What do you think?
Rate this book
Муравей в стеклянной банке. Чеченские дневники 1994-2004 гг.
Полина Жеребцова родилась и выросла в Грозном. Ее дневники охватывают детство, отрочество и юность, на которые пришлись три чеченские войны. Учеба, первая влюбленность, ссоры с родителями - то, что знакомо любому подростку, - соседствовали в жизни Полины с бомбежками, голодом, разрухой и нищетой. Девочка с русской фамилией и в платке, повязанном на мусульманский лад, оказалась между двух огней. Она видела смерть, боролась за жизнь и за то, чтобы остаться собой. Уехав из Грозного, Полина окончила институт, стала членом Союза журналистов и ПЕН-клуба.
В настоящее время живет в Финляндии.
В настоящее время живет в Финляндии.
624 pages, Hardcover
First published September 25, 2013
15 people are currently reading
349 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 30 reviews
November 1, 2024
С 24 февраля 2022 года разные читающие люди выбирают себе разные направления чтения. Кто-то ищет что-то поддерживающее и обнадеживающее, а кто-то идет во тьму - туда, куда раньше было страшно заглянуть, а 24 февраля стало не страшно, потому что самое страшное уже случилось. Чеченские дневники Полины Жеребцовой подходят и для первой, и для второй категории. В них много ужасов войны, боли и страха, но при этом есть невероятная витальная сила, которую я редко, где встречала. Возможно, только у Виктора Франкла и в «Крутом маршруте» Евгении Гинзбург.
Для меня самым страшным страхом с самого детства была тема двух чеченских войн, и я туда пошла... Вынуждена признать, что ничего более страшного я, действительно, не читала. Я узнала, что такое «зачистки», ковровые бомбардировки, ракеты, которые летели без разбору на рынки, где люди пытались заработать, в жилые дома, могилы во дворах домов, расстрелы мирного населения (причем всех этнических групп без разбора), тела российских солдат месяцами лежащие на дорогах, русофобия, доведенная до побоев и убийств, сошедшие с ума дети, обнищавшие беженцы, которые никому не нужны, разбомбленные дома, за которые невозможно было получить компенсацию, голод и бесконечное горе.
Так дневник начинается:
25.03.1994
Привет, Дневник!
Живу я в городе Грозном на улице Заветы Ильича. Зовут меня Полина Жеребцова. Мне 9 лет.
А так заканчивается (дальше страшно):
03.11.2004
Людей обманывают, они ничего не знают о войнах в Чечне. Не знают, как военные сбрасывали тела своих же солдат в пропасти, чтобы не платить матерям пенсии по потере кормильца: нет тела – значит «перешел на сторону врага» или «пропал без вести». Как расстреливали на берегу Сунжи тех, кто с деньгами уже собирался вернуться домой. На рынке солдаты рассказывали, как они боятся получить деньги, потому что из Чечни трудно уехать живыми от своих. Никто не знает здесь, как топили простых людей в извести, чтобы скрыть зверства.
Как в районе остановки «Ташкала» весной 2000 года обнаружили дом, где пытали до смерти около двухсот мирных жителей: им отрезали руки и ноги! Останки топили в люках и колодцах. В том районе пропала наша соседка Тамара с четвертого этажа, когда пыталась вырваться в беженцы.
Именно там стояла воинская часть наемников, которых боялись сами русские солдаты.
Как валялись по улицам зажигалки, коробочки – их брали дети и оставались без рук! Это были бомбы, сделанные под игрушки и разные другие предметы.
Что ни день теракты и взрывы.
Всё специально сделано так, чтобы жители Чечни, оставшиеся в живых, расселялись по глубинке, не селились в крупных городах и не рассказывали о том, что видели на войнах.
Для меня самым страшным страхом с самого детства была тема двух чеченских войн, и я туда пошла... Вынуждена признать, что ничего более страшного я, действительно, не читала. Я узнала, что такое «зачистки», ковровые бомбардировки, ракеты, которые летели без разбору на рынки, где люди пытались заработать, в жилые дома, могилы во дворах домов, расстрелы мирного населения (причем всех этнических групп без разбора), тела российских солдат месяцами лежащие на дорогах, русофобия, доведенная до побоев и убийств, сошедшие с ума дети, обнищавшие беженцы, которые никому не нужны, разбомбленные дома, за которые невозможно было получить компенсацию, голод и бесконечное горе.
Так дневник начинается:
25.03.1994
Привет, Дневник!
Живу я в городе Грозном на улице Заветы Ильича. Зовут меня Полина Жеребцова. Мне 9 лет.
А так заканчивается (дальше страшно):
03.11.2004
Людей обманывают, они ничего не знают о войнах в Чечне. Не знают, как военные сбрасывали тела своих же солдат в пропасти, чтобы не платить матерям пенсии по потере кормильца: нет тела – значит «перешел на сторону врага» или «пропал без вести». Как расстреливали на берегу Сунжи тех, кто с деньгами уже собирался вернуться домой. На рынке солдаты рассказывали, как они боятся получить деньги, потому что из Чечни трудно уехать живыми от своих. Никто не знает здесь, как топили простых людей в извести, чтобы скрыть зверства.
Как в районе остановки «Ташкала» весной 2000 года обнаружили дом, где пытали до смерти около двухсот мирных жителей: им отрезали руки и ноги! Останки топили в люках и колодцах. В том районе пропала наша соседка Тамара с четвертого этажа, когда пыталась вырваться в беженцы.
Именно там стояла воинская часть наемников, которых боялись сами русские солдаты.
Как валялись по улицам зажигалки, коробочки – их брали дети и оставались без рук! Это были бомбы, сделанные под игрушки и разные другие предметы.
Что ни день теракты и взрывы.
Всё специально сделано так, чтобы жители Чечни, оставшиеся в живых, расселялись по глубинке, не селились в крупных городах и не рассказывали о том, что видели на войнах.
Read
December 5, 2018Дуже важка, дуже страшна, дуже болюча. Нестерпно було її читати. Хочеться чимшвидше її позбутися.
Маленька чеченська дівчинка Поліна Жеребцова записує події свого життя до зошитів-щоденників. Мала народилася в невдалий час у невдалому місці — під час нескінченної війни у Чечні. Вона має змішане походження, але російські — і тому вкрай небезпечні — ім'я і прізвище. Перший щоденник невмілими каракулями вона пише у дев'ять. У цьому ж віці вона втрачає улюбленого дідуся — єдиного захисника і опікуна для дівчинки і її мами у світі, де до жінок ставляться, як до собак (тут треба уточнити, що серед чеченців побутує дивний забобон про те, що в псів може вселятися диявол, тож убити бідолашну тваринку — "богоугодне" діло).
Те, що навкруги війна, і її жахіття панують усюди, гадаю, уточнювати не потрібно (бомбардування, розстріли, катування, зґвалтування — буденність цієї дитини, що вже казати про цькування, обмовляння, мародерство, брак найнеобіднішого і таке інше). Але і від багатьох "мирних" чеченських звичаїв — волосся дибки стає. Таке враження, що читаєш про якесь Середньовіччя, а не про дев'яності-нульові. Особливо вражає ставлення до жінок (десь таке, як до рабинь). Більшість дівчаток виходять заміж у 13-15 років, часто ставши другою чи якоюсь там наступною дружиною старого пенька. Педофілія, підкріплена "традиціями". Цих дітей часто викрадають на вулиці і відвозять у якесь задуп'я. Побачитися з родиною наречена після весілля може аж за півроку. Якщо дівчина втікає від чоловіка-садиста, до неї ставляться як до хвойди, часто рідні виганяють її на вулицю. Подібних випадків на сторінках щоденника описано безліч!
