Твоє, моє, нічиє та інше

by Ольга Карі, Антон Лазутін (illustrator)

Книжка «Твоє, моє, нічиє та інше» — це коротка історія наших <совкових> травм крізь призму жіночого погляду. Тут ідеться про подолання колективного <совєцього октябрьонка>, який навіть через три десятиліття після розпаду срср досі передається у спадок новим генераціям українців. І передається не лише народженим за часів існування совєцього диктату, не лише тим, хто дорослішав і набував життєвого досвіду в часи з викривленою мораллю та етикою, а й тим, хто народився вже у незалежній Україні, проте виховувався в лекалах і наративах совєцьких візій, традицій та взаємин.

Ця книжка есеїв акцентує на тому, що сучасна Україна неможлива без осмислення власного минулого, яке хоч і неможливо змінити, проте до снаги відрефлексувати, осмислити й дійти правильних висновків, які допоможуть подолати давні травми.

10 грн від продажу кожного примірника цієї книжки Видавництво Старого Лева буде перераховувати на рахунок благодійного фонду ГО "Азов.ONE" — офіційного фонду 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" Національної гвардії України.

Genres: Nonfiction, History, Audiobook, Ukrainian Literature, Society, Ukraine

336 pages, Hardcover

Published January 1, 2025

About the author

Ольга Карі — українська письменниця, журналістка, колумністка.

Роботи авторки відзначені спеціальними нагородами конкурсу художнього репортажу України «Самовидець»: «По той бік свята» (збірка «Життя у містах», 2019) та «Хрестик» (літературний конкурс «Як ми змінюємось», 2020).

Перша книга «Рибка дядечка Завена», збірка художніх репортажів про Вірменію, українське видавництво «Темпора» вийшла у 2019 році і увійшла у довгий список премії «ЛітАкцент року» та короткий список «BBC. Книжка року 2020».

Друга книга «Компот із патисонів», видавництво «Комора» увійшла в короткий список «BBC. Книжка року 2021».

Третя книга «Хрестик, або дуже кривава книга», видавництво "Creative Women Publishing" у 2022 році і увійшла в довгий список «BBC. Книжка року 2022».

Четверта книга «Життя посеред життя», написана під час повномасштабної війни та облоги української столиці побачила світ у видавництві "Yakaboo Publishing" у 2022 році.

Працювала ведучою та журналісткою на українських теле- і радіоканалах «Громадське Радіо», «Радіо Свобода», «Сніданок з 1+1».

Reviews

[Данило Судин]

Існують книги, в яких головна тема/ідея дуже цікава, а от реалізація зводить все нанівець.
На жаль, "Твоє, моє, нічиє та інше" потрапляє в цю категорію. З одного, боку Ольга Карі прагне показати, що комунізм був травмою, причому міжпоколіннєвою. Останню найчастіше асоціюють з Голокостом. Але Ольга Карі хотіла показати, що це ж поняття пасує до радянського досвіду.

Але реалізація починає заводити на манівці вже на самому початку книги.

1. Текст тільки виграв би від визначення міжпоколіннєвої травми – одразу на початку книги. Загалом, визначення не мало б бути складним. Для цього достатньо двох ідей. По-перше, йдеться про трагічий період в житті людини, коли їй довелося "зректися" свого минулого "Я" і спішно виробляти нові навички виживання. По-друге, ці навички "залишилися" з людиною і після того, як жахливі події завершилися – і тепер людина несвідомо "передає" їх своїм дітям. Тобто виховує в них ті навички, які потрібні для виживання в екстремальних соціальних умовах. Найвідомішим прикладом слугуватиме Голокост: ті, хто вижили в ньому, виховували в дітях навички виживання в концтаборі, а не в нормальному суспільстві. Звісно, ми можемо додати Голодомор 1932-33 рр. і культ їжі, який посилився в українців після цієї трагедії.
Але Ольга Карі не дає такого визначення. І від цього страждає структура всієї книги. Адже замість чітко та структуровано показати, в чому а) полягала травма комунізму, та б) як її батьки передавали дітям, ми отримуємо набір есе, де думка "ходить колами": постійно довкола одних і тих же ідей, без чіткого їх формулювання. Складається враження, що авторка боїться, що аудиторія пропустить ключові тези, а тому повторює і повторює їх. Але ефект зворотній: текст починає втомлювати...

