Розриті могили

by Павло Шикін

Як би страшно і жахливо це не звучало, але спробуймо уявити ситуацію, коли росії таки вдалося захопити Київ за три дні. Яким могло бути наше життя вже за кілька років?

Цей роман покликаний показати, наскільки жахливого розвитку подій вдалося уникнути нашій країні завдяки згуртованості та Збройним силам України. Відстороненість від політики не врятує від її нелюдських проявів, як і незнання історії прирікає на повторення помилок. Позиція «какая разніца» призводить до втрати ідентичності, особливо у світі, де існує лише один, «правильний», вибір.

480 pages, Hardcover

Published January 1, 2024

Reviews

[Остап Українець · Rating 5 out of 5]

Абсолютно блискучий роман у своєму праві, один із найкращих дебютів на моїй пам'яті і точно найсильніший минулого року.
До огиди правдиво написаний текст, що використовує матрицю, знайому читачам за "Любим другом" Мопассана чи "Містом" Підмогильного, роман Шикіна оповідає про антигероя уже нашого, найновішого часу — "маленьку людину поза політикою", що стає на службу тоталітаризму і своєю нездатністю до рефлексії пропонує на диво об'єктивну картину Києва, справді окупованого Росією "за три дні".
Безумовно вартує ваших часу та уваги.

[Юлія Бернацька · Rating 5 out of 5]

Не було тоді такого кошмару, який би він не проміняв на таку дійсність.

Не знаю чи було хорошим рішенням читати цю книжку зараз, коли новини не те щоб радують і тривожність знову загострюється, але я точно знала, що якщо не прочитаю цю книжку зараз, як тільки її отримала, то не прочитаю вже ніколи. Хоч як це було важко, я не шкодую про своє рішення, бо було б дуже шкода пропустити повз увагу такого талановитого автора.

"Розриті могили" це альтернативна історія, яка розповідає нам про те, що було б, якби русні таки вдалося захопити Київ та всю Україну в 2022 році.

Нашим протагоністом виступає двадцятирічний хлопець Іван, родом із Сумщини, який за співпрацю з росіянами на початку повномасштабного вторгнення отримує "шосту категорію" і направлений в Київ на навчання та роботу. Історія ця починається наприкінці серпня 2023 року, тому Київ, який ми бачимо очима Івана вже добряче видозмінений. Переназвані вулиці, площі та університети; знесені та встановлені пам'ятники і люди - зовсім не ті, що були раніше.

Сам Іван - персонаж дуже недалекий і навіть його співпраця з росіянами - це результат поради його дядька, а не власне усвідомлене рішення. Саме оця недолугість Івана дуже майстерно слугувала для вибудовування горрорної складової цієї історії. Бо читач, ніби в поганому сні, помічає весь той жах, замаскований за картинкою порядку, але нічого не може зробити. Ми ніби за непробивним склом спостерігаємо за всім і можна скільки завгодно кричати та бити кулаками по склу, тут нас ніхто не почує. Іван же, з безтурботністю метелика-одноденки, летить по життю та злітає кар'єрними сходами, не задумуючись, чому колега Сергій постійно знервований та наляканий; хто та жінка, фото якої він знайшов у новому, подарованому колегами гаманці та що сталося з колишнім працівником компанії, на місце якого його взяли і на якого він так сильно схожий.

І якщо Іван протягом всієї історії не викликає симпатії чи будь-якого співчуття, то друзі яких він мимоволі знаходить в університеті - зовсім інша справа. Саме вони виступають для нас віконечком у той інший світ, де люди не готові відмовитися від своєї ідентичності та готові боротися за неї.

У "Розритих могилах" ви не прочитаєте нічого нового. Усе що тут описано, росіяни уже не раз робили з українцями і готові зробити ще раз за першої ж нагоди. Тим не менше, або саме через те, що ми все це вже проходили, при прочитанні книжки кров стигне в жилах, коли помічаєш усе тривожніші дзвоники навколишніх подій. Той самий сценарій, але на новий лад, з незмінним результатом.

