Ну що ж, сьогодні я дочитав одну з найсильніших і найскладніших книжок цього року та й загалом цілого мого читацького життя. Книга на стільки потужна, інноваційна та приголомшлива, що велетенську кількість цитат із неї я переклав та протягом кількох місяців публікував тут та в інших соцмережах. Можна сказати, що таким чином відбувся перший реліз цього автора українською мовою. Перекладав та публікував не для публіки, а виключно для себе. Бо коли читаєш на стільки потужні думки, то хочеться їх записати, увіковічнити в амфітеатрах ментального лібраріуму. Напевно ви вже здогадались, що мова йде про антропологічно-психологічний шедевр Еріха Ноймана "Витоки та Історія Свідомості".
Нойман взяв на себе надзвичайно складне, ба навіть неможливе завдання - описати зародження та становлення свідомості аж від первісної людини і до наших днів. Тут йдеться не тільки про виокремлення Еґо в персвіснообщинній спільноті, в мозку першої людини, а й про психологічний розвиток дитини, тобто, якщо говорити мовою біології це філогенез та онтогенез.
Місія автора вражає, ще більше вражає те, що на 500 сторінках свого Маґнум Опуса, Нойман таких зміг це зробити.
Звісно, книжка належить до категорії життєзмінних. Хоч автор діє у юнґіанській парадиґмі, часто його вислови перебувають понад нею. Він апелює до Юнґа, Фройда, Ранка, Фрейзера, Тейлора та десятків інших відомих психологів та антропологів, щоб віднайти свою істину. Інновації автора в психолгії це концепції двох Уроборосів, двох кастрацій, та досить логічне поєднання фройдівських періодів статевого дозрівання з юнґіанськими архетипами, поняттями Самості, Еґо та Індивідуації.
Детальніше про це можна прочитати у моїй велетенській статті на Вордпресі, яка насправді є колекцією десятків цитат з книжки і може слугувати хрестоматією, вступом чи конспектом по цій видатній роботі.
Вперше Еріх Нойман говорить українською і я радий бути його перекладачем.
Книга Ноймана починається з сухого визначення основних понять юнґіанського аналізу. Йому вдається надати своїй праці найбільшого ступеня науковості та логічності з усіх юнґіанських робіт,які я читав до того. Вже на перших сторінках автор спростовує фройдівський “страх кастрації” і сміливо обґрунтовує логіку вроджених архетипних джерел психіки. Вже пізніше, він представляє свої аналоги цього поняття – кастрацію Уроборосом, Матір’ю і Батьком.
Свою амбітну за обсягом працю, він починає з опису міфологій зародження світу, як алегорії посталої нової свідомості:
“Питання початку є також питанням “Звідки?” Це вихідне і важливе питання, на яке космологія та міфи про творення постійно намагалися давати нові та різні відповіді. Це вихідне питання про походження світу в той же час є і питанням про походження людини, походження свідомості та еґо, це фатальне питання “Звідки я з’явився?”, яке постає перед кожною людською істотою, як тільки вона з’являється на порозі шляху до самосвідомості.
Міфологічні відповіді на ці питання є символічними, як і всі відповіді, що виходять із глибин психіки, з несвідомого. Метафізична природа символу каже: це є це, а то є те. Формулювання тотожності та побудована на ній логіка свідомого не мають жодної цінності для психіки та несвідомого. Психіка, як і сновидіння, змішує, сплітає і переплутує свідоме та несвідоме, поєднуючи одне з одним. Тому символ є аналогією, швидше асоціацією, ніж тотожністю, і на цьому ґрунтується багатство його значень, але також і його неоднозначність. Лише група символів, повна частково суперечливих аналогій, може зробити щось невідоме, недоступне для свідомого розуміння, більш зрозумілим і придатним стати свідомим.”
Воістину блискуче визначення компендіуму архетипів! В амфітеатрах моєї багатої свідомості постає аналогія з колодою Таро. Виокремлений Аркан може мати окремішню суть, але лише їх поєднання дарує багатаство інтерпретацій та сенсів.