2. Чітка структура. Ольга Карі наче й виписує розділи за основними темами: гроші, речі повсякденного побуту, їжа, сім'я (стосунки між подружжям, так і з дітьми/батьками), інвалідність/інклюзивність, старість, пам'ять, ідентичність. Важливий розділ – про те, як це бути жінкою в радянському світі. Але ця чітка структура "розповзається", коли справа доходить до тексту кожного з розділів (а радше есе). Теми "налазять" одна на одну. Речі повсякденного побуту містять фрагменти про ставлення до грошей, їжа – це і гроші, і побут... І так далі. В цьому наче нічого поганого нема. Але оскільки кожен розділ не має чітких висновків (умовно, ви не зможете виписати тезу 1, тезу 2 тощо), то всі розділи починають містити подібну інформацію, подібні ідеї. І їх або чіткіше прописувати, щоб було видно різні нюанси, аспекти, виміри – хоч і одного набору ідей для кожного розділу, але кожен раз з іншої перспективи. Або ж треба було чітко розділити розділи, щоб матеріал з одного не "залазив" в текст іншого.

3. Методичний погляд на радянську дійсність. На жаль, авторка часто записує в радянське все, що їй не подобається. Суспільство надмір контролює людину? Це "совок"! "Двійка" в шкільному щоденнику є ганьбою для учня? Совок! Діти не мають приватного простору вдома, а батьки жорстко відсікають будь-які спроби до самовираження? Точно совок!

На жаль, ці речі не є радянськими самими по собі... Контроль за індивідом – це риса домодерних суспільств. Про це в соціології є цілий пласт літератури. Осуд за погані оцінки в школі? Ця практика досі існує в... Японії, яка аж ніяк не "совок". Описане вище ставлення до дітей було типовим для західних суспільств ще в 1970-х чи й 1980-х!

Радянська влада не вигадала чогось аж такого унікального. Вона радше "зацементувала" ті практики, які існували і до 1917. А деколи їх "модифікувала", якщо вони допомагали контролювати власне населення.

Ольга Карі оминула увагою порівняння СРСР із Заходом – і створила перебільшений образ радянського. Але від цього "просіла" ідея міжпоколіннєвої травми. Насправді, держава не всюди доклалася напряму до виховання нових поколінь. Ні, СРСР створив систему контролю за населенням, яка містила в собі низку дефіцитів (чи напружень): брак їжі, брак предметів побуту – і через це брак часу. І ось ці "дефіцити" змушували батьків виховувати дітей так, як виховували. І ще й вірити, що вони роблять добро дітям! В принципі, так і було! Навички, які батьки передавали дітям, дійсно допомогали виживати в СРСР. Але це такі ж "нормальні" навички, як принципи виживання під час Голокосту. З ними можна виживати, а не жити. І коли СРСР розпався, ці навички (габітуси, як сказав би П'єр Бурдьє) продовжували "життя" СРСР, адже він далі існував – в діях та думках людей.

На жаль, Ольга Карі написала текст, який заплутався у власному матеріалі. А тому основний висновок авторки звучить доволі банально: Союз був злом, бо калічив душі людей. Насправді, якщо посидіти в поміркувати над історіями, які розповідає авторка, можна зробити висновки, які я вище й описав. Але прикро, що для цього текст треба таки "допитувати": тобто не відкинути "з порога", а дочитати до кінця – і поміркувати над ним. Чи всі згодяться пройти цей шлях? Чи книга втратить частину аудиторії через це? Не знаю. Але шкода, що вийшов радше нарис книги...

[Yuliia · Rating 5 out of 5]

Деякі розділи(особливо перший) так несподівано тригернули, що не могла перестати плакати — так шкода стало і себе, і маму, і бабу, і всіх нас😔

Ехх, йобана блять русня…

[Olha · Rating 4 out of 5]

Читати точно варто тим, у кого лишився ще якийсь сентимент до радянського союзу.
Загалом якось дуже сумно і безпросвітно після закінчення прослуховування. Ми всі дуже травмовані, як зробити так, щоб травми не передавались наступним поколінням — не дуже ясно.
Грьобаний совок.

