Мої жінки / My women

by Юлія Ілюха, Ганна Лелів (Translator)

Збірка короткої прози «Мої жінки» — це голоси жінок. Голоси, які часто не чують або не хочуть чути. Голоси тих, кого брутально позбавили голосу, тих, у кого відібрали найдорожче, тих, хто витримав і боровся, і тих, хто не витримав і здався.

Це короткі, емоційно напружені, брутальні й інколи нестерпно важкі історії про такий різний і однаково гострий досвід життя в часі війни.

Книжка ілюстрована роботами, які художниці створили після повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року. Вони доповнили написані авторкою короткі новели власними історіями в ілюстраціях, перетворивши «Моїх жінок» на наших спільних жінок.

Кожна із жінок, які дотичні до цієї книжки — і перекладачка, і художниці, і редакторки, і верстальниця, і видавчиня, — відчули у безіменних героїнях видання щось своє, те, що відгукнулося їм. Сподіваємося, що й ви, читачі, матимете схожі відчуття. Адже, працюючи над цією книжкою, ми хотіли підтримати й обійняти кожну українську жінку, сказати їй: «Ми поруч, сестро…».

Бо «Мої жінки»—це про кожну з нас і для кожної з нас.

Genres: Ukraine, War, Fiction, Short Stories

160 pages, Hardcover

First published January 1, 2024

About the author

Юлія Ілюха – українська поетка, прозаїкиня, журналістка. Народилася в Харківській області, Україна. Вірші та проза перекладені англійською, німецькою, італійською, болгарською, угорською, каталонською, польською, шведською, португальською, французькою, литовською та іншими мовами. Ілюха отримала низку нагород, зокрема Міжнародну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара, премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова 2018», International Chapbook Prize 2023 від журналу 128 LIT (США), Rotahorn-Literaturpreis 2024 (Австрія) та Книгу року BBC 2024.
Кураторка соціально-поетичного мультимедійного проекту «Там, де вдома», присвяченого реабілітації ветеранів війни в Україні через творчість, та упорядниця однойменної збірки віршів. Авторка серії інтерв'ю з письменниками для щоденної всеукраїнської газети «День».
Займалася волонтерством з початку війни в Україні в 2014 році, разом із подругою вона зібрала понад 500 індивідуальних тактичних аптечок для українських солдатів.

Reviews

[Ярослава]

Збірка коротких і дуже коротких оповідань про типові досвіди жінок під час повномасштабки: жінка, яка чекає на дорогих людей з війни (і дочекалася чи не дочекалася); жінка, яка виїхала, болісно втрачаючи все своє минуле (”жінка щодня їла себе за те, що поїхала. а інша жінка по той бік кордону щодня їла себе за те, що залишилася”); жінка, яка пішла на війну; жінка, яка намагається вберегти хоч щось (”одна маленька жінка не могла зберегти мову, культуру й Україну, але вона зберегла прапор”); і так далі, і таке інше. Віра Агеєва і Ростислав Семків на каналі Шалені Авторки стверджують, що це одна з найкращих книжок, які вони читали про нашу війну, з добрим поєднанням документалістики й експресії, і навіть порівнюють з новелами Василя Стефаника (оце точно дуже навиріст). Також книжка взяла цьогоріч премію ВВС. Зважаючи на ці оцінки шановного товариства, напевно, раджу ознайомитися в будь-якому разі, багато часу це все одно не відніме, але для мене ця книжка геть не працює.

Здавалося б, з початку повномасштабної війни минуло не так багато часу, але навіть в межах цієї короткої хронології певні тексти вже здаються радше документом часу, ніж повноцінним мистецьким висловлюванням. Мені ця збірка здається пам’яткою 2022 року, обіч “Байрактара”, “Ваньки-Встаньки”, “Буде тобі, враже” й багатьох прикладів наївного мистецтва/постфольклору - у 2022 році це, очевидно, було подорожником на всі вавочки душі, але в 2024 році вже потрібні інші, обдуманіші підходи, бо рани глибші і простий подорожник уже не діє. Натомість тут ми маємо все те саме:

* розповідь на основі першої найочевиднішої асоціації, чи що, і переказування сюжетів з новин. Це працювало і було потрібно у 2022 році (чи з 2014 для тих, кого безпосередньо заторкнуло раніше): коли немислиме раптом стає реальністю, є якась цінність у простому називанні досвідів: так, це діється з тобою і діється насправді. Натомість у 2024 році значна частина з цього вже втрачає свіжість, бо всі вже прожили ці страхи і живуть з якимось іншими страхами. Колись давали відчуття несамотності і констатація страхів, що в твій будинок прилетить, коли ти приймаєш душ, і рятувальники будуть засуджувати твій целюліт (якщо комусь раптом треба нагадування: не будуть - якщо знайдуть живою, то будуть радіти кожній вашій зморшечці), і критерії штибу "Лягати спати без трусів - це прояв найвищої віри в ЗСУ", і нормалізація будь-яких реакцій не глибоко ненормальну реальність (штибу гладити свого кота Хаймарса, розглядаючи фоточки трупів ворогів). Але року божого 2024-го це вже трошки секонд-генд переживання. Ну, а перекази новин взагалі ходять по межі етичності. От, наприклад, оповідання, що закінчується пуантом “у скромної жінки був червоний манікюр, коли почалася війна. світ його побачив”. По-перше, дієвість оповідання базується винятково на тому, чи ви впізнаєте відсилку (ви впізнали і я впізнала - але пересічний іноземець, скажімо, швидше за все ні). По-друге, оскільки сила базується винятково на відсиланні до позатекстової реальності (а тому не можна сказати “це про якусь іншу умовну жінку”) - мені це здається не зовсім етичною історією: приписувати якісь почуття і чухати свої емоційні потреби об реальну жінку, яка дуже реально і дуже недавно загинула.

* На жаль, пам’яткою 2022 року вже видається й віра у війну як спільний об’єднавчий досвід - тобто, звичайно, навесні 2022 року був досвід єдності, а в 2024 вже ясно, що, навпаки, ми вийдемо з війни (незалежно від результату) значно більш розколотими, ніж у неї зайшли, бо це не досвід, який об'єднує, це досвід з масою відмінностей (ті, хто на фронті, і ті, хто “я їх туди не посилав”; ті, хто виїхав, і ті, хто лишився; ті, хто лишився в мирному місті, і ті, чиє місто стерто з лиця землі; ті, хто нікого не втратив, і ті, хто втратив усе; і так далі, і таке інше, час, звичайно, набудує на це нові спільні досвіди, але насправді зараз розколів багато). Тому знеособлення, які стирають деталі неповторного обличчя, вдачі й біографії, на користь ролі цієї людини на тлі воєнної панорами ("жінка, яка чекала", "жінка, яка не дочекалася"), може працювати в історії про єдність, історії з 2022 року. Натомість зараз ясно, що навіть в межах кожної з цих ролей є маса відмінностей, і цікаві саме індивідуальні стратегії, а не широкі мазки притчі. Стефанику вистачало двох сторінок, щоб виписати неповторне людське обличчя і підняти його досвід до урочистості страшного міфу. Не певна, чи “Моїм жінкам” вдається повторити цей трюк.

* Сюди ж допишімо максимально спрощено-карикатурний образ ворога в дусі пісенної класики “йобані бомжі, що не бачили асфальту, на бутилках скачуть вперед”. Наприклад, це описи двох різних героїнь, які представляють ватні погляди в тексті:

“вона згадувала молодість. філологічний факультет, гуртожиток, ситцеві плаття, вірші в темному парку, гарячі руки, слова любові. далі пам’ять підкидала їй спогади про дешеву ковбасу і найсмачніше у світі морозиво. ані смаку ковбаси, ні смаку морозива жінка вже не пам’ятала, але свято вірила в їхню еталонність. ”
*
“жінка ностальгувала за кращими в її розумінні роками життя. за смачним пломбіром, дешевою ковбасою і шкіряними імпортними чоботами. за стабільністю роботи від дзвінка до дзвінка ... щодня, дивлячись на себе у дзеркало, жінка бачила, як вона старіє”

