What do you think?
Rate this book
щільнийчорний
В цій книзі зібрані коротка проза та поезія 2022-2024 років. Те, що автор занотовував після боїв, під час виснажливої служби в піхоті, в просочених зливами та брудом окопах, у лихоманці та смертельній втомі.
Автор присвячує цю книгу загиблому другу та побратиму Антону Клітному.
Автор присвячує цю книгу загиблому другу та побратиму Антону Клітному.
- GenresPoetry
234 pages, Hardcover
Published January 1, 2024
21 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
September 25, 2024
Він усвідомлений посполитий в світі де витонченість стала повсякденним фетишем. Він вірить в бога, оскільки не вірити в бога зараз модно. А це не модні тексти, не вилизані тексти, це незручні тексти і для автора і для того, хто це читатиме. Він не просив ні в кого цього знання, ця чорна істина вливалась в горло насильно, стала чорнилом, яким все це й написано.
Він вірить в бога, але не молиться і старається не думати (не виходить). Він споглядає і дивиться порно. Це добре, це не гріх, бо його бог нічого не бачить, цей бог виколов собі очі. (Від сорому? Від безвиході? Від нудьги?) Цей бог – комплекс. Цей бог – Епід. Де? В Колоні, в колонії, у в’язниці для героїв. Дивіться на цього бога!
Бог, що осліпив себе тепер ще й кастрований. Неможливість творіння. Густа біла сперма витікає з перетятого члена змішуючись з темнішою (венозною) і світлішою теплою (артеріальною) божою кров’ю. Іхору немає, бо він створений за образом людським. Венера не народиться знову, те що нелюди зробили з трьома граціями ви дізнаєтесь на останніх сторінках і ви не будете до цього готові.
Описувач, поет, письменник, бойовий медик стоїть біля цього бога. Як хто? Метатрон? Кронос? Ньярлатхотеп? Ні не те. А, згадав! Плотін також був на війні. І ще Сократ.
Хто вернеться з ними з цієї війни? Хто прийде в їх тілах замість них? З ними? Даймоній. Спершу так називали Голос, Дух-порадник. Ангеле хоронителя мій, день і ніч при мені стій… Пізніше – демон. Злий нашіптувач. Той, хто допомагав на війні не обов’язково допоможе в тилу.
Ці тексти – візерунки, ілюстрації Апокрифічного Проклятого Євангелія. Шандра, який ніби то відрікається від бога, починає свою книгу Різдвом у вовчих яслах. Ягоди, паслін, блекота. Квіти рани і райдуги нахилились над колискою. Може в нового бога будуть очі, маленький неторкнутий член і не забруднені кров’ю руки?
Тріє царі ще не прийшли, вони на війні, витрачають себе заради цього непізнаного немовляти. Дари передали волонтерами: тепловізор, мавік, шолом з активними навушниками. Хороше нам тут бути, давай викопаєм три вогневі точки і залишимось на цій горі.
У лісі (не той ліс, куди колись тікав Юнґер). Задумливо Сократ дивиться в щільну чорноту небесної безодні. Зірки в божевільно-плавному танці каротид складаються в три світло-білі слова. Вони не світять, а існують самі для себе. Це не ті три слова про які ви подумали. Пращур всередині воїна боїться ночі, але саме ця ніч навіює на нього великий захват і анамнезис якоїсь втраченої тайни. Три слова вгорі.
Війна
Війна
Війна
Старі символи дістають нові значення. Напівзамерзлий кущ калини біля криниці, частина ягід почорніла, частина блискотять пурпуром, як губи останнього пророка, царя, або воїна.
Біблія, гностицизм, неоплатонізм, Таро, контагіозна та імітативна магія, мистецтво первісної людини на стінах, стінках окопу:
“Гради чергуються з мінами, годинами б’є танк, його коригує коптер, він же скидує воги час від часу; вночі кулі свистять над бруствером, а палаючі птури перетворюють окоп на карикатурну подобу сцени, але ясну в цій карикатурності. Кров так стигне, льодяніє, наливається бурштинністю від надміру почуттів, що важко дихати та рухатись. Якщо артилерія карти Таро, то розклад ми зібрали не надто хороший, але й багатий.
