Дівчині з України, героїні цього твору, відомій художниці Марії Башкирцевій судилася і дивовижна, і трагічна доля. Народившись на Полтавщині у дворянській сім'ї, вона більшість років свого короткого життя прожила за кордоном — в Бадені, Ніцці й Парижі. Нині її картини зберігаються у найвідоміших музеях Франції, включаючи й славетний Лувр. У романі змальована атмосфера тогочасного культурного життя Парижа. Хвилюючі сторінки присвячені коханню Марії і знаменитого французького художника Жюля Бастьєна-Лепажа, який прожив також коротке, але яскраве життя. Органічно входять у роман розповіді про видатних митців різних часів і народів, уривки з щоденника Башкирцевої і її листування з Гі де Мопассаном.
This author's name in English is Mykhailo Slaboshpytskyi Михайло Федотович Слабошпицький — український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч.
Закінчив факультет журналістики Київського університету, працював кореспондентом, був редактором відділу критики газети «Літературна Україна», головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон-XX».
З 1995 року — виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал».
Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика.
Від 2006 року секретар ради Національної спілки письменників України.
Марія Башкирцева – талановита художниця, яка прожила лиш неповних 26 років. Але якщо запитати французів “З ким Ви хотіли б листуватися?”, то відомі письменники відповідають, що саме знею. А от в Україні, її майже не знають. Хоча ця яскрава особистість народилася поблизу Диканьки, на Полтавщині.
Марія завжди ідентифікувала себе як українку, писала, що “Росіяни з обома їхніми столицями – мені чужі”, належачи при цьому до космополітів Парижу другої половини ХІХ століття.
Книга вийшла цікавою, бо заснована на щоденниках Марії Башкирцевої, яка була блискучим майстром слова (узяти хоча б її листи до Мопассана). Коли читаєш, то здається, що тримаєш у руках кришталеву кулю частинок душі Марії. Захочете читач її зберегти або впустити – вирішувати читачеві. Однак неможливо не відчути, читаючи, що усе в цьому житті тільки на певний час .. Але усе, що ми відчуваємо, - це реальність всередині нас.
Роман-есе про Марію Башкирцеву Михайла Слабошпицького вперше був опублікований в 1986 році. І якби я тоді його прочитала, то не виникло би жодних заперечень. А зараз сильно дратували постійні згадки про все російське - кріпосних художників, письменників, царів. Появи імен Толстого, Тургенєва, Цвєтаєвої в тексті допікали сильніше, ніж я думала, бо відчувалось певне захоплення автором ними.
І як добре, що через кілька днів після прочитання я потрапила на публічну дискусію "Практичний вимір деколонізації" з Вахтангом Кебуладзе, Володимиром Єрмоленком та Богданою Романцовою, де ще раз чітко було окреслено чим є для нас і світу російська імперська "культура".
Академічний автор жваво розповідає біографію невідомої панянки, яку він вважає (мабуть, справедливо) гідною включення до пантеону української культури. В мене була надія, що її постать або її історія мене зацікавить. Але ні. Я нічого не розумію у співах, у картинах. Мені не близька її доля капризної мажорки, її дрібні хитрощі і конкуренції. Прочитав я лише половину книги. У певний момент впіймав себе, що подумки відмахуюсь від її нав'язливих роздумів про порівняння якихось Жюля з Еженом, які лише заважають мені думати якусь свою ординарну думку, — і зрозумів, що продиратися до кінця не варто. Написано непогано, але про геть нецікаве (мені).
Марія Башкірцева – талановита українська художниця, що народилася на Полтавщині, а померла в Парижі. За своє коротке життя вона встигла намалювати шедеври та написати щоденник, де Марія пише власні роздуми, показує невпинну жагу до слави та передрікає власну смерть. Книга Михайла Слабошпицького присвячена життю та творчості Башкірцевої, де чудово описується її епоха.У красивому виданні безліч красивих фото.