Cardboard Castles

by Mark Axelrod, Dimitri Radoyce

It would be easy to discard the encomium "an innovative writer" as being an overworked phrase, cliched even; but in Axelrod's case, that's not so. After publishing the "feature novel" Bombay California, one might have thought there would be little else one could do with the novel. Though Cardboard Castles does pay homage to the fathers of the modern text (Quevedo, Cervantes, Rabelais, Machado de Assis), Axelrod also establishes himself as innovative in ways unlike the novels of other postmodern Latin American writers such as Garc'a Marquez, Cortazar, Marcio Souza and Borges, the latter of whom Axelrod knew personally. Axelrod slowly dismembers the architectonics of the 19th century "realistic" novel (which continues today under labored breathing) and buries it, albeit with civility and grace, in the archives of what the French structuralist critic Alain Vieux-Sottise has called "the labyrinth of long ago." It's difficult to approach Axelrod's novel (which it surely is) without discussing a bit of its structure. The novel is divided into 130 chapters, which range in length from three lines to thirty pages; it includes a table of contents (an accoutrement that falsely gives the impression that the book can be read at any part); and is replete with visual effects such as: musical notes, resumes, physical exam charts, crossword puzzles, multiple choice exams, and typographic alterations which would have made Joyce envious, all of which significantly alter, if not bombard, the reader's sensibilities of what constitutes a novel. One could easily label his techniques as "gimmicky" if it weren't for the fact that none of the devices are used indiscriminately for their own sakes, but are used precisely within the contextuality. Because of its construction it would be difficult to give an account of what the novel is "about," though the action (if one can call it that) takes place in the United States (Minnesota mainly where Axelrod finished his PhD), England, and France. Though the plot deals essentially with the protagonist's, (the Brazilian-American Duncan Katz) adventures while living in and visiting America, London, Paris, and the south of France, the plot is merely a conveyance for the words he has to use and for the "digressions" that seem to possess him. Unlike Sterne, Axelrod's digressions always seem to mean something, whether he's talking about nostalgia or world hunger, the Jewish Holocaust or basketball. From the outset of the novel, Axelrod is constantly juggling the reader's sensibilities. His prologue is a tour de force of literary wit, irony, and perspicacity as he explains the protagonist's early experiences with books and their effect on him. From that point on, the reader is well aware that what's to follow will not, in most cases, reflect anything like a Balzac novel. From the chapter titled "The Trial," in which Duncan takes God to court to the "split-brain" chapter titled "Rave Gauche, Rave Droit," it is obvious that Axelrod's fiction is in no way some dalliance with literary convention. The comparison that some might make between Axelrod's texts and Joyce's will obviously do a disservice to them both. Joyce's penchant for the portmanteau, metaplasmus and other forms of enallage don't have any significance in Axelrod. Axelrod makes literary use of seemingly non-literary objects and does it in such a way that Joyce, who lacked Axelrod's graphic sense, could not have done. For example, in one chapter titled "Dying, Hadara...," Axelrod uses a simulated telegram complete with sender, receiver, address, and miscopied message in order to emphasize the apparent futility in technological communication. Two chapters later in "...Almost," we discover another telegram stating that the former telegram was incorrect. Undoubtedly, Axelrod's experience with the Noigandres (the Brazilian school of "concrete poetry") prepared him for using these techniques in fiction. Likewise, Axelrod's characters are as diverse as the novel structures of the novel. Katz runs into such characters as Jean-Christophe, a homosexual gardener who becomes famous for his metaphysical treatise titled Meliora Speramus; Hadara Halevi, Katz's lover and an Israeli spy; and, of course, "Death" whom Axelrod first meets while the two of them are sunbathing on the French Riviera. These characters appear and disappear and reappear throughout the 130 chapters which, like his apparent digressions, seem to be randomly arranged, but which, upon closer analysis, one discovers are tightly and neatly organized. Axelrod constantly deals with evanescences, with appearances, with the relativity of truth and how we, as humans, perceive it. Not all of his prose reminds one of some Kafka vagary dressed in Gogol's overcoat; there are those times when the echo of Beckett (a long-time friend) appears as well. But beyond the polyphonia in the novel, the myriad voices of...