Дрон коригував танк, зачепився за дерево, залізо лопаті відчутно та кришталево дзенькнуло. У цей момент я відчув первісну зловтіху і навіть хотів пошукати його тушку, але остерігся. Як потім виявилось, правильно, він упав не одразу, а на сусідній позиції, ще й вогом був заряджений.
Поки бив танк, я розмовляв з ним, як перші люди з хижаком – вмовляючи піти, погрожуючи, лайливо заклинаючи. Особистісно, м’яко, з ненавистю. Якби сиділи в печері, не в окопі, точно намалював би його на стіні з птуром у боці.
Впевнений, перші люди говорили як ми, матюкаючись; тобто гнучко використовували малу кількість обсценних слів про найбільш важливе. Я так вважаю, бо ми перші.”
Спомини, відбитки образів застиглі не в янтарі, в бетоні.
Повторне відкривання і переживання первісних магічних практик, сакральних дій. Тут доречним буде улюблене словосполучення Еліаде – “in illo tempore”. З правіку, з древності доносяться відзвуки забутих міфологій, тільки мозок сучасного сновидця, мага, шамана, філософа, бібліофага, бойового медика сприймає їх, як предмети побачені з підводи. З відтінком іронії, deja Vu і в мільйон повторених занадто добре завчених архетипів. Гнозис – почути одну й ту ж істину в мільйонний раз і прожити її заново, здивуватися, піднестися, злякатися і розчаруватися але пізніше.
“Сон у полі – остання доступна форма трансу.
У спекотний полудень, під щільною сіткою зеленої пшениці, юрбами снує комашня і дрібні духи; все впереміш, не розрізнити. Не можна їх побачити, але можна почути, якщо стане мужності прийти в центр заростів і лягти в утробу особливого місця, де колосся вивернуте та спресоване в
напівкруглі ніші, патьоки соків на тканинах поля, неначе залишені величезною вагою. Жодна стежка туди не веде; лісова стежка взагалі не веде через поле, ігнорує, квапливо огинає, біжить. Стебла, листя, зерна розчавлені у лабіринтоподібну масу, за якою не видно землі, але видніється пара, що йде від землі. У ній спершу чутно комашиний шерех цілеспрямований і безсенсовий; такий тихий, що заледве можна назвати його звуком. І вже при самому корінні, неначе крізь сон, розрізнити можна піктографічне бурмотіння чарівної мови:
– Ласкаво просимо додому, дитя…
Зелений сон у тихому місці розходиться колами, приминаючи колосся до землі. Небесні млини мелють тихо й нерухомо, повітря застигає кристалом, краплі поту спалахують і тої ж миті сохнуть на скронях. Реальність вічного полудня, як не ховай її за метафорами, проступає назовні.
Сплячу фігуру беззвучно й безсило обтікають фігури женців. Стебла проходять крізь архаїчні леза і не ворушаться. Вони йдуть уже сотні літ. Під курганом, в глибинах болота,
чекає біляве громаддя грудей стегон. Це сюди приходили давні діти, щоб вона пожерла їх в ім’я любові. І її ж під різними іменами ліпили, присмиряючи, через тисячі років, уже всередині чоловічих міст. Дуб на обрії окреслений вугіллям і торфом, на яких стоїть. А в його корінні приховані човен, торговець і золоті глеки – випадкове підношення.
Різко пахне травою та грозою, небо закручується водовертю, так само, як змії біля річки, як уроборос на батьковій куртці, що іронічно кусає себе за хвіст. Всякий, хто хоче збагнути його насмішку програє.
Надходить гроза, час прокидатися.”
З часом з’являється впевненість давати людям ліки з упевненістю якої не відчуваєш.
З словами так само. З цим відгуком на книгу так само.
Є люди яким не самотньо на одинці з собою. Вони милуються потоками власних думок, інколи реалізують їх у тексти і хороше спостерігати за цими метаморфозами. Мій улюблений епізод на 159 сторінці, не буду цитувати, підіть і купіть книгу.
