Винниченко з бромом і без

by Олександр Кучерук

Очільник уряду, палкий промовець, «ворог народу», який намагався радити Сталіну щодо політики та багато років працював над власною теорією вселюдського щастя. Таким змальовує Володимира Винниченка історик Олександр Кучерук у своїй новій книжці.

Сучасники називали Винниченка щонайменше нетактовним, а то й одіозним, а він своєю чергою був ще категоричнішим у висловлюваннях: Грушевського нарік «заздрісним, нечесним дідком», Скоропадського — «слинявим кретином», а свого опонента Петлюру в щоденниках згадував так само часто, як і дружину Розалію.

Винниченко — автор тези «чесність із собою», який водночас волів не вірити в Голодомор, бо чекав на гонорари за книжки від радянської влади. Його життя — це нескінченні протиріччя, жінки та зміни політичних поглядів.

Олександр Кучерук без прикрас описує талановитого, спраглого до влади та визнання письменника й громадського діяча, який пройшов шлях від спроб відродити українську державність до намагань приєднатися до радянської влади.


Олександр Кучерук — завідувач відділу Національного музею історії України, директор Бібліотеки ім. Олега Ольжича. Співавтор книжки «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства».

Genres: Nonfiction

304 pages, Paperback

Published January 1, 2025

Reviews

[Ярослава]

Умберто Еко зауважував, що полюбиш і спірохету бліду, якщо пишеш дисертацію про сифіліс. Так ми емпірично дізнаємося, що в битві глядацьких симпатій між спірохетою блідою й Володимиром Винниченком перемагає таки спірохета, бо навіть потреба написати цілу біографію Винниченка не може примирити Кучерука з цією постаттю. Якщо ви хочете аналітичний портрет Винниченка на тлі епохи, де автор неупереджено розбирав би, чому його герой дотримується саме таких поглядів і поведінкових стратегій, то це не той нарис, гортайте далі. Якщо ж ви хочете триста сторінок погоріти з того, який Винниченко мужик-мудак (а всі ми періодично любимо погоріти з того, який Винниченко мужик-мудак, я не виняток), то ця книжка для вас!

Усі матеріали дібрано і впорадковано так, щоб максимально підсвітити Винниченка як людину:

* не дуже розумну (скажімо, на початку національно-визвольних змагань "з огляду на постулати соціалістичного вчення він уважав, що «не “своєї армії” нам, соціал-демократам, і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців салдатів освідомити, згуртувати, організувати");

* з абсолютно фатальними судженнями про людей - не було такого людожера, якому він щиро не симпатизував би! Про його совєтофілію ми знаємо, тому щось таке не дивує:

Улітку 1926 року помирає головний чекіст Совєтського союзу Фелікс Дзержинський, Винниченко рефлексує: «Моє особисте вражіння від одного побачення з ним — найкраще з моїх вражінь від тих людей з РКП, що я тоді бачив. Од нього і Сталіна»

А от ідеалізовані фантазії про владу Гітлера заскочили зненацька!

У червні 1940 року, після взяття німцями Парижа, Винниченко писав, що для Гітлера настав слушний момент для «створення Сполучених Держав Європи, а то й усього світу — Республіка Землі». На його думку, А. Гітлер мав би заявити: «Ви, союзники, мовляв, маєте на меті перемогти мене, кинути Німеччину в рабство, захватити панування імперіалізму, а я, от, перемігши, вже пропоную знищення імперіалізму, звільнення всіх поневолених і рівність усіх народів на землі. Гадаю, що йому не треба було б ставити умову, щоб його було вибрано за першого президента Сполучених Держав Європи, ця честь йому була б забезпечена».