Genres: Fiction, Contemporary

250 pages, Paperback

First published June 1, 1992

About the author

For almost two decades, Mark Axelrod has been the Director of the John Fowles Center for Creative Writing for which he has received 4 National Endowment Arts Grants. He is a two-time recipient of a United Kingdom Leverhulme Fellowship for Creative Writing (University of East Anglia, Edinburgh University), a three-time recipient of the Alliance Française National Writing Award, has written over 20 works of fiction including Capital Castles (Pacific Writers Press, 2000), Cloud Castles (Pacific Writers Press, 1998), Cardboard Castles (Pacific Writers Press, 1996) and Bombay California;or Hollywood, Somewhere West of Vine (Pacific Writers Press, 1994) and Borges’ Travel, Hemingway’s Garage (fc2, 2005) which was published in fall, ’09 in Spanish by Thule Ediciones, Barcelona as Viajes Borges, Talleres Hemingway.

Reviews

[wow_42 · Rating 4 out of 5]

я нічого не очікувала від цієї книги. ба більше — була скептично налаштована. всі ж ми знаємо цей підлий закон про популярні книжки в цих ваших інтернетах. а хто не знає, ну то вітаю.

книга цікава і багатошарова. відчувається, що написана професором компаративістики (що для мене було плюсом під час читання). та й пригадайте, коли ви востаннє бачили у книзі опитування для читача про роман, який ви буквально зараз читаєте? я хіхікала.

але не хіханьками-хаханьками єдиними.

звісно, без іронічних, але водночас соціальних, глибоких (я би сказала тих самих добро-зло-смерть-війна-вічних) тем не обійшлося. але чи маю я то все переказувати? не хочу, тому що мені лінь. читайте самі.

класний і легкий постмодернізм, щоб вкатитися, як-то кажуть.

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Химерний роман Макса Аксельрода "Картонні замки" либонь такий самий "картонний замок", як і те, що ми зазвичай називаємо правдою, кар'єрою, стосунками, коханням, справедливістю тощо-абощо, позаяк, зрештою, перед поглядом і подихом Вічності або під час війни, все воно раптом виявиться таким же непевним, як і оселя марсельського безхатька з картонних коробок у час негоди.

Письменник Дункан Кац був досить успішним, доки писав під псевдонімами По, Еліота, Павнда, Кафки і жив у теплій і сонячній Каліфорнії. Аж доки один журналіст-мамкин-розслідувач не викрив його, відтак і Кац переїхав в якісь американські єбеня — у Міннесоту. А в Міннесоті мало того, що зима триває шість місяців, так вона ще й збіса холодна.

Саме морози та сніг Міннесоти, на переконання Дункана, стали причиною того, що він втратив гроші, здоров'я, кохану жінку, натхнення і загалом смак до життя. А винен у цьому, звісно, виключно і одноосібно – Бог. 

Відтак письменник подає на Бога в суд, вимагаючи компенсацію у п'ятнадцять мільйонів доларів. На суд з'являються діючі (зі сторони Бога) і падші (супроти Нього) янголи, ба — навіть сам Люцифер, і все начебто йде за планом Каца та його адвоката, і навіть вирок виголошують на його користь, але... 

Попри те, що часом здається, ніби автор деякі розділи додав у книгу лише до того, щоби роман вийшов довшим за двісті сторінок (аби не довелося сперечатися з редакторкою видавництва, що це таки роман а не велике оповідання, sic!), читаються "Картонні замки" швидко та легко. Мені сподобалися численні літературні алюзії та багатошаровість тексту, нехай я, вочевидь, не зрозумів три чверті з прихованого у тих шарах.

Філософські та соціально-політичні роздуми змінюються еротичними переживаннями оповідача, нарікання на кепську погоду та недосконалість світу переходять в сентиментальні спогади, ламається четверта стіна, і тоді автор виправдовується перед читачем, пояснює, уточнює, іронізує над собою.