[Звір Гуляє · Rating 5 out of 5]

Це книжка про «наші совкові» (роки під совєцкою окупацією) та їхні наслідки, написана влучно, як професійний діагноз, і смаковито-захопливо, як дитячі пригоди.

Попри всю гіркоту, вітально корисним, як на мене, є розуміння наскільки ми були знещасливлені і окрадені, і наскільки отруйним є той токсичний спадок, що залишив в нас «совок».

Це аж ніяк не повний курс лікування, а скоріше опис перебігу хвороби на різних стадіях (і в різних поколіннях), але вже це неабияк підтримує і надихає замість робити вигляд, ніби я цілком здоровий, таки розпізнати у собі токсичні симптоми задавнених колективних травм, аби як не почати лікуватися самому, то хоча б не заражати ними інших.

Чудово було б аби її прочитали любителі «пломбіру» і «такіх добрих савєцкіх мультфільмав і пєсєн», бо це по-лабораторному педантичний, очищений від совкових мітів, облудних обіцянок та похибки на (вкрадену) молодість, правдивий виклад фактичних даних як насправді жили-існували «гомосовєтікус» і з чим залишаються досі, та головне - на що вони прирікають своїх дітей та онуків, навчаючи їх зараз (після 24 лютого), - ні, не русскаму (нема більше такого), а, як нарешті мало би ставати зрозумілим, - «совковому язику».

[Книжкові історії · Rating 5 out of 5]

Це сильна книжка. Куплю в папері і перечитаю за кілька років!

[Oksana · Rating 5 out of 5]

Моя мама, внучка репресованих українців, народилася і виросла в Воркуті. Так от, про своє дитинство і юність вона завжди розповідає неначе про чарівну казку - північне сяйво, кучугури снігу, дружні сусіди, смачний пломбір тощо. І коли я захотіла показати їй фото сучасної Воркути, міста-привида, помийки світу, вона навідріз відмовилася, бо хоче продовжувати жити у своїх рожевих окулярах, вона не готова до реальності. Такі книжки, як ця, пишуться для тих, хто їх ніколи не візьме до рук, як, наприклад, моя мама. А ті, що читають, у них уже не має потреби. І в цьому, мабуть, найбільша трагедія нашого часу.

[Mariia Viktorivna · Rating 4 out of 5]

Розділ про кіно дуже сподобався. Водночас тема українців за кордоном і біженців, яка проходить через всю книгу, викликала багато емоцій і засмутила. Я не можу відмовитися від англіцизмів. Ця книга — ніби summary нашого попереднього історичного досвіду, наче як ми проговорюємо чому все так, а не інакше.

[Kate Artyukhova · Rating 2 out of 5]

Книга про наслідки совку написана імперським tone of voice. 80% книги, якщо не більше - це знецінення. Навіть не поділ на чорне і біле, а окреслення чорним. Було враження, що я слухаю вчительку у школі в 90-х. Кілька розділів були цікавими. Останній розділ про знищення національної ідентифікації вартувало ставити першим, щоб можна було відштовхнутись від цього пошуку, можливо тоді б книга сприймалась краще. Я б не називала цю книгу аналізом, для аналізу тут бракує висвітлення ситуацій з різних ракурсів. Аналогічно, розповідаючи, як усім паскудно жилось і наскільки все було погано (і так наче і є погано і ніколи не буде добре), з уваги випускається глобальна динаміка, кризи, розвиток, які стосувались не лише совка, але й цілого світу.

Виділити ВСЛ у книзі від ВСЛ ("Видавництво старого лева безкоштовно передало стільки-то книг за кордон у Японію") - кумедно.

[Iryna Tymoshchenko · Rating 2 out of 5]

Таке враження, що на мене всю книгу кричали і намагались присоромити і знецінити за даності, які я не вибирала.

Думки повторюються, нагромадження цитат, висновки узагальнення про всіх і все приписується совку. Щось зовсім не зайшло. Ледь дочитала.

[Ira Lekhiv · Rating 5 out of 5]

Дуже потрібна книга! Нам всім треба її читати, щоб остаточно витіснити з себе той клятий совок!

[Nadia · Rating 4 out of 5]

Прекрасна книга, яка розбирає всі травми дітей 90х. Розділ про Барбі я ледве дочитала, бо здається, що недоступність іграшок - то саме моя дитяча травма.

