Одержимість

by A.S. Byatt, А.С. Баєтт, Ярослава Стріха (переклад)

Молодий літературознавець-невдаха Роланд Мітчелл вважає, що запізнився і проґавив усе найцікавіше. Навіть про предмет його досліджень, вікторіанського поета Рендольфа Генрі Еша, все вже написали до нього, а йому лишається тільки розставляти принагідні дрібні примітки. Усе змінюється, коли він випадково знаходить пристрасний лист Еша, адресований не дружині. Намагаючись встановити загадкову адресатку, Роланд поринає у літературний детектив, де будуть готичні пустища і розриті могили, таємниці з минулого і спіритичні сеанси, твори викрадені, втрачені й віднайдені, і врешті любов, що долає час і поєднує епохи. «Одержимість» А. С. Баєтт здобула Букерівську премію

1990 року і визнання широкої публіки та критиків як один з найважливіших постмодерних британських романів. Це один із найпронизливіших любовних листів до книжок і дуже різних

читачів, історія про те, як ми пояснюємо собі себе крізь призму нашої культурної спадщини.

Genres: Fiction

720 pages, Hardcover

First published September 1, 1990

About the author

A.S. Byatt (Antonia Susan Byatt) is internationally known for her novels and short stories. Her novels include the Booker Prize winner Possession, The Biographer’s Tale and the quartet, The Virgin in the Garden, Still Life, Babel Tower and A Whistling Woman, and her highly acclaimed collections of short stories include Sugar and Other Stories, The Matisse Stories, The Djinn in the Nightingale’s Eye, Elementals and her most recent book Little Black Book of Stories. A distinguished critic as well as a writer of fiction, A S Byatt was appointed CBE in 1990 and DBE in 1999.

BYATT, Dame Antonia (Susan), (Dame Antonia Duffy), DBE 1999 (CBE 1990); FRSL 1983; Chevalier de l’Ordre des Arts et des Lettres (France), 2003 , writer; born 24 Aug. 1936;

Daughter of His Honour John Frederick Drabble, QC and late Kathleen Marie Bloor

Byatt has famously been engaged in a long-running feud with her novelist sister, Margaret Drabble, over the alleged appropriation of a family tea-set in one of her novels. The pair seldom see each other and each does not read the books of the other.

Married
1st, 1959, Ian Charles Rayner Byatt (Sir I. C. R. Byatt) marriage dissolved. 1969; one daughter (one son deceased)
2nd, 1969, Peter John Duffy; two daughters.

Education
Sheffield High School; The Mount School, York; Newnham College, Cambridge (BA Hons; Hon. Fellow 1999); Bryn Mawr College, Philadelphia, USA; Somerville College, Oxford.

Academic Honours:
Hon. Fellow, London Inst., 2000; Fellow UCL, 2004
Hon. DLitt: Bradford, 1987; DUniv York, 1991; Durham, 1991; Nottingham, 1992; Liverpool, 1993; Portsmouth, 1994; London, 1995; Sheffield, 2000; Kent 2004; Hon. LittD Cambridge, 1999

Prizes
The PEN/Macmillan Silver Pen Of Fiction prize, 1986 for STILL LIFE
The Booker Prize, 1990, for POSSESSION
Irish Times/Aer Lingus International Fiction Prize, 1990 for POSSESSION
The Eurasian section of Best Book in Commonwealth Prize, 1991 for POSSESSION
Premio Malaparte, Capri, 1995;
Mythopoeic Fantasy Award for Adult Literature, California, 1998 for THE DJINN IN THE NIGHTINGALE''S EYE
Shakespeare Prize, Toepfer Foundation, Hamburg, 2002;

Publications:
The Shadow of the Sun, 1964;
Degrees of Freedom, 1965 (reprinted as Degrees of Freedom: the early novels of Iris Murdoch, 1994);
The Game, 1967;
Wordsworth and Coleridge in their Time, 1970 (reprinted as Unruly Times: Wordsworth and Coleridge in their Time, 1989);
Iris Murdoch 1976
The Virgin in the Garden, 1978;
GEORGE ELIOT Selected Essays, Poems and Other Writings , 1979 (editor);
Still Life, 1985
Sugar and Other Stories, 1987;
George Eliot: selected essays, 1989 (editor)
Possession: a romance, 1990
Robert Browning''s Dramatic Monologues, 1990 (editor);
Passions of the Mind, (essays), 1991;
Angels and Insects (novellas),1992
The Matisse Stories (short stories),1993;
The Djinn in the Nightingale''s Eye: five fairy stories, 1994
Imagining Characters, 1995 (joint editor);
New Writing 4, 1995 (joint editor);
Babel Tower, 1996;
New Writing 6, 1997 (joint editor);
The Oxford Book of English Short Stories, 1998 (editor);
Elementals: Stories of fire and ice (short stories), 1998;
The Biographer''s Tale, 2000;
On Histories and Stories (essays), 2000;
Portraits in Fiction, 2001;
The Bird Hand Book, 2001 (Photographs by Victor Schrager Text By AS Byatt);
A Whistling Woman, 2002
Little

Reviews

[Сандра]

Навіть при перечиті це все ще так само захопливо, по літературному красиво та дуже поетично. Залишилась в списку найкращих книг всього життя.