Чи виявиться і авторська обіцянка розкрити істину тим самим картонним замком, як і все інше, що є в його житті? Читайте і побачите.

[Yula Radchenko · Rating 4 out of 5]

У житті книголюба час від часу настає потреба почитати щось нетипове та особливе. «Картонні замки» Марка Аксельрода саме для такого випадку.

Форма написання дивна, але тут не знайдеться хаосу - розділи майстерно перетікають з одного в інший в незмінно цікавій задумці автора.

Тут є і розмови зі Смертю, і неочікувані повороти життя головного героя. До речі, про нього. На початку книжки наш Дункан Кац судиться з Богом, а чому б ні? Такого точно не чекатимеш в звичному романі, однак це і приваблює - сміливість автора крутити сюжет стільки разів, скільки він забажає.

Літературні алюзії, смачні метафори й нетипові діалоги. 🔥 Читалось це легко, весело, цікаво та дуже й дуже непередбачувано, ніби це й не книга зовсім, а літературна гра! Саме те, що було мені так потрібно…

[Ilonka Sheleshko · Rating 4 out of 5]

4.5⭐️

«картонні замки» — це сатира щодо нашого сприйняття життя з домішками любові до літератури
⠀
мабуть у кожному відгуку сказали, що ця історія починається з того, що головний герой подає позов у суд на Бога через погану погоду в його місті, яка спричинив багато неприємностей.
⠀
і Бог справді відповідає. і відповідь та мені здалась більш ніж логічною у такому нелогічному світі.
⠀
і судовий процес йде добре. і захисники Бога не сперечаються зі звинуваченнями. і суд вирок навіть виносить. рішення, звісно, вийшло доцільним у міру ситуації :)
⠀
герой ще умудряється зустрітись зі смертю і спитати кілька важливих питань. от навіть щодо сенсу існування тієї смерті.
⠀
у цьому тексті присутня велика багатошаровість. не дивно, зважаючи, що по сюжету, головний герой писав твори під імена найвизначніших письменників — від Джойса до Кафки:):)
насправді ж, завдяки таким деталям, текст просочений любовʼю до літератури.
⠀
«картонні замки» окрім любові до літератури містить любов до життя, хоч і без розуміння того життя. власне, саме тому цей текст (як і вся література, мабуть) існує.
це спроба знайти сенси або їх відсутність. спроба зрозуміти такі незрозумілі речі як в1йна та вб4вства, мораль і її відсутність. звідки воно все і чому? чому світ такий ненадійний і турбулентний?
⠀
відповідей не буде. але з цим текстом буде чудова спроба сформулювати ці всі питання у своїй голові і можливо знайти власні сенси, поки герой бігає у пошуках власних подалі від холоднечі.
⠀
для мене цей текст, кожною своєю деталлю був потрібним
мені неприємно, коли автор прямо ставить будь-які питання, які звісно ж, мають сенс, але ти не хочеш про них думати всерйоз на постійній основі.
тут автор подав їх у комічно-сатиричній формі, яка була мені більш, аніж припустимою. вона змусила думати, не відчуваючи, що хтось мене змушує думати чи шукати відповіді. я просто була у потоці книжки під час читання.
⠀
і, так, це було добре

[monkeysdontlaugh]

Мій (починаючий) телеграм канал

4.5

[Yaroslav · Rating 4 out of 5]

Це було незвичне, але комфортне і цікаве читання.
Навіть трохи рваний стиль оповідки мені нічого не зіпсував. Бо він був абсолютно доречним і автор однозначно в нього вміє писати.
Можливо я перебільшую, але я прочитав текст, який під машкарою гумору (переважно сарказму) і легкої придурковатості говорить про важливі питання життя, кохання, творчості.
Все це дуже легко читається, це точно той випадок, коли через текст НЕ треба продиратися, ти йому віддаєшся і він тебе несе, лагідно гойдаючи.
Тож тверда 4. Хотів написати, що не перечитуватиму, але хз, може під настрій перечитаю.
Бо тут, навіть знаючи сюжет, отримаєш задоволення від того як майстерно автор грає словами.

