Несподівано для себе вирішив перечитати класику і улюблений цикл підліткових часів. Але цього разу не в хронологічному порядку ("Звіробій", "Останній з могікан", "Слідопит", "Піонери", "Прерія"), а в порядку написання ("Піонери", "Останній з могікан", "Прерія", "Слідопит", "Звіробій"). І одразу скажу, що останній спосіб годиться, коли ви вже знайомі з циклом. Інакше все буде дуже... специфічно. Чи й погано.
Але спершу про сам роман. У мене відчуття: якби Купер хотів його видати сьогодні, то його б просто засміяли. Бо "Піонери" не є романом ні структурно, ні сюжетно. Сюжетно все погано, бо сюжету тут немає. Тобто наче є натяк на любовний трикутник (Олівер - Елізабет - Луїза), але ніхто у почуттях так і не зізнається, а сама дилема вирішиться на останніх сторінках цілком спокійно і мирно. Наче й загадковий Олівер, який відчуває антипатію до судді Темпла, але... Ця антипатія згадується, згадується, а потім - гоп! - ми дізнаємося, яка за цим страшна таємниця, її вирішуємо - і всі живуть довго і щасливо. І всі ці "страсті" - на 20-30 сторінках. До того історія Олівера ніяк на сюжет не впливає.
Фактично, ми маємо серію епізодів, історій, які обертаються довкола головних та другорядних героїв, але ніякого цілісного сюжету нема. І до цього ще й додаються структурні проблеми. Роман цілком розбалансований: добряча його половина - це події, що відбуваються протягом Святвечора 1793 року. Тобто понад півтори сотні сторінок ми спостерігаємо за різними персонажами - і все це протягом одного вечора. А далі твір йде підстрибцем - і завершується дія май��е через рік, тобто в жовтні 1794 року. Як Купер дозволив собі таку диспропорцію?!
І тим не менше... Роман захоплює. В мене відчуття, що Купер - насправді! - не хотів писати типовий роман, а всі ці любовні недотрикутники та історію "помсти" додав як данину моді того часу. Бо хто буде читати роман, де нема любові і страшної таємниці?! Але насправді він хотів описати історію невеличкого містечка в недавньому минулому (за 30 років до виходу роману). І тому тут ціла галерея цікавих і колоритних персонажів, причому другорядні цікавіші за головних, бо вони живі, "неправильні", з різними вадами та хибами характеру, але цікаві. Ясно, що роман про персонажів (типажі фронтиру) ніхто читати не буде, тому... "Нехай буде вам і любов, і помста!" - вигукнув Купер і написав "Піонерів".
Одна з тем, яка дуже сучасна, - екологія! Так, в 1823 році герої Купера переживають за ощадливе використання природніх ресурсів! Але тут є і питання колонізації, а саме: те, що білі відібрали землі в корінних народів Америки, зовсім несправедливо.
Саме цими темами та персонажами роман і бере за живе.
Щодо зв'язку з рештою романів пенталогії про Шкіряну панчоху... Що ж, з цього роману не варто починати читати. Він не є романом про Натті Бампо, бо той лише другордяний персонаж. От коли ви вже знайомі з Натті та Чингачгуком, тоді так, цей роман зворушить. Але починати... По-перше, Натті тут не має того яскравого характеру, який проявиться в інших романах циклу. Таке враження, що Купер ще не придумав, яким буде Натті. По-друге, він не є тим влучним стрільцем, що й в інших романах. Тут Купер вже більш визначився, але це не є видатною рисою, за яку Натті знають і поважають.
Але з цього роману і варто почати! Адже дія відбувається на озері Отсего. І на тому ж озері, але 40-50 років тому відбувається дія роману "Звіробій"! І саме це буде... дратувати, якщо читати романи в хронологічному порядку. Адже - після "Звіробоя" - ми знаємо, скільки важливих подій трапилося на цьому озері! І перша війна Натті, і знайомство Чингачгука зі своєю дружиною... Але в "Піонерах" про це ні слова. Ясно, чому: на 1823 рік Купер ще не знав, що напише 1841 року. Але якщо читати в хронологічному порядку, то це збиває з пантелику і дратує: наче обоє головних героїв страждають на амнезію!
По-друге, Натті тут... вірний слуга. Цей образ аж ніяк не узгоджується з Натті перших трьох романів циклу, де він вільний і гордий слідопит. Навпаки, його "господар" в тих романах не фігурує. І раптом - в "Піонерах" - Натті виявляється вірним слугою, який у всіх війнах колоніального періоду був при своєму господареві... Та не було такого! Навіть виховання Натті отримав інше (якщо я правильно пам'ятаю його біографію із "Звіробоя")! Якщо читати романи в хронологічному порядку, то це видається дуже дивним. Але в порядку написання все логічно: Купер лише конструює біографію Натті. І тут це прислужування важливе, щоб додати хоча б подоби сюжету. Далі Натті буде гордим і вільним чоловіком.
Тому радісно кажу: класика пройшла випробування часом! Через чверть століття "Піонери" не видаються нудним чи дитячим романом. Це захоплююча історія про повсякдення американського вже-не-фронтиру кінця XVIII ст. І за це знімаю капелюха перед Купером! Майстерно та оригінально - в умовах романтизму! - так підсунути читачам зовсім інший твір, ніж вони очікували. І - що ще більше вражає! - написати такий твір. Майстерно і оригінально - саме так!
П.С. Але найбільше мене вразив саме образ Джона Могіканина, тобто Чингачгука. Він настільки... промовистий, і водночас запам'ятовується. Так, тут є нестиковки з іншими творами (в Чингачгука в "Піонерах" було декілька синів та декілька дочок, а от в "Останньому з могікан" - лише один син, якщо я добре пам'ятаю). Але всі сцени з ним... Вони є неприкритим осудом білих колоністів та колонізаторів.