[Andriana · Rating 4 out of 5]

Резонує мало не кожне речення, але потік такий безладний

[Anna Dovgopol · Rating 5 out of 5]

Чудова книжка, написана легко і цікаво, про наш радянський досвід, який досі живе в усіх нас. Часто навіть в тих, хто народилися після розвалу союзу. Це така дуже-дуже потрібна рефлксія, хоча може ути і не дуже просто часом. Мождна читати дозовано і рефлексувати. Єдине - мені розділіи видалися затягнутими, з повтором одніє думки знову і знову, це трохзи дратувало. Але я також багато про ці теми думала і читала раніше. Якщо це ваше вперше - взагалі обов'язкове читання!

[Vika Kovalova · Rating 5 out of 5]

як часто я кивала головою і зітхала поки читала - і не порахую.
незважаючи на народження в часи незалежності також зіткнулась з відголоском травми срср, яку він наніс старшому поколінню з усіма цими кайфовими примовками ("нас так виховували і нормальні виросли", "виростеш - дізнаєшся", "що тобі заважає вчитись на відмінно? може, тобі спати ніде, чи ти голодуєш і доводиться працювати після школи замість уроки робити?", "поділись ти тою лопаткою, ти шо, жадіна? фууу, жадіна-говядіна", "шо про тебе люди подумають" і інші перли) та цитатами з "шедевральних" фільмів.
тоді я думала, що вони (батьки, бабусі-дідусі і просто якісь всезнаючі родичі, які пхали свого носа куди треба й ні) просто не хочуть спробувати мене зрозуміти.
а зараз, коли мені вже за 30, приходить усвідомлення, що вони мене і не могли зрозуміти, адже совєцкій союз "виховував" і вкладав в голови зовсім інші цінності.
"Твоє, моє, нічиє та інше" (як каже сама авторка, не наукове дослідження, а спостереження) дозволяє під іншим кутом подивитись на період дорослішання минулих поколінь та відрефлексувати. побачити помилки, пропрацювати та не повторювати їх у майбутньому (звісно, будуть інші помилки, але це вже ґрунт для зовсім іншої історії 🙂).
сумно лише, що деякі представники того ж таки старшого покоління досі унормовують методи власного виховання, навіть не намагаючись заповнити "пробіли" свого емоційного інтелекту.

словом, читайте та привідкривайте й для себе завісу "райдужної" совдепії

[Sandra Niko · Rating 2 out of 5]

Збірка всіх стереотипів за останні 100 років без визначення конкретно за яке покоління говорить автор. В одному розділі про післявоєнний час та теперішню війну. Ідеалізація заходу та системи в Європі та Штатах. Приклад з бабусями з Іспанії ніяк не метчиться з претензіями про інфраструктуру. В Іспанії та Франції немає такої інклюзивності. У Штатах також була мізогінія. Ось це виокремлення України як єдиної недоладної, а заходу ідеального - це також совєтський менталітет. Ми нова держава, де 30% незалежності була війна. Дуже багато претензій авторки вирішуються грошима та економічним станом. Плюс, відділення держави (держава повинна) та суспільства. Розділення людей на різні категорії, узагальнення, а підкріплення прикладами інтерв'ю з друзями. Ця книга намагається бути про все, але виходить ні про що і одразу. Не можна охоплювати всі періоди, всі покоління та всі проблеми змішувати в одну кашу. Неймовірно сильний cherry picking протягом всього тексту.

Дуже хочеться поставити одиницю.

[Diana · Rating 5 out of 5]

Для мене цей текст виявився глибоко терапевтичним і щедрим на тези для рефлексії. Деякі усвідомлення були досить болісними, але вважаю, що необхідними.

Колективна пам'ять мого народу, яку намагались стерти усіма можливими і неможливими способами, моя особиста пам'ять, пам'ять мого роду.

Задумалась, як я можу її зберегти і передати далі, щоб це була не просто історична довідка для моїх дітей, а особисті, живі, щирі історії про їхніх предків, які б дали їм відчуття приналежності до коріння, усвідомлення, що і вони є частиною свого роду і народу.

