What do you think?
Rate this book
Тобі належить цілий світ
Ігор Костецький (1913 — 1983) — один із засновників і чільних теоретиків Мистецького Українського Руху та найяскравіших українських «модерністичних» письменників покоління — залишив велику літературну спадщину (оповідання, повісті, романи, п’єси, вірші, подорожня проза, кіносценарії, есеї, українські переклади вершинних творів світової літератури). Перше в Україні книжкове видання його творів сітить незначну, але найбільш репрезентативну частину доробку Костецького. Його вибрані твори супроводжено есеями Марка Роберта Стеха.
528 pages, Paperback
25 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
January 12, 2020
Чомусь Костецький є страшенно непроговореним і невідрефлексованим. Його "не помітила літературна історіографія" (С. Павличко); Грабович називає його "недооціненим". І це, властиво, правда: в пенівському списку ста найкращих книжок [https://pen.theukrainians.org/?fbclid...] про нього забули також. Між тим, поряд з Хвильовим та Коцюбинським його можна вважати найкращим автором короткої форми.
Власне, про новели. Один з критиків, іронізуючи, називає Костецького "матеріялістичним віталістом". Костецький, здається, ображається, – але в цій характеристиці дещо є. Його проза вигідно відрізняється від попередників тим, що на ній позначився сильний вплив західноєвропейського модернізму (наприклад, автор любив Джойса і хотів "підняти українську мову" до рівня його англійської). Тобто, в новелах справді є щось "матеріялістичне" – мова, якою він оперує, ніби філософ. Це дозволяє виглядати йому дуже переконливо.
Новелістика сорокових (а чи й уся творчість сорокових) справляє найбільше враження. Про попередню біографію Костецького знаємо небагато: він перебував певний час в мистецьких колах (Росії), а в 43-му його вивезено на примусову роботу в Німеччину. Там він доєднується до МУРу і починається як український автор.
Сорокові дають йому багато емоцій та глибинних ідей, у яких він наближається до екзистенціалізму та поетики абсурду. Однак – і це буде помітно в усій його творчості – при цьому він залишається переконаним модерністом, а тому вірить в людину ("модернізм – це гуманізм") і, власне, високу культуру. 45-й рік не став для нього тим, чим став для Адорно (та Заходу загалом): Костецький проникливо мітологізує боротьбу УПА в низці новел ("Божественна лжа", "Тобі належить цілий світ", "Перед днем грядущим" – усі першорядні й непроминальні) – як високу справу, заради якої найкращі люди покоління полишають усе і рушають у невідоме; разом з тим, він думає також про пацифізм і християнський ідеал прощення (в інтерв'ю він називає Ганді "великим чоловіком", а себе – католиком, що дуже важливо для розуміння його світогляду).
Зрештою, все пережите відкриває для Костецького можливість нового життя, можливість нового початку всього й перетворення (один з наскрізних мотивів його творчости). Цьому присвячена напевно ґеніяльна новела "Ціна людської назви", й про це йдеться у есеї про Зіновія Бережана, в якому автор дає широку панораму життя у таборах ДіПі – при тому, життя, сповненого діяльности (попри люті злидні). В ньому він доходить дещо сміливого висновку, що станом на середину сорокових українські мистці переживали щось, що могло би набути (за кращих умов) світового значення (і що популярній естетиці абсурду вони могли би протиставити естетику надії). Тоді табірні часописи дискутують про сюрреалізм (до якого своєю практикою й долучається Бережан – дуже химерний поет-бандурист), а Барка, який злиденно живе у Нью-Йорку, співставний, на думку Костецького, з Ґінзберґом, чия зоря зійде значно пізніше. Але цього всього не сталося, і автор констатує, що навіть на подальші ґенерації української літератури (сиріч, Нью-Йоркську групу) вплив повоєнної літератури був мінімальним; і хоч намагаючись обнадійливо закінчити він твердить, що без Бережана історія української модерної літератури обійтися не зможе, ми бачимо, що вона навіть Костецького ще не дуже прийняла (в антології аванґардної поезії Бережана теж немає; хоча справа, треба гадати, в неприступности видань, як Костецького, так і Бережана).
Пізні новели Костецького мають дуже різноманітну стильову палітру: від рафінованого естетського абсурдизму до чогось подібного на "химерну прозу" (автор, між іншим, дуже наполегливий і вдумливий читач українського бароко). На мій смак, цей період дещо поступається його ранішій творчості, однак у будь-якому разі, в ній залишається те найважливіше, що є неодмінною складовою всіх його новел: умовна "сила" – якась глибока сентенція-ідея, до відкриття якої й веде читача фабула. В цьому сенсі Костецький дуже бароковий автор, а його творчість – це спроби зловити у дійсності кавалки "невидимого світу".