[Kyrylo Brener · Rating 2 out of 5]

Загалом 2.5 поставив би. Книга не є поганою, але є вайб начитаного тіпа який беззмістовно флексить своєю начитаністю та ерудіцією, але по факту і не має шо сказати. Так, форма потішна, але зміст досить таки порожній. Сподобались певні частини - про голод, про ностальгію і звісно ж про назви команд НБА.
Легка книга, яка, втім майже нічого не залишає по собі.

[Suok · Rating 5 out of 5]

Дуже шкода, що ця книга так мало відома. Вона точно ввійде до моїх найкращих книг року. Почуття гумору, іронія, сатира - можливо, іноді занадто прямі, але, якщо і так, то в моїй особі книга знайшла свого любителя

[Yeliz YILDIRIM · Rating 4 out of 5]

3.75⭐️

[Marta · Rating 5 out of 5]

зайшло як в «суху землю» після «Дерев» 👻

[Anna Kushnir · Rating 4 out of 5]

Цікаве та іронічне чтиво. Зав'язкою (позов на Бога за безкінечну зиму та холод в Міннесоті) нагадало Історію Світу Барнса. Багацько абсурду, але й гумору та філософських роздумів теж вдосталь.

[Sahar Fazli · Rating 5 out of 5]

I want to divide my review into two parts. The first part is about how I got to know about this book, and how it affected me in personal level. The second part would be my professional (not so elegant but sincere) review on the book.

Part 1. On how I got to find this book (one star goes to that only)

Often, I find the events too random, that thinking of any order, or intention seems too ludicrous. But then, there are moments when you think you just found out your life’s plot. The writer of “your story” must have been careless enough either deliberately or totally-out-of-hand to let you connect the dots and make a sense of it all. Here is one of those moments of my life:

It was a Saturday morning in Café Pondor, when the writer came in. My boyfriend and I were having our end of the week latte in this recently discovered French café. This was the day after my first session of the creative writing class; a course I finally decided to register, challenge my sense of bravery and expose myself to publicly read -my writings- out loud to others in person, or better to say “on Zoom” in post-Pandemics. Something I dreaded for years. After the first session, my “to be or not to be” Hamlet personality kicked in and made me hover over the idea of dropping the class. I deceitfully wanted to project my lack of aggression to face my fears to the lack of enough time to write.
I was in a gap of a job transition anyway. So, time wouldn’t have to be an issue at least for another month until my new job started. Now back to café Pandor, and my announcement of the writer’s entrance. You may ask how I knew he was a writer. I didn’t. But he resembled my uncle. My uncle was a poet, one of a kind, never seen him without his notebook until the day he left us, forever. Covid took him. Not sure if it was because of them both being tall, or their overall writer/poet magnetic field, but I knew this man is somehow related to the words, pen, and papers. Maybe I’m giving my sixth sense too much credit. Because there were other elements involved, like his vintage leather shoulder bag, and his uncommon glasses with thick frame but a frameless edge on top, and of course his notebook, that moved me up a notch in my confidence level about my first impression of him. It was then when my boyfriend, being the extrovert face of me, initiated the talk, and commented on the unique style of his leather shoulder bag, and that’s how we started talking. I asked about his profession. Obviously, his reply didn’t come as a surprise to me. He was a professor of literature, and a writer. I almost screamed out of excitement, without any audible manifestation though. I bet my eyes sparkled, and my lips smiled. The latter is a very common gesture of me, but the former - happened frequently when I was a child - barely happens in my adulthood unless something really excites me.
I told him about my creative writing course and my hesitation of keeping the class any longer, and his reply was simple “why not?” As you all know by now, I wasn’t honest when I said I barely have time! Vulnerabilities and lies! I asked him if he published any book - what a silly question you may say. His answer was “many”. I told him I’m interested to read his books, and he handed me his notebook to write down our names and address. The chatter went on different topics, and by this time the owner of the café was engaged too. Café and books are such a tasty combo, I thought. A few days later, I received the writer’s book in mail, signed! Sweet, right? But one thing that really got me, was the way the book started, with these lines in bold: “I’m a writer. Always knew I would be. So did my father.” I don’t know about you, or how you interpret this story, but to me, this was a sign from the universe written by the hand of a writer I met in a café that - no matter how much I feared it, am fearing it, or will fear- I should pursue writing. You may consider the whole story a coincidence, and you may be right, but nevertheless, I feel equally motivated.