І ось у цьому світі війни і "звичаїв" живе ця дитина, яка походить з довгої лінії митців-інтелігентів, у помешканні якої багатотисячна бібліотека, яка має бурхливу уяву, любить читати, пише вірші, практикує йогу, у якої болить серце за кожне звірятко-безхатька (хоч у яких злиднях мешкали вони з мамою, у них завжди були якісь домашні тварини).
Прямим текстом цього ніде не сказано, але в мене склалося враження, що мама має серйозні проблеми з психічним здоров'ям. Тож дівчинці довелося з дуже ніжного віку заробляти собі на життя, щоб остаточно не загнутися з голоду — спершу продавати столітні книжки з домашньої бібліотеки за безцінь і все інше, що лише вдається дістати, на місцевому ринку, пізніше дописувати до газет, ніколи не знаючи напевне, чи їй заплатять. Одного дня на ринку її поранило під час вибуху і довго вона так і ходить з осколками у ногах, неймовірно страждаючи від болю. П'ять шкіл Поліни було розбомблено, будинок, де була їхня квартира, зруйновано. Роками маленька сім'я живе ледь не попідтинню, сподіваючись на мізерні заробітки і дрібні прояви людяності у цьому неймовірно озлобленому, безсердечному світі. Та правдами і неправдами Поліні таки вдається вступити до інституту, а пізніше перевестися на навчання до Ставрополя, тоді вона й покинула рідний Ґрозний назавжди, і вже багато років мешкає в еміграції.
У те, що щоденники справжні, я вірю. Саме через їхню кострубатість і "некрасивість", часто вони просто погано написані: страждають на синдром гуртожитка, світять чисто підлітковими штампами ("я не така, як усі"). Але найбільше у книжці мене виносить те, що Поліна — велика шанувальниця містики, що одразу ставить питання в її надійності, як оповідачки. Одне діло, коли 9-річне дитя вірить, що привид її померлого кота ходить кімнатою. Але в останніх щоденниках авторці вже 18-19 років і вона досі на повному серйозі пише про те, що багато-хто займається "чаклунством", вірить у свої "віщі" сни і "містичні" видіння. Одного разу, коли вона стала почуватися зле, у неї перша думка: "Мабуть, це чаклунство!" Дитино моя люба, ти виросла під час війни, постійно недоїдаючи, живеш у неопалювальному приміщенні з клейонкою замість вікон, п'єш затхлу воду невідомого походження, була поранена, дивно, що тобі не зле постійно. Врешті це призвело до того, що співчуття до Поліни у мене змішалося з роздратуванням через її віру у всі ці безглузді забобони, тому не буду приховувати, що я дуже рада, що нарешті, через багато місяців виснажливого читання, розпрощалася з цією книгою.
"Що, якби в мої дев'ять років не трапилась війна й ми жили, як доти? Усі сусіди дружили між собою, ніхто не ворогував! Ворожнечу принесли війни на мою землю!
Яким було б моє життя без голоду, поранень і хвороб? Життя, в якому я могла б подорожувати й любити, купатися в річках і озерах, співати пісні і вплітати у волосся квіти. У мене не розбомбили б дім, не забрали здоров'я та любого дідуся. Я була б щаслива. Я могла б пройти по траві, не боячись наступити на міну. Я не вміла б ухилятися від куль."
Маленька чеченська дівчинка Поліна Жеребцова записує події свого життя до зошитів-щоденників. Мала народилася в невдалий час у невдалому місці — під час нескінченної війни у Чечні. Вона має змішане походження, але російські — і тому вкрай небезпечні — ім'я і прізвище. Перший щоденник невмілими каракулями вона пише у дев'ять. У цьому ж віці вона втрачає улюбленого дідуся — єдиного захисника і опікуна для дівчинки і її мами у світі, де до жінок ставляться, як до собак (тут треба уточнити, що серед чеченців побутує дивний забобон про те, що в псів може вселятися диявол, тож убити бідолашну тваринку — "богоугодне" діло).
Те, що навкруги війна, і її жахіття панують усюди, гадаю, уточнювати не потрібно (бомбардування, розстріли, катування, зґвалтування — буденність цієї дитини, що вже казати про цькування, обмовляння, мародерство, брак найнеобіднішого і таке інше). Але і від багатьох "мирних" чеченських звичаїв — волосся дибки стає. Таке враження, що читаєш про якесь Середньовіччя, а не про дев'яності-нульові. Особливо вражає ставлення до жінок (десь таке, як до рабинь). Більшість дівчаток виходять заміж у 13-15 років, часто ставши другою чи якоюсь там наступною дружиною старого пенька. Педофілія, підкріплена "традиціями". Цих дітей часто викрадають на вулиці і відвозять у якесь задуп'я. Побачитися з родиною наречена після весілля може аж за півроку. Якщо дівчина втікає від чоловіка-садиста, до неї ставляться як до хвойди, часто рідні виганяють її на вулицю. Подібних випадків на сторінках щоденника описано безліч!
І ось у цьому світі війни і "звичаїв" живе ця дитина, яка походить з довгої лінії митців-інтелігентів, у помешканні якої багатотисячна бібліотека, яка має бурхливу уяву, любить читати, пише вірші, практикує йогу, у якої болить серце за кожне звірятко-безхатька (хоч у яких злиднях мешкали вони з мамою, у них завжди були якісь домашні тварини).
Прямим текстом цього ніде не сказано, але в мене склалося враження, що мама має серйозні проблеми з психічним здоров'ям. Тож дівчинці довелося з дуже ніжного віку заробляти собі на життя, щоб остаточно не загнутися з голоду — спершу продавати столітні книжки з домашньої бібліотеки за безцінь і все інше, що лише вдається дістати, на місцевому ринку, пізніше дописувати до газет, ніколи не знаючи напевне, чи їй заплатять. Одного дня на ринку її поранило під час вибуху і довго вона так і ходить з осколками у ногах, неймовірно страждаючи від болю. П'ять шкіл Поліни було розбомблено, будинок, де була їхня квартира, зруйновано. Роками маленька сім'я живе ледь не попідтинню, сподіваючись на мізерні заробітки і дрібні прояви людяності у цьому неймовірно озлобленому, безсердечному світі. Та правдами і неправдами Поліні таки вдається вступити до інституту, а пізніше перевестися на навчання до Ставрополя, тоді вона й покинула рідний Ґрозний назавжди, і вже багато років мешкає в еміграції.
У те, що щоденники справжні, я вірю. Саме через їхню кострубатість і "некрасивість", часто вони просто погано написані: страждають на синдром гуртожитка, світять чисто підлітковими штампами ("я не така, як усі"). Але найбільше у книжці мене виносить те, що Поліна — велика шанувальниця містики, що одразу ставить питання в її надійності, як оповідачки. Одне діло, коли 9-річне дитя вірить, що привид її померлого кота ходить кімнатою. Але в останніх щоденниках авторці вже 18-19 років і вона досі на повному серйозі пише про те, що багато-хто займається "чаклунством", вірить у свої "віщі" сни і "містичні" видіння. Одного разу, коли вона стала почуватися зле, у неї перша думка: "Мабуть, це чаклунство!" Дитино моя люба, ти виросла під час війни, постійно недоїдаючи, живеш у неопалювальному приміщенні з клейонкою замість вікон, п'єш затхлу воду невідомого походження, була поранена, дивно, що тобі не зле постійно. Врешті це призвело до того, що співчуття до Поліни у мене змішалося з роздратуванням через її віру у всі ці безглузді забобони, тому не буду приховувати, що я дуже рада, що нарешті, через багато місяців виснажливого читання, розпрощалася з цією книгою.