Але ми ж розуміємо, що не все так просто, як ностальгія за молодістю, котра не вернеться. Риторика про найсмачнішу ковбасу існує здебільшого в пародіях на вату, а реальні аргументи звучать не так. Не бачу сенсу їх повторювати (це до 2014 року ще мало сенс думати про те, щоб намагатися протиставляти факти їхнім наративам, паралельно створюючи системи соцпідтримки, щоб потєряшки в нових реаліях не радикалізувалися - натомість після початку війни це вже просто ворог і треба дбати, щоб вони не могли здавати координати абощо). Але якби ці погляди були настільки карикатурно-простими й не знаходили собі нової бази підтримки, то вони й небезпечними не були б - а вони таки небезпечні, тому ця карикатура нічого не дає.

Зате видання стильненьке й оформлене з роботами багатьох художниць! Наприклад:

[Aly Orvis · Rating 5 out of 5]

so so good. so so awful. a book that can make you nauseous but in an important way.

[Alla Komarova · Rating 3 out of 5]

Прекрасно зроблена, неймовірно проілюстрована двомовна книга про жіночий досвід проживання повномасштабного вторгнення. Книга дуже потрібна і корисна, але... не мені 😅

💙 Це може бути ідеальний подарунок вашим англомовним друзям, аби бодай трішки наблизити їх до спроби зрозуміти хоча б частково, що ми тут відчуваємо (оцініть усі рівні відсторонення).

💙 Це може бути прекрасний лот для лотерей та зборів на чергові потреби жінок-військових ЗСУ чи ГО, що опікуються родинами загиблих.

➡️ Це варто було б включати в різні добірки та максимально підсвічувати у ЗМІ.

Але читати це просто як книгу абсолютно неможливо.

✅ По-перше, з-за особливостей орфографії — жодне речення тут не починається з великої літери (я покажу фото сторінки в коментарях). Бажання узяти червоний олівець і правити просто непереборне.

✅ По-друге, десятки історій, абсолютно різних, що трагічних, що подекуди смішних, написані одним монотонним голосом. З-за цього розрізнити між собою всіх цих жінок вже після п'ятої історії стає абсолютно нереальною задачею із кількома зірочками.

✏️ Коли це були окремі історії в ФБ (а саме там я бачила левову частину їх вперше), то це була історія поміж всього, що можна побачити в ФБ під час скролу стрічки. Там і тоді вони чіпляли. Окремо кожна. Зібрані разом вони враз втратили щось своє власне, те саме особливе, що робило їх проникними, різними. Вкупі це стало скидатися на облігатне камлання над небіжчиком: заходиш в кімнату — там камлають, виходиш, робиш свої сумні справи, проходить кілька годин, повертаєшся — там продовжують камлати на одній ноті одним тембром в тому ж ритмі.

❗️ Тим не менш, нагадую, що у якості подарунку вестернам книга свою справу зробить. Жодна людина при здоровому ґлузді не прочитає то все залпом, а вихоплені пара історій таки можуть щось да показати.

✨ Зрештою, "5" за важливість, "1" за читабельність, в середньому — законні три зірочки.

#Дафа_радить не читати, але дарувати.

👀 P.S. Це — книга року ВВС-2024 і в мене жодної власної думки, щодо "а луччє би вони" 😅, адже дві ��ниги з короткого списку я взагалі читати не хочу, а ще дві хочу, але не зараз (і не в цьому році, мабуть). Тому навіть не знаю, що сказати.

[Sonja · Rating 5 out of 5]

A book of stories of various women in Ukraine experiencing the war. There are women who have been hurt as well as those who hadn’t been touched by the violence. There are women concerned with their beauty and women who are outraged by their children’s betrayal and going to the other side. The women don’t have names. The stories are short, like flash fiction. The picture and feelings are vast. The women are an important view of the war and devastation. Recommend!

[Анна Лисенко-Гурська · Rating 3 out of 5]

Той момент коли форма була ясравішою за зміст.

Чи потрібна ця книга нам - так.
Чи була я в захваті від читання - не зовсім.

[Anna Dovgopol · Rating 5 out of 5]

Цілком заслужена нагорода - Книга року ВВС. Короткі історії різних жінок, написані чіткою, жорсткою і влучною мовою. Звучить дуже сильно, історії проймають до сліз. Саме та книжка, яку потрібно чииати нашим іноземним друзям - тому чудово, що тексти перекладені англійською. Та і собі для рефлексії і впізнавання себе дуже добре. І ще фантастичні ілюстрації.

[Oksana Uskova · Rating 3 out of 5]

Хочу віддати належне оформленню та ілюстраціям. Це прекрасний артбук.

Настільки прекрасний, що наче гламуризує ті страшні історії всередині. Глянцевий папір продає нашу війну західному читачу. Ось дивіться - красива картинка наших страждань. Тексти ріжуть по живому.

Та чи будуть вони так само сприйматися закордонною публікою? Це я можу назвати ім’я кожної безіменної жінки в книзі - почасти, бо деякі історії публічні та впізнавані, почасти, бо ці історії прожиті нами - моїми подругами та мною, тож я можу дати наші імена цим жінками. Отже, ця книга вже стає про моє особисте, моє внутрішнє. Така концентрована «мова ненависті» не в трендах у «наших шановних західних партнерів». Тож для кого ця книжка?

Мені ок лаконічний формат текстів, наче пости у фейсбуці чи тред у твіттері. Це хороше мистецьке рішення (саме мистецьке, а не літературне). Це схоже на каталог із виставки картин, де тексти пише кураторка цієї виставки, даючи нам контекст (дякую, ми в ньому живемо). Але премія року ВВС? Ну, колись Bob Dylan отримав Нобелівську премію за «нові форми поетичного вираження в американській пісенній традиції». Схоже, премія ВВС теж пішла цим шляхом. Чому ні?

[Bie Peeters · Rating 5 out of 5]

"Mes femmes"...
Ces femmes anonymes sont comme vous et moi, avec les mêmes rêves, les mêmes angoisses, les mêmes questionnements - au quotidien, mais aussi au niveau de la vie.
Sauf (et ce mot est d'une importance capitale) qu'elles sont Ukrainiennes et qu'un jour, la guerre est brutalement arrivée dans leurs vies, l'a interrompue et parfois détruite. Leur "maison" s'est réduite à leur corps, leurs paupières sont devenues leurs fenêtres... et il n'y a plus de lieu où se réfugier, se sentir protégé, se sentir bien.
Une femme, une page. Une écriture tout en minuscule, l'auteur n'utilise pas de capitales. Des histoires en apparence simples, pour raconter comment la vie est devenue compliquée, bousculée, arrachée, détruite...
Des phrases simples, qui racontent des histoires de choc. "La complexité de l'âme humaine en temps de guerre."

[Rosie · Rating 4 out of 5]

4.5

I'll be writing a full review once I've sat with my feelings for a bit. A short but incredibly moving book.

My review:

My Women by Yuliia Iliukha, translated by Hanna Leliv, is a heartbreaking, harrowing, but essential book. It may be short, but not a single word is wasted, and it has some of the most poignant uses of language I have ever read.

This is writing you feel in your mind, your gut, your heart, and the very fibres of your being, a pulsing tether connecting you to the experiences of women impacted by the brutalities of war in Ukraine.

The book is composed of vignettes, each one a portrait of a different anonymous woman. Though only around a page and a half, every piece evoked profound empathy, pulling me into the lives of these women with an intensity that felt visceral. Iliukha captures both quiet, everyday tragedies and the larger, looming shadow of conflict, illustrating how the war seeps into every facet of life.

The format is incredibly effective; as each piece is so brief, the emotions feel sharp, raw, and focused. Each story layers on top of the last, a palimpsest of lived experiences, turning individual snapshots into a wider, devastating picture of what these women are enduring.

Though you could read it in one sitting, I found myself needing to pause frequently to process each story. Each vignette is so densely packed with emotion, reading them all at once would have felt like a disservice to the vulnerability being shared.

It was an eye-opening, deeply sobering read, which I found myself thinking about throughout my day, contemplating how different my life is compared to these women, how lucky I am.

Iliukha has the ability to evoke the strongest of feelings with very few words, a skill captured beautifully by Hanna Leliv in this translation.

An essential read for anyone wanting to understand the profound resilience and sacrifice of women who endure the cost of war, women whose stories too often go unheard.

Thank you so much to The Indigo Press for the gifted copy.

[Yuliia Kabanets · Rating 3 out of 5]

Дуже красива книжка, ілюстрації неймовірні. Я загалом люблю читати про жіночі досвіди під час війни і була впевнена, що мені зайде. Але як правильно пишуть в інших ревʼю, ці історії могли спрацювати у перші місяці повномасштабної війни. Я спочатку думала, що в цьому і є справа, що книжка написана про перші дні і тоді як документування реальності це ок. Але ж у ній є історії про жінок, які повернулись у свої міста після деокупації, і ось вже навіть восені 2022 настрій змінився, пес Патрон і «вірю в ЗСУ» стали трошечки не такими доречними і хотілося глибшого осмислення досвіду, який ми проживаємо. Крім цього, в якийсь момент мені почало здаватися, що я читаю одні й ті самі історії по колу, особливо в історіях про жінок, які чекали рускій мір, бо там всюди було про цю ностальгію за дешевою ковбасою. При всій нелюбові до таких людей, їхня аргументація трошки складніша. Інколи через, на мою думку, не зовсім доречні порівняння чи пояснення, у мене виникало відчуття якоїсь фальшивості. І дуже шкода, що так, бо йдеться про реальні досвіди, через які люди проходили.

Загалом я щось не зрозуміла цієї книжки у 2024 році.

Ну і ще я ось теж думала, що можливо це більше для іноземців. Але я абсолютно не певна, чи це актуально їм, мені здається, що вже теж ні, і що в них може виникнути відчуття, що з них вичавлюють емоцію. А таке ніхто не любить.

[George Graham · Rating 4 out of 5]

A harrowing and detailed look into the perspectives of women left behind, and faced with the realities of the war in Ukraine. It's often horrible and full of despair, but these insights are important and so are the women who's voices would otherwise be silenced.

It's strange to think that I could have been there not so long ago.

[Анастасія · Rating 4 out of 5]

Мені важко об'єктивно оцінити цю книжку. Є в неї вайб фейсбучних постів, можливо це й плюс для західного ринку. Короткі сльозогінні історії.
Проте таке оформлення гарне + одразу двомовна

[Lemminki · Rating 5 out of 5]

Samalla kaavalla alkavista nimettömien naisten lyhyistä tarinoista syntyy toisiinsa sekoittuva massa erilaisia kohtaloita. Jotkut niistä ovat koskettavia, jotkut huvittavia, jotkut aiheuttavat epämukavaa oloa ja jotkut raivoa. Vaikuttava teos.

Suomennos on erinomaisen sujuvaa ja rikasta kieltä.

[Maria Beltrami · Rating 5 out of 5]

Ci eravamo a malapena, forse, appena ripresi dai due anni di COVID. Pensavamo che forse, finalmente, potevamo tornare alle nostre vite di prima, dimenticando lo strascico di divisioni e contrasti che la pandemia aveva lasciato dietro di sé, e invece, una brutta mattina, ci siamo svegliati con la notizia che la Russia stava cercando di invadere l'Ucraina. Per i più aggiornati, che fossero in corso scontri non era una novità: l'Ucraina è una terra ricchissima di risorse e la Russia cerca di averne il pieno controllo da quando esisteva ancora l'Unione Sovietica. Un'invasione di sfondamento, però, con tecniche prese di peso dalla Seconda guerra mondiale, in Europa si pensava non fosse più possibile. Una cosa impensabile. E invece il 24 febbraio del 2022 proprio a questo ci siamo trovati davanti. Quasi una replica delle guerre di annessione di Hitler, ma in senso inverso. A differenza di quanto successe all' epoca, però, l'Ucraina ha resistito, anche grazie al fatto che l'intero continente si è (più o meno) schierati al suo fianco. Le guerre, si sa, fanno vittime. E non parlo solo di chi muore in battaglia. Parlo soprattutto di chi si "trova in mezzo", di chi la guerra non l'ha voluta, di chi per scelte altrui vede andare in pezzi la propria vita. Si tratta, quasi sempre, soprattutto di donne. Che perdono la casa, i figli, i mariti, che resistono e fanno scelte estreme, ma che tutto quello che vorrebbero è la loro vita di prima. Il linguaggio di Yuliia Iliukha è essenziale, i racconti brevi, folgoranti, tanto veloci da leggere quanto impossibili da dimenticare.

[LX · Rating 5 out of 5]

wow

Thank you for the proof

This is a read that will stick with you. The views and stories come from women who have experiences loss, been in the midst of the invasion, talking about the past or places once stood but no longer stand, family member who are no longer there, family that they're lucky aren't there, women who also have no experienced it but worry about what will happen next.

The stories are incredibly short, mostly not even more than 2 pages if that, despite the shortness of length, the punch of them doesn't lack at all and are still powerful and impactful.

Please check TW/CW for this to make sure the read is for you. It's a hard topic to read about people's experiences in war, invasions, but stories that should be read/heard.

[Iryna Kanafotska · Rating 5 out of 5]

Дуже красиве видання! Неймовірні ілюстрації!

[Becca Ackrill · Rating 4 out of 5]

I read the English translation of this Ukrainian book that is not yet on Goodreads. The stories of women left behind in Ukraine during the invasion.

[Les grands noms · Rating 3 out of 5]

Partir de la petite histoire pour raconter la grande, c'est très souvent efficace. Il est facile de s'identifier à ces femmes anonymes : après tout, elles sont exactement comme nous. Il y a les courageuses, les résignées, les coquettes, les apeurées, et une myriade d'autres femmes qui souffrent parce que la guerre s'est abattu sur elles et sur leur pays.

Touchant et universel.

[Yulia Kryval · Rating 4 out of 5]

історії щемкі, навіть болючі; гарне графічне оформлення, пасує вайбу книги.

не знаю, чи писались історії в різний час, чи при редагуванні пропустилось, але деякі прийоми/образи повторювались (спогади про радянську ковбасу, "найкраще в світі морозиво", заграви було багато)

[Quela Font · Rating 3 out of 5]

3,5 ⭐️

[Tasha]

Можливо, найсильніша книга авторки на сьогодні.
Не всі історії відгукнуться усім (та й не мають, чесно кажучи), але точок перетину знайдеться безліч — тим, хто втрачав усе, хто розглядав фото і відео «згорілих нахуй» замість заспокійливого; хто вивчив безліч нових назв за зведеннями Генштабу і повідомленнями моніторінгових каналів; хто пам'ятає цю мить, коли вперше подумала «та конися воно все конем, я хочу прийняти ванну по-людські!».
І, ні, не всі вже прожили всі страхи (і не отримали нових) і не така вже й значна частина есеїв втратила актуальність — обстріли весни 2022 і обстріли весни 2025, наприклад, то є дві великі різниці і якщо хтось у цей проміжок часу сміливо спав за звичкою без трусів, то нічні шахеди і фото Ліберових у 2025-му стали потужним аргументом передумати.
Плюс іноді всередині своєї бульбашки, особливо якщо ця бульбашка начитана, свідома, проактивна і так далі, може здатися, що з 24.02.2025 суспільство зробило значний крок «геть від Москви!», всі прокинулися, всі змінилися незворотньо, але варто хоч раз спуститися у сховище — не на парковку столичного ЖК, а до простого наріду (тм) — як почуєш і ностальгію за найсмачнішою ковбасою і всі інші «пародії на вату», які втім є такою реальною реальністю, що аж зуби кришаться.
І — так, це книга не лише про тих, хто є героїнями історій, але й про ілюстраторок, перекладачку, авторку вступного слова, про усіх тих, хто працював над книгою — вони разом дійсно створили прекрасне, живе й болюче.
І, так, більшою мірою ця книга — що є двомовною — навіть не стільки для нас, а для тих закордоном, хто здатен і готовий слухати і розуміти, почути й проникнутися до кісток.

І ще, те, що не виносила в цитати, але зрезонувало дуже:

за кілька днів, кутаючись у брудний спальник у холодному підвалі під звуки ви-
бухів, жінка вперше за кілька місяців міцно заснула.
вона стала частиною війни.

за кілька днів, відчуваючи, що божеволіє від замкнутого простору підвалу, над яким стоїть велет з кувалдою. переступивши поріг квартири, жінка сказала самій собі, що краще вже помре тут, але більше нікуди не піде. але вночі, коли вона лежала, закутавшись у кілька ковдр серед двох стін, полетіли літаки. і жінка зрозуміла, що раніше не знала геть нічого про тваринний страх.

І ще дужче:

просто жінка, яка з першого дня війни вірила в Перемогу,
заприсяглася її побачити.

[Ira Mar · Rating 5 out of 5]

«Ми не знаємо, якими виростуть квіти на цьому попелі»

Книга, написана мовою жінок.
Треба бути матірʼю, дружиною, донькою, подругою, сестрою ,,, щоб короткі оповідання розгорнулися прірвою додаткових сенсів. Між рядків, у пробілах, за комами та крапками ховається невимовне зрозуміле нам, жінкам цієї війни.

Ми вчилися дихати заново киплячим повітрям, адаптуватися/змінюватися/підлаштовуватися, бачити в темряві, розпізнавати вібрації землі, розрізняти звучання техніки, згадувати забуті розповіді бабусі про попередню, ще не забуту, темряву.

Це дуже важко читати, це про нас та наш біль, нашу ненависть, наш розпач, нашу історію крізь століття.
Але жодного пафосу чи прикрашання/романтизаціі, саме так, як ми - жінки, буваємо відвертими одна з одною в моменти щастя чи скорботи, тому текст просочується під шкіру та стає спільним з індивідуального.

Але я також знаю, що є жінки, яким не відгукнеться, які виїхали та забули, не чують, не рахують кілометри чи дні… вони «не народжені для цього всього», вони глухі та безмовні на чужинських землях, намагаються адаптуватися та забути про полумʼя, в якому палає їх рідна земля.

Я не можу рекомендувати настільки болючий текст, але вважаю його надважливим для памʼяті поколінь. Не знаю, чи навчаться колись люди жити на цій планеті в мирі та злагоді, адже жоден попередній досвід поколінь не допоміг запобігати новим бідам.
Не хочеться розвозити банальщину та скочуватися в пафос, але Україна за останні 15 років непогано отримала голос, дай Боже, вистоїмо та непросремо здобутки.

[Маx Nestelieiev · Rating 3 out of 5]

почну з ложки меду: у книзі прекрасні ілюстрації та чудовий переклад.
і це видання може бути гарним подарунком для іноземців
в останньому, як на мене, є і
бочка дьогтю: як на мене, ця книга більше розрахована на них, а не на нас.
краще за рецензію тут Ярослави Стріхи я все одно не скажу і лаконічніше за одну зірочку тут Ганни Улюри — теж. тому нижче кілька принагідних думок.

для мене книга банально не працює, не торкає, бо притчева інтонація безіменних страдниць — виводить текст на часом фальшиві та нещирі ноти. ну, от точно не Стефаник, ні разу, і близько. за окремими історіями справжнє життя лишається недомальованим, як тло в компʼютерній грі: здалеку — ок, зблизька — мазня.

в передмові Ілюха пише:
«9 березня 2022‑го я не забуду до кінця життя. У цей день я повернулася до Хар-
кова з мішком ліків для бійців підрозділу чоловіка. Побачила розбитий центр,
покалічену Салтівку — і вперше нормально заснула. Ще за кілька днів я зробила
у фейсбуці допис: «Вірю в ЗСУ — лягаю спати без трусів!».

І для мене ця її книга — як такі пости в соцмережі, швидкі, ескізні, поверхневі, а тому там, де з кожної історії можна було б зробити сильний роман, маємо чорнетку з передчасними і недостиглими кульмінаціями і розвʼязками. а часом і недоречними авторськими висновками і поясненнями.

вочевидь і таке має бути у нас в літературі, але от чи варто давати за таке премію ББС — радше ні, цьогоріч були значно сильніші тексти.

[Scarlett · Rating 4 out of 5]

4.25 🌟
My Women is a collection of very short stories where each chapter paints a small picture of a woman giving us a glimpse of life during war in Ukraine.

Writing Style
Yuliia Iliukha writes with a poetically, reading more like a testimony if anything. It was such a poignant piece of literature where women were overlooked, erased, or forgotten, and even reduced to an inconvenience upon their death.