Я б дуже хотіла, щоб "Розриті могили" прочитало якомога більше людей. Як на мене, ця книжка заслуговує бути бестселером і в перспективі отримати переклад іншими мовами, бо саме це було б дуже важливо. Яка б зневіра не охоплювала від думки, що нікому з іноземців уже нічого не поясниш, ми маємо продовжувати спроби це зробити. Мені здається, ця книжка була б дуже хорошим інструментом, хоч, можливо, і вимагала б розширенішої післямови, бо, боюся, закордонний читач, як й Іван, може багато моментів просто не зчитати.

Павло Шикін зараз служить в ЗСУ, тобто власними діями намагається не допустити того, щоб описана ним альтернативна історія стала нашою реальністю. Я дуже сподіваюся, що в майбутньому він напише ще багато книжок, бо це талановитий автор з дуже хорошим розумінням того, як функціонує тоталітарна машина і який майстерно вміє це передати так, що воно не відчувається незґрабним та награним.
Так, цю історію читати важко, але вона також цікава. Десь із середини, я вже ледве могла відірватися, а останні 100 сторінок дочитала на одному духу.

Також хочеться зазначити, що тут практично немає описаних сцен насильства (кілька коротких моментів де персонажа б'ють двоє чоловіків). Я дуже ціную, що автор не перетворив цю історію в torture porn, а притримувався в основному саме психологічного жаху.

"Розриті могили" це дуже сильна книжка, яка заслуговує на вашу увагу. І, як не дивно, після неї не опускаються руки, а, навпаки, з'являється бажання робити усе можливе, щоб не допустити ту реальність, про яку ми прочитали.

[Liudmyla · Rating 5 out of 5]

Це схоже на українську версію роману 1984 зі стійким присмаком рашистського неосовка і цілком закономірним фіналом.

Протягом читання не відпускало відчуття, наче це я, а не герої книги, живу в окупації. Накривало спогадами від совкового життя, брррр. Надзвичайно реалістично змальовано моторошне життя, яке нас чекало би, якби не звитяга наших захисників і захисниць: виселення ("гуманітарная евакуация") в різні мордовії, бурятії і норильськи, кастовий поділ суспільства, залякування всіх і кожного, брехня і перекручування історії, чрєзвичайні тройки, доноси, голодомор, тотальна русифікація і знищення книг, безправ'я людей і свавілля державних функціонерів, масове оболваніваніє і врешті фізичне знищення тих, хто чинив опір або посмів мати власну думку, відмінну від узгодженої гасударством. Я вже мовчу про відсутність елементарного комфорту повсякденного життя: непрацюючі ліфти, відсутність гарячої води, купи сміття і при цьому щотижневі суботники, дефіцити, неякісні продукти і т.і.

Незважаючи на те, що події переважно відбуваються в Києві, самого міста тут дуже мало. Впізнаваних локацій всього декілька, як-от центральний залізничний вокзал, червоний корпус університету, Контрактова площа (в книзі Красная, як у совкові часи), будівля Могилянки, оперний театр. Вулиці вже перейменовані окупантами, так що і хз, де той головний герой жив, хоча б приблизно. Станція метро, біля якої працює Іван, жодного разу не називається.

Це дуже, дуже і дуже тригерна книжка, саме тому читала повільно, щоб не надто травмувати свою, вже й так травмовану, психіку. Перший з тригерів - рос мова, що звучить з уст окупантів, за нею - чортові малороси "какаяразніца", а потім, як наслідок, - всі "прєлєсті" руского міра.

Відкрила для себе, що слово "атєчєство" викликає в мене стійкий блювотний рефлекс.

[Dana Vitkovska · Rating 5 out of 5]

Вірив, але не бачив, бачив, але не вірив.