"Що, якби в мої дев'ять років не трапилась війна й ми жили, як доти? Усі сусіди дружили між собою, ніхто не ворогував! Ворожнечу принесли війни на мою землю!
Яким було б моє життя без голоду, поранень і хвороб? Життя, в якому я могла б подорожувати й любити, купатися в річках і озерах, співати пісні і вплітати у волосся квіти. У мене не розбомбили б дім, не забрали здоров'я та любого дідуся. Я була б щаслива. Я могла б пройти по траві, не боячись наступити на міну. Я не вміла б ухилятися від куль."
May 17, 2013
I haven't read the whole book, just a part of it. I couldn't take it anymore. I couldn't read any further without totally falling apart. I couldn't read it - I don't even want to think that someone, many "someones" had to LIVE it.
I think everyone should at least have a look at this diary. Maybe then there would be less wars on this planet...
I think everyone should at least have a look at this diary. Maybe then there would be less wars on this planet...
May 14, 2022
Sisuhoiatus: sõda, surm, genotsiid, inimsusevastased kuriteod, sõjakuriteod, vihakuriteod, sõjavigastused, rašism, russofoobia (jah, mõlemad neist korraga).
See arvustus ei ole ammendav ülevaade, raamat on selleks liiga pikk ja mitmekesise sisuga. Räägin sõjategevusest endast vähem, kui ehk võiks, ja jätan paljud aspektid täiesti mainimata. Esitan vaid mõned mulle olulisena tunduvad silma jäänud ja tekkinud mõtted.
— — —
See on esimene päevik, mida ma lugesin, seega ma ei oska seda võrrelda teistega, nt Anne Franki päevikuga, kuid mulle oli lugedes tekkinud vahetu kogemus seni ainulaadne. Esiteks nägin vahetult läbi kellegi teise silmade üles kasvamist (Polina sündis 1985. aastal ja päevik on aastatest 1994-2004), teiseks aga sõjakogemust.
Polina on uskumatult tugev inimene. Need tingimused, milles ta pidi üles kasvama, olid täiesti haiged. Pidev nälg, sõda, kütet pole, külm, vett kraanist ei tule, elektrit pole, gaasi pole. Väga mitu nappi surmasuust pääsemist, nii kuulide, kildude, pommide, miinide ja ka teiste inimeste õeluse eest. Suure osa ajast oli sõda, aga siis, kui polnud sõda, polnud rahu ka. Ka pärast 2000. aastat olid kogu aeg mingid tulistamised, sõidukid lendasid õhku (ja ka näiteks tsiviilisikuid täis marsruutbussid), inimesed surid tööle ja kooli minnes jne.
Polina ei puhanud kunagi: lapsena ja teismelisena töötas sisuliselt iga päev turul ja/või käis koolis, siis tegi aasta kiiremini gümnaasiumi ära ja läks korraga kahte ülikooli (instituuti psühholoogiat õppima ning korrespondentide kooli) ja töötas ühes ajalehes alaliselt, aga avaldas veel mingi seitsmes ajalehes. Täiesti uskumatu inimene. See, mida ta pidi nägema, kus ta pidi üles kasvama, ja kõige ja kõigi end ümbritseva kiuste suutis ta aina edasi rühkida ja raamatu lõpus juba Tšetšeeniast lahkuda. Polina asemel oleks mina lihtsalt maha kärvanud, ausalt. Tema olemuses lihtsalt oli mingi võitleja, mingi lõvi (kuigi ta oli Kalad, lol). Näiteid oli nii palju, aga lõpupoole tundus olulisim võitlus Polina ja tema ajalehe ülemuse vahel (keda Polina raamatus Tsaarinnaks nimetas), kes üritas temast mitmeid kuid järjest lahti saada ja ütles järgnevad kaunid sõnad:
Sa oled kõige hirmsam inimene mu elus! Sind ei saa millegagi hävitada! Sa oled veeuputus! Ma panen kõik jõud mängu, et sind likvideerida. (lk 569)
Ja teine lause oli kindlasti täpne.
Mis usku oli Polina? Usutemaatika oli raamatus väga läbiv. Polina pidas tähtsaks ühtviisi Piiblit ja Koraani, tegi mingil perioodil paganlikke palveid (ja nägi nt Apollot, Dianat, Dionysost ja Artemist unes), tegeles regulaarselt jooga ja meditatsiooniga, oli ebausklik, tegi korra mingi vennaga telepaatilist suhtlust, tõlgendas pidevalt oma unenägusid (millest mõned olid väga üleloomuliku võnkega), luges nt Jelena Blavatskajat. Nii et küsimus jääbki vastamata, või siis on vastus sellele lihtsalt "jah" või "kõik".
Mis rahvusest oli Polina? Kõik pidasid teda vene perekonnanime tõttu venelaseks ja vihkasid teda selle eest. Tegelikult polnud asi üldse nii lihtne. Esiteks, Polina toob ise välja oma etnilise päritolu: Minu ema ema on armeenlanna. Mu ema isa on Doni kasakas. Minu isa ema on Poola juut. Mu isa isa on tšetšeen. Ema suguvõsas on olnud tatarlasi, grusiine, osseete, armeenlasi, ukrainlasi, tšerkesse. Isa suguvõsas on prantslasi, hispaanlasi, poolakaid, tšetšeene. (lk 376-377) Nii et isegi tema venelannast ema oli tegelt maksimaalselt pooleldi venelanna, sõltub, kas Doni kasakad venelasteks lugeda. Ja teiseks tema enesemääratlus: Ma ei pea end enam ammugi venelaseks. Ja on mul väga häbi, et ma olen Venemaa kodanik. (lk 516) Venelase olemus pole minu olemus. Ma ei tea, kes on venelased! Kuidas nad elavad? Mille eest nad palvetavad ja millised on nende kombed? Mulle ei meeldi, kui keegi ütleb mulle, et ma olen venelane. Minus on liiga palju eri verd, usundeid ja selle maailma osakesi. (lk 560) Nojah, ma nagu ei ütleks, et ta väga venelane on?
Räägin sellest arvustuses teenimatult vähese detailiga, aga Polina tegi ju sõjakannatused kaasa kõigi tšetšeenide ja teiste rahvuste esindajatega, kes Groznõis elasid, ta sai kildudest jalga haavata, ta oli kannatav inimene nagu kõik teised, kõike muud kui okupant. Ja ometi teda vihati "oma" rahvuse pärast. Russofoobiat esines Tšetšeenias nii massiliselt, et näiteid on lihtsalt liiga palju ja see läks vahepeal ikka reaalse vägivalla, tapmisähvarduste ja ka tapmisteni välja. Toosama Tsaarinna pidi iga kord Polinale puid pannes tema rahvust mainima. Ja tasub mainida, et Polina näis olevat oma olemuselt rohkem tšetšeen kui enamik tšetšeene tema ümber. Ta kandis alati juba väikesest saati pearätti, vihkas alkohoolikuid (sest paljud tšetšeenid jõid, kuigi nad on moslemid) ja omandas mingi hetk teismeeas ka tšetšeeni keele. Kui Korrespondentide koolis oli pildistamine, siis kõik tšetšeeni neiud, kes õpivad korrespondendiks, olid pearättideta! ja kui fotograaf keeldus teda pearätiga pildistamast, keeldus Polina pildil olemast (lk 535). Ja ometi vihati teda, sest ta oli venelane. Nojah.
