«..вижити після реальної небезпеки й радіти, що вцілів фізично, чи залишитися живою, відчуваючи себе розтоптаною і знищеною емоційно, — це, напевно, незрівнянні речі.»
Зоя власниця будівельної компанії, успішна жінка, що всього в житті досягла сама. Та життя воно дивне, сьогодні ти маєш все, можеш дозволити собі купити машину, квартиру в новобудові, коштовності, снідати в ресторанах, але що це на противагу коли щось загрожує твоєму життю, коли жодні статки не врятують від долі.
31 грудня одна з робітниць сильно впала на будівництві, Зоя відвозить постраждалу Любу до травмпункту, та всі настанови лікаря про подальше обстеження було проігноровано, навіть у стаціонарі Люба відмовляється залишилася, напередодні нового року у всіх є плани, кому захочеться залишатись в лікарні, тим більше Любу вдома чекає донька, а Зоя збирається на вечірку.
Перші дні війни Зоя дізнається, що Люба померла, а там під Києвом залишилася її 15-річна донька, тепер кругла сирота в той час, як окупанти підходять до столиці. Жінка вирішує забрати дівчинку, приїхавши до села, на жаль, виїхати вже неможливо, на вулиці заїжджають БТР. Село опиняється в окупації, жахи, які переживуть місцеві, шокують, а найстрашніше, що свого мучителя Зоя зустріне в мирній країні, у пошуках нормального життя.
Ця книга виявилася машиною часу перших днів вторгнення, всі ці спогади та страхи: як жити далі, чи є надія на завтра, один інстинкт — бігти й зустрічне питання — куди? Описи окупації не зайняли великого обсягу, та й сама книга маленька, але я зазнала справжнього шоку, раніше я таке читала тільки про другу світову, а тепер читаю про наше сьогодення, мені важко описати весь спектр емоцій, що я відчувала читаючи. Це було дуже страшно, це вражає, бо ти розумієш, чорт забирай, це не 41-й, але це відбувається зараз, тут, у нашій країні.
Книга, звичайно, тригерна, але якщо ви любите історії на військову тематику, читайте і цю, мені дуже сподобалося.
Наполегливо раджу!