В книжці наявні два більші твори Костецького: "Дійство про велику людину" та "Повість про останній сірник". Обидва твори мають мають в собі ( у фабулі й ідейно) щось від соціялістичної дійности, з якої виходить автор. І це е варто сприймати як ваду: "Повість...", приміром, дуже нагадує експериментальну прозу Йогансена, а містерія – за всієї важкости її сценічного втілення – просуває в координатах політичних перепетій одну з найголовніших думок автора: "маленька людина" здатна творити (й перетворювати) світ не менше, аніж будь-хто інший (в цій п'єсі така роль вділена поштовому уряднику).
Окремо варто спинитися на есеїстиці Костецького. В "Тлі поетичної місії..." бачимо його візію (і апологію) модернізму, яка, подібно до всієї творчости автора, дуже не-українська за своєю природою та, разом з тим, така, що часом відбігає від традиційних уявлень про модернізм. Важливо, що текст написано в 60-х, тому деякі ідеї, здається, на тоді вже перестали бути актуальними у світовому контексті (Костецький послідовний модерніст, тому вживає в есеї теперішній час; здається, при цих поглядах він лишиться до кінця свого життя, що аж ніяк не дивно (і ні в якому разі не компроментуюче), враховуючи ті просторова-часові дисонанси, які має його біографія та творчість).
"Стефан Ґеорґе", треба гадати, чи не найкращий зразок есеїстики в усій українській культурі, є нічим іншим, як спробою осмислення цієї культури, яку Костецький собі обрав (як і багато інших важливих авторів, серед яких, приміром, Державін і Шевельов). Починаючи есей як роздуми над проблемними питаннями у світовій рецепції Ґеорґе (а також – з розмислів про модернізм як проєкт), Костецький знаходить "переклад" його постаті в український культурі. Ним стає Григорій Сковорода, і, частково, Василь Стефаник (чия творчість, однак, попри всі задатки не змогла набути необхідного розвою). Автор пристрасно заперечує центральність таких фіґур в українському каноні як Шевченко, Кобилянська і (особливо) Франко, й виказує, що потенційно наблизитись до того сковородиніського інтелектуалізму могла Леся Українка, яка через тиск народництва не змогла розкритися повністю (та рішуче порвати із ним в естетичній практиці). Костецькому дуже сильно йдеться про "якби" в цьому есеї: він, шукаючи можливих культурних спорідненостей, доходить думки, що Ґеорґе просто не міг "заговорити українською" синхронно, тому що українська мова і культура не були готові до цього (перші переклади з'явилися у зв'язку зі смертю поета), й акцентує, що ніхто й ніколи з українських мистців раннього модернізму не згадував про Ґеорґе (хоча, подає примітку, що син Стефаника свідчить про любов свого батька до його поезії). Та, врешті решт, Костецький оптимістичний щодо долі української культури, називаючи свою тріяду українських поетів (Тичина, Бажан, Свідзинський), які виповнюють українську культуру самим своїм існуванням. Для нього Україна як проєкт постає повноцінно у 20-х, і ті здорові пагони її культури, які він бачить у 60-х (це статті Дзюби, переклади Вайлда, Боккаччо, творчість Драча – це "прислухання" видається дуже важливим), дозволяють йому побачити тяглість (традицію високої культури) та назвати її "культурою дорослих людей". Таким чином, Костецький констатує, що за сто років вдалося "народити Україну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духовної та політичної державности", себто, "довести можливість неможливого".
Масштаб і глибина постаті Костецького справляють велике враження. Однак, необхідно ще багато чого зробити, аби він повноцінно увійшов до канону. Зокрема, видати його спадщину. Наприкінці життя сам автор бачив її у двадцяти (!) томах. Серед того, що інтриґує, є "основний твір життя" автора, прозова тетралогія, над якою він почав працювати ще в тридцятих [UPD: тетралогія лишилася незавершеною; один із її романів – "Мертвих більше немає" – звершено наполовину й видрукувано на початку 2000-х у "Кур'єрі Кривбасу", де також можна знайти деякі інші матеріяли про Костецького] та корпус перекладів (зокрема -Шекспіра), який, на думку декого, є значно ориґінальнішим, ніж відповідні тлумачення Андруховича.