Ta oli erakordselt aus inimene ka. Pmst kõik varastasid asju, hoolimata rahvusest ja asja mastaabist (toit, kõik asjad seina suurustest kappidest juveelideni, korterid, raha, pensionid), aga Polina ja tema ema lihtsalt ei teinud selliseid asju, kuigi nad olid kuni raamatu päris lõpuosani kogu aeg puruvaesed.
— — —
Kõige toredam tunne seda raamatut lugedes tuli kahtlemata siis, kui Polina emale lõpuks eluasemekompensatsioon ära maksti (mida oli peaaegu võimatu saada ja siis võeti suurem osa sellest ka käest ära). Ma tundsin sel hetkel, raamatu lõpus, täpselt samasugust üllatust nagu Polina, kes ei pidanud olusid arvestades selle saamist võimalikuks. Kuid ma ei mõistnud teda algul, kui ta ütles, et ta ei soovi Groznõist ja Tšetšeeniast lahkuda. Samas, kujutage ette olukorda: olla kogu oma senise elu üles kasvanud linnas, mida aastaid räsib sõda. Kõik vihkavad sind sinu rahvuse tõttu, mis siis, et sa oled sama palju kannatanud kui teised, ehk keskmisest rohkemgi, teevad sulle tapmisähvardusi (ja venelasi reaalselt tapetigi kõigest elupinna ja raha eest) jpm. Aga seal on peaaegu kõik su mälestused, tuttavad, asjad. Töö ja kool. Kogu su elu. Ja sa pole kunagi käinud välismaal, vaid mõne üksiku korra kuskil lähedal “naabervabariikides”. Polina ema ei suutnud siiski Tšetšeenias edasi elada ja Polina järgnes talle, sest ta tundis saatuslikku kiindumust ja kohusetunnet hoolitseda oma vaimseid raskuseid kogeva ema eest (ahjaa, ta ema läks sõja jooksul peast soojaks, karjus ja peksis Polinat jne, nii et veel midagi juurde tema eluraskustele).
Raamatu lõpus, kui nad ära sõitsid, rääkis Polina ka oludest mujal Põhja-Kaukaasias, sh Stavropoli Krais ja Põhja-Osseetias, ja ütles sealsete elanike ja nende eluolu kohta midagi, mida ma ei suutnud pärast üle 600 lk Tšetšeeniat uskuda: Kui kahju mul neist on! Meil olid sõjad ja inimesed elasid NII. Neil oli rahu, aga nad elavad veel halvemini. (lk 626) Konteksti arvestades ikka päris kõnekas. Selline oli siis (ja paljuski kuuldavasti siiani on) elu Venemaal väljaspool Moskvat ja Peterburi.
— — —
Ma tahan rääkida ka Ukrainast. Alustasin raamatu lugemist oktoobris 2021, kuid jätsin ta paariks kuuks pooleli. 24. veebruaril mõistsin, et pean ta uuesti kätte võtma ja lõpuni lugema. Ja milline üllatus (tegelt muidugi mitte), et selle kahe ja poole kuu jooksul on VF väed sooritanud samataolisi sõja- ja inimsusevastaseid kuritegusid, millest kõneleb Polina oma raamatus (ja et reklaami teha, siis ka 1995 valminud dokfilm “The Betrayed”, mis on Youtube’s üleval, aga olge hoiatatud, et see on väga haige). Butša veresaun pole midagi uut, samaväärseid asju tehti ka Tšetšeenias. Mõni päev tagasi lugesin, et VF väed viskavad granaate keldritesse, kuhu tsiviilisikud (sh lapsed) on varjunud. Täpselt seda tehti näiteks 1995. aastal Samaški külas, kus suri eri andmete järgi 100-300 inimest. Rašism pole muutunud ja Tšetšeenia esimesel presidendil Džohhar Dudajevil oli õigus (tema kõnesid ja intervjuusid on ka Youtube's üleval, eestlased on ka neid teinud)
— — —
Viin analüüsi korraks raamatust juba päris kaugele ja vaatlen olemuslikke sarnasusi ja erinevusi tšetšeenide, ukrainlaste ja eestlaste vahel läbi muusika. Ukraina hümni refrään kõlab eesti keeli nii: Keha ja hinge ohverdame oma vabaduse nimel, / ning näitame, et me, vennad, oleme kasakate soost!
Itškeeria Tšetšeeni Vabariigi hümni kõik viis salmi sobiksid mu pointi tõestamiseks, aga tooksin selles kontekstis välja järgnevad read:
Kasvasime vabadena kui kotkad, mägede kuningatena (2. salm, 3. rida)
Ennem kivikaljud tina kombel sulavad, / kui oma iidsel maal taas orjad oleme! / Ennem päike pulbitsev Maa alla neelab, / kui oma haua ees murtud auga seisame! (3. salm)
Ja siis muidugi vana hea Surm või vabadus, ainult ühe saame neist! (4. salm, 2. rida)
Ja lõpetuseks toome võrdluseks Eesti hümni, mida ma muidugi tsiteerima ei pea hakkama.
Tahaks veel käsitleda tuntumaid rahvalaule, aga lihtsalt mainin ära Timur Mutsurajevi, Tšetšeenia 90ndate tuntuima bardi, Eesti puhul sobiks võrdluseks parimini isamaalised laulud, ukrainlaste puhul mõned kasakate laulud nagu "Elagu vaba Ukraina/Haj žive vil'na Ukrajina", vb ka "Bayraktar" jms uued laulud.
Ukrainlaste rahvalauludest, sh hümnist, käib kogu aeg läbi enda ja vastase suremise motiiv, nt “meie vaenlased kärvavad maha/kärvaku meie vaenlased maha” (hümni 3. rida, toosama “Elagu vaba Ukraina”). Tšetšeenid on samuti väga sõjakesksed, see kogemus on neile vahetu, Timur Mutsurajevi lauludest on ehk sarnase võnkega ka "Tere tulemast põrgusse"/"Dobro požalovat' v ad". Seega esiteks sõja ja võitmise motiiv, valmisolek enne surra kui oma vabadus ära anda, aga teiseks mingisugune ülev rahvuslik uhkus. Aga eestlaste laulud on palju vaoshoitumad, võiks viidata nii paljule, aga hümn ei räägi sellest üldse, võiks võrdluseks võtta nt "Ta lendab mesipuu poole". Räägib juba nagu sarnasest asjast, aga palju vaoshoitumalt, isamaalised laulud samamoodi.
Ühesõnaga, skipin paar sammu; ma tahan jõuda selle pointini, et me oleme priviligeeritud. Ukrainlased ja tšetšeenid võtavad sõda väga sõna-sõnalt, sest nende jaoks on sõda päris asi, mis on toimunud ka viimase 75 aasta jooksul. Aga meil on EL ja NATO privileeg. Meil oli taasiseseisvumisel õigusliku järjepidevuse ja tunnustatud saamise privileeg, mida tšetšeenidel polnud. Võib-olla on lõunamaalased rohkem tulipäised ja me siin jäiselt protestantlikud vms ka. Peamine eksistentsiaalne vaenlane on kõigil kolmel rahval aga sama. Eks selle raamatu jooksul mõtlesin ma ka sellele, kui palju hullem elu võiks olla. Kui palju hullem oli ta Polinale ja teistele Groznõi elanikele, kui palju hullem on ta praegu Mariupoli, Severodonetski, Hersoni jne elanikele. Meil on western privilege, mitte küll nii palju kui ameeriklastel ja prantslastel, kuid ukrainlaste ja tšetšeenidega võrreldes vägagi, ja me peame seda mõistma.