Відкриваєш зранку новини: прильоти по центру міста, десятки загиблих, великі втрати на фронті, звірства на окупованих територіях. А потім закриваєш новини і йдеш готувати собі каву і сніданок. Отаке зараз життя українців, і така ця книга. Тільки вона значно гірша, бо все вже втрачено. Тим не менш, книга видається реальнішою за саму реальність. В ній напрочуд органічно (і від цього й моторошно) переплітається гарне й бридке, веселе і трагічне, відважне і жалюгідне.

І вона, холодна після води. Вона земноводна, вона - змія, з отруйними зубами. Кусай його, поки не порскне отрута. Вона - гадюка з цицьками, що мотиляються перед лицем.

Від подібних переплетень буває добряче некомфортно, стає якось липко, неприємно. Проте, надзвичайно живий і винахідливий стиль оповіді за руку проводить нас сторінками. Так, що читання перетворюється на адреналінову пригоду. Десь перших 50 сторінок книга ще розкачується, але після 100 сторінки ви просто не можете відірватися. Незважаючи на справді живу мову і непростий зміст написаного, текст йде дуже легко.

Як по мені, то я щітаю, шо Кієв більше всього похожий на Москву. Такі ж самі проспєкти, дома. Архітєктура, памятники знакомі. Приїжджаєш, і все зразу якось так душевно, по-домашньому, як будто і не уїжджав нікуда. Ти колись був у Москві, Вань?

Головний герой - Іван Гнідий - виступає типовим представником категорії людей "какая разніца". По життю він керується виключно принципами власної вигоди і побутового благополуччя. Йому не вдається вмістити в голові те, що хтось може жертвувати цим всім заради якоїсь вищої ідеї, яку неможливо конвертувати в матеріальні блага. Навіть більше, не певна, що він взагалі задумується про таку дихотомію і своє місце в ній. Дуже цікавим є рішення автора подати нам світ через саме такого персонажа.

- Я не ізміняв своїй родіні! Я люблю її всім серцем і душею і хочу їй тільки добра і процвітання.
- Це ти про яку родіну говориш?

Взагалі, всі персонажі книги справляють враження дуже реальних людей. Вони говорять, поводяться і думають по-різному. Це люди, яких ми точно десь зустрічали. І якщо на початку книги така реалістичність радше навіває думки про майстерність автора, то вже ближче до кінця - відчуття сирого, земляного мороку, змішаного з гнівом і люттю. Бо це все вже було з нами і було не один раз. Оце дивне химерне відчуття, що все в цій книзі - альтернативна версія, якої нам вдалося уникнути, але, тим не менш, це вже відбувалося і ми досьогодні вигрібаємо наслідки, зачіпає, обурює і злить.

А ти, нєбойсь, даже не поняв, шо нам твоя подпісь на цьому документі - до сракі. Не подпишеш ти - ми найдем когось другого, хто підпише. Це все проста формальность, яка нічого не рішає для слідства. А от для тебе - рішає все.

Тематика роману, звісно ж, не обіцяє приємного читання. Воно і справді буде неприємним. Але так само нам часто доводиться вживати гіркі ліки, щоб одужати. Цю книгу варто прочитати всім українцям. І тим, хто твердо відстоює національну ідею, і тим, хто може не завжди готовий жертвувати своїм комфортом і озиратися навколо. Сподіваюся, майстерність оповіді і гарно збудований сюжет приверне і таких читачів, адже репресивна система і їх не залишить у спокої. Ми не повинні забувати, що як тільки ми розслабимося і перестанемо боротися, то знову можемо все втратити. І тоді дія цього роману відбуватиметься вже не в 2023 році, а в 2033 чи може й раніше...

Отам зверху, на горбі, стояв постамент з гербом. Все позабирали, паскуди. Ні таблички, ні клумби - нічого. Ну правильно, для них же цього місця не існує і ніколи не існувало.

