Новий роман провідного українського письменника Юрія Винничука містить у собі, як у чарівній шкатулці, ще один роман — «Консул», постмодерний і фантасмагорійний, присвячений подіям літа 1809 року, коли у Львові було проголошено Королівство Ґаліції і Льодомерії під протекторатом імператора Наполеона. До молодого королівства з’їжджаються закордонні консули й шукачі пригод. Чарівна вдова письменника Стефана Корвіна пропонує Маркусові фон Келлєру, консулу Швайцарії, завершити недокінчений роман свого чоловіка. Iнтрига довкола його смерті закручується в захопливий трилер, а незавершений роман разом з усіма персонажами починає жити своїм бурхливим незалежним життям... Події ж роману «Наречена Вітру» відбуваються у наш час на окупованій території. Головна героїня Дзвінка — бойовий медик, розповідає про перипетії, що випали на її долю, і як вона стала нареченою Вітру.
Yuri Vynnychuk (sometimes spelled as Yuriy Vynnychuk, Yuryy Vynnychuk, Iurii Vynnychuk, Yurii Vynnychuk, Jurij Wynnytschuk, Jurij Wynnyczuk, Jurij Vіnіčuk, Youri Vinitchouk) is a contemporary Ukrainian writer.
Наскільки ж сильно це схоже на типового Винничука. І як же відчутно це від звичного пана Юрія відрізняється. Меланхолійна річ, одночасно смішна і трагічна - з усіх прочитаних мною текстів автора у Нареченої найбільший діапазон емоцій, проблематики й особистісних трагедій. Я знала, що Винничук вправно пише, та не думала, що він такий самий майстак в чомусь настільки ліричному, як цей роман. Тут і війна без прикрас, і трагедія автора, і кохання, і історичний Львів. Магічний реалізм, детектив, готика, а з ними - голі панни, еротика, шоколадні мануфактури, фольклор. Багато-багато літератури. І ще більше, напевне, письменства.
В Нареченій дві сюжетні лінії - це роман в романі - які спочатку видаються тільки формально пов'язаними між собою, та чим ближче читач просувається до фіналу, тим тіснішими стають зв'язки між персонажами тут і там. Це дві настільки емоційно контрастні течії, що не одразу стає сили звикнути до холодного душу сучасності після таких бурхливих і завзятих пригод на околицях Львова часів Наполеона. І коли в цьому другому хронотопі спіраллю закручується безумство, у першій все глибшою і глибшою є меланхолія. Красиво.
Роман про роман в романі, в якому перегукуються два часових виміри: епоха наполеонівських воєн і теперішня війна з московитами. Сюжети обидвох до кінця книги все тісніше сплітаються між собою. І справа тут не стільки в героях, як в описаних подіях.
Частина з епохи Наполеона під назвою "Консул" - цілком у дусі Винничука: Львів, Винники, фантасмагорії, мавки, містичні жінки, чорне дзеркало, дупці, прутні, перса, поцілунки, секс, шампан, рок-н-рол, тобто балі на голяса. Та поміж цим усім шаленством тонкими стрічками вплітається про боротьбу за незалежність, про патріотизм, про війну і про те, що кацапня як була народцем-гноєм 200 років тому (та й до того теж, будьмо відверті), так ним і залишилася. Часом самі собою вимальовуються паралелі між суспільствами під час війни тоді і зараз. От наприклад: "Так, війська виявилося замало. І народ не готовий. Людей закликають іти до війська, рятувати батьківщину, але більшість чоловіків розбігаються, не хочуть воювати... Війна усіх втомила, всі хочуть спокою і воліють відсиджуватися по селах, ховатися в лісах, жити в куренях, аби лиш не воювати".
Частина "Наречена вітру" присвячена нинішнім часам, вона про любов і, звісно ж, про війну. Місцями було надто боляче читати...