* вкрай непослідовну й лицемірну, готову посилати інших страждати й гинути за свої ідеї, а самому відсиджуватися в безпечнішій ситуації:

"він звертається до емігрантів, мовляв, Україна на вас чекає, ви маєте взяти участь «у праці й боротьбі за соціалістичний устрій»; а от свій неповорот він пояснює так: «Що ж до мого особистого повороту, то хай приклад зо мною не служить аргументом проти. Я особисто в трохи виключних умовах, як громадського, так і персонального характеру. … Я маю свою літературну працю, якою можу по мірі сил своїх служити соціялізмові й національному відродженню нашого народу й зза кордону, як служив цим цілям навіть з тюрми». Він закликає: «на трудну, тяжку й особисто невдячну роботу треба їхати, на витворювання майбутнього готового й на оборону вже зробленого».

* З непомірно роздутим его, виставлянням своїх дебільних ідей понад усе: «З голоду здохну, а не зроблю так, як не думаю! Навіть українством поступлюсь, а не тим, що я вистрадав і виносив у себе в душі». І таки поступився: заради своєї совєтофілії (і подальших гонорарів з радянських видань) під час Голодомору розмірковував, що ні-всьо-так-адназначна:

А от В. Винниченко писав у щоденнику 18 травня 1934 р.: «З України до Галичини приїхала вчителька, яку взято на інтервью. Вигибло немовби мільйони з голоду. Голод і тепер є! … Щось підозріло чорно малює “вчителька”», і усе ще чекав на свої гонорари.

Гадаю, цілком симпатичної постаті з Винниченка не зробиш (та й не треба). Але, припускаю, можна (і треба) зробити з нього *зрозумілу* постать - бо з цього портрету неясно навіть не те, як цей кавалок аморального ідіота зробив таку кар'єру, а як він узагалі доносив ложку до рота. І це проблема з організацією матеріалу, націленою не на аналіз, а на максимальне роздратування (ну, як з ремаркою про гонорари в контексті Голодомору. Чи з коментуванням багатьох його поглядів і вчинків - так, максимально мудацьких із сучасної перспективи! - лаконічним "Отакої". Чи відмітанням його філософських поглядів - нехай навіть, припускаю, дебільнуватих з сучасної персективи: "Ми не можемо й не прагнемо
проаналізувати конкордизм Винниченка, оскільки це потребує окремої розвідки, а це, можливо, того навіть не варте". Але ж питання біографії - не "варті чи не варті уваги погляди її героя", а зрозуміти їх/його.

Врешті, напевно, саме для максимального висміювання тут рясно цитуються записи Винниченка про боротьбу з імпотенцією й абсолютно дитсадківські евфемізми на позначення статевих органів:

«Цілком пристойне поводження малюни. В присутності дьони без нагадування і підштовхувань чемно підвівся, вклонився гарненько, наче дорослий, і без допомоги старших почав гратися. І виробляв такі речі, що мило було дивитись. Батько — гордий».

Для вайбу, канєшно, чом би й не навести такі історії - от, подивіться, чоловік, який із замилуванням писав про катів українського народу, дебілувато сюсюкається зі своїм членом - але цього було трохи забагато навіть для максимально не пуританської мене, яка максимально недолюблює Винниченка на старті й бралася за цю книжку, щоб якось примиритися з його існуванням (але шото пішло не так).

[Dmytro Trotsko · Rating 4 out of 5]

Коли ви востаннє читали біографію класика, де фігурував гумовий фалоімітатор? От і я ніколи.

Книжка точно варта до прочитання, але є недоліки.

[Голосом Юлі Володимирівни] Скажить мені, будь ласка, для чого виносити всі примітки вкінець? Для чого змушувати мене кожні кілька хвилин вишукувати ту примітку, особливо коли потреби в добрій третині приміток нема?

Автор місцями іронізує з Винниченка, що само по собі не заборонено, але це підважує неупередженість книги.

На останок скажу, що друга половина книги читається значно живіше, ніж перша. Якщо маєте спокусу зійти з дистанції раніше часу, то памʼятайте про гумовий фалоімітатор на початку мого відгуку.

[Tetiana Syniook · Rating 5 out of 5]

Бути порядним і моральним так нудно.
Володимир Винниченко не переймався такими категоріями.
Дивовижно цікава книжка.
Під час прочитання відчула від образу Винниченка вайби Арестовича.