Part 2. On how I enjoyed this book:

Novelty deeply rooted in the glory of literature; that’s how I found this book. The language goes from poetic to funny to philosophical as you’re taking the journey with Duncan Katz from brutal cold of Minnesota to warmth of south France. The writer shares his tactics to engage you or disengage you to or from the events respectively. His humor allows him to reveal the insecure writer within, the one who obviously doesn’t want to bore the audience but is well-aware of the circumstance under which the reader might be holding this book. He believes in the sincerity of the first-person narrative -even if they are being insincere, you will know it! When in one of the chapters, he sets up a dinner table and introduce ten different characters through a dinner conversation in first person, you’d agree with that. Although the third person comes in later only to elaborate. The honesty, and humor combined is so unconventional yet novel, and engaging. If I want to borrow some part of the book by the words of the writer to describe his work, I’d say “Witty. Clever. But much too much eccentric” but perhaps replace the eccentricity with unconventional novelty. You can write the name of a celebrated 19th or 20th or any yet to come century’s writer on the cover of this book and no one would guess this might be the noms de plume of Mark Axelrod. Except that it may make some investigative journalist suspicious. I may have borrowed this from the story as well but only because I find a great resemblance.

[spoiler alert] The main character (the narrator) is a promising writer, named Duncan Katz, who has published numerous books, articles, and screenplays under the name of Eliot, Poe, Pound, Pushkin, Pasternak, etc, only by the age of 16; he lives a comfortable life via a well-paid writing career until a student journalist discovers his identity. Ever since he was forced to write under his real name, his career started a steep downhill. That was such an ironic beginning. Made me think of similar examples and realize this doesn’t happen only in the world of literature. It is widely applicable to all human affairs. The irony points at the tricky business of fame and creditability with such humor. It often happens that the great works are judged by their covers (or misjudged for their lack of credible covers, titles, etc.) This becomes tricky, because more often, the credibility, aside from the effort and its impact on the quality, comes out of great opportunities, and privileges the person had received one way or the other (for this controversial statement, I refer you to read the “Outlier” by Malcom Gladwell).
The story is about the journey of Duncan Katz, from the warmth of California to the brutal cold winters of twin cities, Minnesota, his unsuccessful and unconventional lawsuit against GOD for inflicting too much pain, despair, and unremitting snow on him, his pathetic effort to use spell to escape, his love affairs, his trip to south of France, and all the wanderings in the cafés, pondering on the notions of hunger and the cardboard castle sleepers, interesting dialogues on capitalism and socialism, fear of loneliness, finding true love, and experiencing loss and grief, all are written in such an innovative way, which reflects on the philosophical perceptions combined with the great sense of humor of the author. I enjoyed reading this book, even though I had to slow down and use dictionary many times (for my lack of competence in English literature as a non-native speaker!)

[Людмила · Rating 4 out of 5]

Дочитати до кінця, щоб витлумачити зміст прочитаного...
" ...Тоді ви дізналися, що світ у своїй сутності парадоксальний, що лише істина правдива, а всі її тлумачення - ні."

[Anna Malivska · Rating 2 out of 5]

Якщо справді є думки і талант, не доведеться робити з себе загадкового і непонятого інтелектуала.

[Elia Chuba · Rating 5 out of 5]

Дуже неординарна й оригінальна книжка. Місцями тягнеться, місцями навпаки стрімко розвивається. І зміст тут не поступається формі.

Історія про чоловіка, який за життя і на Бога в суд подав, і зі смертю на пляжі поговорив, і кохання пізнав.