Печера Ласко – Печера Ідей Платона, Тінь Бика на стіні печери. Присмерки Биків. В мене теж є ця книга з головою Зевса-Лаокоона Сальватора. Скільки книг ти поглинув у себе?
Кожна буква витікає з рота сірими нитками абстрактного і через це безсенсового мовчання, мучання. Виплітаючи лабіринт, велетенського підірваного посередині корпусу. Корпускули думок розлітаються на всі чотири сторони після прильоту. Нитка в руці Бика-Бикоубивці напнулась і дзвенить довгим нав’язливим писком. Поранений сидить незграбно і бридливо розглядаючи свою фантомну стопу, культю, як тульпу. Моторошна кенінгова алітерація.
Засміяний Даймоній. Кожен, хто схоче зрозуміти цей сміх програє, або спасеться.
Він вірить в бога, але не молиться і старається не думати (не виходить). Він споглядає і дивиться порно. Це добре, це не гріх, бо його бог нічого не бачить, цей бог виколов собі очі. (Від сорому? Від безвиході? Від нудьги?) Цей бог – комплекс. Цей бог – Епід. Де? В Колоні, в колонії, у в’язниці для героїв. Дивіться на цього бога!
Бог, що осліпив себе тепер ще й кастрований. Неможливість творіння. Густа біла сперма витікає з перетятого члена змішуючись з темнішою (венозною) і світлішою теплою (артеріальною) божою кров’ю. Іхору немає, бо він створений за образом людським. Венера не народиться знову, те що нелюди зробили з трьома граціями ви дізнаєтесь на останніх сторінках і ви не будете до цього готові.
Описувач, поет, письменник, бойовий медик стоїть біля цього бога. Як хто? Метатрон? Кронос? Ньярлатхотеп? Ні не те. А, згадав! Плотін також був на війні. І ще Сократ.
Хто вернеться з ними з цієї війни? Хто прийде в їх тілах замість них? З ними? Даймоній. Спершу так називали Голос, Дух-порадник. Ангеле хоронителя мій, день і ніч при мені стій… Пізніше – демон. Злий нашіптувач. Той, хто допомагав на війні не обов’язково допоможе в тилу.
Ці тексти – візерунки, ілюстрації Апокрифічного Проклятого Євангелія. Шандра, який ніби то відрікається від бога, починає свою книгу Різдвом у вовчих яслах. Ягоди, паслін, блекота. Квіти рани і райдуги нахилились над колискою. Може в нового бога будуть очі, маленький неторкнутий член і не забруднені кров’ю руки?
Тріє царі ще не прийшли, вони на війні, витрачають себе заради цього непізнаного немовляти. Дари передали волонтерами: тепловізор, мавік, шолом з активними навушниками. Хороше нам тут бути, давай викопаєм три вогневі точки і залишимось на цій горі.
У лісі (не той ліс, куди колись тікав Юнґер). Задумливо Сократ дивиться в щільну чорноту небесної безодні. Зірки в божевільно-плавному танці каротид складаються в три світло-білі слова. Вони не світять, а існують самі для себе. Це не ті три слова про які ви подумали. Пращур всередині воїна боїться ночі, але саме ця ніч навіює на нього великий захват і анамнезис якоїсь втраченої тайни. Три слова вгорі.
Війна
Війна
Війна
Старі символи дістають нові значення. Напівзамерзлий кущ калини біля криниці, частина ягід почорніла, частина блискотять пурпуром, як губи останнього пророка, царя, або воїна.
Біблія, гностицизм, неоплатонізм, Таро, контагіозна та імітативна магія, мистецтво первісної людини на стінах, стінках окопу:
“Гради чергуються з мінами, годинами б’є танк, його коригує коптер, він же скидує воги час від часу; вночі кулі свистять над бруствером, а палаючі птури перетворюють окоп на карикатурну подобу сцени, але ясну в цій карикатурності. Кров так стигне, льодяніє, наливається бурштинністю від надміру почуттів, що важко дихати та рухатись. Якщо артилерія карти Таро, то розклад ми зібрали не надто хороший, але й багатий.