[Lada · Rating 4 out of 5]

Нарис про те, як виживалось при совку. Спогади багатьох жінок, подруг авторки, розказані від першого імені, що інколи заплутувало. Відповідає на багато запитань «чому», допомагає краще зрозуміти досвід і травми наших бабусь та матерів. Якщо б цю книгу прочитали всі три наші покоління, думаю, ми б стали значно ближчими одна до одної завдяки співчуттю і розумінню.

Єдине, мені не хотілось стільки читати детального розбору персонажів совєцького кіна і повторення фрази «што нам дала ета ваша нєлалєжнасть». Розумію, з якою метою це було зроблено, але брррр

[Sofia]

хороша, точно вартує прочитання, хоча й мене на
початках зневпевнив формат - здавалося, хочу
більше вставок умовно з вікіпедії, що підкріпляли б особисту розповідь. потім зрозуміла, що особисте з додаванням особистого друзів та знайомих -
навпаки, хороший формат, бо ж правда про совок
ховається в пережитому досвіді, а не історичній довідці))
im a 2002 бейбі, тому застала багато радянщини у своїй сімʼї; водночас, це вже були не девʼяності - інерція совку потроху вмирала. це все цікаво змішується: багато совкових фраз я памʼятаю зі свого дитинства (почесне згадування «жадіни-говядіни», бо для мене це завжди була умора. чому говядіна?.. we'll never know), а інші речі — травми — бачу зі сторони. є сенс як згадувати, щоб нагадати: скалки совку є і в тобі, — так і вчитися.
сподобався ще темп, бо коли я втягнулась, сторінки полетіли

[Hanna Mishiieva · Rating 5 out of 5]

Дуже терапевтична книга не лише для покоління 80-х, до яких належу я так само, як і авторка. Але особливо для наших батьків, дідусів та бабусь (в кого вони ще є, дай Бог). Особливо в цей черговий доленосний період для України. Щиро сподіваюсь, що після її прочитання бодай частина тих, хто ще має флешбеки за совком і тим проклятим пломбіром, нарешті прозріють…

[Marina Bronevich · Rating 4 out of 5]

Непогана книга, але авторка багато повторюється - є таке враження, що хронометраж можна було би легко скоротити вдвічі без втрати змісту.

[Yuliia Bedenko · Rating 5 out of 5]

Книжка, що тригерить в кожній главі. І навіть, якщо ви не мріяли про ляльку Барбі, тут знайдеться купа інших прикладів де кожен з нас впізнає себе, маму або бабусю. Сподобались розбори Радянських фільмів. Мені читалось важко, але воно того коштувало. Важко як психологічно, так і через те що глави довольно обʼємні.

[Maria Velykanova · Rating 5 out of 5]