«Ви житимете в ізоляції. Бути на самоті — це не ізоляція. Бути на самоті — це надмір натовпів.»

[Yevheniia S. · Rating 5 out of 5]

загадкова книжка, починаючи від кількості оцінок і перекладів, закінчуючи тим, що це насправді було? вайби Кальвіно і Лоджа, а вони за останній час стали моїми улюбленцями, тож і цій книжці не можу поставити менше

[Grandma · Rating 5 out of 5]

Максимально дивна книга. В хорошому сенсі. Мені б таких побільше. Читалася легко місцями нуднувато, але це мене не стомлювало і не відштовхувало. З наскрізним почуттям гумору і місцями це був сміх крізь сльози
Тут є і подорож і кохання: і у вигляді почуття і у вигляді акту)
І оскільки це постмодернізм то я жваво почала шукати алюзії і відсилки- трохи спіймала, а потім розслабилася, тож впевнена, для мене тут ще є що відкривати
Я б вам її агресивно рекомендувала (як зараз прийнято😁)
Але не буде
Не буду агресивно
Рекомендувати - буду

[Diana Nahorna · Rating 5 out of 5]

Я всюди шукала цю книгу рік, аби придбати, і щойно вона з'явилась у наявності у ВСЛ - купила електронну. Чи це достатньо по-постмодерністському?
Оскільки це моє перше знайомство з цим жанром літератури, то не маю з чим порівняти, але на мою думку, ця книга прям уособлення постмодернізму. В одному розділі автор говорить про себе, в іншому ми читаємо меню ресторану. В одному розділі у нас комедія, в наступному одразу трагедія. В одному розділі у нас молитва в оригіналі, а потім листування між двома людьми, які сперечаються з приводу літературних компетенцій один одного. Розділи, щоб поплакати, і розділи, щоб дати автору поплакати.
Я і сміялась, і іноді нудьгувала, чекаючи, коли автор мене знову здивує. У якій ще книзі автор би говорив зі Смертю і подавав до суду на Бога за погану погоду? Підсумовуючи, однозначно читати :)

[chottomatoes · Rating 5 out of 5]

6/5
цікаво, чому книга не популярна

[Тетяна Головчик · Rating 3 out of 5]

Як добре все починалось і як швидко все здулось….

[Oleksandra · Rating 4 out of 5]

Ця книга мене вразила.

Я боялась її читати, через те, що не знайду всіх тих ілюзій, які були зазначені в анотації, не зрозумію гумору, не проймуся цим текстом і в результаті - закину. Але як же я помилялась...
Цей роман справді химерний, як за змістом, так і за будовою. У ньому справді є купа згадок про інші твори, які досвідчений читач відшукає легко. Текст написаний дотепно і діалог, який веде автор з читачем/читачкою, такий невимушений.
Деякі епізоди, фрази та описи особливо вразили. Вкорінились і не відпускають досі. Момент зі старим і вітром, або коли герой сім годин чекав на свій рейс, або про почуття до Гадари.
Цей текст дуже гарний і як добре, що я не побоялась врешті-решт його прочитати.

Декілька цитат❤️:
° я полюбляв сідати там, писати, дивитися, як пишуть інші, чи дивитися, як інші дивляться, як пишу я, залежно від того, що було найменш виснажливим, що забирало найменше зусиль
° я просто міг думати лише про те, щоб забутися в покрові її рук та її рудого запинала, що огортало мої зап'ястки, вкривало пальці, що стискали образ, який міг належати лише солодкій уяві
° я був у постійному полоні її образу, її подоби, плавних обрисів її стегон, її точених вуст, ніжності її щік. Я так полонився усім її єством, що міг розрізнити її кроки на тротуарі, міг розрізнити запах її тіла, міг розрізнити їх сміх у юрбі. Все це стало частиною моєї свідомості. Коли вона була не зі мною, я вигадував, куди б вона могла піти, що вона могла б носити, що робити.

