Роман «П’ять поглядів на весняний вогонь» українського письменника Олега Полякова продовжує традицію нової «химерної» прози, яку автор започаткував у своїх попередніх творах.
Це розповідь про благородні українські серця, що сповнені великої любові до світу і скромності щодо себе. Про таких людей ніколи не згадають соціальні мережі, й у цьому полягає роздвоєність (іронія? загадка? примха?) нашого світу, оскільки їхні імена вже записані на небесних скрижалях.
Ось вони, п’ятеро, сидять біля багаття, чаркуються, усміхаються, танцюють, а нам годі зрозуміти, що насправді зібрало їх тут — випадок, чиясь воля чи доля? Цю загадку ще доведеться розплутати, пройшовши з кожним із героїв через його непросте життя — з втратами й ранами, розчаруванням і надією, благородством і любов’ю. Врешті п’ять різних історій сплетуться в один сюжет — шорсткий, правдивий і магічний, з присмаком гіркого тютюну і щемкої ніжності.
Ця книжка доводить, що центр Землі — поняття зовсім не географічне, а винятково духовне, і що одного весняного вітряного дня він цілком може переміститися в провінційне містечко на Сході України.
«Ця книга складається насамперед із чоловічих історій”» — на 16 сторінці роману напружило. А далі: «... тобто історій, що їх розказали чоловіки: з відповідними логікою, жартами, грубощами та сентиментами» — дійсно мене як жінку, ще й феміністку, злякало. Але не треба упереджено дивитися на цей роман, бо виявилося все не так вже й страшно))
Олег Поляков, справді, розповідає історії трьох чоловіків, а жіночої перспективи ми майже не побачимо. Проте автору вдалось пройти по тонкому лезу та не звести всю історію до «життя маскулінних мужланів». І попри настроєву схожість з прозою Сергія Жадана та описаними там грубощами поведінки, в «П’ять поглядів на весняний вогонь» набагато легше зрозуміти героїв і їхні вчинки. Вони мають логіку (хоч і чоловічу) і не викликають надмірної відрази чи жаху.
Але є дві сцени, які, на мій погляд, могли б викликати дискусію, як-от укладання парі на секс з чужою дружиною (на скільки потрібна була ця доволі огидна деталь, яка утверджувала жінку як річ чоловіка?) та зображення зґвалтування, ще й із заплідненням, як першого сексу молодої пари, після якого всі залишаються задоволеними (серйозно?). Автор спокійно міг би обійтися без цих сцен приниження жінок, одна з яких взагалі не викликає засудження в оповідача.
Щодо інших аспектів твору — мені все сподобалося. Читач знайомиться з Західним Донбасом (про який, з мого досвіду, мало хто говорить і рідко хто чув). Автор вміло описує ландшафти та загальний настрій Павлограду і поселення Кірпічного, людей, життя яких пов’язане із заводом з виробництва цегли.
Жанр твору літературознавці визначають як «химерну прозу», проте тут немає цілком фантастичних елементів. Усі події, розвиток персонажів відбуваються органічно. 388 сторінок читач має нагоду пожити на сході України в оточенні глиняних кар’єрів, вугільного диму та звуку транспортерних стрічок. Нібито звичне життя героїв зовсім не є нудним, мені хотілося розібратися в досвіді чи діях кожного з них, а весь час прочитання був оповитий певною «химерністю».
Загалом роман є доволі душевним, емоційно пов’язує з кожним героєм. Історії прості, часто сумні, але від того дуже реальні. І на кінець, складно не замислитися про тягар Радянського Союзу, а зараз Росії, який несуть усі покоління українців й не уявляти щасливе спокійне життя без трагедій, бідності та несправедливості.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Обожнюю, коли мене приємно дивує українська література. В такі моменти я щиро втішаюся, що можу це читати і ділитися емоціями з іншими. Та, я не робила примітки в каналі, що читаю цю історію, але книга варта, аби насолоджуватися з нею сповна і в тиші.
Ще з моменту анонсу я відчула, що це буде моя історія. Я рідко читаю укрреал, бо сірості цього жанру вистачає в житті, але тут це щось інше. По-перше, вся книга наповнена атмосферою дивно затягуючої дурман-магії та в’язкої загадки, яка проникає в кожну клітинку тіла. По-друге, щоб ви собі там не уявляли з анотації, це все буде куди простіше та цікавіше. В загальному, це просто переказ життя декількох людей; людей, долі яких пов’язалися мимоволі.
Ми справді маємо весну, маємо кострище та маємо людей навколо нього. Вони говорять, діляться минулим і думками, випивають, сміються і танцюють. Єдине, ми справді не розуміємо: в чому причина їх перебування тут і чому така дивна компанія?
Автор відразу підсвічує декількох персонажів, що будуть в центрі розповіді, і яким приділиться найбільше уваги, але кожен із заявлених героїв зіграє свою роль в історії. І яка б вона не була за величиною – кожен рух та фраза, мов пазлик, якими ми збираємо одну велику картину.
Протягом всієї книги мої думки та усвідомлення постійно змінювалися, бо автор з кожним розділом розкручував історію під різним кутом. Враження було, неначе я дивлюся в калейдоскоп, прокручуючи та споглядаючи нові фігури та узори. Дуже насичено та багатогранно, але не надто. Якраз в міру, аби не відліпати від книги та відчувати цю химерно-сіру атмосферу.
До речі, я ловила відчутні вайби «Сто років самотности» Маркеса, історії, яку я люблю ніжною любов’ю. Мабуть, це зіграло не останню роль в тому, що ця книга мені сподобалася, і я готова про неї всім розповідати.
Мені не хочеться окремо розбирати та говорити про кожного персонажа, бо боюсь, що зіпсую все наростання та багатогранність, яка виникає при читанні. Просто скажу, що в них я пізнавала своїх місцевих людей, своєрідних «знаменитостей», яких знає все село чи місто через їх життєві перипетії. Незважаючи на те, що це жанр «химерної прози» та «магічного реалізму», головна сюжетна лінія є впізнаваною, атмосфера села, де всі один одного знають, є впізнаваною. Цьому віриш, бо вийди на вулицю – сам з таким стикнешся.
Але вкотре підкреслю: це химерна проза. Багато хто може не зрозуміти написане, подумати, що це безсенсова мура, і це нормально. Але все ж вона варта того, аби з нею ознайомитися. Я справді раджу!
Зняла бал за те, що перші сторінок п’ятдесят було важко влитися у те, що відбувається, але це зовсім не псує посмаку.