[Maria]

Яка ж розкішна книжка. Не відпускала майже ні на мить. І хочеться описати все-все-все, і без спойлерів обійтися. Тому просто скажу, якщо вам подобається розслідування таємниць в академічному сетингу на тлі написання наукових робіт і неймовірно прекрасного занудства та вгризання в кожну літерку — вам сюди! А ще тут є романи, і кохання, і життєві вибори. І різноманітні наслідки життєвих виборів.

[Darka]

шедевр? шедевр

[Oleh Bilinkevych]

Стилістично шикарний текст, але ж яка нудна історія.

[wow_42]

детально розказую у відео на ютубі: https://youtu.be/PTBTvWLAOxk?si=83wm1...

у мене дуже неоднозначні враження.

це книга, яка намагається бути "всім і водночас", але чи вдало це вдається авторці — вирішувати кожному, хто візьметься читати. я не вважаю цю книгу геніальною чи аж такою високою полицею, до якої ніколи неможна дотягнутися. звісно, ця книга не відверто погана, але я не полюбила цей текст.

у авторки є досить цікаві думки, проте інколи вона вирішує обірвати їх на половині, забувши про свої роздуми. всі додаткові листи, поеми, щоденники подекуди дуужеее затягнені, неначе навмисно. та й при тому, що у випадку, коли пропускати всі ці вставки — читачі абсолютно нічого не втрачають. адже вустами інших героїв все одно декілька разів буде переказ подій ще раз і ще раз.

всі герої досить однозначні, мені навіть здалось, що без якогось розвитку протягом тексту. у всіх героїв є свій архетип, за межі якого авторка не виходить. отож, я не можу сказати, що за героями мені було цікаво спостерігати.

літературна загадка для мене не стала аж такою загадкою. приблизно на половині книги я зрозуміла до чого все йде і який буде розвиток, а дочитувала я вже просто задля підтвердження власної думки. тобто, це така класична передбачувана любовна історія. що, певно, зрозуміло, адже це такий найпростіший шар книги, від якого вже можна відштовхнутися для розвитку інших тем.

і так, деякі теми цієї книги мені були цікаві. проте через мішанину "все і водночас" — такі ж змішані враження у мене і залишилися.

книга дійсно написана з великою любовʼю до літератури, любовʼю до дрібничок, відтворення історичних моментів, багато інтертекстуальності, цікава гра з фікцією. про книгу можна багато чого сказати, її цікаво обговорити з іншими. проте, на жаль, захвату у мене немає. лише повага до Баєтт, що вона написала таку багатошарову книгу. і це теж немало.

[Bohdan Shkabarnia]

Це було схоже на якусь занадто закручену страву високої кухні і, вийшовши з цього «мішлєнівського закладу», скажу… що до цього ресторатора (А.С. Баєтт) більше не планую ходити.
І не те, щоб страва погана, просто за такі гроші хотілося отримати щось на 100% переконливе і захоплююче😔
Натомість, отримав типову високу полицю, яка не заохочує до себе тягнутись, а десь з 450 по 650 сторінку побіжно переглянув текст і добре, що останні 100 сторінок хоч трошки реабілітували книгу, бо вдалися до банального і простого для високої полиці прийому – пожвавлення сюжету та інтригуюча розв’язка
 
Масла у вогонь розчарування підлило те, що тут багато нудних для мене речей, – вікторіанський сеттинг, маєтки, листування. Спитаєте – нашо я взагалі брався за цей текст? – і будете праві. Мабуть, я не був готовий до нього чи настрій був не той. Але останнім часом вивів для себе отаке правило: майстерна та чудова книга зможе пробудити інтерес і просто не дасть шансу занудьгувати. Так от не сталось, відчувається десь на 3,5 ⭐️
 
Щоб не виглядало як скигління і дурні претензії, можу порадити книгу, якщо ви любите літературу про літературу, про пошуки екзистенційних істин, загалом про пошуки чи інтерпретацію слів, про любов врешті-решт (от якраз останнє трохи витягло для мене книгу).
А точно зрозуміти допоможе рецензія Ганни Улюри, в якій вона захоплено розповідає про багатошаровість та вишуканість «Одержимості» Баєтт, мене ж книга просто не зацікавила🤷‍♂️

[Mrs_Milsent]

Класично.
Аристократично.
Красиво.
Літературно.
Добре, що колись такі книги отримували Букера, бо зараз би навряд чи увійшли навіть у шорт-ліст.
Колись напишу великий відгук. Може.
А може й ні.