[⊹ джей !¡ ✧ · Rating 4 out of 5]

цю книжку я не дочитував, а домучував. щоб читати такий абсурд, треба бути справді обізнаним у світовій літературі. часто трапляються згадки кафки, бекета тощо й таких філософів як гомер, сократ і т. д.
я почувався задавленим і неймовірно нерозумним, читаючи цей роман. тут траплялися дуже цікаві моменти: позов до суду на бога, розмови на пляжі зі смертю, дивні люди, які можуть передбачити майбутнє; але купа речей просто не вʼязалися в моїй свідомости.
про думки гг щодо жінок я взагалі мовчу. чесно, мене через це просто розривало. тема квірности тут для мене взагалі загадка. я так і не зрозумів ставлення гг/автора до ґеїв та лесбійок.
оповідь розірвана, склеєна, розбита, складена докупи. до того ж, автор дарує нам тут злам четвертої стіни. для себе доволі прикольним навіть я тут знайшов подібні моменти: «якщо немає блакитної книги, можете використовувати решту цієї сторінки», «…залишу решту цієї сторінки вільною на випадок, якщо вам, як і мені, доведеться висякатися» тощо.

[ALLA ZAIATS · Rating 4 out of 5]

Роман непорозуміння, химерність якого притягує та затягує в свій епіцентр заплутаності. Не все в ньому було зрозумілим, але те, що я зрозуміла - мені сподобалось. Майстерність літературного слова, інтерактивність взаємодії з читачем, мене захопила з першої до останньої сторінки. Після прочитання я подумала «Перечитувати не буду, але написане точно залишиться в моїй памʼяті надовго».

Якщо вам цікаво, що буде якщо подати позов на Бога та попросити його про відшкодування збитків. Якщо цікаво, що буде, якщо поговорити зі Смертю, то сміливо читайте.

Книга ймовірно сподобається не всім, але я кайфую від такої літературної дивакуватості.

[Anastasiia Polieshko · Rating 5 out of 5]

Це щось🤌
Раптове, свіже, незвичне - я такого ще не читала, а тепер хочеться ще.

[olja · Rating 1 out of 5]

Все, що я винесла з цієї книги, це те, що автор дуже любить читати «розумну літературу» і флексити

[Severyn · Rating 4 out of 5]

Постмодернізм, який не розчарував.

На жаль не було достатньо смішно в місцях передбачених для цього, але загалом книга читалась легко, а манера автора, серед якої були "бесіди" з читачем, припала до душі.

[Anna BAGRIY · Rating 5 out of 5]

Книгу проковтнула.

[maryna ☽ · Rating 4 out of 5]

погодьтеся, ви ж теж не проти, як і дункан кац, подати позов на бога через цей холод?((

думаю, аксельрод хотів довести собі та читачам, що він зможе. для мене - зміг. книжка загравала, дивувала. книжка змушувала сміятися, сумувати, рефлексувати. люблю таке

[Zbestpersonever · Rating 5 out of 5]

Чисте задоволення. Ковток свіжого повітря. Раджу всім, хто шукає чогось унікального та незвичного. Тікток: darkaisreading

[Женя · Rating 2 out of 5]

Давно не читала настільки нудної для мене книги.

Жанр і структура. Це постмодернізм з усіма його фішками: експериментальна побудова, 125 розділів, серед яких і кросворди, і ресторанні меню, і позов автора проти Бога, і розділ на дві строчки, і ламання четвертої (чи якої там) стіни. Начебто все, що мало б мені сподобатися, але не спрацювало. Жодної нотатки, жодної усмішки - хоча зазвичай цей жанр сипле цитатами та чорною іронією (можливо, це стосується хороших представників жанру, до яких «Картонні замки» не дуже належать?..)

Про сюжет. Його майже немає. Чуваку остогидла зима в Мінесотті, він понив, знайомий запропонував пережити зиму на півдні Франції. Він поїхав. Пожив. Все.

Трохи про автора. Пішла гуглити і з’ясувала, що автор - професор літератури. І тут все склалося: відчуття, ніби цей Марк просто демонструє "на практиці" складові постмодерного роману. Складові є, роман є, а от душі в тексті - немає.