— — —
Paar tsitaati, mis mulle silma jäid:
Arvan, et ajaloolased nimetavad meie põlvkonna kaotatud põlvkonnaks. (pole nagu kedagi kuulnud seda ütlemas, aga arvestades, mis praegu on toimumas ja kui paljud inimesed Ukraina sõjas ka vaimselt sandistatud saavad, siis tasus nagu mainida)
Kui hirmsad inimesed mind ümbritsevad! Paljud ei tea, kes on Sokrates, Platon, Aristoteles. Nad pole lugenud Homerost! Nad on hõivatud varastamise, joomise ja sõjaga. (lk 444) (naersin selle peale, kõnetas kuidagi teismeea mind täiega)
Tahtsin lugeda antiikfilosoofe, aga ma tean kõiki raamatuid, mis meil kodus on, peast. (lk 516) (hea flex lihtsalt, aga ausalt usun teda ka)
— — —
Muide, ka Meie Kõigi Lemmikinimene Punn Mutin tuli võimule paljuski Tšetšeenias tehtu pärast ja tema figureerib raamatus mitmeid kordi (nagu ka Ahmat ja pärast tema assassineerimist Ramzan Kadõrov). 2004. aasta märtsis, Putini teiste presidendivalimiste ajal, kirjutas Polina ülihea sissekande, mida tasuks tegelt täispikkuses siia panna, aga ma noppisin parimad kohad välja:
[jutt sellest, kuidas VF pidas Tšetšeeniat oma osaks, aga tšetšeenid ise ütlesid alati “Venemaa” kui võõrriik]
Tuleb välja, et Venemaa sõdis iseendaga, nagu madu, kes õgib oma saba. Oma lennukid pommitasid oma linnu ja oma elanikke! Venemaa on korraldanud ajaloos haruldase enesehävitamismanöövri …
[jutt sellest, kuidas "Venemaa" on Tšetšeenia elanikele midagi müütilist, imelikku, hirmsat, ja sellest, kuidas poliitika on võimuvõitlus ja seega paha]
PS Täna sajab vihma. Me ei läinud kuhugi. Mis kuradi valimised? Kõik teavad niigi, kes on president. Selles riigis ei pea end hääletamisega vaevama. (lk 532-533)
— — —
Soovitan täiega lugeda. Suht korralik tellis on ja mul läks seitse kuud aega, aga see oli seda väärt. Marko Mihkelson soovitab ka ja kirjutab vähem segaselt kui mina (Sirp, 22.09.2017).
See arvustus ei ole ammendav ülevaade, raamat on selleks liiga pikk ja mitmekesise sisuga. Räägin sõjategevusest endast vähem, kui ehk võiks, ja jätan paljud aspektid täiesti mainimata. Esitan vaid mõned mulle olulisena tunduvad silma jäänud ja tekkinud mõtted.
— — —
See on esimene päevik, mida ma lugesin, seega ma ei oska seda võrrelda teistega, nt Anne Franki päevikuga, kuid mulle oli lugedes tekkinud vahetu kogemus seni ainulaadne. Esiteks nägin vahetult läbi kellegi teise silmade üles kasvamist (Polina sündis 1985. aastal ja päevik on aastatest 1994-2004), teiseks aga sõjakogemust.
Polina on uskumatult tugev inimene. Need tingimused, milles ta pidi üles kasvama, olid täiesti haiged. Pidev nälg, sõda, kütet pole, külm, vett kraanist ei tule, elektrit pole, gaasi pole. Väga mitu nappi surmasuust pääsemist, nii kuulide, kildude, pommide, miinide ja ka teiste inimeste õeluse eest. Suure osa ajast oli sõda, aga siis, kui polnud sõda, polnud rahu ka. Ka pärast 2000. aastat olid kogu aeg mingid tulistamised, sõidukid lendasid õhku (ja ka näiteks tsiviilisikuid täis marsruutbussid), inimesed surid tööle ja kooli minnes jne.
Polina ei puhanud kunagi: lapsena ja teismelisena töötas sisuliselt iga päev turul ja/või käis koolis, siis tegi aasta kiiremini gümnaasiumi ära ja läks korraga kahte ülikooli (instituuti psühholoogiat õppima ning korrespondentide kooli) ja töötas ühes ajalehes alaliselt, aga avaldas veel mingi seitsmes ajalehes. Täiesti uskumatu inimene. See, mida ta pidi nägema, kus ta pidi üles kasvama, ja kõige ja kõigi end ümbritseva kiuste suutis ta aina edasi rühkida ja raamatu lõpus juba Tšetšeeniast lahkuda. Polina asemel oleks mina lihtsalt maha kärvanud, ausalt. Tema olemuses lihtsalt oli mingi võitleja, mingi lõvi (kuigi ta oli Kalad, lol). Näiteid oli nii palju, aga lõpupoole tundus olulisim võitlus Polina ja tema ajalehe ülemuse vahel (keda Polina raamatus Tsaarinnaks nimetas), kes üritas temast mitmeid kuid järjest lahti saada ja ütles järgnevad kaunid sõnad:
Sa oled kõige hirmsam inimene mu elus! Sind ei saa millegagi hävitada! Sa oled veeuputus! Ma panen kõik jõud mängu, et sind likvideerida. (lk 569)
Ja teine lause oli kindlasti täpne.
Mis usku oli Polina? Usutemaatika oli raamatus väga läbiv. Polina pidas tähtsaks ühtviisi Piiblit ja Koraani, tegi mingil perioodil paganlikke palveid (ja nägi nt Apollot, Dianat, Dionysost ja Artemist unes), tegeles regulaarselt jooga ja meditatsiooniga, oli ebausklik, tegi korra mingi vennaga telepaatilist suhtlust, tõlgendas pidevalt oma unenägusid (millest mõned olid väga üleloomuliku võnkega), luges nt Jelena Blavatskajat. Nii et küsimus jääbki vastamata, või siis on vastus sellele lihtsalt "jah" või "kõik".
Mis rahvusest oli Polina? Kõik pidasid teda vene perekonnanime tõttu venelaseks ja vihkasid teda selle eest. Tegelikult polnud asi üldse nii lihtne. Esiteks, Polina toob ise välja oma etnilise päritolu: Minu ema ema on armeenlanna. Mu ema isa on Doni kasakas. Minu isa ema on Poola juut. Mu isa isa on tšetšeen. Ema suguvõsas on olnud tatarlasi, grusiine, osseete, armeenlasi, ukrainlasi, tšerkesse. Isa suguvõsas on prantslasi, hispaanlasi, poolakaid, tšetšeene. (lk 376-377) Nii et isegi tema venelannast ema oli tegelt maksimaalselt pooleldi venelanna, sõltub, kas Doni kasakad venelasteks lugeda. Ja teiseks tema enesemääratlus: Ma ei pea end enam ammugi venelaseks. Ja on mul väga häbi, et ma olen Venemaa kodanik. (lk 516) Venelase olemus pole minu olemus. Ma ei tea, kes on venelased! Kuidas nad elavad? Mille eest nad palvetavad ja millised on nende kombed? Mulle ei meeldi, kui keegi ütleb mulle, et ma olen venelane. Minus on liiga palju eri verd, usundeid ja selle maailma osakesi. (lk 560) Nojah, ma nagu ei ütleks, et ta väga venelane on?