До речі, "Книга для дітей", прочитана в епоху, коли читати Баєтт ще не стало мейнстрімом, сподобалася дещо більше.

[Mogilmar]

те, що починалося як цікаве літературне розслідування, дуже швидко перетворилося на любовний роман. не моє

[Anton]

Ну що ж, ось тейк про magnum opus пані Баєтт: ця книжка працює, якщо не сприймати її як щось so deep, а натомість думати про неї як про склянку лимонаду (те саме, до речі, і з "Книгою для дітей").

Загалом, книзі є три сюжетні рівні: детективна історія, любовна лінія й літературно-літературознавчий пласт тексту. Спочатку мені здавалось, що цю книжку неможливо зрозуміти, не маючи досвіду академічного життя (який має десь 50% героїв книжки). Тоді мені здавалося хибною ідеєю писати такий великий (за обсягом) роман, щоб висловити головну ідею твору – що не лише "дослідинки літератури" впливають на наше сприйняття авторів минулого, а що й автори минулого впливають на дослідників літератури та їхні (і не тільки їхні) життєві вибори.

Ця ідея вперше озвучена вже на самому початку твору, і потім неодноразово повторюється і напряму у відступах авторки, і в промовистих сюжетних перипетіях. Але протягом значної частини "Одержимості" мене не покидало відчуття, що, лишенько, Борхесу вистачило б і 40 сторінок, щоб розповісти цю історію з фіктивними біографіями письменників і дослідниками, які сидять у задумі над їхніми творами!

Але, на додачу, ще один промовистий факт: Баєтт написала десь 160-170 сторінок "вставних" листів, віршів та щоденників до цього роману. Тобто, вони складають десь 1/5 частину тексту (!!), хоча їхня присутність необов'язкова. Та й загалом, ось це бажання авторки "бути документально точною в творенні фікції" дуже сильно віддає вікторіанщиною – це занадто як на твір, в якому кілька разів вживається слово "постмодерно".

І тут варто згадати про дві інші лінії роману (детективну та любовну), щодо яких важко докинути якісь претензії і які більш-менш виправдовують ті очікування, які можуть виникнути від популярної літератури. Втім, якщо сприймати їх як частину "високого" тексту, вони можуть посилити здивування від твору – мовляв, так а Домонтовичу вистачило ~200 сторінок, щоб пограти у фікційні твори мистецтва на тлі любовної історії – і він це зробив довершено, без потреби звернення до "популярних" прийомів і багаторазового прикликання "бога з машини".

А втім, десь наприкінці книжки мені стало зрозуміло, що саме "популярні" лінії тут повинні мати першість у фокусі читача. І якщо розглядати цю книжку як "популярну літературу з елементами "високих" вставок про літературу 19 століття", тоді роман повністю відповідатиме вашим очікуванням і ніяких проблем (окрім думок "нащо Баєтт вигадала настільки багато віршів") не виникне.

В цілому ж, я не поставив би "Одержимість" (натхненну "Ім'ям рози") вище за "Книгу для дітей" (частину ревайвалу жарну "сімейної саги") хоча б з тієї точки зору, що в "Книзі для дітей" не потрібно настільки часто перемикати регістри сприйняття й, відповідно, читачу значно легше прийняти правила гри авторки. Тому в мене є деяке сум'яття, чому саме "Одержимість" стала із відривом найбільш читаним твором Баєтт.

Але є і контроверсійна відповідь: Баєтт написала ідеальний "британський" роман, де висвітлено "високу британську культуру", а також специфічно британські проблеми (напругу між прошарками суспільства, ресентимент щодо американської гегемонії у світі і т. д.), завдяки чому він забезпечив собі велику "фанбазу" на острові.

Але, поглянувши правді у вічі, цей ідеальний "британський" роман є водночас "надмірним" популярним романом кінця 20 століття. Він нагадує (місцями красиві) маєтки британської аристократії, які не годяться для нормального життя поза становим суспільством 19 століття.

"Маєток" Баєтт доглянутий зразково, але, гостюючи в нім, все одно не полишає осторога від його "надмірності". Показово, що Баєтт взялася до його "будівництва" в 1980-х, і спорудила його з дивовижною педантичністю, яка, припускаю, добре відповідає і пасує "вікторіанському" вайбу тексту – але не настільки добре пасує читачам з-за меж Британії.

Можливо, цьому виною британська гордість за свою культурну традицію і, напевно, деяка віра в її винятковість (яка заслуговує на те, щоб відтворити її максимально документально!) Поза тим, можливо, саме ця книжка вплинула на "Таємну історію" Донни Тартт, яка в деяких місцях (літературознавчі пошуки + популярний сюжет) сильно перегукується з "Одержимістю" (і отже, в останньої все гаразд із тим, щоб бути в каноні англомовної прози).