Дрон коригував танк, зачепився за дерево, залізо лопаті відчутно та кришталево дзенькнуло. У цей момент я відчув первісну зловтіху і навіть хотів пошукати його тушку, але остерігся. Як потім виявилось, правильно, він упав не одразу, а на сусідній позиції, ще й вогом був заряджений.
Поки бив танк, я розмовляв з ним, як перші люди з хижаком – вмовляючи піти, погрожуючи, лайливо заклинаючи. Особистісно, м’яко, з ненавистю. Якби сиділи в печері, не в окопі, точно намалював би його на стіні з птуром у боці.
Впевнений, перші люди говорили як ми, матюкаючись; тобто гнучко використовували малу кількість обсценних слів про найбільш важливе. Я так вважаю, бо ми перші.”
Спомини, відбитки образів застиглі не в янтарі, в бетоні.
Повторне відкривання і переживання первісних магічних практик, сакральних дій. Тут доречним буде улюблене словосполучення Еліаде – “in illo tempore”. З правіку, з древності доносяться відзвуки забутих міфологій, тільки мозок сучасного сновидця, мага, шамана, філософа, бібліофага, бойового медика сприймає їх, як предмети побачені з підводи. З відтінком іронії, deja Vu і в мільйон повторених занадто добре завчених архетипів. Гнозис – почути одну й ту ж істину в мільйонний раз і прожити її заново, здивуватися, піднестися, злякатися і розчаруватися але пізніше.
“Сон у полі – остання доступна форма трансу.
У спекотний полудень, під щільною сіткою зеленої пшениці, юрбами снує комашня і дрібні духи; все впереміш, не розрізнити. Не можна їх побачити, але можна почути, якщо стане мужності прийти в центр заростів і лягти в утробу особливого місця, де колосся вивернуте та спресоване в
напівкруглі ніші, патьоки соків на тканинах поля, неначе залишені величезною вагою. Жодна стежка туди не веде; лісова стежка взагалі не веде через поле, ігнорує, квапливо огинає, біжить. Стебла, листя, зерна розчавлені у лабіринтоподібну масу, за якою не видно землі, але видніється пара, що йде від землі. У ній спершу чутно комашиний шерех цілеспрямований і безсенсовий; такий тихий, що заледве можна назвати його звуком. І вже при самому корінні, неначе крізь сон, розрізнити можна піктографічне бурмотіння чарівної мови:
– Ласкаво просимо додому, дитя…
Зелений сон у тихому місці розходиться колами, приминаючи колосся до землі. Небесні млини мелють тихо й нерухомо, повітря застигає кристалом, краплі поту спалахують і тої ж миті сохнуть на скронях. Реальність вічного полудня, як не ховай її за метафорами, проступає назовні.
Сплячу фігуру беззвучно й безсило обтікають фігури женців. Стебла проходять крізь архаїчні леза і не ворушаться. Вони йдуть уже сотні літ. Під курганом, в глибинах болота,
чекає біляве громаддя грудей стегон. Це сюди приходили давні діти, щоб вона пожерла їх в ім’я любові. І її ж під різними іменами ліпили, присмиряючи, через тисячі років, уже всередині чоловічих міст. Дуб на обрії окреслений вугіллям і торфом, на яких стоїть. А в його корінні приховані човен, торговець і золоті глеки – випадкове підношення.
Різко пахне травою та грозою, небо закручується водовертю, так само, як змії біля річки, як уроборос на батьковій куртці, що іронічно кусає себе за хвіст. Всякий, хто хоче збагнути його насмішку програє.
Надходить гроза, час прокидатися.”
З часом з’являється впевненість давати людям ліки з упевненістю якої не відчуваєш.
З словами так само. З цим відгуком на книгу так само.
Є люди яким не самотньо на одинці з собою. Вони милуються потоками власних думок, інколи реалізують їх у тексти і хороше спостерігати за цими метаморфозами. Мій улюблений епізод на 159 сторінці, не буду цитувати, підіть і купіть книгу.