Після цього Нойман починає перелічувати базові архетипи. За блискучим розділом про Уробороса слідує розділ про Велику Матір – архетип про який Нойман написав окрему велику працю, але навіть і в скороченій формі він дивує, шокує і вражає:
“Стадія зародка закінчується тоді, коли Еґо починає сприймати себе як щось окреме і відмінне від несвідомого, і тільки тоді може сформуватися свідома система, що діє абсолютно незалежно. Ця рання стадія взаємин свідомого-несвідомого відбита у міфології Матері Богині та її зв’язку з сином-коханцем. Такі персонажі, як Аттіс, Адоніс, Таммуз та Осіріс Близько-Східних культур не просто народжені матір’ю; навпаки, цей аспект повністю заступається тим, що вони є коханцями своєї матері: їх люблять, вбивають і ховають, мати оплакує їх, а потім відроджує через себе. Фігура сина-коханця змінює стадію зародка та дитини. Відокремлюючи себе від несвідомого і знову підтверджуючи свою чоловічу відмінність, він мало не стає учасником материнського несвідомого; він є як її сином, так і коханцем. Але поки що він недостатньо сильний, щоб протистояти їй, він поступається їй, вмираючи, і припиняє своє існування. Мати-кохана перетворюється на страшну Богиню Смерті. Вона все ще грається з ним та затьмарює навіть його відродження. Там, де його пов’язують із родючістю землі та рослинністю, як бога, який помирає, щоб відродитися знову, панування Матері-Землі настільки ж очевидне, наскільки сумнівною є його власна незалежність. Чоловіча основа поки що не є батьківською тенденцією, що врівноважує материнсько-жіночу основу; вона все ще юна і є лише початком незалежного руху від місця свого народження і дитячої залежності.”
Один з найкращих епізодів – абсолютно геніальне, доступне та лаконічне пояснення походження архетипів та політеїзму:
” Розчленування аморфного несвідомого на мальовничий світ архетипів дозволяє свідомому розуму уявити та осягнути їх. “Темні” імпульси та інстинкти вже більше не мають повного контролю за цілісністю; натомість сприйняття внутрішнього образу викликає реакцію із боку свідомого его.
Спочатку таке сприйняття ініціювало цілісну реакцію, дуже схожу на рефлекс, як наприклад “панічний жах”, що викликається образом Пана.
Таке розщеплення архетипу на групи символів супроводжується уповільненням реакції та де-емоціоналізації. У міру того, як здатність свідомості асимілювати та розуміти окремі символи збільшується, Его перестає пригнічуватися. Світ стає ясніше, орієнтуватися у ньому стає легше, а свідомість розширюється. Анонімне і аморфне первісне божество неймовірно жахливе; воно колосальне і недоступне, незбагненно і не піддається будь-якому впливу. Це сприймає його безформність як щось нелюдське та вороже, якщо воно взагалі колись береться за неможливе завдання осягнути його. Тому спочатку ми часто виявляємо нелюдського бога у формі тваринного чи якоїсь огидної аномалії чи безформного чудовиська. Ці огидні створіння виражають нездатність Его сприйняти невиразність первісного божества. Чим антропоморфнішим стає світ богів, тим ближчий він Его і тим більше він втрачає свій переважний характер. Боги Олімпу набагато людяніші і знайомі, ніж первісна богиня хаосу.”
У цьому дослідженні, спираючись на відкриття Юнґа, ми робимо спробу виділити окремі типи боротьби з драконом та її різні стадії і таким чином скоригувати та об’єднати дві протилежні теорії — Фройда та Юнґа. У Психології несвідомого, Юнґ все ще перебуває під сильним впливом фройдівської теорії батька, тому його інтерпретації мають бути скориговані та перероблені у світлі його останніх відкриттів.
Підкорення чи вбивство матері утворює окремий пласт у міфі про бій із драконом. Успішна маскулінізація Еґо виражається у його войовничості та готовності до боротьби з небезпеками в образі дракона. Ототожнення Еґо з чоловічою свідомістю викликає психічний розкол, що призводить до протистояння з драконом несвідомого. Ця боротьба зображується по-різному: як вхід у печеру, спуск у підземний світ або як проковтування героя — тобто інцест із матір’ю.
Надзвичайно цікаві думки Ноймана про патріархальну та матріархальну кастрації. Тепер щиро можу сказати, що в плані нових ідей, Нойман іде значно далі Едінґера, ба навіть переосмилює і поєднує на перший погляд несумісні теорії Фройда і Юнґа.