P.S. Вирішив не ставити зірочок, бо книжка читається добре, але з тим, як вона зроблена, я не згодний

[inna]

літературний дослідник знаходить два незакінчених листа одного поета, призначених для якоїсь таємничої жінки. інтрига не відпускає його, тому ціною власного спокою та нудного життя роланд мітчелл чіпляється за вагон власного інтересу і їде у подорож в пошуку нових відкриттів

абсолютно прекрасний твір. все в ньому таке довершене – і поступове розуміння втаємничених речей, і поезії, в яких яскраво сяють відмінності, що легко можна відрізнити хто їх написав, і почуття людські, і повторювані долі

листи, які обмінюються жагою до пізнання творчості одне одного, сповнені одержимості, прокладають шлях поступовим переходом з «ви» на «ти». і хоча не все тут морально правильне, але в кожному випадку неуникне

книжка полумяніє любовʼю до писемних творів, особливо до взаємоповʼязаності людського життя та написаного її рукою на папері. почуття тут такі обʼємні та неспростовні, що їх можна торкатися через сторінку, а пейзажами дихати. і жодного зайвого елементу тут не знайти

також цей твір про місце жінки в світі чоловічих речей, бажання самотності та незалежності, що борються з бажаннями приналежності та контакту

[Ганна Довбах]

Десь після першої сотні сторінок одержимість словами, романтичною і детективною історією не відпускає. Тут є все, що ми любимо в історичних романах, від погоні, темної бурі на цвинтарі до самотніх закоханих жінок над бурхливим морем. І все, що ми любимо в сучасному іронічному детективі, в якому уважний читач вдивляється в кожне слово і натяк, а текст складається із записок, цитат, листів і телефонних записів. Переклад такий уважний і ніжний до кожного слова, що здається текст був написаний українською, а всі пристрасті розгортаються у Львові;) буду пізніше перечитувати, бо точно знаю, що в гонитві за розвʼязкою пропустила цілі шари сенсів, відсилок і прихованих жартів, зокрема і щодо феміністичних студій;)

[Marta Mokhnatska]

Для мене цей роман (романтичний твір!) про письмо. Про перебування в письмі, мислення про письмо, перебування у діалозі про письмо. Сюжет – надзвичайно вторинна річ, з якою Баєтт по-лялькарськи бавиться, при цьому щедро винагороджуючи тих, кому цінний лише сюжет. Вражень та думок дуже багато (і цей текст унікальний тим, наскільки довго він залишається з тобою після прочитання), але я не хотіла би повторювати те, що вже було сказано.

Очевидно, що Баєтт не задавалася ціллю робити цей текст психологічним: він побудований майже винятково на артефактах, які покроково доповнюють мозаїку минулої і сучасної дійсності. Але в історії Крістабель ля Мотт та Рендольфа Еша є сліпа пляма, яка разючо зяє і не дає мені спокою (на книжковому клубі сказали, що, може, це якраз та відкрита кінцівка, на яку я сподівалася в цій книжці і яку мені треба буде додумати самій, бо в кінцівці справжній я залишилась страшно розчарована). Отже. Якщо зрада Еша має доволі прозорі мотиви (до речі, в цьому акті вибілювання його образу мені дуже простежується прихильність Баєтт до нього як до персонажа), то зрада Крістабель має в цій історії мотиваційну тріщину. Якими були стосунки між Бланш та ля Мотт? В чому полягав її внутрішній конфлікт? Якими були мотиви Крістабель вийти з цих стосунків? У неї наче не було того, чого їй бракує: вона знала, чого бажає її тіло і могла це отримати (на відміну від бідолашного Еша), вона, без сумніву, перебувала у діалозі про мистецтво, живучи з, як ми можемо запідозрити, непересічною художницею (на відміну від бідолашного Еша – 2). Чому ж вона змушена на цей крок, фатальність якого вона розуміє ще в листах? Здається, ніби у неї немає вибору. Якщо зібрати все те, що є видимим, то є хіба клаптики картини: Бланш перехоплює листи Еша, тобто порушує межі Крістабель, коли ще Еш не становив серйозної загрози; Бланш каже про блукача, який нипає навколо їхнього з Крістабель сховку – ймовірно, вона відчуває загрозу, можливо, ревність, а звідси – право власності на Крістабель; Бланш наче намагається контролювати продуктивність Крістабель і викликати в неї відчуття провини, коли питає, скільки та написала останнім часом. Це лише мої зачіпки, але вони неповнокровні. В тексті зрада Крістабель, на жаль, виглядає сюжетною необхідністю.