The book raised uncomfortable questions about who gets to be remembered, mourned, and even simply... replaced.

"When her actual husband received the news of her death, he cursed and lit a cigarette. He no longer had a single photo of his wife in his phone."

"One little woman could not save Ukraine and its language and culture, but she could save the flag."

The second quote in particular, resonated with me because it was heartbreaking but also defiant. There is the the acknowledgement of powerlessness alongside the resistance against being entirely powerless. This was self-reflexive (as the author writes a book about it).

Overall, a very powerful read.

[Jūratė Baltušnikienė · Rating 4 out of 5]

Moteris, kurią per oro antskrydį užklupo vonioje...
Moteris, kuri mokė savo vaikus nekęsti...
Moteris, kuri laukė vyro iš karo...
Moteris, palaidojusi sūnų darže...
Moteris, kuri nebesulaukė...
Moteris, kurią okupavo jos pačios namuose...
Moteris, kuri slėpė sužeistus karius...
Moteris, su vaikais besislepianti mokyklos rūsyje...
Moteris, slėpusi juodą prarają viduje...
Moteris, masinėje kapavietėje ieškojusi savo vyro...
Moteris, bijojusi miegoti...
Moteris, kuri šėrė paliktas kates...
Moteris, kuri išdavė vyrą ir Tėvynę...
Moteris, kuri gaudė orą peršautais plaučiais...
Moteris, kuri išėjo keršyti...
Moteris, kuri stebėjo jau antrą karą...
Moteris, kuri nebetikėjo Dievo...
Moteris, netekusi visų savo artimųjų...
Moteris, kuri iš griuvėsių rankiojo savo gyvenimo likučius...
Moteris, kuri sugrįžo į sugriautą kaimą...
Moteris...

[Andrey Maksymenko · Rating 3 out of 5]

Соррі, 3⭐️, хоча насправді менше…
попри моє апріорі схвальне ставлення до всього, що роблять українські автори, тут авторка поставили перед собою дуже амбітну ціль. А саме - зробити збірку супер- короткої прози і вкластися в кожному окремому випадку в одну сторінку.
Проте навіть світові майстри короткої прози з таким завданням не факт, що впоралися б. Написати 60+ one-pager на одну ту саму тему.. ну це завдання я навіть не уявляю для кого

Водночас чудове видання, щемка важлива тема, класні ілюстрації

[Carolina Diaz · Rating 4 out of 5]

“The woman suffered. Her soul ached from this slow paced life that used to be so familiar and dear to her. The woman felt guilty for not having seen the war, not having heard its sounds, not having smelled its odours. She blamed herself for living as if nothing had happened,as if February had not divided the life of the whole country into before and after”


“The woman who was once caught by the air raid siren while she was taking a bath was most afraid of dying like that— without her knickers, naked, with her wet hair and hairy legs;”

[Лариса Рудак · Rating 5 out of 5]

У цій книзі зібрано 40 жіночих історій. Історій досвіду переживання війни. Тексти дуже короткі і лаконічні. А ще безособові. Там немає імен та прізвищ. Є тільки жінка. Вона. Ми (крім окремих випадків) навіть не знаємо, як виглядають героїні історій. І ця безособовість робить ці історії поширеними. Те, що ставалося з героїнею окремо взятої новели, могло статися (і ставалося) з багатьками іншими жінками. Десятками, сотнями, можливо, тисячами.

А ще це саме жіночий голос про досвід переживання війни. І він не такий, як чоловічий. Жіночий, він подекуди пронизливіший, бездоніший, там більше відчаю та болю.

Додам ще, що це дуже гарне арт-видання відразу двома мовами: українською і англійською. Ідеальне на подарунок.

[Олена Павлова · Rating 5 out of 5]

сильно, болісно, точно, забирає повітря і дуже правдиво передає досвід війни. 40 історій жіночими голосами — такі різні і такі правдиві. Мистецтво літератури — вихопити цю правду, зберегти і передати — щоб інші могли пам'ятати і розуміти нас

[Mila Mila · Rating 5 out of 5]

Цю книжку не можна читати спокійно.
Війна історіями маленьких жінок