Це нонфікшен, чи радше щось посередині між нонфікшеном та есеїстикою, основною метою якого є переосмислення совєцької травми.
І це майже цілком моя травма, бо авторка лише на кілька років молодша від мене. У мене були свої особливості; зокрема авторка дуже багато розмірковує про ляльку Барбі як символ чогось нового, справжнього, реалістичного порівняно зі страхопудними гумовими пупсами совєцької реальности. Але в мене абсолютно немає таких асоціацій. Для мене Барбі, з її ненормальною фігурою, обов’язковим вишкіром, який називався усмішкою, підборами та пробитими вухами була якраз втіленням зобов’язань, що їх покладали на жінку. Барбі не мала права на зручні капці, бо в неї нога була «під підбори», капці з неї просто звалилися б. І ще для мене вона була надміру рожева; всередині мене це сприймалося такою собі «обязаловкою» достоту такого штибу, як моя огидна коричнева шкільна форма та піонерський галстук.
У мене була Барбі. Оскільки я через різні обставини була на відповідному обліку як «дитина, позбавлена батьківського піклування», мені її подарували під якоїсь чергової роздачі гуманітарної допомоги. Я не знала, що з нею робити. Поставила на полицю, а коли за кілька років нею зацікавилася моя молодша сестра, з полегшенням віддала їй.
У мене була лялька, яку я любила та якої мені завжди бракувало. Повірите, досі бракує. Інколи здається, що я й нині гралася б нею. Це були Хлопчик і Дівчинка з набору «Вдягни ляльку», картонні такі. До них додавалася якась неймовірна купа паперового одягу, який треба було вирізати, окремо перед і зад, і надягати на них. Там було таке розмаїття одягу, Царице Небесна! Я такого ніколи й не бачила. У моїх ляльок було повно найрізноманітнішого мотлоху, теплого верхнього одягу з теплим капюшоном, літнього, легкого, джемпери, сорочки, чого там лишень не було! Я обожнювала це все вирізати, перевдягати ляльок і гратися ними. Це були, по суті, єдині ляльки – тобто людиноподібні іграшки, - якими я всерйоз гралася. Вони в мене десь ходили, чимось займалися, мені це було справді цікаво. Бо в них було життя, сповнене речей. Красивих (як на мій тодішній смак), за розміром (в совєцькому житті це було конче важливою і рідкісною цінністю!), без огидних і незручних товстих колгот, які постійно перекручувалися та всюди тиснули, ще й різноманітних, а не просто чотири сорочки цілковито однакового крою, але різних кольорів.
Це багато говорить про моє совєцьке життя, правда? І так, це стосується книжки, про яку я веду мову, хоча авторка лише згадує, що в декого «були паперові ляльки», здається, маючи на увазі саморобні.
Авторка відрефлексовує різні питання, пов’язані з совєцьким досвідом плюс-мінус мого покоління: людей, які формувалися під впливом совка, але у свідомому житті опинилися геть в іншому світі. Книзі часто закидають, мовляв, авторка «на все каже, що винен совок, навіть на те, що закладалося в людях усього світу тоді». Але я розумію, чому це так. По-перше, ми не знали іншого досвіду, крім совєцького, за кордон дуже мало хто їздив, а якщо і їздили, то пересувалися лише обмеженими, «дозволеними для совєцького туриста» стежками, не маючи змоги розібратися до пуття, як тут живуть люди. По-друге, в нашому житті все було так чи інакше забарвлене совєцьким досвідом. Тобто і світові, так би мовити, тренди у нас були з неповторним присмаком совка, зі специфікою, причинно-наслідковими зв’язками, які за межами «нєаб’ятнай родіни» були дещо інакшими. Хай у дрібницях, та ті дрібниці пасували системі.
Мені дуже сподобалося, що ми з авторкою суголосні в багатьох питаннях. Вона багато про що думає те саме, що я. І коли мені хочеться обуритися чи заперечити, буквально на наступній сторінці вона каже те саме, що готова була сказати їй я. Приклад із першого розділу: пані Ольга пише про «фінансову грамотність», яку совєцькі люди аж ніяк не демонстрували. Гірко насміхається з тих, хто втратив усі заощадження в Сбєрбанку, але згодом поніс гроші в різні МММ – «не засвоїв урок». І я тут починаю обурюватися: альо, жінко, яка фінансова грамотність мала бути в совєцької людини, яка в принципі не мала інших опцій, окрім як покласти гроші на книжку чи покласти гроші під матрас? І за півтори сторінки, розібравши нашу повну неспроможність продемонструвати навички фінансової грамотности, авторка каже: але люди, а звідки людям було взяти знання про те, що можна ще так, отак чи отак? Адже все, окрім складання всіх яєць в один кошик, тобто на рахунок в одному-єдиному державному банку, було кримінально каране чи просто не існувало як опція! Нам довелося вчитися цього всього з нуля.
В різних розділах авторка розмірковує про наші стосунки з грошима, з речами, зі стратегіями поведінки, одне з одним. Підкреслює фемракурс, переважно говорить про жіночий досвід, і її міркування в цій царині мені теж дуже близькі. Багато говорить про самообмеження, про «не чіпай, то на свята», «використовувати речі не можна, бо вони від того псуються», що мені теж відгукується. Бо в мене баба була така. І вона щиро не розуміла, що обкрадає мене чимось, бо для неї радість свята, його, власне, відмінність від звичайних днів полягала зокрема в тому, що вона отримувала щось, на що так довго і так терпляче чекала. Це очікування ставало радісним саме по собі, вона не страждала від того, що не користується чимось зараз, вона отримувала задоволення від того, що от буде свято, і тоді-і-і... Для неї це очікування було радісним. Якщо не було чогось такого цінного, що можна тільки в особливий день, день припиняв бути особливим. У мене було зовсім не так.
Але в домі порядкувала вона, тому справді в нас була купа речей, які, скажімо, я так і не надягла, бо повиростала з них. Але для баби це не становило жодної проблеми! Ці речі можна було або подарувати комусь важливому в якості хабара, якщо вони були взагалі нові, або передати комусь, у кого були молодші діти, хизуючись, як добре в твоїй родині дбають про речі: он, практично нові! На думку баби, то був репутаційний капітал.
А в мене травма тепер, ага. І кепські стосунки з речами.
Загалом для мене ця книжка стала чимось на кшталт авторської публічної саморефлексії: от, я про це все роздумую, якщо мої міркування стануть вам у пригоді, то користуйтеся. Це не наукова праця, хоча авторка згадує та подекуди цитує наукові дослідження; це радше підсумування та осмислення особистого досвіду, свого та кількох своїх знайомих. Дуже емоційне осмислення – як на мене, те що треба для людей, яким з різних причин складно самим пройти цей шлях і потрібен поводир, співрозмовник, коуч, вотевер.
Авторка багато говорить про те, як отриманий тоді, ще за совка, досвід відбивається у нашому сьогоднішньому житті, що варто терміново пропрацьовувати з огляду на наші обставини; викладає власні – теж дуже емоційні – думки про поточну війну, про людей, змушених жити нині за кордоном, та багато про що. І дивним чином цей перехід від осмислення совєцького досвіду до осмисленн�� досвіду сьогодення для мене став таким собі містком, який допомагає «зшити» мене, людину кількох світів, в одну істоту, демонструє мені моє власне безперервне існування: от, поглянь, той досвід через оцей логічно перетікає в теперішній, бачиш, ти – не різні непоєднані уламки, це ти, одна, цілісна, живеш це непросте життя. І за це відчуття цілісности авторці окрема моя вдячність.
Гадаю, цю книжку всі сприйматимуть по-різному, залежно від того, наскільки корелюватиме в авторським досвід, наскільки резонуватимуть думки. З одного боку, я радила б цю книжку ще й молоді, схильній романтизувати совок, з іншого – читати її варто з консультантом, бо багато реалій, нам добре знайомих, багато мемчиків з совєцьких фільмів, які визначали тоді наше життя, тут не пояснюється, а лише вживається в зрозумілому нам значенні. Втім, багато і пояснюється. Тож, гадаю, переважно і першочергово це книжка для нас, але молоді, яка хотіла б зрозуміти, теж згодиться.
У мене стався майже цілковитий метч з цією книжкою, тож мені дуже сподобалося. Але це достоту той випадок, коли варто скласти власну думку.