Печера Ласко – Печера Ідей Платона, Тінь Бика на стіні печери. Присмерки Биків. В мене теж є ця книга з головою Зевса-Лаокоона Сальватора. Скільки книг ти поглинув у себе?
Кожна буква витікає з рота сірими нитками абстрактного і через це безсенсового мовчання, мучання. Виплітаючи лабіринт, велетенського підірваного посередині корпусу. Корпускули думок розлітаються на всі чотири сторони після прильоту. Нитка в руці Бика-Бикоубивці напнулась і дзвенить довгим нав’язливим писком. Поранений сидить незграбно і бридливо розглядаючи свою фантомну стопу, культю, як тульпу. Моторошна кенінгова алітерація.
Засміяний Даймоній. Кожен, хто схоче зрозуміти цей сміх програє, або спасеться.
December 30, 2024
Розпочну з того, що важливо, що такі книги з'являються. Миттєве схоплення війни інтелектуалами, філософами, творчими особистостями, які перебувають десь там - в самому осередку подій і можуть показати, як воно. І це миттєве схоплення за своєю силою може бути значно сильнішим, аніж повноцінно відрефлексовані антивоєнні романи чи філософські концепції, бо ж це чиста емоція, чистий досвід, не забарвлений додатковими сенсами й нашаруваннями.
Втім книга є досить проблемною. І ні, не тому, що вона шокує. Ні, не тому, що вона розкриває досить незручні для медіа і пересічних цивільних теми залежності й рабства, безвиході від тієї ж війни. Не тому, що говорить, начебто попри те, що для нас ця війна є визвольною, сама природа таких протистоянь і вбивства людей є абсурдними. З цими поглядами можна погоджуватися або не погоджуватися, причому нерідко все залежить від того, наскільки людина готова подолати прірву в досвіді, яка утворилася поміж військовими та цивіл��ними. Мій відгук зовсім не про це.
Я читала цю книгу українською. Ще до початку повномасштабного вторгнення почала відмовлятися від всього російського, а після нього відмовилася ще й від російськомовного. Мені не хочеться возитися з контентом, як в тому мемі: "Коли посміявся над мемом, а потім шукаєш, звідки автор, бо якщо з росії, то не смішно". Мова - це маркер. Тож, звісно, в цьому двомовному варіанті я надавала перевагу саме перекладу, розуміючи, що в критичних умовах автор, звісно, використовує мову, якою мислить, якою вихований, яка відпечаталася вже десь на несвідомому, і тому звинувачувати його в чомусь немає сенсу. І дуже зраділа, що є таки український варіант, який мав би познайомити зі світом військових і мене.
На жаль, переклад розчарував. Над ним працювало декілька людей, втім, зустрічається багато хибодруків, відверто скалькованих з російської конструкцій, не притаманних українській. Іноді навіть виникало відчуття, що текст перекладений за допомогою гугл перекладача. Тож після подяки автора всім, хто редагував книгу, в душі залишилася пустка.
Здавалося б - в чому проблема? Людина щира, це її концентровані переживання. Всі відгуки, на які я натрапляла, хвалебні й зовсім не просто так, вони мають рацію. Це дійсно сильні тексти. Але складається враження, ніби ці люди читали в оригіналі, уникаючи україномовного перекладу.
Тоді для кого ця книга? Чому я, людина, яка відмовилася від всього російського/російськомовного маю читати такий недбало вичитаний текст про війну, де зараз є мої друзі й рідні? Хто як не я, людина, що цікавиться філософією, українською автентичністю, подіями, що відбуваються зараз в Україні й світі, маю бути цільовою авдиторією?
Можливо, перекладачі просто самі є/були російськомовними й вони не розуміють, як побудована українська? Чи це просто допущена недбалість, бо основна увага приділялася російськомовному тексту? Чи вся україномовна версія випущена для галочки, щоб не було претензій і розгону срачу про російську мову?
Я не знайду відповіді на ці питання. Хочеться вважати, що в наступних тиражах ситуація буде кращою й українська таки стане важливою.