Наразі ж ця книжка 2004-го року є найповнішим вибраним Костецького, за що велика подяка її упоряднику – Марку-Роберту Стеху (його есей, що супроводжує розділи книжки, є зразковим в усіх виявах).
Власне, про новели. Один з критиків, іронізуючи, називає Костецького "матеріялістичним віталістом". Костецький, здається, ображається, – але в цій характеристиці дещо є. Його проза вигідно відрізняється від попередників тим, що на ній позначився сильний вплив західноєвропейського модернізму (наприклад, автор любив Джойса і хотів "підняти українську мову" до рівня його англійської). Тобто, в новелах справді є щось "матеріялістичне" – мова, якою він оперує, ніби філософ. Це дозволяє виглядати йому дуже переконливо.
Новелістика сорокових (а чи й уся творчість сорокових) справляє найбільше враження. Про попередню біографію Костецького знаємо небагато: він перебував певний час в мистецьких колах (Росії), а в 43-му його вивезено на примусову роботу в Німеччину. Там він доєднується до МУРу і починається як український автор.
Сорокові дають йому багато емоцій та глибинних ідей, у яких він наближається до екзистенціалізму та поетики абсурду. Однак – і це буде помітно в усій його творчості – при цьому він залишається переконаним модерністом, а тому вірить в людину ("модернізм – це гуманізм") і, власне, високу культуру. 45-й рік не став для нього тим, чим став для Адорно (та Заходу загалом): Костецький проникливо мітологізує боротьбу УПА в низці новел ("Божественна лжа", "Тобі належить цілий світ", "Перед днем грядущим" – усі першорядні й непроминальні) – як високу справу, заради якої найкращі люди покоління полишають усе і рушають у невідоме; разом з тим, він думає також про пацифізм і християнський ідеал прощення (в інтерв'ю він називає Ганді "великим чоловіком", а себе – католиком, що дуже важливо для розуміння його світогляду).
Зрештою, все пережите відкриває для Костецького можливість нового життя, можливість нового початку всього й перетворення (один з наскрізних мотивів його творчости). Цьому присвячена напевно ґеніяльна новела "Ціна людської назви", й про це йдеться у есеї про Зіновія Бережана, в якому автор дає широку панораму життя у таборах ДіПі – при тому, життя, сповненого діяльности (попри люті злидні). В ньому він доходить дещо сміливого висновку, що станом на середину сорокових українські мистці переживали щось, що могло би набути (за кращих умов) світового значення (і що популярній естетиці абсурду вони могли би протиставити естетику надії). Тоді табірні часописи дискутують про сюрреалізм (до якого своєю практикою й долучається Бережан – дуже химерний поет-бандурист), а Барка, який злиденно живе у Нью-Йорку, співставний, на думку Костецького, з Ґінзберґом, чия зоря зійде значно пізніше. Але цього всього не сталося, і автор констатує, що навіть на подальші ґенерації української літератури (сиріч, Нью-Йоркську групу) вплив повоєнної літератури був мінімальним; і хоч намагаючись обнадійливо закінчити він твердить, що без Бережана історія української модерної літератури обійтися не зможе, ми бачимо, що вона навіть Костецького ще не дуже прийняла (в антології аванґардної поезії Бережана теж немає; хоча справа, треба гадати, в неприступности видань, як Костецького, так і Бережана).
Пізні новели Костецького мають дуже різноманітну стильову палітру: від рафінованого естетського абсурдизму до чогось подібного на "химерну прозу" (автор, між іншим, дуже наполегливий і вдумливий читач українського бароко). На мій смак, цей період дещо поступається його ранішій творчості, однак у будь-якому разі, в ній залишається те найважливіше, що є неодмінною складовою всіх його новел: умовна "сила" – якась глибока сентенція-ідея, до відкриття якої й веде читача фабула. В цьому сенсі Костецький дуже бароковий автор, а його творчість – це спроби зловити у дійсності кавалки "невидимого світу".
В книжці наявні два більші твори Костецького: "Дійство про велику людину" та "Повість про останній сірник". Обидва твори мають мають в собі ( у фабулі й ідейно) щось від соціялістичної дійности, з якої виходить автор. І це е варто сприймати як ваду: "Повість...", приміром, дуже нагадує експериментальну прозу Йогансена, а містерія – за всієї важкости її сценічного втілення – просуває в координатах політичних перепетій одну з найголовніших думок автора: "маленька людина" здатна творити (й перетворювати) світ не менше, аніж будь-хто інший (в цій п'єсі така роль вділена поштовому уряднику).