PS. Насправді, я ще багато можу розповісти про цей роман. І про те, що його було би надзвичайно цінним перекласти іншими мовами, щоб бодай трохи донести до іноземців, чим насправді є росія і російська культура (хоч особливості мови будуть доволі непростим викликом для перекладача). І про те, що тут повно прикладів огидної культури людської поведінки, яка дісталася нам від панування окупантів, присутня і досі в побуті, і від якої дуже хотілося б позбутися. А цей роман дозволяє нам збоку глянути на такі прояви нашого соціуму. І про те, що автор виявляє чудове знання офіційно-ділового стилю і дуже реалістично оформлює окупаційну дійсність (для мене особисто епізод з робочою інструкцією є одним з найбільш моторошних і гнітючих).Та всього не вмістиш в одній рецензії. Тому дуже активно пропоную вам самим прочитати і скласти своє враження про книгу. Гарантую, що байдуже вам не буде.

[Ангеліна · Rating 4 out of 5]

найбільш страшна альтернативна історія, яка тільки могла стати цілком реальною, якби Росія одразу захопила нас у 2022-му. усі ті ж інструменти залякування і репресій, але все одно горор, який вже траплявся з Україною не раз

[Lisa · Rating 4 out of 5]

я рада, що ця книга є, бо крім своєї головної функції - застережного горрору (не знаю наскільки можна вважати горрором абсолютно реалістичний варіант розвитку подій) - вона ще починає розмову, до якої ми всі не те що готові. що робити з такими підруснявими іванами та відвертно проросійськими, даруйте на слові, гнидами? наскільки сильна особиста вина у перших, а наскільки вони заручники обставин і багатовікового тиску кацапів? позиція автора тут однозначна - якщо ти "маленька людина внєпалітікі", то нічого хорошого тебе не чекає. буду рада, якщо ці обговорення будуть звучати більше, бо наша бульбашка скоро неминуче лусне.

автор у післямові дещо патетично наголошує, наскільки це важливий текст, що має нас застерігати, але правда в тому, що більшість потенційних читачів цього тексту не треба застерігати, вони і так вже це все знають. от чисто за оцю патетику і за деяке максимальне викручування контрастів (наприклад, наш недолугий підруснявий протагоністік - Іван, а його товариша, патріота і принципового борця з кацапньою звати Назар. якби ото воно ще в житті було так просто визначати людей канєшно) зняла одну зірку. трошки втомлював нескінченний потік кацапських канцеляризмів іще, але я розумію, для чого то.

[Vasyl Fedevych · Rating 5 out of 5]

Текст, який викликає огиду і бридкість, а головний персонаж Ваня тепер претендує на звання мого найнеулюбенішого персонажа в українській літературі. Яка ж противна ця ʼмаленька людинаʼ, світогляд якої обмежений власним холодильником.

І якщо Жаданівський Паша еволюціонує від цієї людинки і починає розрізняти своїх від чужих, то Вані це не під силу - він просто гвинтик, якого система безжалісно перетравила у своєму бездонному череві.

Чесно кажучи, так хотілося, щоб він змінився. І підстави для цього були. Я не хотів геппі енду, зрозуміло, що фінал мав би бути трагічним. Просто не віриться, що такі огидні дурні вештаються поруч з нами. А так і є. Ех, скільки ж таких ʼваньʼ живе поруч з нами, деколи стає від цього страшно.

Роман абсолютно прекрасний попри всі негативні емоції, які викликав у мене. Роман-нагадування, що могло би бути, якби не Збройні Сили України.

[Vika Kovalova · Rating 5 out of 5]

ов май гад, як складно було читати.
кількість російської постійно примушувала мій мозок переключати внутрішній голос на мерзенний тон і гидкі масковскіє інтонації (часом аж мутило), а рівень огиди практично до всіх персонажів зашкалював.
але я розуміла про що читатиму перед тим як почати.
отож, що можу сказати: я повірила. вибір головного героя дуже додав правдоподібності і ці діалоги...часом в кращих традиціях руснявих методичок (процитую буквально один. відразу перепрошую за російську):

- Да, я інтєрєсуюсь історієй, ещьо со школи очєнь люблю і...
- Неудивительно! - перебив його старий. - Здоровый интерес к истории присущ любому маломальски образованному человеку. А вот изучение истории и, следовательно, формирование мысли о ней, профессионального суждения - это уже удел далеко не каждого. Ведь если позволить каждому писать историю, то рано или поздно он начнёт рассказывать свою версию правды, согласны?