[Julia Yepifanova]

Не дочитала.
така спиральна оповідь
все крутиться, крутиться навколо "чогось"
колективна травма? власний досвід?
це здебільшого розповідь про те, як було, з обіцянками, що читач дізнається, як це вплинуло а)на нього б) на суспільство
але обіцянки просто заходять на чергове коло
і в якийсь момент, я вже "ушаталася" вкотре слухати про минуле і чекати, що зараз з'явиться якийсь вагомий висновок,
або сформується завершена думка,
або мене бодай зацікавить авторська розповідь про прожитий і мною період (я на п'ять років старша за Ольгу Карі, тому ми з нею одне покоління), хоча в тексті і присутні легкість та дружність
нажаль мені їх не вистачило, щоб йти до кінця
Дуже хороша рецензія у Данили Судина

[Альона Чорна · Rating 5 out of 5]

Про настанови «бери, що дають», «дякуй, що хоч щось маєш», «не висовуйся», «сиди тихо», «не жили добре, нема чого і починати», «хочеш - то перехочеш», «губу закатай», «мечтать не вредно», «їж шо дали», «красіво жить не запрєтіш», «старость нє радость», «ти ж женщіна - терпи», «не чіпай, то на свята» та інший совковий мотлох, що нам передали в спадок наші батьки.

[Kate · Rating 4 out of 5]

давно мені так важко йшло чтиво. ніби і цікаво, але от силуюсь, бо теми совка і травм, які цей режим приніс переносяться з покоління в покоління мене вичерпують. дивуюсь, злюсь, хочу дати батькам почитати. а скільки підмічених фразочок, які
кожен з нас чув, а може й чує. і все це було б смішно, коли б не так сильно сумно... а ще я вивчина принаймні 3 нових слова: ерзац ( замінник нижчої якості «ерзац щастя на все, що було сторено совком», сибариство-розбещеність «людей застрашених совком дратували ті, хто дозволяв собі розкіш посидіти в тиші. подібне сибариство справді доворило до сказу» і ще мізогінія -вкорінене упереджене ставлення до жінок у фразах «бʼє- значить любить, сама вінована, нечего било, терпі раді детей».