[Yulia Maleta · Rating 4 out of 5]

Книжку можна умовно поділити на дві частини: перша про політичну кар'єру, світоглядні гойдалки, перебіг революції і стосунки з Петлюрою, Грушевським та ін, друга про період після української революції, еміграцію, особисте життя, натуризм, вегетарінство, сексуальне життя, сумнівні операції з пересадки тканин яєчок мавпи і фалоімітатори — Винниченко досі має чим дивувати.

В книжці використано багато уривків з особистих записів Винниченка, загалом об'єм зібраної інформації вражає. Єдине — автор книжки все ж зайняв позицію до Винниченка переважно обвинувачувальну і це відчувалося. Та враження від прочитаного це не псує, а цінності дослідження не зменшує.

І ще — тут йдеться переважно про Винниченка-політика і його життя, про творчість і його письменницькі здобутки йдеться мінімально. Але після прочитання книжки розумію, що в рому ж Кирпатому Мефістофелю є ще більше автобіографічності, ніж я собі думала раніше.

Книжку раджу не лише тим, хто цікавиться безпосередньо Винниченко, а й тим, кому загалом цікавий той історичний період

[Ivan · Rating 5 out of 5]

Якщо ви любили Винниченка - ви глибше дізнаєтесь про цю важливу постать. Якщо ви не любили Винниченка (як от я лмао) - у вас будуть вагоміші підстави називати його нарцисом. А ще я дізнався надто багато деталей про статеве життя Кириловича.

[Olia Tersina · Rating 5 out of 5]

Цікава книжка, з якої можна дізнатися про надзвичайну різноманітність у житті Винниченка, і це написано простою мовою з цитатами, що додають тексту ще й голосу Винниченка та його знайомих.

Мені здається, що багатьом така біографія та опис життя Винниченка сподобається, а саме:

якщо ви любите історію, є про становлення Центральної Ради, Гетьманату, Директорії;

якщо цікавить Винниченко як письменник, є опис реальних життєвих історій, з яких Винниченко черпав натхнення для своїх творів;

якщо цікаве особисте життя Винниченка, то детально описано і його будинки, і жінок (зокрема є біографія його дружини), і сексуальну нестриманість, яка була йому притаманна, і, на жаль, не завжди позитивно закінчувалася для його партнерок;

якщо ви хочете дізнатися лексику Винниченка, яку він застосовує для опису деяких людей (так, вона негативна, будьте готові), і цим зрозуміти краще його ставлення до них, це теж є в цій історії.

З розповіді я зрозуміла, що Винниченко не був найкращим політиком в нашій історії, був фанатом совєтського союзу (навіть закрив очі на Голодомор, що прикро), був самозакоханою та егоїстичною людиною, яка вважала себе першим скрізь, а інших просто випадковими персонажами, яким повезло опинитися у певному місці у вдалий час; не міг зрозуміти, що є люди, які кращі в чомусь за нього (Петлюра, наприклад), і був байдужим до почуттів та долі інших (зокрема до жінок, з якими зустрічався). Але він залишається видатним та талановитим письменником для української літератури, непоганим художником (це для мене відкриття, в книжці є деякі його картини), а також людиною, яка, хоч і хотіла совєтську Україну, але прагнула до її незалежності. Ще й дружину свою українізовував, яка була єврейкою. І це показує його думку про можливість самостійної України зі своєю державною мовою.

[Jane Rukas]

ну, Винниченко, зрозуміло, неоднозначний персонаж, а ось ця книжка - з бромом чи без? хоча я вже давно не очікую багато чого від віхолівського нонфіку

[Alina]

Такого в школі нас не вчили😜

[Наталя В · Rating 4 out of 5]

Не нудна, читається легко, цікаво. Книжка чудова!
Доволі детальні описи з відчуттям живого спілкування, завдяки уривкам з особистого щоденника Володимира Винниченка. Написана без переконання хороший чи поганий, після прочитання кожна людина сама дійде свого висновку.
Дуже хочеться більше такого нонфіку і віллу, але не у Франції, а у вільній від ворога Україні 🇺🇦🇺🇦🇺🇦