Окремо варто спинитися на есеїстиці Костецького. В "Тлі поетичної місії..." бачимо його візію (і апологію) модернізму, яка, подібно до всієї творчости автора, дуже не-українська за своєю природою та, разом з тим, така, що часом відбігає від традиційних уявлень про модернізм. Важливо, що текст написано в 60-х, тому деякі ідеї, здається, на тоді вже перестали бути актуальними у світовому контексті (Костецький послідовний модерніст, тому вживає в есеї теперішній час; здається, при цих поглядах він лишиться до кінця свого життя, що аж ніяк не дивно (і ні в якому разі не компроментуюче), враховуючи ті просторова-часові дисонанси, які має його біографія та творчість).
"Стефан Ґеорґе", треба гадати, чи не найкращий зразок есеїстики в усій українській культурі, є нічим іншим, як спробою осмислення цієї культури, яку Костецький собі обрав (як і багато інших важливих авторів, серед яких, приміром, Державін і Шевельов). Починаючи есей як роздуми над проблемними питаннями у світовій рецепції Ґеорґе (а також – з розмислів про модернізм як проєкт), Костецький знаходить "переклад" його постаті в український культурі. Ним стає Григорій Сковорода, і, частково, Василь Стефаник (чия творчість, однак, попри всі задатки не змогла набути необхідного розвою). Автор пристрасно заперечує центральність таких фіґур в українському каноні як Шевченко, Кобилянська і (особливо) Франко, й виказує, що потенційно наблизитись до того сковородиніського інтелектуалізму могла Леся Українка, яка через тиск народництва не змогла розкритися повністю (та рішуче порвати із ним в естетичній практиці). Костецькому дуже сильно йдеться про "якби" в цьому есеї: він, шукаючи можливих культурних спорідненостей, доходить думки, що Ґеорґе просто не міг "заговорити українською" синхронно, тому що українська мова і культура не були готові до цього (перші переклади з'явилися у зв'язку зі смертю поета), й акцентує, що ніхто й ніколи з українських мистців раннього модернізму не згадував про Ґеорґе (хоча, подає примітку, що син Стефаника свідчить про любов свого батька до його поезії). Та, врешті решт, Костецький оптимістичний щодо долі української культури, називаючи свою тріяду українських поетів (Тичина, Бажан, Свідзинський), які виповнюють українську культуру самим своїм існуванням. Для нього Україна як проєкт постає повноцінно у 20-х, і ті здорові пагони її культури, які він бачить у 60-х (це статті Дзюби, переклади Вайлда, Боккаччо, творчість Драча – це "прислухання" видається дуже важливим), дозволяють йому побачити тяглість (традицію високої культури) та назвати її "культурою дорослих людей". Таким чином, Костецький констатує, що за сто років вдалося "народити Україну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духовної та політичної державности", себто, "довести можливість неможливого".
Масштаб і глибина постаті Костецького справляють велике враження. Однак, необхідно ще багато чого зробити, аби він повноцінно увійшов до канону. Зокрема, видати його спадщину. Наприкінці життя сам автор бачив її у двадцяти (!) томах. Серед того, що інтриґує, є "основний твір життя" автора, прозова тетралогія, над якою він почав працювати ще в тридцятих [UPD: тетралогія лишилася незавершеною; один із її романів – "Мертвих більше немає" – звершено наполовину й видрукувано на початку 2000-х у "Кур'єрі Кривбасу", де також можна знайти деякі інші матеріяли про Костецького] та корпус перекладів (зокрема -Шекспіра), який, на думку декого, є значно ориґінальнішим, ніж відповідні тлумачення Андруховича.
Наразі ж ця книжка 2004-го року є найповнішим вибраним Костецького, за що велика подяка її упоряднику – Марку-Роберту Стеху (його есей, що супроводжує розділи книжки, є зразковим в усіх виявах).
July 29, 2023
Ігор Костецький – неймовірно цікава постать українського модернізму. Його твори експериментальні, незвичні, і разом із тим здаються дуже ак��уальними в контексті російської агресії, адже то тут, то там можна натрапити на цікаві алюзії на війну за незалежність України (зокрема, новели "Божественна лжа", "Перед днем грядущим"). Дуже подобається, як цей письменник поєднує українські сюжети із західноєвропейським контекстом, таким чином вписуючи нас у нього. Його твори, безперечно, сподобаються прихильникам таких стилів, як магічний реалізм, абсурдизм, сюрреалізм. Було б чудово одного дня побачити перевидання творів Ігоря Костецького, адже про цього письменника, попри його важливість для історії української літератури, згадують надзвичайно мало.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews