Книжка «Твоє, моє, нічиє та інше» — це коротка історія наших <совкових> травм крізь призму жіночого погляду. Тут ідеться про подолання колективного <совєцього октябрьонка>, який навіть через три десятиліття після розпаду срср досі передається у спадок новим генераціям українців. І передається не лише народженим за часів існування совєцього диктату, не лише тим, хто дорослішав і набував життєвого досвіду в часи з викривленою мораллю та етикою, а й тим, хто народився вже у незалежній Україні, проте виховувався в лекалах і наративах совєцьких візій, традицій та взаємин.
Ця книжка есеїв акцентує на тому, що сучасна Україна неможлива без осмислення власного минулого, яке хоч і неможливо змінити, проте до снаги відрефлексувати, осмислити й дійти правильних висновків, які допоможуть подолати давні травми.
10 грн від продажу кожного примірника цієї книжки Видавництво Старого Лева буде перераховувати на рахунок благодійного фонду ГО "Азов.ONE" — офіційного фонду 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" Національної гвардії України.
Ольга Карі — українська письменниця, журналістка, колумністка.
Роботи авторки відзначені спеціальними нагородами конкурсу художнього репортажу України «Самовидець»: «По той бік свята» (збірка «Життя у містах», 2019) та «Хрестик» (літературний конкурс «Як ми змінюємось», 2020).
Перша книга «Рибка дядечка Завена», збірка художніх репортажів про Вірменію, українське видавництво «Темпора» вийшла у 2019 році і увійшла у довгий список премії «ЛітАкцент року» та короткий список «BBC. Книжка року 2020».
Друга книга «Компот із патисонів», видавництво «Комора» увійшла в короткий список «BBC. Книжка року 2021».
Третя книга «Хрестик, або дуже кривава книга», видавництво "Creative Women Publishing" у 2022 році і увійшла в довгий список «BBC. Книжка року 2022».
Четверта книга «Життя посеред життя», написана під час повномасштабної війни та облоги української столиці побачила світ у видавництві "Yakaboo Publishing" у 2022 році.
Працювала ведучою та журналісткою на українських теле- і радіоканалах «Громадське Радіо», «Радіо Свобода», «Сніданок з 1+1».
Існують книги, в яких головна тема/ідея дуже цікава, а от реалізація зводить все нанівець. На жаль, "Твоє, моє, нічиє та інше" потрапляє в цю категорію. З одного, боку Ольга Карі прагне показати, що комунізм був травмою, причому міжпоколіннєвою. Останню найчастіше асоціюють з Голокостом. Але Ольга Карі хотіла показати, що це ж поняття пасує до радянського досвіду.
Але реалізація починає заводити на манівці вже на самому початку книги.
1. Текст тільки виграв би від визначення міжпоколіннєвої травми – одразу на початку книги. Загалом, визначення не мало б бути складним. Для цього достатньо двох ідей. По-перше, йдеться про трагічий період в житті людини, коли їй довелося "зректися" свого минулого "Я" і спішно виробляти нові навички виживання. По-друге, ці навички "залишилися" з людиною і після того, як жахливі події завершилися – і тепер людина несвідомо "передає" їх своїм дітям. Тобто виховує в них ті навички, які потрібні для виживання в екстремальних соціальних умовах. Найвідомішим прикладом слугуватиме Голокост: ті, хто вижили в ньому, виховували в дітях навички виживання в концтаборі, а не в нормальному суспільстві. Звісно, ми можемо додати Голодомор 1932-33 рр. і культ їжі, який посилився в українців після цієї трагедії. Але Ольга Карі не дає такого визначення. І від цього страждає структура всієї книги. Адже замість чітко та структуровано показати, в чому а) полягала травма комунізму, та б) як її батьки передавали дітям, ми отримуємо набір есе, де думка "ходить колами": постійно довкола одних і тих же ідей, без чіткого їх формулювання. Складається враження, що авторка боїться, що аудиторія пропустить ключові тези, а тому повторює і повторює їх. Але ефект зворотній: текст починає втомлювати...
2. Чітка структура. Ольга Карі наче й виписує розділи за основними темами: гроші, речі повсякденного побуту, їжа, сім'я (стосунки між подружжям, так і з дітьми/батьками), інвалідність/інклюзивність, старість, пам'ять, ідентичність. Важливий розділ – про те, як це бути жінкою в радянському світі. Але ця чітка структура "розповзається", коли справа доходить до тексту кожного з розділів (а радше есе). Теми "налазять" одна на одну. Речі повсякденного побуту містять фрагменти про ставлення до грошей, їжа – це і гроші, і побут... І так далі. В цьому наче нічого поганого нема. Але оскільки кожен розділ не має чітких висновків (умовно, ви не зможете виписати тезу 1, тезу 2 тощо), то всі розділи починають містити подібну інформацію, подібні ідеї. І їх або чіткіше прописувати, щоб було видно різні нюанси, аспекти, виміри – хоч і одного набору ідей для кожного розділу, але кожен раз з іншої перспективи. Або ж треба було чітко розділити розділи, щоб матеріал з одного не "залазив" в текст іншого.
3. Методичний погляд на радянську дійсність. На жаль, авторка часто записує в радянське все, що їй не подобається. Суспільство надмір контролює людину? Це "совок"! "Двійка" в шкільному щоденнику є ганьбою для учня? Совок! Діти не мають приватного простору вдома, а батьки жорстко відсікають будь-які спроби до самовираження? Точно совок!
На жаль, ці речі не є радянськими самими по собі... Контроль за індивідом – це риса домодерних суспільств. Про це в соціології є цілий пласт літератури. Осуд за погані оцінки в школі? Ця практика досі існує в... Японії, яка аж ніяк не "совок". Описане вище ставлення до дітей було типовим для західних суспільств ще в 1970-х чи й 1980-х!
Радянська влада не вигадала чогось аж такого унікального. Вона радше "зацементувала" ті практики, які існували і до 1917. А деколи їх "модифікувала", якщо вони допомагали контролювати власне населення.
Ольга Карі оминула увагою порівняння СРСР із Заходом – і створила перебільшений образ радянського. Але від цього "просіла" ідея міжпоколіннєвої травми. Насправді, держава не всюди доклалася напряму до виховання нових поколінь. Ні, СРСР створив систему контролю за населенням, яка містила в собі низку дефіцитів (чи напружень): брак їжі, брак предметів побуту – і через це брак часу. І ось ці "дефіцити" змушували батьків виховувати дітей так, як виховували. І ще й вірити, що вони роблять добро дітям! В принципі, так і було! Навички, які батьки передавали дітям, дійсно допомогали виживати в СРСР. Але це такі ж "нормальні" навички, як принципи виживання під час Голокосту. З ними можна виживати, а не жити. І коли СРСР розпався, ці навички (габітуси, як сказав би П'єр Бурдьє) продовжували "життя" СРСР, адже він далі існував – в діях та думках людей.
На жаль, Ольга Карі написала текст, який заплутався у власному матеріалі. А тому основний висновок авторки звучить доволі банально: Союз був злом, бо калічив душі людей. Насправді, якщо посидіти в поміркувати над історіями, які розповідає авторка, можна зробити висновки, які я вище й описав. Але прикро, що для цього текст треба таки "допитувати": тобто не відкинути "з порога", а дочитати до кінця – і поміркувати над ним. Чи всі згодяться пройти цей шлях? Чи книга втратить частину аудиторії через це? Не знаю. Але шкода, що вийшов радше нарис книги...
Це книжка про «наші совкові» (роки під совєцкою окупацією) та їхні наслідки, написана влучно, як професійний діагноз, і смаковито-захопливо, як дитячі пригоди.
Попри всю гіркоту, вітально корисним, як на мене, є розуміння наскільки ми були знещасливлені і окрадені, і наскільки отруйним є той токсичний спадок, що залишив в нас «совок».
Це аж ніяк не повний курс лікування, а скоріше опис перебігу хвороби на різних стадіях (і в різних поколіннях), але вже це неабияк підтримує і надихає замість робити вигляд, ніби я цілком здоровий, таки розпізнати у собі токсичні симптоми задавнених колективних травм, аби як не почати лікуватися самому, то хоча б не заражати ними інших.
Чудово було б аби її прочитали любителі «пломбіру» і «такіх добрих савєцкіх мультфільмав і пєсєн», бо це по-лабораторному педантичний, очищений від совкових мітів, облудних обіцянок та похибки на (вкрадену) молодість, правдивий виклад фактичних даних як насправді жили-існували «гомосовєтікус» і з чим залишаються досі, та головне - на що вони прирікають своїх дітей та онуків, навчаючи їх зараз (після 24 лютого), - ні, не русскаму (нема більше такого), а, як нарешті мало би ставати зрозумілим, - «совковому язику».
Моя мама, внучка репресованих українців, народилася і виросла в Воркуті. Так от, про своє дитинство і юність вона завжди розповідає неначе про чарівну казку - північне сяйво, кучугури снігу, дружні сусіди, смачний пломбір тощо. І коли я захотіла показати їй фото сучасної Воркути, міста-привида, помийки світу, вона навідріз відмовилася, бо хоче продовжувати жити у своїх рожевих окулярах, вона не готова до реальності. Такі книжки, як ця, пишуться для тих, хто їх ніколи не візьме до рук, як, наприклад, моя мама. А ті, що читають, у них уже не має потреби. І в цьому, мабуть, найбільша трагедія нашого часу.
Розділ про кіно дуже сподобався. Водночас тема українців за кордоном і біженців, яка проходить через всю книгу, викликала багато емоцій і засмутила. Я не можу відмовитися від англіцизмів. Ця книга — ніби summary нашого попереднього історичного досвіду, наче як ми проговорюємо чому все так, а не інакше.
Прекрасна книга, яка розбирає всі травми дітей 90х. Розділ про Барбі я ледве дочитала, бо здається, що недоступність іграшок - то саме моя дитяча травма.
Чудова книжка, написана легко і цікаво, про наш радянський досвід, який досі живе в усіх нас. Часто навіть в тих, хто народилися після розвалу союзу. Це така дуже-дуже потрібна рефлксія, хоча може ути і не дуже просто часом. Мождна читати дозовано і рефлексувати. Єдине - мені розділіи видалися затягнутими, з повтором одніє думки знову і знову, це трохзи дратувало. Але я також багато про ці теми думала і читала раніше. Якщо це ваше вперше - взагалі обов'язкове читання!
як часто я кивала головою і зітхала поки читала - і не порахую. незважаючи на народження в часи незалежності також зіткнулась з відголоском травми срср, яку він наніс старшому поколінню з усіма цими кайфовими примовками ("нас так виховували і нормальні виросли", "виростеш - дізнаєшся", "що тобі заважає вчитись на відмінно? може, тобі спати ніде, чи ти голодуєш і доводиться працювати після школи замість уроки робити?", "поділись ти тою лопаткою, ти шо, жадіна? фууу, жадіна-говядіна", "шо про тебе люди подумають" і інші перли) та цитатами з "шедевральних" фільмів. тоді я думала, що вони (батьки, бабусі-дідусі і просто якісь всезнаючі родичі, які пхали свого носа куди треба й ні) просто не хочуть спробувати мене зрозуміти. а зараз, коли мені вже за 30, приходить усвідомлення, що вони мене і не могли зрозуміти, адже совєцкій союз "виховував" і вкладав в голови зовсім інші цінності. "Твоє, моє, нічиє та інше" (як каже сама авторка, не наукове дослідження, а спостереження) дозволяє під іншим кутом подивитись на період дорослішання минулих поколінь та відрефлексувати. побачити помилки, пропрацювати та не повторювати їх у майбутньому (звісно, будуть інші помилки, але це вже ґрунт для зовсім іншої історії 🙂). сумно лише, що деякі представники того ж таки старшого покоління досі унормовують методи власного виховання, навіть не намагаючись заповнити "пробіли" свого емоційного інтелекту.
словом, читайте та привідкривайте й для себе завісу "райдужної" совдепії
Для мене цей текст виявився глибоко терапевтичним і щедрим на тези для рефлексії. Деякі усвідомлення були досить болісними, але вважаю, що необхідними.
Колективна пам'ять мого народу, яку намагались стерти усіма можливими і неможливими способами, моя особиста пам'ять, пам'ять мого роду.
Задумалась, як я можу її зберегти і передати далі, щоб це була не просто історична довідка для моїх дітей, а особисті, живі, щирі історії про їхніх предків, які б дали їм відчуття приналежності до коріння, усвідомлення, що і вони є частиною свого роду і народу.
Нарис про те, як виживалось при совку. Спогади багатьох жінок, подруг авторки, розказані від першого імені, що інколи заплутувало. Відповідає на багато запитань «чому», допомагає краще зрозуміти досвід і травми наших бабусь та матерів. Якщо б цю книгу прочитали всі три наші покоління, думаю, ми б стали значно ближчими одна до одної завдяки співчуттю і розумінню.
Єдине, мені не хотілось стільки читати детального розбору персонажів совєцького кіна і повторення фрази «што нам дала ета ваша нєлалєжнасть». Розумію, з якою метою це було зроблено, але брррр
хороша, точно вартує прочитання, хоча й мене на початках зневпевнив формат - здавалося, хочу більше вставок умовно з вікіпедії, що підкріпляли б особисту розповідь. потім зрозуміла, що особисте з додаванням особистого друзів та знайомих - навпаки, хороший формат, бо ж правда про совок ховається в пережитому досвіді, а не історичній довідці)) im a 2002 бейбі, тому застала багато радянщини у своїй сімʼї; водночас, це вже були не девʼяності - інерція совку потроху вмирала. це все цікаво змішується: багато совкових фраз я памʼятаю зі свого дитинства (почесне згадування «жадіни-говядіни», бо для мене це завжди була умора. чому говядіна?.. we'll never know), а інші речі — травми — бачу зі сторони. є сенс як згадувати, щоб нагадати: скалки совку є і в тобі, — так і вчитися. сподобався ще темп, бо коли я втягнулась, сторінки полетіли
Дуже терапевтична книга не лише для покоління 80-х, до яких належу я так само, як і авторка. Але особливо для наших батьків, дідусів та бабусь (в кого вони ще є, дай Бог). Особливо в цей черговий доленосний період для України. Щиро сподіваюсь, що після її прочитання бодай частина тих, хто ще має флешбеки за совком і тим проклятим пломбіром, нарешті прозріють…
Книжка, що тригерить в кожній главі. І навіть, якщо ви не мріяли про ляльку Барбі, тут знайдеться купа інших прикладів де кожен з нас впізнає себе, маму або бабусю. Сподобались розбори Радянських фільмів. Мені читалось важко, але воно того коштувало. Важко як психологічно, так і через те що глави довольно обʼємні.
Книга про наслідки совку написана імперським tone of voice. 80% книги, якщо не більше - це знецінення. Навіть не поділ на чорне і біле, а окреслення чорним. Було враження, що я слухаю вчительку у школі в 90-х. Кілька розділів були цікавими. Останній розділ про знищення національної ідентифікації вартувало ставити першим, щоб можна було відштовхнутись від цього пошуку, можливо тоді б книга сприймалась краще. Я б не називала цю книгу аналізом, для аналізу тут бракує висвітлення ситуацій з різних ракурсів. Аналогічно, розповідаючи, як усім паскудно жилось і наскільки все було погано (і так наче і є погано і ніколи не буде добре), з уваги випускається глобальна динаміка, кризи, розвиток, які стосувались не лише совка, але й цілого світу.
Виділити ВСЛ у книзі від ВСЛ ("Видавництво старого лева безкоштовно передало стільки-то книг за кордон у Японію") - кумедно.
Про настанови «бери, що дають», «дякуй, що хоч щось маєш», «не висовуйся», «сиди тихо», «не жили добре, нема чого і починати», «хочеш - то перехочеш», «губу закатай», «мечтать не вредно», «їж шо дали», «красіво жить не запрєтіш», «старость нє радость», «ти ж женщіна - терпи», «не чіпай, то на свята» та інший совковий мотлох, що нам передали в спадок наші батьки.
Це болюча книжка про те як жилося в радянському союзі і як це вплинуло на цілі покоління та й розвиток України загалом. Якісь моменти, з якими я зіш��овхувала особисто, тригернули, наприклад тема їжі чи інклюзивності. Якісь я не змогла до кінця відчути, бо народилася пізніше описаного періоду (наприклад, історія про Барбі). Але ця книжка ніби підсумовує всі травми, які було завдано українському суспільству.
Повернення у дитинство, совкове дитинство, дефіцитне- бракувало всього! Грошей, смаків їжі, кольорів одягу, уваги батьків, визнання, співчуття, права голосу... Книжка показала мені, як деякі з цих совкових "наративів" дуже глибоко вкорінилися в моє життя і то моя задача і відповідальність перед моїми нащадками їх викорінити.
Збірка есеїв про травми, успадковані нашим поколінням від тих, хто нас виховував, ґрунтуючи своє розуміння світу на пізньорадянській реальності. Але акцент не на абстрактній культурології останніх десятиліть союзу, а саме на тому, як ці культурні домінанти проявлялися в "нашому" житті, під час зростання в 90-х і аж до останніх років, коли деякі давні патерни наново вилізають в умовах стресу війни. Тут дуже багато важливих речей сказано, і я рада, що з'явилася така книжка для обговорення й індивідуального осмислення речей, спільних для багатьох +- 35-40-річних (насамперед жінок, напевно). Єдине, що мені муляло - це структурно-стилістичні рішення, ніби всередині кожного есею подекуди обговорення ходить колами довкола одних і тих самих ідей, нанизуючи тільки більше життєвих прикладів. Це поширений баг у нон-фікшені (і західному також), коли нібито (так це для мене як читача виглядає) заплановано стільки-то сторінок, тому кожен структурний елемент далі вже треба роздути до задуманого обсягу, тоді як на цю тему вистачило б набагато стислішої журнальної колонки. Але, можливо, у мене таке враження тому, що для мене жодна з цих культурологічних тем аж такою новою не була, а тим читачам, хто справді (якось так сталося) ніколи цього не помічав, так і потрібно дещо більше проговорення.
Збірка всіх стереотипів за останні 100 років без визначення конкретно за яке покоління говорить автор. В одному розділі про післявоєнний час та теперішню війну. Ідеалізація заходу та системи в Європі та Штатах. Приклад з бабусями з Іспанії ніяк не метчиться з претензіями про інфраструктуру. В Іспанії та Франції немає такої інклюзивності. У Штатах також була мізогінія. Ось це виокремлення України як єдиної недоладної, а заходу ідеального - це також совєтський менталітет. Ми нова держава, де 30% незалежності була війна. Дуже багато претензій авторки вирішуються грошима та економічним станом. Плюс, відділення держави (держава повинна) та суспільства. Розділення людей на різні категорії, узагальнення, а підкріплення прикладами інтерв'ю з друзями. Ця книга намагається бути про все, але виходить ні про що і одразу. Не можна охоплювати всі періоди, всі покоління та всі проблеми змішувати в одну кашу. Неймовірно сильний cherry picking протягом всього тексту.
Такі книжки мені більше подобається слухати, аніж читати очима. Тому, дякуючи АБУК, я провела з нею декілька цікавих днів, поки займалася хатніми справами та слухала потроху перед сном, поки не заснула.
Це дуже важлива книга, важливіша, ніж може здатися на перший погляд. Я отримала від неї все, що очікувала. Мені цікаво було зазирнути у ту епоху, наприкінці якої мені довелося народитися, яку я не застала і, мабуть, на щастя. Я ще досі бачу й чую від свого вітчима і від батьків оці відголоски «совєцького прекрасного життя». Найцікавіше, що вони й досі продовжують жити цією ілюзією, згадуючи «пломбір — найсмачніший у світі» і газованку з автомата за дві копійки.
Навіть у голові не вкладається, якою масштабною і потужною була совєцька пропаганда, якщо й досі вона має стільки відголосків. Незважаючи на важке сьогодення, я рада, що на мій вік припало життя у незалежній країні.
Дуже раджу прочитати цю книгу, якщо хочеться трохи поглибити своє розуміння причинно-наслідкових зв’язків, розставити для себе крапки у власних поглядах на виховання дітей та трохи краще зрозуміти власних батьків.
Не дочитала. така спиральна оповідь все крутиться, крутиться навколо "чогось" колективна травма? власний досвід? це здебільшого розповідь про те, як було, з обіцянками, що читач дізнається, як це вплинуло а)на нього б) на суспільство але обіцянки просто заходять на чергове коло і в якийсь момент, я вже "ушаталася" вкотре слухати про минуле і чекати, що зараз з'явиться якийсь вагомий висновок, або сформується завершена думка, або мене бодай зацікавить авторська розповідь про прожитий і мною період (я на п'ять років старша за Ольгу Карі, тому ми з нею одне покоління), хоча в тексті і присутні легкість та дружність нажаль мені їх не вистачило, щоб йти до кінця Дуже хороша рецензія у Данили Судина
Раджу цю книгу кожному і кожній. Особливо в наш час. Змушує рефлексувати. Вразило про «14 квадратних метрів» - вперше дізналася із книги. І загалом можна розбирати на цитати.
«совецька імперія, що, мов палімпсест, проступає на яв під контурною мапою сучасної росії, не зникла, не спинилася в часі, не вмерла саме в ту мить, коли щільна сувʼязь підкорених комуністами країн розсипалася дукачами національних республік та автономій; і так само не полишила своїх брутальних спроб перекроїти планетарну канву на зони впливу, зони підпорядкування, та й просто на звичайну таку собі «зону».»
Махрова пропаганда. Радянський союз був достатньо поганим, про нього не треба ще й брехати, це підриває довіру до автора. Також книжка обмусолює одні й ті самі тези колами. Логіки іноді немає в описах минулого. Не дочитала.
Цікаві есе про вплив радянщини на ментальність українців. Хоча певні речі я навряд би назвала прямими наслідками саме життя в СРСР (бо їх можна спостерігати й у інших країнах, що були далекими від совка), та читати було цікаво. Деякі глави, як главу про їжу, я читала більш захоплено. Інші читалися повільніше.
Думаю, що найкраще - це слухати цю книгу, як такий собі подкаст.
Прочитавши цю книгу остаточно впевнилась, що не хочу нічого читати про «совєцьке» чи 90-ті. Ця книга може бути цікава як на мене лише тим, хто забув своє дитинство чи давно поїхав з України. Всім іншим все абсолютно знайоме і травмуюче, навіть якщо це розповіді лише ваших батьків, а не особистий досвід.