взагалі, це могла б бути страшна українська версія "Чорного дзеркала", в сюжет якої потрапила б вся країна.
але не потрапила.
завдяки Силам Оборони України і кожного з воїнів зокрема ❤️

[Oleksandr Zholud · Rating 5 out of 5]

Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)

This debut novel is marketed as an alternative history, but in my opinion, it is more of a dystopia in the spirit of 1984 (which also did not try to predict the future, but simply rearranged the last two digits of the year of writing). Therefore, the text contains a somewhat strange mix of modernity with the norms of the USSR of the 1930s and 1970s.

The protagonist of the novel comes to Kyiv to enroll into the university (Kyiv Republican University named after M.A. Bulgakov, formerly the Imperial St. Vladimir's. For foreigners: this is a direct reference to Taras Shevchenko National University of Kyiv, which was for a long time Ukrainian #1 university) because-when Russia occupied Ukraine (or “helped the fraternal people to free themselves from the nationalist dope brought by foreign henchmen”), he actively contributed to this to some extent (details are later in the book), for which he received the “seventh category”, which entitles him to housing in the capital of the republic, higher education and decent (compared to lower categories) food.

The beginning plays with glimpses of comedy, although I'm not sure that everyone will understand the jokes about Kyiv-Mohyla Academy like “every year, on the day of the Navy, fairs are organized here, and freshly baked college graduates dress Hryhorii Savelievych in a sailor's shirt and a visor and pour sea water on him...” and the consumption of large quantities of low-quality alcohol. However, soon the tone of the book becomes much less lively, though no less fascinating. The hero gets a job, which (without revealing the details of the plot) corresponds to the way in which the information space is being cleared in some countries for the only correct past and present. He also makes new friends, although some of their actions surprise him.

The ending of the book was unexpected for me, a naïve person. It's neither SF in the sense of classic SF of the Golden Age, nor alt-history in the sense of “let's change the outcome of battle X or murder Y and see how the course of history changes.” This is high-quality Ukrainian contemporary literature.

================================
Цей дебютний роман позиціонується як альтернативна історія, проте на мою думку це швидше антиутопія в дусі 1984 (який не намагався передрікати майбутнє, а просто переставив останні дві цифри року написання роману). Тому у тексті знаходиться дещо дивний мікс сучасності з нормами і порядками СРСР 1930-х і 1970-х років.

Герой роману приїздить до Києва поступати до університету (Киевский республиканский университет им. М. А. Булгакова, колишній Імператорський Святого Владіміра) по блату – коли росія окупувала Україну (чи то «допомогла братському народові звільнитись від націоналістичного дурману, привезеного закордонними посіпаками»), він у якійсь мірі активно сприяв цьому (деталі далі у книзі), за що отримав «сьому категорію», яка дає право на житло в столиці республіки і пристойний (у порівнянні з нижчими категоріями) харч.

Початок грає проблисками комедії, хоча не певен, що усі зрозуміють жарти про Могилянку і «каждый год, на день военно-морского флота, здесь устраивают ярмарки, а свежеиспечённые выпускники училища одевают Григория Савельевича в матроску, бескозырку и обливают его морской водой…» і поглинанням великої кількості низькоякісного алкоголю. Проте, вже скоро тон книги стає значно менш жвавим, хоч і не менш захоплюючим. Герой влаштовується на роботу, яка (не розкриваючи деталі сюжету) відповідає тому як і зараз у окремих країнах зачищають інфопростір під єдино правильну історію і сучасність. Він знаходить і нових друзів, хоч деякі їхні дії його досить дивують.

Кінець книги був мною, наївним, неочікуваним. Це не фантастика у сенсі класичної НФ Золотого Віку, не альт-історія у сенсі «ось змінимо результат битви Х чи вбивства У і подивимось як зміниться рух історії». Це якісна українська сучасна література.

[AnnaZ. · Rating 5 out of 5]

Сподіваюся, що цей роман увійде в обовʼязкову шкільну програму з літератури!
Такого тригерного і болючого тексту я вже давно не читала. Огида і страх - основні емоції які провокує книжка. Але так і має бути, бо сюжет, на жаль, може стати реальністю у найближчий час.

[Evocatio · Rating 5 out of 5]

soooo good !!!!!!

[Yuri G · Rating 5 out of 5]

Як каже Оксана «наше фсьо» Забужко, письменники - це люди, які за допомогою уяви відкривають нам очі на ті чи інші речі. «Розриті могили» пропонують зазирнути в альтернативну реальність, в якій росія захопила Київ за 3 дні. Я довго не наважувався її прочитати, бо думав, що там будуть одні суцільні катування та знущання, але ця книга, як в тих мемах з собакою, робить боляче інакше. Місцями читати це було майже фізично боляче, здебільшого через усвідомлення того, до чого може довести підхід «какая разніца». Але читати це треба, бо байдужість вбиває, хоч і не відразу, але майже завжди.
В якості бонусу пара цитат:
«…Кругом куча силовиків, у формі чи без, на кожному кроці таблички про заборону куріння, але всі курять, хоч і знають про заборону. Так у них все влаштовано, знаєш, кажуть, що суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання. Да, курять всі, але, якщо буде треба, то конкретно тебе, конкретно за це порушення заберуть, і ти нічого не зможеш їм возразить — сам же бачив табличку. Забороняють жить, а потом роблять вигляд, що закривають на твій проступок очі.»
«Думка його спіткнулася об фразу «не видел и уверовал», і вже не могла йти далі. Все так, все так і є. Хіба він бачив на власні очі ті злочини, в яких він звинувачував хлопців? Він сказав, що вони спекулюють книжками, але хіба він хоч раз бачив це на власні очі? Ні, він повірив у це, бо не мав іншої думки як можна прожити в цьому світі на одну стипендію, бо всі навколо казали: «Хочеш жить — умій крутиться». Хіба вони були членами нацистської організації, що мріє розстрілювати російськомовних у Бабиному Яру і посилає в села Загони смерті? Ні, він не міг знати напевно. Він повірив у це, бо не знав інших організацій, які могли бути незадоволені нинішнім станом речей. Що було в тій записці, яку вони залишили під каменем на Розритій могилі? Він же на власні вуха чув, як Назар диктував вірша, навіть іноді збивався, чекаючи поки Мозя встигне його записати. На власні вуха чув, але не повірив, бо як повірити в те, що кілька молодих хлопців вирушають у небезпечну і дуже ризиковану подорож закритою територією просто для того, щоби в день народження поета залишити послання невідомим прийдешнім людям про старий вірш, якого відтепер навіть не існує в природі. А скільки іще такого довкола? Він же на власні очі бачив худі кістляві тіла уздовж дороги, але не вірив, що люди в ХХІ столітті можуть отак вмирати з голоду. Бачив, але не вірив. І при тому він ніколи не бачив ковіду, але вірив, що люди вмирають саме від нього. Вірив, бо йому так сказали, бо не існувало іншого обґрунтування такої кількості смертей. Вірив, але не бачив, бачив, але не вірив.»

[Elizabeth · Rating 5 out of 5]

Текст важкий, болючий і тригерний.
Це самого автора цитата, не моя, і підписуюсь під кожним словом.

Мабуть, після післямови має стати легше. Мені не стало - мабуть, через те, що в мене є свій власний трохи Іван, і навіть не один, і я навряд чи зможу їх змусити прочитати цю книгу. Або радикально змінити їхню думку в деяких питаннях.

В деяких місцях доводилось аж фізично відкладати книгу і йти дихати повітрям/маціти траву. В деяких місцях перебільшення і спекуляції були перебільшеними і спекулятивними настільки, що це відчувалось як абсурд і зникала будь-яка емоційна прив'язка до тексту ("нє, ну оце вже перебір, не вірю")(що, в принципі, добре, бо так і йобнутись можна).