[Ira Hochachko · Rating 5 out of 5]

Це болюча книжка про те як жилося в радянському союзі і як це вплинуло на цілі покоління та й розвиток України загалом. Якісь моменти, з якими я зіштовхувала особисто, тригернули, наприклад тема їжі чи інклюзивності. Якісь я не змогла до кінця відчути, бо народилася пізніше описаного періоду (наприклад, історія про Барбі). Але ця книжка ніби підсумовує всі травми, які було завдано українському суспільству.

[Marta Hrek · Rating 5 out of 5]

Повернення у дитинство, совкове дитинство, дефіцитне- бракувало всього! Грошей, смаків їжі, кольорів одягу, уваги батьків, визнання, співчуття, права голосу...
Книжка показала мені, як деякі з цих совкових "наративів" дуже глибоко вкорінилися в моє життя і то моя задача і відповідальність перед моїми нащадками їх викорінити.

[Solomiia Sabat · Rating 3 out of 5]

3,5⭐️
Сподобалися теми, цікаво було послухати про звʼязок між мовою (клішейними совковими фразочками) і життєвим укладом людей.

Але не зовсім мій стиль дослідження/репортажу. Під кінець книги склалося враження, що все базувалося на історіях трьох подруг авторки і дослідженні Олени Стяжкіною.

[Darya · Rating 4 out of 5]

Збірка есеїв про травми, успадковані нашим поколінням від тих, хто нас виховував, ґрунтуючи своє розуміння світу на пізньорадянській реальності. Але акцент не на абстрактній культурології останніх десятиліть союзу, а саме на тому, як ці культурні домінанти проявлялися в "нашому" житті, під час зростання в 90-х і аж до останніх років, коли деякі давні патерни наново вилізають в умовах стресу війни.
Тут дуже багато важливих речей сказано, і я рада, що з'явилася така книжка для обговорення й індивідуального осмислення речей, спільних для багатьох +- 35-40-річних (насамперед жінок, напевно).
Єдине, що мені муляло - це структурно-стилістичні рішення, ніби всередині кожного есею подекуди обговорення ходить колами довкола одних і тих самих ідей, нанизуючи тільки більше життєвих прикладів. Це поширений баг у нон-фікшені (і західному також), коли нібито (так це для мене як читача виглядає) заплановано стільки-то сторінок, тому кожен структурний елемент далі вже треба роздути до задуманого обсягу, тоді як на цю тему вистачило б набагато стислішої журнальної колонки. Але, можливо, у мене таке враження тому, що для мене жодна з цих культурологічних тем аж такою новою не була, а тим читачам, хто справді (якось так сталося) ніколи цього не помічав, так і потрібно дещо більше проговорення.

[Ека Удальцова · Rating 4 out of 5]

Такі книжки мені більше подобається слухати, аніж читати очима. Тому, дякуючи АБУК, я провела з нею декілька цікавих днів, поки займалася хатніми справами та слухала потроху перед сном, поки не заснула.

Це дуже важлива книга, важливіша, ніж може здатися на перший погляд. Я отримала від неї все, що очікувала. Мені цікаво було зазирнути у ту епоху, наприкінці якої мені довелося народитися, яку я не застала і, мабуть, на щастя. Я ще досі бачу й чую від свого вітчима і від батьків оці відголоски «совєцького прекрасного життя». Найцікавіше, що вони й досі продовжують жити цією ілюзією, згадуючи «пломбір — найсмачніший у світі» і газованку з автомата за дві копійки.

Навіть у голові не вкладається, якою масштабною і потужною була совєцька пропаганда, якщо й досі вона має стільки відголосків. Незважаючи на важке сьогодення, я рада, що на мій вік припало життя у незалежній країні.

Дуже раджу прочитати цю книгу, якщо хочеться трохи поглибити своє розуміння причинно-наслідкових зв’язків, розставити для себе крапки у власних поглядах на виховання дітей та трохи краще зрозуміти власних батьків.