Räägin sellest arvustuses teenimatult vähese detailiga, aga Polina tegi ju sõjakannatused kaasa kõigi tšetšeenide ja teiste rahvuste esindajatega, kes Groznõis elasid, ta sai kildudest jalga haavata, ta oli kannatav inimene nagu kõik teised, kõike muud kui okupant. Ja ometi teda vihati "oma" rahvuse pärast. Russofoobiat esines Tšetšeenias nii massiliselt, et näiteid on lihtsalt liiga palju ja see läks vahepeal ikka reaalse vägivalla, tapmisähvarduste ja ka tapmisteni välja. Toosama Tsaarinna pidi iga kord Polinale puid pannes tema rahvust mainima. Ja tasub mainida, et Polina näis olevat oma olemuselt rohkem tšetšeen kui enamik tšetšeene tema ümber. Ta kandis alati juba väikesest saati pearätti, vihkas alkohoolikuid (sest paljud tšetšeenid jõid, kuigi nad on moslemid) ja omandas mingi hetk teismeeas ka tšetšeeni keele. Kui Korrespondentide koolis oli pildistamine, siis kõik tšetšeeni neiud, kes õpivad korrespondendiks, olid pearättideta! ja kui fotograaf keeldus teda pearätiga pildistamast, keeldus Polina pildil olemast (lk 535). Ja ometi vihati teda, sest ta oli venelane. Nojah.
Ta oli erakordselt aus inimene ka. Pmst kõik varastasid asju, hoolimata rahvusest ja asja mastaabist (toit, kõik asjad seina suurustest kappidest juveelideni, korterid, raha, pensionid), aga Polina ja tema ema lihtsalt ei teinud selliseid asju, kuigi nad olid kuni raamatu päris lõpuosani kogu aeg puruvaesed.
— — —
Kõige toredam tunne seda raamatut lugedes tuli kahtlemata siis, kui Polina emale lõpuks eluasemekompensatsioon ära maksti (mida oli peaaegu võimatu saada ja siis võeti suurem osa sellest ka käest ära). Ma tundsin sel hetkel, raamatu lõpus, täpselt samasugust üllatust nagu Polina, kes ei pidanud olusid arvestades selle saamist võimalikuks. Kuid ma ei mõistnud teda algul, kui ta ütles, et ta ei soovi Groznõist ja Tšetšeeniast lahkuda. Samas, kujutage ette olukorda: olla kogu oma senise elu üles kasvanud linnas, mida aastaid räsib sõda. Kõik vihkavad sind sinu rahvuse tõttu, mis siis, et sa oled sama palju kannatanud kui teised, ehk keskmisest rohkemgi, teevad sulle tapmisähvardusi (ja venelasi reaalselt tapetigi kõigest elupinna ja raha eest) jpm. Aga seal on peaaegu kõik su mälestused, tuttavad, asjad. Töö ja kool. Kogu su elu. Ja sa pole kunagi käinud välismaal, vaid mõne üksiku korra kuskil lähedal “naabervabariikides”. Polina ema ei suutnud siiski Tšetšeenias edasi elada ja Polina järgnes talle, sest ta tundis saatuslikku kiindumust ja kohusetunnet hoolitseda oma vaimseid raskuseid kogeva ema eest (ahjaa, ta ema läks sõja jooksul peast soojaks, karjus ja peksis Polinat jne, nii et veel midagi juurde tema eluraskustele).
Raamatu lõpus, kui nad ära sõitsid, rääkis Polina ka oludest mujal Põhja-Kaukaasias, sh Stavropoli Krais ja Põhja-Osseetias, ja ütles sealsete elanike ja nende eluolu kohta midagi, mida ma ei suutnud pärast üle 600 lk Tšetšeeniat uskuda: Kui kahju mul neist on! Meil olid sõjad ja inimesed elasid NII. Neil oli rahu, aga nad elavad veel halvemini. (lk 626) Konteksti arvestades ikka päris kõnekas. Selline oli siis (ja paljuski kuuldavasti siiani on) elu Venemaal väljaspool Moskvat ja Peterburi.
— — —
Ma tahan rääkida ka Ukrainast. Alustasin raamatu lugemist oktoobris 2021, kuid jätsin ta paariks kuuks pooleli. 24. veebruaril mõistsin, et pean ta uuesti kätte võtma ja lõpuni lugema. Ja milline üllatus (tegelt muidugi mitte), et selle kahe ja poole kuu jooksul on VF väed sooritanud samataolisi sõja- ja inimsusevastaseid kuritegusid, millest kõneleb Polina oma raamatus (ja et reklaami teha, siis ka 1995 valminud dokfilm “The Betrayed”, mis on Youtube’s üleval, aga olge hoiatatud, et see on väga haige). Butša veresaun pole midagi uut, samaväärseid asju tehti ka Tšetšeenias. Mõni päev tagasi lugesin, et VF väed viskavad granaate keldritesse, kuhu tsiviilisikud (sh lapsed) on varjunud. Täpselt seda tehti näiteks 1995. aastal Samaški külas, kus suri eri andmete järgi 100-300 inimest. Rašism pole muutunud ja Tšetšeenia esimesel presidendil Džohhar Dudajevil oli õigus (tema kõnesid ja intervjuusid on ka Youtube's üleval, eestlased on ka neid teinud)
— — —
Viin analüüsi korraks raamatust juba päris kaugele ja vaatlen olemuslikke sarnasusi ja erinevusi tšetšeenide, ukrainlaste ja eestlaste vahel läbi muusika. Ukraina hümni refrään kõlab eesti keeli nii: Keha ja hinge ohverdame oma vabaduse nimel, / ning näitame, et me, vennad, oleme kasakate soost!
Itškeeria Tšetšeeni Vabariigi hümni kõik viis salmi sobiksid mu pointi tõestamiseks, aga tooksin selles kontekstis välja järgnevad read:
Kasvasime vabadena kui kotkad, mägede kuningatena (2. salm, 3. rida)
Ennem kivikaljud tina kombel sulavad, / kui oma iidsel maal taas orjad oleme! / Ennem päike pulbitsev Maa alla neelab, / kui oma haua ees murtud auga seisame! (3. salm)
Ja siis muidugi vana hea Surm või vabadus, ainult ühe saame neist! (4. salm, 2. rida)
Ja lõpetuseks toome võrdluseks Eesti hümni, mida ma muidugi tsiteerima ei pea hakkama.
Tahaks veel käsitleda tuntumaid rahvalaule, aga lihtsalt mainin ära Timur Mutsurajevi, Tšetšeenia 90ndate tuntuima bardi, Eesti puhul sobiks võrdluseks parimini isamaalised laulud, ukrainlaste puhul mõned kasakate laulud nagu "Elagu vaba Ukraina/Haj žive vil'na Ukrajina", vb ka "Bayraktar" jms uued laulud.
Ukrainlaste rahvalauludest, sh hümnist, käib kogu aeg läbi enda ja vastase suremise motiiv, nt “meie vaenlased kärvavad maha/kärvaku meie vaenlased maha” (hümni 3. rida, toosama “Elagu vaba Ukraina”). Tšetšeenid on samuti väga sõjakesksed, see kogemus on neile vahetu, Timur Mutsurajevi lauludest on ehk sarnase võnkega ka "Tere tulemast põrgusse"/"Dobro požalovat' v ad". Seega esiteks sõja ja võitmise motiiv, valmisolek enne surra kui oma vabadus ära anda, aga teiseks mingisugune ülev rahvuslik uhkus. Aga eestlaste laulud on palju vaoshoitumad, võiks viidata nii paljule, aga hümn ei räägi sellest üldse, võiks võrdluseks võtta nt "Ta lendab mesipuu poole". Räägib juba nagu sarnasest asjast, aga palju vaoshoitumalt, isamaalised laulud samamoodi.