Втім книга є досить проблемною. І ні, не тому, що вона шокує. Ні, не тому, що вона розкриває досить незручні для медіа і пересічних цивільних теми залежності й рабства, безвиході від тієї ж війни. Не тому, що говорить, начебто попри те, що для нас ця війна є визвольною, сама природа таких протистоянь і вбивства людей є абсурдними. З цими поглядами можна погоджуватися або не погоджуватися, причому нерідко все залежить від того, наскільки людина готова подолати прірву в досвіді, яка утворилася поміж військовими та цивіл��ними. Мій відгук зовсім не про це.
Я читала цю книгу українською. Ще до початку повномасштабного вторгнення почала відмовлятися від всього російського, а після нього відмовилася ще й від російськомовного. Мені не хочеться возитися з контентом, як в тому мемі: "Коли посміявся над мемом, а потім шукаєш, звідки автор, бо якщо з росії, то не смішно". Мова - це маркер. Тож, звісно, в цьому двомовному варіанті я надавала перевагу саме перекладу, розуміючи, що в критичних умовах автор, звісно, використовує мову, якою мислить, якою вихований, яка відпечаталася вже десь на несвідомому, і тому звинувачувати його в чомусь немає сенсу. І дуже зраділа, що є таки український варіант, який мав би познайомити зі світом військових і мене.
На жаль, переклад розчарував. Над ним працювало декілька людей, втім, зустрічається багато хибодруків, відверто скалькованих з російської конструкцій, не притаманних українській. Іноді навіть виникало відчуття, що текст перекладений за допомогою гугл перекладача. Тож після подяки автора всім, хто редагував книгу, в душі залишилася пустка.
Здавалося б - в чому проблема? Людина щира, це її концентровані переживання. Всі відгуки, на які я натрапляла, хвалебні й зовсім не просто так, вони мають рацію. Це дійсно сильні тексти. Але складається враження, ніби ці люди читали в оригіналі, уникаючи україномовного перекладу.
Тоді для кого ця книга? Чому я, людина, яка відмовилася від всього російського/російськомовного маю читати такий недбало вичитаний текст про війну, де зараз є мої друзі й рідні? Хто як не я, людина, що цікавиться філософією, українською автентичністю, подіями, що відбуваються зараз в Україні й світі, маю бути цільовою авдиторією?
Можливо, перекладачі просто самі є/були російськомовними й вони не розуміють, як побудована українська? Чи це просто допущена недбалість, бо основна увага приділялася російськомовному тексту? Чи вся україномовна версія випущена для галочки, щоб не було претензій і розгону срачу про російську мову?
Я не знайду відповіді на ці питання. Хочеться вважати, що в наступних тиражах ситуація буде кращою й українська таки стане важливою.
February 12, 2025
«Будь ласка, якщо ви в тилу: їжте, кохайтеся, гуляйте, працюйте, живіть. Саме заради миру триває війна.
Але, будь ласка, не просторікуйте про військових на полі бою, якщо вам здається, що вони зробили «не те». Вам здається. Ви навіть уявити не можете, що і як вони проживають. Цю біпополярку навпіл із некрологом, бруд зі смаком крові, постійні холоди, спеку, наїбалово та тягучий жах на адреналіновій тязі. Цю героїчну тюрму. Це свідоме руйнування свого здоровʼя. Дещо інша логіка іншого життя. Можна спостерігати та допомагати.
Не треба оцінювати.»
Тут больше нечего добавить.
Але, будь ласка, не просторікуйте про військових на полі бою, якщо вам здається, що вони зробили «не те». Вам здається. Ви навіть уявити не можете, що і як вони проживають. Цю біпополярку навпіл із некрологом, бруд зі смаком крові, постійні холоди, спеку, наїбалово та тягучий жах на адреналіновій тязі. Цю героїчну тюрму. Це свідоме руйнування свого здоровʼя. Дещо інша логіка іншого життя. Можна спостерігати та допомагати.
Не треба оцінювати.»
Тут больше нечего добавить.
This entire review has been hidden because of spoilers.
January 27, 2025
Є цікаві моменти, але редактура української версії -- це щось дивне. Десь пробіли пропущені, десь пунктуація, десь азірівщиною перекладено.
Displaying 1 - 4 of 4 reviews