What do you think?
Rate this book
Капітани піску. Габрієла
До книги ввійшли два романи видатного сучасного бразильського письменника. В центрі роману "Капітани піску" - життя бездомних підлітків, які поселились в руїнах колишнього складу на закинутому піщаному узбережжі біля Ріо-де-Жанейро. В романі "Габрієла" письменник розкриває політичну структуру своєї країни, показує традиції, звичаї, мораль народу, з гумором, а іноді і сарказмом, зображує представників "вищого світу міста Ільєуса.
640 pages, Hardcover
Published January 1, 1988
14 people want to read
About the author
Jorge Amado
150 books1,623 followersJorge Amado was a modernist Brazilian writer. He remains one of the most read and translated Brazilian authors, second only to Paulo Coelho. In his style of fictional novelist, however, there is no parallel in Brazil. His work was further popularized by highly successful film and TV adaptations.
He was a member of the Brazilian Academy of Letters from 1961 until his death in 2001. In 1994, his work was recognized with the Camões Prize, the most prestigious award in Portuguese literature.
His literary work presents two distinct phases. In the first, there is a clear social critic and political focus, with works such as Captains of the Sands and Sea of Death standing out.
In his more mature phase, he adopts an aspect of good-humored and sensual chronicler of his people, abandoning ideological motivations, with works such as Gabriela, Clove and Cinnamon, The Double Death of Quincas Water-Bray and Dona Flor and Her Two Husbands.
He was a member of the Brazilian Academy of Letters from 1961 until his death in 2001. In 1994, his work was recognized with the Camões Prize, the most prestigious award in Portuguese literature.
His literary work presents two distinct phases. In the first, there is a clear social critic and political focus, with works such as Captains of the Sands and Sea of Death standing out.
In his more mature phase, he adopts an aspect of good-humored and sensual chronicler of his people, abandoning ideological motivations, with works such as Gabriela, Clove and Cinnamon, The Double Death of Quincas Water-Bray and Dona Flor and Her Two Husbands.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
Read
November 19, 2022Два таких різних твори. "Капітани піску" - можна сказати, що комуністишна агітка (правда, завдяки їй, підозрюю, вдалося видати цю книжку в совку). Але її ще дуже цікаво читати з точки зору сучасної ситуації, бо там Амаду ніби каже нам, що ці діти такі, бо такими їх зробили жорстоке суспільство. Він натякає нам, що їх потрібно зрозуміти і пробачити. Але одна справа - це зрозуміти і пробачити, а инша - це симпатизувати і підтримувати їх в їхніх діях, як схиляє нас Амаду.
"Габрієла" - велике гарне полотно про міжвоєнну Бразилію і Зону какао. Винесемо за дужки об'єктивацію жінок в цій книжці, хоча вона, звісно, засмучує. А от опис суспільства, змін в ньому, місцевої політики, особливо, як ці "тверді господарники", які ще нещодавно брали участь в розбірках і як їм важко переходити на життя за правилами, а тому всіма силами тримаються за старий порядок і владу - так щось нагадує. А ще в цій історії багато відчуття моря (але купатися немодно), змін, запахів і страв.
"Габрієла" - велике гарне полотно про міжвоєнну Бразилію і Зону какао. Винесемо за дужки об'єктивацію жінок в цій книжці, хоча вона, звісно, засмучує. А от опис суспільства, змін в ньому, місцевої політики, особливо, як ці "тверді господарники", які ще нещодавно брали участь в розбірках і як їм важко переходити на життя за правилами, а тому всіма силами тримаються за старий порядок і владу - так щось нагадує. А ще в цій історії багато відчуття моря (але купатися немодно), змін, запахів і страв.
March 30, 2020
Бразильський комуніст Амаду в еволюції свого політичного світогляду пройшов шлях від ледь не сліпого обожнювання «радянщини» до прикрого визнання того, що Сталін був деспотичним тираном, далеким від «світлих лівацьких ідей». Втім, це не заважало Амаду писати пронизливі тексти про бразильське «дно» і його героїв, загублених революційними перехрестями новітніх епох і старого язичницького укладу.
Розбишацька дітвора, попри свою розбійну діяльність та брудноруке вуличне життя, викликає щире співчуття і розуміння. Принаймні, до того часу, поки ти сам не став жертвою їх промислів)
Розбишацька дітвора, попри свою розбійну діяльність та брудноруке вуличне життя, викликає щире співчуття і розуміння. Принаймні, до того часу, поки ти сам не став жертвою їх промислів)
August 9, 2018
Я завжди з осторогою ставлюся до закордонних авторів, яких любили видавати за совєтів, — частенько вони виявляються "пролетарськими борцями", себто "червоними" від носаків кирзаків аж до кінчиків вусів. На жаль, це виявилося правдою і у випадку Жоржі Амаду, свої лівацькі погляди він ретельно, багаторазово втовкмачує у виданому страшного для України 1937-ого року романі "Капітани піску". Закінчення там узагалі таке гротескно-пафосне, що вразливу натуру може й знудити. А що лишається, як злущити червоний глянець? Історія про купку безпритульних дітлахів, а здебільшого таки підлітків, які живуть такою собі комуною, або, якщо хочете, бандою у закинутому складі на піщаному березі, тому до них приклеїлася назва "капітани піску". Дрібні крадіжки, бійки, продумані пограбування багатих будинків, зґвалтування, пиятики, смаління недопалків — це їхні щоденні заняття. При чому з одного боку пан Амаду нібито без міри співчуває цим дітлахам, яким не довелося зазнати радощів безтурботного дитинства, недолюбленим, до яких у кращому випадку нікому нема діла, а в гіршому їх хотіли б засадити до цюпи або й стратити, а з іншого письменник не може втриматися від романтизації їхнього життя, вони, мовляв, такі відважні, кмітливі, сильні духом, так підтримують одне одного, але й слухаються свого отамана... Але, як доходить до діла, мало хто з них хапається за реальний шанс змінити своє життя на краще, бо вони "не створені для нього". Пф, я вас прошу, пане Амаду. Прикро це визнавати, але як літературний твір "Капітани піску" не надто вартісний.
"Одягнуті в лахи, брудні, голодні, хижі, вони лаялися найбруднішими словами й курили недокурки. Зате вони були справжніми господарями міста, знали в ньому кожний камінь, і тому городяни їх любили, як люблять своїх поетів."
***
Натомість у романі "Ґабрієла" йдеться про бразильське містечко Ільєус зразка 1925 року. На початку XX століття завдяки велетенським плантаціям какао Ільєус швидко перетворюється із занюханого села у вельми пристойне місто. А де великі гроші, там і політичні інтриги, бандитизм і розбій. Левову частину сторінок роману Жоржі Амаду присвячує історії протистояння між консерваторами і новаторами, де перші виступають за так звані традиційні цінності (у які входить вирішення поточних питань за допомогою зброї, домашнє рабство жінок, кумівство — оце от все), а другі прагнуть змін (символом цим глобальних перетворень виступає поглиблення мілини при вході у місцеву гавань, що дає змогу приймати кораблі з глибокою посадкою і відповідно продавати місцеве какао на експорт без посередників). На початку роману автор підкреслює, що слово "прогрес" було у всіх на устах у цьому містечку, і до кінця оповіді стає зрозуміло, що він має на увазі — старий спосіб життя відходить без вороття і місцеві вже не приймають без вагань кривавих самосудів.
А хто ж така Ґабрієла? Це молода дівчина-біженка з посушливої місцини, яка прибуває до Ільєуси у пошуках кращої долі. Власник місцевого бару "араб" (насправді сирієць) Насіб наймає її куховаркою. Дуже швидко вони стають коханцями, потім одружуються, потім шлюб визнають недійсним (привіт "Вулфголлу"!) і вони розлучаються лише для того, щоб зрештою знову стати коханцями. Ви вже мені вибачайте, але ці страсті-мардасті можна назвати як завгодно, але не коханням. Гарненька, але дурненька Ґабрієла — це наївне дитя природи, напівдике створіння з вельми своєрідними поглядами на мораль і незрозуміло низькою самооцінкою. Її коханець Насіб — теж той ще придурок, який поводиться так, ніби робить королівський подарунок, коли пропонує одружитися дівчині без роду-племені. До слова, тут ще варто написати про загальне становище жінок у цьому романі. Ось в двох словах: "У нього права, у неї обов'язок і покора." Дружин, дочок і навіть коханок в Ільєусі прийнято тримати під замком. На цьому гнітючому тлі історія Малвіни — молоденької дівчини, які втікає зі школи-інтернату, щоб бути господинею власної долі — виглядає єдиним промінчиком світла.
"Коли вона висловила йому своє бажання вчитися в гімназії, а потім в університеті, він сказав:
— Я не хочу, щоб у мене була вчена дочка. Ти підеш у монастирську школу, навчишся шити, рахувати, читати і грати на роялі. А більшого ніхто від тебе й не вимагатиме. Якщо жінка лізе у вчені, значить, у неї немає сорому і вона хоче себе занапастити.
Малвіна знала, яке життя у заміжніх жінок, — воно таке саме, як у її матері. Всі вони беззаперечно підкорялися главі сім'ї. А таке життя гірше, ніж в монастирі. Малвіна поклялася, що ніколи не дозволить, аби з неї зробили рабиню."
"Одягнуті в лахи, брудні, голодні, хижі, вони лаялися найбруднішими словами й курили недокурки. Зате вони були справжніми господарями міста, знали в ньому кожний камінь, і тому городяни їх любили, як люблять своїх поетів."
***
Натомість у романі "Ґабрієла" йдеться про бразильське містечко Ільєус зразка 1925 року. На початку XX століття завдяки велетенським плантаціям какао Ільєус швидко перетворюється із занюханого села у вельми пристойне місто. А де великі гроші, там і політичні інтриги, бандитизм і розбій. Левову частину сторінок роману Жоржі Амаду присвячує історії протистояння між консерваторами і новаторами, де перші виступають за так звані традиційні цінності (у які входить вирішення поточних питань за допомогою зброї, домашнє рабство жінок, кумівство — оце от все), а другі прагнуть змін (символом цим глобальних перетворень виступає поглиблення мілини при вході у місцеву гавань, що дає змогу приймати кораблі з глибокою посадкою і відповідно продавати місцеве какао на експорт без посередників). На початку роману автор підкреслює, що слово "прогрес" було у всіх на устах у цьому містечку, і до кінця оповіді стає зрозуміло, що він має на увазі — старий спосіб життя відходить без вороття і місцеві вже не приймають без вагань кривавих самосудів.
А хто ж така Ґабрієла? Це молода дівчина-біженка з посушливої місцини, яка прибуває до Ільєуси у пошуках кращої долі. Власник місцевого бару "араб" (насправді сирієць) Насіб наймає її куховаркою. Дуже швидко вони стають коханцями, потім одружуються, потім шлюб визнають недійсним (привіт "Вулфголлу"!) і вони розлучаються лише для того, щоб зрештою знову стати коханцями. Ви вже мені вибачайте, але ці страсті-мардасті можна назвати як завгодно, але не коханням. Гарненька, але дурненька Ґабрієла — це наївне дитя природи, напівдике створіння з вельми своєрідними поглядами на мораль і незрозуміло низькою самооцінкою. Її коханець Насіб — теж той ще придурок, який поводиться так, ніби робить королівський подарунок, коли пропонує одружитися дівчині без роду-племені. До слова, тут ще варто написати про загальне становище жінок у цьому романі. Ось в двох словах: "У нього права, у неї обов'язок і покора." Дружин, дочок і навіть коханок в Ільєусі прийнято тримати під замком. На цьому гнітючому тлі історія Малвіни — молоденької дівчини, які втікає зі школи-інтернату, щоб бути господинею власної долі — виглядає єдиним промінчиком світла.
"Коли вона висловила йому своє бажання вчитися в гімназії, а потім в університеті, він сказав:
— Я не хочу, щоб у мене була вчена дочка. Ти підеш у монастирську школу, навчишся шити, рахувати, читати і грати на роялі. А більшого ніхто від тебе й не вимагатиме. Якщо жінка лізе у вчені, значить, у неї немає сорому і вона хоче себе занапастити.
Малвіна знала, яке життя у заміжніх жінок, — воно таке саме, як у її матері. Всі вони беззаперечно підкорялися главі сім'ї. А таке життя гірше, ніж в монастирі. Малвіна поклялася, що ніколи не дозволить, аби з неї зробили рабиню."
Displaying 1 - 3 of 3 reviews