"...я вже ніколи не буду такою, як була до, я назавжди залишуся такою, якою є зараз, і буду такою опісля, коли все закінчиться, коли ми повернемося додому, коли відсвяткуємо свою перемогу на наших руїнах, але ж знаю - насправді нічого так легко не закінчиться, війна ще довго буде про себе нагадувати, а руїни - диміти, а земля - конати, а річки - смердіти, а серце - боліти..." 💔
Новий роман Винничука «Наречена Вітру» — це знову складна конструкція: роман у романі, і ще один — як голка з Кощеєвою смертю в яйці. Автор пряде павутиння сюжету — химерного, сповненого реалізму й містики — у наш час, на фронті, в передвоєнному Львові, а також у Лембергу (Львові) 1809 року. Для мене стало справжнім відкриттям, що на початку ХІХ століття був короткий період західноукраїнської «незалежності» від Австрії — у вигляді Королівства Галіції і Льодомерії під протекторатом Наполеона. До цього новоутворення навіть встигли надіслати своїх консулів кілька європейських держав.🇪🇺 Сюжет — надзвичайно цікавий і захопливий: дипломатичний, світський Лемберг; мавки та інші потойбічні явища у Вайнбергені (Львівських Винниках); болючі моменти, пов’язані з війною (а інакше й бути не може, коли йдеться про нашу війну), і звісно як все переплетено в образах і часі. Мова і стиль — розкішні. Герої — об’ємні, живі. Але не можу не відзначити, на мою думку, надмір хтивості, порочності та аморальності. Те, що часто в відгуках називають «провокативним стилем Винничука» і вважають родзинкою твору, для мене виявилося занадто. Переважна більшість персонажів зображені людьми слабкої або низької моралі, які не гребують злягатися при першій нагоді. Таким постає Львів — і давній, і сучасний — і якби будувати уявлення про нього лише на основі цього роману, воно було б дещо спотвореним.🫣 Через це моя загальна оцінка — 8 із 10🤨. Бо все інше — на 10+. 🤔Цікаво, що роман «Танго смерті» очолив мій особистий рейтинг прочитаного в 2023. Але коли я порадила його подрузі, вона повернула книжку, сказавши, що не змогла читати через надмір сексуальних сцен. Коли ж я читала, то зовсім цього не помітила, була цілковито захоплена сюжетом. Цікаво буде перечитати — можливо, вже тоді це було, просто я не звернула уваги? Але «Наречена», здається, точно переплюнула, я би помітила.... 📝 1809, Вайнберген (Винники). Розмова в закладі «Під шкілетом». Консул: 📖"Ви теж досі жили в незалежній Австрійській імперії. Я розумію, що там була свої негаразди, утиски, але загалом вона не гірша й не краща за будь-яку іншу. Окрім, звісно, Московії. Не маючи достатніх сил для виборювання незалежності, галіціяни кинулися у вир війни. Бо там десь на обрії зійшло сонце Наполеона. Але він далеко. А ви тут." Данка: 📖"Вам може це невідомо, але надія спить навіть у попелі. Я вихована в такій власне родині, де марево свобод ніколи нас не покидало. Мої обидва брати пішли в улани до нашого війська, мій батько коваль... він кує вістря для списів. Мої сестри шиють військову уберю. Коли буде треба, я сама озброюся пістолями й піду боронити наше Королівство. Скажу вам дискретно: я вже їх купила. Не важить, скільки у нас війська. Важить інше: не стати глумом для наступних поколінь. Не зрадити ні себе, ні інших. Ми можемо згинути, але на наших вчинках будуть учитися ті, кому нарешті це вдасться. А комусь таки вдасться. Можливо, я цого й не побачу. Корнелія до Дзвінки, передвоєнний Львів: 📖"Вірне кохання може єднати людей дуже ріжних, а от вірна дружба можлива лише у людей однакової гідності. Тому вірна дружба далеко рідше зустрічається, аніж вірне кохання. А зрештою, звичка триваліша за кохання. Саме вона перемагає в стосунках. У тебе є вірна подруга?" Орест, наш час, окупована територія: 📖"Нас не повинні лякати жертви цієї війни, хоч би скільки їх було. За будь-яку ціну мусимо здолати ворога, інакше згодом втратимо десять мільйонів, бо так уже було, коли армія розбрелася, вірячі, що соціалістична росія не нападе на соціалістичну Україну, а потім втратили мільйони в часи голоду і розкуркулення, тисячі розстріляної еліти і тисячі селян, яких гнали в атаку на німців з палками і цеглинами."
"Подвійний" роман під однією обкладинкою обіцяв поєднати часові виміри ХІХ та XXI століття. Зрештою, поєднання здалося штучним та надмірно заплутаним походеньками героїв/героїнь обох часів. Використання теми російсько-української війни не врятувало від розчарування. Expectation не справдилося...