“Жахливий Батько постає перед героєм у двох трансперсональних постатях: як фалічний Батько Земля і як страшний Духовний Батько. Батько Земля, король усіх хтонічних сил, психологічно відноситься до сфери Великої Матері. Найчастіше він проявляється як переважаюча агресивність фалічного інстинкту чи як руйнівне чудовисько. Але щоразу, коли Его пригнічується сексуальними, агресивними чи владними інстинктами чоловіка чи будь-якою іншою формою інстинкту, ми можемо бачити панування Великої Матері. Бо вона володарка інстинктів несвідомого, господарка тварин, а фалічний Жахливий Батько — це лише її супутник, але не рівнозначний їй чоловічий принцип.
Жахливий Батько перешкоджає синові і затримує його саморозвиток швидше як духовна перешкода, ніж фалічна. Так само як у Мертвому дні Барлаха жахлива Мати Земля заважає своєму синові стати героєм і таким чином “каструє” його, так і тут Жахливий Батько каструє сина, не дозволяючи йому досягти самовираження та перемоги. І знову цей батько надособистісний. Він діє, так би мовити, як духовна система, яка ззовні та згори силоміць захоплює і знищує свідомість сина. Ця духовна система постає як стримуюча сила старого закону, старої релігії, старої моралі, старого порядку; як свідомість, звичай, традиція чи будь-яке інше духовне явище, що заволодіває сином та заважає його просуванню у майбутнє. Будь-який вміст, який діє за допомогою свого емоційного динамізму, такого як паралізуюча хватка інертності або вторгнення інстинкту, відноситься до сфери матері, природи. Але весь вміст, що піддається свідомому розумінню, цінність, ідея, моральний канон або будь-яка інша духовна сила – пов’язані з системою батька і ніколи зі сферою матері.
Патріархальна кастрація має дві форми: поневолення та одержимість. Поневолене Еґо залишається повністю залежним від батька як представника колективних норм — тобто воно ототожнюється з нижчим батьком і таким чином втрачає свій зв’язок із творчими силами. Воно залишається зв’язаним традиційною мораллю і свідомістю і, ніби кастроване за звичаєм, втрачає вищу половину своєї двоїстої сутності.
Інший формою патріархальної кастрації є ототожнення з отцем-богом. Це призводить до стану одержимості небесною гординею, “знищення через дух”. Тут також еґогерой втрачає свідомість своєї подвійної сутності внаслідок втрати контакту зі своєю земною частиною.
За патріархальною кастрацією у вигляді гордовитості вимальовується фігура уробороса, що пожирає, що поєднує в собі ненаситність чоловіка і жінки. У вирі божественної плероми батьківський і материнський аспекти уробороса зливаються в одне. Знищення через дух, тобто через небесного батька і знищення через несвідоме – тобто через матір землю, як показує вивчення кожного психозу, тотожні. Колективні духовні сили так само є частинами уробороса, як колективні інстинктивні сили, що тягнуть у протилежному напрямку.
Знищення через дух — бачимо на прикладі вавилонського міфу про Етану, де герой піднімається на небо на орлі і розбивається об землю. (Тут недосяжне небо відноситься до матері-богині Іштар, яка, уроборично кажучи, є небом і землею одночасно). Та ж міфологічна ситуація повторюється з Ікаром, який надто близько підлітає до сонця, і з Беллерофонтом, який намагається дістатися до неба на крилатому коні Пегасі, але падає на землю і втрачає свідомість. Зарозумілість Тесея та інших героїв мають такі ж якості. Тільки через те, що він зачатий богом, герой має бути “відданий богу” і повністю усвідомлюва��и те, що робить. Якщо він діє із зарозумілістю самозакоханості, яку греки називали гібрисом, і не шанує нумінозум, проти якого бореться, то його звершення незмінно зведуть до нуля. Піднятися надто високо і впасти, опуститися надто глибоко і зав’язнути — все це подібні симптоми переоцінки Еґо, що закінчується нещастям, смертю чи божевіллям.
Чи герой розбивається об землю, як Етана, чи падає в море, як Ікар, застряє в підземному світі, як Тесей, або його приковують до скелі, як Прометея, чи він відбуває покарання, як Титани — самовпевнена зневага до надособистісних сил завжди призводить до краху.”
Ну і на завершення, блискучий фінал цього шедевру:
Ми почали з Еґо, що лежить у лоні батьківського дракона уробороса, згорнувгись, як зародок, в огортаючому злитті внутрішнього і зовнішнього, світу і несвідомого. Ми закінчуємо, як в алхімічній картині, гермафродитом, що здолав цього дракона: завдяки своїй власній синтетичній сутності, Еґо подолало первинний стан, над ним сяє корона самості, а в його серці палає діамант.