А можливо, я занадто емпатую Крістабель, прототип якої сама Баєтт, як я встигла дізнатися (хоча мені з тексту це абсолютно не очевидно), недолюблювала, а тому могла приписати їй просто амбітність, поживу якій давав Еш (і, між іншим, навпаки). Для мене Крістабель все ж залишиться значно глибшою і складнішою за цю версію.

Зрадою в іншій часовій лінії – цього разу самих себе – стає фінал між Мод та Роландом. Я не хочу розглядати це як відновлення звʼязку перевтілень Еша та Крістабель. Я хочу засмучуватися через те, що Мод зрадила своїй самоцінності, субʼєктності, які вели її до цього моменту. Хоча всі ми маємо право бути вразливими і відхилятися. Вочевидь, що її заборони собі є великими захисними надбудовами. З Ферґюсом це було волосся. З Роландом могла бути близькість.

Додам, що як поетка я просто вголос сміялась з новоспеченого поета Роланда, який наділив себе якимось квазінесвідомим мовним чуттям. Очевидно, що він віднаходить свій поетичний голос через одержимість життям та письмом Еша, і визнання його як літературознавця дозволяє йому прислухатися до себе з гордою неготовністю не почути нічого. Мені щиро цікаво, чи хтось повірив, що він стає добрим поетом. Баєтт прекрасно імітує добре і погане письмо і навіть робить диференційовані стилістики для Еша (для мене він пафосний, місцями моралізаторський, символічний) та для Крістабель (вона чуттєва, тілесна, фатальна, пряма), хоча для всіх інших, зрештою, теж.

Звісно, Баєтт непередбачувана в останніх розділах. Я так і не зрозуміла, чому вона зробила такими приторними і до чортиків банальними кінцівки обох історій (гетеросексуальна кульмінація щастя – в першому випадку, моральне звільнення через віднайдення доньки живою і поблажливе послання до «тітки» – в іншому). Але, вочевидь, в неї або якась дивна іронія, або такий авторський прийом. Чого я б хотіла? Щоб Баєтт довела до кінця те, що сама починає. А починає вона зі складності, впевнено її дотримується, ніби обіцяючи цим якусь радикальність, а тоді каже: «Дзузьки!». Але я вірю, що це її позиція, а не якась авторська слабкість. Просто я люблю надламану і надломлювальну літературу, тому спроба компенсувати щось таке багаторівневе і складне каталізованою гармонією мене ошелешує.

В будь-якому разі це чудова книжка.

[Khrystyna Mayik]

Одержимість від Баєтт - це дуже прекрасний фантасмагоричний романтичний метафізичний сумний сон, який зі мною стався. Історія закінчилась, я плачу як дитя, бо хочу ще.
Що це було, я вас питаю? Сідала читати і провалилась в кролячу нору з міфологічними оповідками, історичними та літературними довідками, казковими пригодами, вікторіанськими драмами, теологічними роздумами, любовними романами з собою, з кимось та з літературою. Мені дуже-дуже подобається прийом самовідтворення історії в межах одного твору у різних формах (віршах, листах, розповіді від автора) та в різних часових віхах - повторення відбувається декілька разів, але в різних станах як і все в цьому світі і у всіх можливих світах. А те як і які слова пані Антонія Баєтт складає у речення-взагалі якась еротіка, так єс сі.
Окрема любов перекладу від Ярослави Стріхи-вона творить справжнє чародійсво - буквально впадаю в транс і є відчуття, що я не читаю ЧИТАЮ, а що слова відразу оприявнюються у мене в мозку миттєво як тільки око торкається першої букви.
Або так або я сходжу з розуму, їй-бо

[Roman]

Остання прочитана в 2025 році книга (закінчував 31-го грудня ввечері) однозначно виявилась якоюсь неоднозначною.. Вона мені дуже сподобалась, але читати було місцями важко.

Отже. Авторка вигадала цілий пласт англійської поезії ХІХ століття, а саме поета Рендальфа Генрі Еша та поетку Крістобаль де ля Мотт, написала за них їхні поеми (і не вірші, а цілі поеми в десяток сторінок, яких було значно більше, ніж одна, і які стилістично геть не відрізнити від справжніх, автентичних поетичних форм ХІХ століття), листи, їх біографії, дослідження їх творчого спадку, і це було.. справді приголомшливо.. Власне, саме в цьому і проявилась неоднозначність - мені не раз доводилось продиратись крізь заплутаність дуже розлогих напівміфічних алегорічних строф, крізь докладні геологічні зацікавлення Еша, які не дуже, на мій погляд, корелювали не те, що із основним, а й навіть із другорядним сюжетом, крізь інші подібні (не)логічні відступи та відгалуження, тому і читалось мені довго. Ба більше, я із полегшенням приносив цю книжку в жертву, коли треба було читати щось на інші книжкові клуби, а я не встигав дочитати цю, потім повертався, але щось забулося, гортав сторінки назад, щоби згадати, та й таке.

