністичну ідею, але тоді багато хто прям палав цим.
На жаль, життя в автора було коротким.