Фінал можна було завернути в будь-який бік, і автор обрав найкращий з тз історії та моралі - ми забуваємо і забиваємо на гг так само, як це робить всесвіт історії. Персонаж виконав свою функцію, YEET! Дуже правильно і навіть дещо поетично.

(хотіла під такий атмосферний текст скласти такий же атмосферний плейліст, тільки без російської мови, але по вайбу не дотягнула imo)
(але на спотіфаї є якшошо)

[Katia Dudka · Rating 5 out of 5]

Ця книжка - дзеркало для українців, в яке треба кожному і кожній з нас зазирати щодня, аби пересвідчитись, чи ми не бачимо в нім себе. Мені від неї було страшно, огидно, потім з'явилась параноя, потім відчай, але в кінці прийшло разом з усім натхнення працювати ще більше, аби там не жити. Бо це не просто вигадка. Ба більше, там, таке враження, нема жодної вигадки, і при цьому це художній роман. Просто Павло нічого не придумав, усе, що там коїться, вже хтось колись з нами або з нас робив.
Мені подібно було на Оповідь служниці, тільки ще ближче до тіла і від того ще більш моторошно.
Чекаю перекладів іншими мовами, вона того варта.

[Anna Prydatko · Rating 5 out of 5]

Я часто думаю, шо в 22 році все легко могло б статися інакше, якщо б збройним силам і всім хто став в перші дні повномасштабки збройним силами, не маючи ніякого досвіду, не вдалося б відстояти Київ.
Це роман Павла Шикіна тригерний, про саме такий альтернативний розвиток подій. І якщо ви ще вивозити роздуми про окупацію, то дуже раджу до прочитання. Пригадати ще раз, шо несе за собою російська система, пригадати історію, яка вже траплялась з нами в 20му сторіччі, і раніше.
Про банальність зла і цю маленьку просту людину, якій важко підняти очі і скласти 2+2, про бездіяльність і відсутність сили прийняти відповідальність за свої дій, та й навіть просто- обрати свої дії

[Serg Borovkov · Rating 5 out of 5]

Викликає почуття огиди: від окупантів, від "язика", від цього їхнього «неосовка».

Коли закриваєш книгу, виникають суперечливі відчуття, адже розумієш: остаточно війна ще не закінчилась, і ця альтернативна реальність — не така вже й альтернативна, а цілком можлива.

У книзі відсутні детальні описи фізичних катувань, але після прочитання стає важко морально й психічно — настільки, що це відчуття сильніше за фізичний біль.

Книга змушує задуматися, помістити себе у вир подій — і з жахом усвідомлюєш, що немає жодної гарантії, що в подібній ситуації ти поводився б гідно. Лише сподівання, що вистачить мудрості в таку ситуацію не потрапити.

Українські гниди — гірші за московські воші.

[Зореслава Редько · Rating 5 out of 5]

Після цієї книжки хочеться помитися. Ні, книжка не погана, навпаки, написана вона чудово. Головний герой - аморфна ракушка. Його хочеться придушити кожні 10 сторінок, на кожній 11-ї починає жевріти надія, що от це "зерно сумніву" якось розворохобить його, але ні, то знову не "зерно сумніву", а люшпиня з колоска, яке випадково закотилося за плінтус. Навіть в кінці події, які він проживає, не відчуваються як усвідомлення масштабів терору співучасником якого він є, а як несправедливість, непорозуміння, бо ж він же нікому не бажав зла, просто робив, що сказали. Не дарма кажуть, що найгірша якість людини це байдужість.

[Helen Nesteriuk · Rating 5 out of 5]

Незважаючи на те, що написане в книзі страшне, страшніше за більшості жахастиків, читається книга дуже легко, хоч спочатку діалоги російською мовою, трохи не фізично, боляче робили.
Нажаль ця реальність все ще може статися, і єдине з книги в що я не вірю, це в те, що кордони для росії після цього закриються.