З іншого боку, саме це і стало моїм сильним враженням - я дуже довгий час був впевнений, що ці люди існували насправді - наскільки реалістично вони були прописані! Те, що я не чув їх імена в контексті англійської класичної поезії, мене трішки насторожило, але ж я не літературознавець, щоби всіх знати, тому я сильно і не переймався, а піднімати щелепу з підлоги довелося лише тоді, коли побачив у якомусь відгуку те, що цих людей насправді не існувало! Я навіть погуглив, щоби впевнитись, і тоді я зрозумів, що мої підозри таки були правильними.

По сюжету - дослідник творчості Рендальфа Еша Роланд Мітчелл натрапляє випадково на лист поета до таємничої незнайомки, причому сам лист вказував, що адресатка йому глибоко симпатична, а Еш, як на той час було загальновідомо, був щасливо одружений. Роланд починає потрошку розплутувати цей напрям, і твір поступово набирає рис літературознавчо-інтелектуального детективу, а інколи навіть стає дуже лайтовою та повільною версією якогось із пошукових романів Дена Брауна. Ми разом із Рональдом проходимо шлях розуміння нових гачечків, куди треба рухатись, відкриваються нові документи, які проливають нове світло на постать Еша та його пристрасне кохання, пошуки йдуть далі, і це написано неймовірно красиво, вражаюче, неспішно та майстерно.

Я зазвичай не збираюся перечитувати книжки, бо у мене і так багато планів на всі ті смаколики, які видаються останнім часом, і я зазвичай позбуваюсь прочитаних книжок, бо шафа вже тріщить (тобто обидві шафи тріщать!), але тут я дуже хочу перечитати, знаючи все наперед, та звертаючи увагу на ті деталі, які могли бути ключовими, навіть в тих поемах, які я читав зі скрипом, але в яких авторка і приховала те, що спонукало Роналда впевнитись у своїх здогадках - тому книжка залишається у мене, і я колись знову це все перечитаю, чесно.

Таким чином, Одержимість стає однією із найкращих книжок серед прочитаного за рік.

Бонуси: переклад Ярослави Стріхи, поезія - переклад Максима Стріхи, сама книга отримала Букерівську премію 1990 року.

[Kateryna Sobolieva]

З цією книгою я пройшла шлях від байдужості й відчуття "я нічого не розумію" на початку - до одержимості : ) книгою наприкінці і відчуття, що я пережила щось, що не можу ословити.
Магія
Книга залишає по собі неймовірний тонкий слід - як хороші дорогі парфуми

[Tetiana Syniook]

Мій відгук на “Одержимість” буде не про сюжет твору, а про враження, яке лишає таке читання під час війни. Переказ сюжету може хіба що окреслити горизонти очікування – двоє сучасних дослідників через листи віднаходять нову сторінку в житті шанованого і, як здавалося, добре вивченого поета 19 століття. Ця сторінка – романтичні стосунки одруженого чоловіка з менш відомою поеткою. Науковці двох країн намагаються першими розгадати загадку, що ж там насправді відбулося. Це – канва сюжету, а щодо стилю, то з обсягу роману очевидно: це надзвичайно багатослівна, місцями умисно ускладнена розповідь, що мерехтить брижами, фалдами, рюшами і шлярками слів, і всі 750 сторінок роману ви будете почуватися наче у темній холодній кімнаті вікторіанського маєтку, куди сонце ледь прозирає через важкі запилені портьєри. Навіть якщо авторка виведе вас на численні мандрівки британськими графствами, де буде багато вологи – моря і дощів, – це все одно буде закритий простір листів. Це буде готика, браслетики з волосся мерців на пам’ять. І море книжок: одні перейдуть в інші. Як і люди.
Це філологічне мистецтво заради мистецтва у стереотипно британському стилі – це щось таке далеке від життя, яке я живу в Україні зараз, і я із самого початку дозволила собі закинути. Недоспані ночі в підвалах – і стилізоване вікторіанське листування на сотню сторінок про образи і підтексти тогочасної літератури. Це дуже невідповідно, геть не динамічно (особливо для пошкодженої свідомості, яка у своїй тривожності звикла кудись гнатися, усе робити швидко, тут-і-тепер). І ця повільність величезної книжки мені спочатку видавалася якоюсь наругою над собою – і водночас пахла поразкою: ну все, з таким розшарпаним мисленням я більше просто не можу читати інтелектуальну літературу. Варто визнати і прийняти.
І водночас крізь все це важке і задушливе словесне мерехтіння прозирала одна думка, яка мене не просто зачарувала, вона для мене взагалі багато в чому визначає вектор, за яким потрібно рухатися в житті. Вона ж і рухала мене в читанні. Це думка про важливість пристрасті до чогось, про радість належати призначенню, про втіху правдивого відкриття – про одержимість чимось хорошим. Не тільки коханням, хоч і ним теж. І саме зачарування науковцями, які, особливо на початку роману, видаються трішки сміховинними у своїх дискусіях про фалічні символи, чи про жіночу природу водяної стихії, чи про еротичність образу рукавичок, чи про Фройда, до кінця роману переходить у шалене задоволення від споглядання людей, які просто люблять свою справу і бережуть пам’ять про неї. Усе важливе, дрібниць нема.
Ну і, щоб не видавалося, що це щось геть не сюжетне: є тут любовні трикутники, є тут детективні елементи. Роман рухається повільно, але без провальних зупинок (за винятком вкраплень поем, це для гурманів). Буде тут і загадка, яка розкриється лише на останніх сторінках; буде і красиве кохання (ще й не одне). Будуть діти. І будуть люде, словом.
Після прочитання “Одержимості” я вперше закілька років пишу відгук, адже, оскільки дрібниць нема, то і цей відгук для мене матиме якесь значення. Я радію, що прочитала цей роман і знайшла його зв’язок із собою. Схиляю голову перед майстерністю авторки і перекладачів. Очікувала ескапізму, а знайшла оптимістичну здатність все ж зшити дві реальності одним читацьким досвідом. І позаздрити правдивому щастю занудного (для стороннього і неуважного ока) філологічного наукового життя.

[Nataliia Khudoliei]

Просто розкішна багатошарова книга. Сюжет зав’язується на літературознавці, який вивчає роботи поета вікторіанської епохи і випадково знаходить любовний лист останнього, адресований не дружині 👀 Ця знахідка залучає багатьох інших персонажів не тільки в детективні пошуки, але й створює паралельну до історичної сучасну любовну лінію.

Як сказала Ярослава Стріха, економ-пропозиція, дві любовні історії за ціною однієї.

Це дуже хороша книга, яка підійде читачам будь-якого рівня, бо хоча це і «висока полиця», історія дуже проста, а всі ці літературні нашарування та посилання не обов’язково зчитувати всі, щоб насолодитися. Баєтт часто критикують за снобізм, якого я взагалі в ній не вбачаю. Мені здається, що це, навпаки, дуже дружній текст, який точно варто перечитати через 10–20 років, набувши більше читацького досвіду, і зрозуміти якісь нові грані цієї історії. У літературному плані це шедевр, неймовірна насолода від стилю і підходу.

[Tetiana Polianska]

Минулого літа ледве не купила на розпродажі англомовний роман A.S.Byatt 'Possession', при тому, що вже мала його український переклад. Стримало лише розуміння, що читати в оригіналі буде трохи складно і насамперед треба наважитись прочитати українською.

Роман унікальний в своєму роді: спочатку наполегливо прокладаєш собі шлях його сторінками, а потім не можеш відкласти.

І переклад! Неперевершений переклад Ярослави Стріхи та Максима Стріхи. Як можна було так вишукано перекласти такий непересічний літературний твір?

p.s. А 'Possession' теж вже маю і навіть прочитала главу про котів (здається 27), але як чудово що є 'Одержимість".

p.p.s. І подивитись атмосферний англо-американський фільм Possession 2002 року з чарівними Гвінет Пелтроу і Дженніфер Елі в головних жіночих ролях.

[Ангеліна Іванченко]

Доволі нудна оповідь у теперішньому, суперцікава в минулому, хоча така ж передбачувана. І ще неймовірно поетична. Відповідно, початок був для мене сірим та довгим, а коли почалися вставки з минулого в усіх можливих проявах, то я пропала.

Те, як це написано, заслуговує на визнання. Але як же я втомилася під кінець від англійців та американців, йо-о-ой...

[Jane Rukas]

я в захваті від усього, окрім обкладинки і верстки: переклад, легкість читання, розгортання сюжету. шкода, треба чекати наступного літа, щоб почитати "Книгу для дітей"

[Андрій Гулкевич]

Вигадане про вигадане

Марно дивуватися, що саме сей роман Баєтт викликає найбільше захоплення та схвальних відгуків. З художньої точки зору він доволі складний і має три рівні. Ми маємо історію кінця 20 століття, в якій люди займаються вивченням життя та творчості вигаданих літераторів. Дальше історія вигаданих літераторів представлена нам у вигляді листів, якими письменниця і письменник переписувалися між собою. Ну і звичайно в низці розділів ми маємо ще самі вигадані їх твори, що десь характеризують вигаданих персонажів. Баєтт в цьому плані вкрай плідно попрацювали, оскільки направду переплела між собою три вигадка, об’єднавши їх єдиним, хоча як на мене складним сюжетом, що приводить нас до розгадки однієї таємниці. Самий текст дуже добрий, настільки, що сюжет десь відходить на крайній план, тому шанувальникам гостросюжетної прози може не надто припасти до душі «Одержимість».