Ühesõnaga, skipin paar sammu; ma tahan jõuda selle pointini, et me oleme priviligeeritud. Ukrainlased ja tšetšeenid võtavad sõda väga sõna-sõnalt, sest nende jaoks on sõda päris asi, mis on toimunud ka viimase 75 aasta jooksul. Aga meil on EL ja NATO privileeg. Meil oli taasiseseisvumisel õigusliku järjepidevuse ja tunnustatud saamise privileeg, mida tšetšeenidel polnud. Võib-olla on lõunamaalased rohkem tulipäised ja me siin jäiselt protestantlikud vms ka. Peamine eksistentsiaalne vaenlane on kõigil kolmel rahval aga sama. Eks selle raamatu jooksul mõtlesin ma ka sellele, kui palju hullem elu võiks olla. Kui palju hullem oli ta Polinale ja teistele Groznõi elanikele, kui palju hullem on ta praegu Mariupoli, Severodonetski, Hersoni jne elanikele. Meil on western privilege, mitte küll nii palju kui ameeriklastel ja prantslastel, kuid ukrainlaste ja tšetšeenidega võrreldes vägagi, ja me peame seda mõistma.
— — —
Paar tsitaati, mis mulle silma jäid:
Arvan, et ajaloolased nimetavad meie põlvkonna kaotatud põlvkonnaks. (pole nagu kedagi kuulnud seda ütlemas, aga arvestades, mis praegu on toimumas ja kui paljud inimesed Ukraina sõjas ka vaimselt sandistatud saavad, siis tasus nagu mainida)
Kui hirmsad inimesed mind ümbritsevad! Paljud ei tea, kes on Sokrates, Platon, Aristoteles. Nad pole lugenud Homerost! Nad on hõivatud varastamise, joomise ja sõjaga. (lk 444) (naersin selle peale, kõnetas kuidagi teismeea mind täiega)
Tahtsin lugeda antiikfilosoofe, aga ma tean kõiki raamatuid, mis meil kodus on, peast. (lk 516) (hea flex lihtsalt, aga ausalt usun teda ka)
— — —
Muide, ka Meie Kõigi Lemmikinimene Punn Mutin tuli võimule paljuski Tšetšeenias tehtu pärast ja tema figureerib raamatus mitmeid kordi (nagu ka Ahmat ja pärast tema assassineerimist Ramzan Kadõrov). 2004. aasta märtsis, Putini teiste presidendivalimiste ajal, kirjutas Polina ülihea sissekande, mida tasuks tegelt täispikkuses siia panna, aga ma noppisin parimad kohad välja:
[jutt sellest, kuidas VF pidas Tšetšeeniat oma osaks, aga tšetšeenid ise ütlesid alati “Venemaa” kui võõrriik]
Tuleb välja, et Venemaa sõdis iseendaga, nagu madu, kes õgib oma saba. Oma lennukid pommitasid oma linnu ja oma elanikke! Venemaa on korraldanud ajaloos haruldase enesehävitamismanöövri …
[jutt sellest, kuidas "Venemaa" on Tšetšeenia elanikele midagi müütilist, imelikku, hirmsat, ja sellest, kuidas poliitika on võimuvõitlus ja seega paha]
PS Täna sajab vihma. Me ei läinud kuhugi. Mis kuradi valimised? Kõik teavad niigi, kes on president. Selles riigis ei pea end hääletamisega vaevama. (lk 532-533)
— — —
Soovitan täiega lugeda. Suht korralik tellis on ja mul läks seitse kuud aega, aga see oli seda väärt. Marko Mihkelson soovitab ka ja kirjutab vähem segaselt kui mina (Sirp, 22.09.2017).
December 6, 2018
Я не читала цієї книги, я в ній жила. Я росла разом із дев'ятирічною дівчинкою Поліною, котра почала писати свій щоденник й розповідала в ньому протягом десяти років про те, що тоді відбувалося у Грозному. Я разом із нею закохувалася, розчаровувалась, захоплювалась, вчилася, дружила, боялась... Але найголовніше - я разом із нею пережила війну. Справжню. Страшну. Незрозумілу нікому, крім політиків. Непотрібну нікому. Й досі не закінчену, тому що досі її продовжують переживати жертви, сотні тисяч жертв...
Розповідати про книгу такої сили важко. Хіба що наполегливо, дуже наполегливо радити її читати. Читати всім, незалежно від статі чи віку, від національності чи віросповідання, від політичних та інших поглядів. Читати не лише для того, щоб відчути (не зрозуміти, а саме відчути), що війна, під якими б прапорами й закликами вона не відбувалася, це завжди - Зло. Скорше, читати для того, аби навчитися (або хоча б дізнатися про те, що таке - можливе) залишатися Людиною й Собою за будь-яких обставин. Навіть якщо наколо - війна. Тому що саме те, як ти ставишся до людей, що ти думаєш і чиниш, говорить про тебе як про людину, а не те, чеченець ти чи росіянин, християнин чи мусульманин, багатий чи бідний. Убивали всі: й росіяни, й чечени. Грабували також усі. Обманювали, принижували, знущалися... Але серед них були й ті, котрим байдуже, хто ти за прізвищем-пропискою-грошима, вони лишалися людьми. Шкода лишень, що останні ніколи не опиняються на чолі держави, владних структур, системи... Дуже шкода...
Завдяки цій книзі я багато чого зрозуміла про те, що останній рік відбувається в Донецьку й Луганську, що переживають біженці. Й мені дуже-дуже хочеться вірити, що ми, наша країна - інші, що ми зможемо допомогти їм - нашим полінам із наших грозних...
Розповідати про книгу такої сили важко. Хіба що наполегливо, дуже наполегливо радити її читати. Читати всім, незалежно від статі чи віку, від національності чи віросповідання, від політичних та інших поглядів. Читати не лише для того, щоб відчути (не зрозуміти, а саме відчути), що війна, під якими б прапорами й закликами вона не відбувалася, це завжди - Зло. Скорше, читати для того, аби навчитися (або хоча б дізнатися про те, що таке - можливе) залишатися Людиною й Собою за будь-яких обставин. Навіть якщо наколо - війна. Тому що саме те, як ти ставишся до людей, що ти думаєш і чиниш, говорить про тебе як про людину, а не те, чеченець ти чи росіянин, християнин чи мусульманин, багатий чи бідний. Убивали всі: й росіяни, й чечени. Грабували також усі. Обманювали, принижували, знущалися... Але серед них були й ті, котрим байдуже, хто ти за прізвищем-пропискою-грошима, вони лишалися людьми. Шкода лишень, що останні ніколи не опиняються на чолі держави, владних структур, системи... Дуже шкода...
Завдяки цій книзі я багато чого зрозуміла про те, що останній рік відбувається в Донецьку й Луганську, що переживають біженці. Й мені дуже-дуже хочеться вірити, що ми, наша країна - інші, що ми зможемо допомогти їм - нашим полінам із наших грозних...
June 19, 2022
Неудивительно, что эти дневники меня потянуло прочита��ь сейчас, когда в этот раз россия вторглась на наши земли, разрушает мой родной Харьков, ведет полномасштабную жестокую войну, а мы вынуждены скитаться в поисках новой жизни и дома.
Хоть и прошло столько времени, но много совпадений, русские не изменились, также воруют даже самые дешевые вещи, рушат все что видят (наверное от зависти – у нас даже в селах люди лучше живут, чем у них в городах, отдаленных от москвы) и насилуют украинцев, а тела своих бросают на наших землях.
Нам легче, сейчас другое время, мы не жили так плохо как в Чечне, все мы ��ривыкли к комфорту и свободе, хорошей жизни и справедливости.
Наш Президент нас не предал, наш мер не сдал наш город, весь цивилизованный мир на нашей стороне и когда-то весь этот ужас закончится и справедливость восторжествует, а путин и вся его шайка ответят за свое зло.