Екранізації не бачив, хоча видається адаптувати таку книгу до фільму непроста справа.

[Olena Benkovska]

Belle Dame sans Merci 💔💔💔
Ось хто Баєтт після цього.

Прекрасний текст. Глибокий текст. Він багатошаровий, він багатокольоровий, він багатосенсовий.

Ви можете читати його як детектив. Але тоді історія здасться вам досить передбачуваною і «затягнутою».
А можете поринути у його етимологію. Відкривати алюзії, занурюватись у міфологію, копати вікторіанських поетів, і досліджувати тонкі ниточки між минулим і теперішнім. Це геніальна робота, де кожен колір, кожен вірш, кожен символ, - має значення. Треба просто вміти це побачити.

[Tetyana Sikachovska]

Дочитую книжку в ніч на Миколая під звуки повітряної тривоги. Як же мені подобається ця книжка! Вона мене загойдує і заколисує, не могла подумати, що 750 сторінок буде мало, але ось залишилось якихось менше 100 і мені сумно з нею розлучатись. Британська література одна з моїх улюблених якщо не найулюбленіша.
Така тепла, розумна і добра книга.

[Олеся Бойко]

це було майстерно (окрема подяка за блискучий переклад)

[Olya Z]

Halfway through the book, I was thinking about quitting. Now, that I’ve finished reading, I'm glad I didn’t give up on it.

This is one of the best-written books I've read recently. For me, it primarily operated on an intellectual level. It created a unique atmosphere but offered barely any emotional payoff. Since I dwell heavily on emotions and aesthetics as a reader, the experience was rather disappointing for me. The novel felt emotionally stale and badly claustrophobic. But I couldn’t deny the fact that the author did a tremendous job.

I took a break and tried to let go of my expectations. I tried to start reading it as it is, not as I wanted it to be. Once I shifted away from any emotional criteria, the same factual density, enormous amount of references and author’s erudition, that I initially found exhausting, became admirable. Because I started measuring this novel against its own ambition and value rather than my personal preferences. And I loved the poetry, it adds a lot to the plot. So, it’s a 5.

[Yelyzaveta Barsa]

Яка форма! Тут проза перемішана з поезією, при тому кожен текст — чи лист, чи вірші поетів, чи діалоги — авторка змогла написати зовсім по-іншому, з іншим ритмом і стилем. Уривки з листування, з поетичних творів, з аналізів творів і власне опис цього всього дійства — все так вміло і гармонійно перепліталося між собою.
Який зміст! Неймовірно цікаво було слідкувати за розслідуванням, за теперішнім і минулим, шукати спільні риси між персонажами, помічати деталі в тексті. Читала її довго, з перервами на відпустку і інші книги, тому дуже була вдячна під кінець за діалог з хронологічною згадкою всіх подій книги.
Тут дуже багато різних тем, але все, що я хочу сказати, це те що я просльозилась під кінець, а це буває дуже рідко з книгами!

[Iryna Panchuk]

Одержимість читалась значно легше й захопливіше, ніж я очікувала (не в останню чергу завдяки неймовірному українському перекладу). Книга причаровує атмосферою, багатошаровою тематикою, вишуканими віршами та прихованими сенсами і алюзіями. Попри все це, попри всі насичені філософські і літературознавчі роздуми, у романі є цікавий сюжет і добре виписані персонажі. Водночас у першій половині історії мені бракувало емоційного залучення, я радше захоплювалася майстерністю тексту, намагалась розгадати його загадки, ніж переймалася подіями та героями роману. І лише ближче до фіналу ця дистанція зникла, і все стало для мене значно більш чуттєвим і вражаючим.
У підсумку Одержимість розкривалась мені поступово й, можливо, не захопила з перших сторінок, але точно залишила по собі тривалий післясмак.

[Nastes The Reader]

Я спʼяніла від цього роману вже вдруге. Він насичений! Відсилками (половину з яких я не зчитую), кольорами, будинками і бібліотеками, лісами, каменями й садами, міфологією і літературою в усіх її проявах.

Тут купа листів, віршів і поем персонажів (які вигадала сама Байєтт і які при цьому автентичні), аналітичних статей про творчість вигаданих авторів, їхніх біографій, щоденників - просто вау. А ще цей роман такий британський, що стає трохи задушливо.

Про що він? Це літературознавчий детектив, любовна історія чи кампус новел? Для мене все це просто тло, під яким ховається стільки шарів, що я стаю «одержима» цим текстом. Постмодернізм у найромантичнішому прояві.

[Svitlana]

Wow … that’s a masterpiece … after reading Possession and the Children’s book - Byatt is my favourite author