Не знаю, как сложилась дальше жизнь у Полины, вернулась она в Чечню или осталась в москве, ее дневник прерывается на времени переезда в россию в студенческое время. Жаль тех, чьи годы были украдены, детство, нормальная жизнь, родные улицы, близкие люди... После прочтения у меня не очень приятное отношение к чеченцам (особенно из-за отношения к животным), к русским естественно тоже (по своему опыту). До студенческих времен дневник почитать интересно, потом скучновато, в мистические сны совсем не верится.
Желаю Полине-Царевне Будур-Фатиме большого человеческого счастья в этой жизни. И больше никогда не встретить войну. Это ад.
«Взрослые говорят, что на город идут танки. Русские. Ельцин объявил нам войну, чтоб ему!»
«Никто не верит, что русские станут бомбить. Они ведь люди.»
«Русские солдаты воруют!
И это правда.»
«Всю ночь стреляли по дому. Мы лежали в коридорной нише»
«Мою школу № 55 разбило. Остался черный остов. Много людей погибло в подвале. Бомба упала. И другую мою школу, № 32, разбомбили»
«приехали БТРы и мужчин хватали. Потом пытают и убивают. Везут в такое место, называется “фильтрационный лагерь”, и там убивают.»
«Русские солдаты пытали ее мужа и убили. Они бросили его и других людей на заводе в известь. Мама говорит, кошмар! Сожгли заживо.»
«23.02.
Сегодня день выселения чеченцев и ингушей с их родных земель в 1944 году. Это день траура! А в России – праздник.»
«Сегодня в России выбирают В. Путина. На самом деле на пост президента РФ претендуют еще пять кандидатов.
Но кого волнуют чьи-то нелепые претензии?»
«До войны, – сказала женщина, – мы жили хорошо. У нас был дом, был сад и была работа. Я была счастлива, но не знала об этом: со мной были мой муж, ребенок, и были живы родители. Но Россия устроила тут войну»
«Сумасшедший Юрочка, мальчик-сосед, тоже ошибался, утверждая, что в комнату влетел снаряд и на самом деле мы очень давно мертвы. Мы не погибли – мы перешли на другой уровень бытия. Я знаю это наверняка, прощаясь с городом своего детства и своей юности.»
Хоть и прошло столько времени, но много совпадений, русские не изменились, также воруют даже самые дешевые вещи, рушат все что видят (наверное от зависти – у нас даже в селах люди лучше живут, чем у них в городах, отдаленных от москвы) и насилуют украинцев, а тела своих бросают на наших землях.
Нам легче, сейчас другое время, мы не жили так плохо как в Чечне, все мы ��ривыкли к комфорту и свободе, хорошей жизни и справедливости.
Наш Президент нас не предал, наш мер не сдал наш город, весь цивилизованный мир на нашей стороне и когда-то весь этот ужас закончится и справедливость восторжествует, а путин и вся его шайка ответят за свое зло.
Не знаю, как сложилась дальше жизнь у Полины, вернулась она в Чечню или осталась в москве, ее дневник прерывается на времени переезда в россию в студенческое время. Жаль тех, чьи годы были украдены, детство, нормальная жизнь, родные улицы, близкие люди... После прочтения у меня не очень приятное отношение к чеченцам (особенно из-за отношения к животным), к русским естественно тоже (по своему опыту). До студенческих времен дневник почитать интересно, потом скучновато, в мистические сны совсем не верится.
Желаю Полине-Царевне Будур-Фатиме большого человеческого счастья в этой жизни. И больше никогда не встретить войну. Это ад.
«Взрослые говорят, что на город идут танки. Русские. Ельцин объявил нам войну, чтоб ему!»
«Никто не верит, что русские станут бомбить. Они ведь люди.»
«Русские солдаты воруют!
И это правда.»
«Всю ночь стреляли по дому. Мы лежали в коридорной нише»
«Мою школу № 55 разбило. Остался черный остов. Много людей погибло в подвале. Бомба упала. И другую мою школу, № 32, разбомбили»
«приехали БТРы и мужчин хватали. Потом пытают и убивают. Везут в такое место, называется “фильтрационный лагерь”, и там убивают.»
«Русские солдаты пытали ее мужа и убили. Они бросили его и других людей на заводе в известь. Мама говорит, кошмар! Сожгли заживо.»
«23.02.
Сегодня день выселения чеченцев и ингушей с их родных земель в 1944 году. Это день траура! А в России – праздник.»
«Сегодня в России выбирают В. Путина. На самом деле на пост президента РФ претендуют еще пять кандидатов.
Но кого волнуют чьи-то нелепые претензии?»
«До войны, – сказала женщина, – мы жили хорошо. У нас был дом, был сад и была работа. Я была счастлива, но не знала об этом: со мной были мой муж, ребенок, и были живы родители. Но Россия устроила тут войну»
«Сумасшедший Юрочка, мальчик-сосед, тоже ошибался, утверждая, что в комнату влетел снаряд и на самом деле мы очень давно мертвы. Мы не погибли – мы перешли на другой уровень бытия. Я знаю это наверняка, прощаясь с городом своего детства и своей юности.»
October 26, 2017
В 1995 году мне исполнится 13 лет, у меня появится современный компьютер и я буду проводить за компьютерными играми вечера напролет. В 1995 году Юрий Шевчук встретит Новый год в Грозном, а потом напишет песню "Мертвый город. Рождество". Ранним ноябрьским утром 2015 года я по-новому пойму эту песню, узнав, что 20 лет назад, в 1995-м, в Грозном девочка Полина с мамой были без света, воды, в доме, разрушенном в результате боевых действий федеральных войск и сепаратистов.
Дневники Полины дали мне возможность прикоснуться к этой войне. Войне, отголоски которой продолжают тлеть в обществе и сейчас. Полина - та, якобы ради которой которой затеваются войны, призванные "защитить высшие ценности - человека, его права и свободы". Полина - это то самое "гражданское население", которое забывают в сводках новостей, в рассказах о борьбе "наших" с "врагами". Полина - та, которая как и многие, пострадает в этой войне, лишившись дома, друзей, родины.
Ее будут ненавидеть и в России, и в Чечне, потому что она откажется молчать про преступления военных лет, совершенные обеими сторонами конфликта. В Чечне - потому что не чеченка, а русская. В России - потому что сложно полюбить тех, кто убивал близких, лгал и верил лжи в телевизоре.
А Полина будет обычной девочкой, которая растет, мечтает, вместе со своими близкими старается физически выжить, учится и работает в надежде на возможность однажды вечером просто спокойно поужинать в теплом доме.
Ценность книги - в уникальной общечеловеческой позиции Полины, в неудобных и болезненных вопросах о правдивости удобных пропагандистских мифов и собственной позиции каждого из нас: Что для меня значит Родина? Где она? С кем я, кто они - мои наши? Во что я верю? Какую войну веду я?
Дай Бог, чтобы книга помогла нам лучше понять друг друга, повзрослеть, и, может быть, стать чуточку терпимее и человечней
Дневники Полины дали мне возможность прикоснуться к этой войне. Войне, отголоски которой продолжают тлеть в обществе и сейчас. Полина - та, якобы ради которой которой затеваются войны, призванные "защитить высшие ценности - человека, его права и свободы". Полина - это то самое "гражданское население", которое забывают в сводках новостей, в рассказах о борьбе "наших" с "врагами". Полина - та, которая как и многие, пострадает в этой войне, лишившись дома, друзей, родины.
Ее будут ненавидеть и в России, и в Чечне, потому что она откажется молчать про преступления военных лет, совершенные обеими сторонами конфликта. В Чечне - потому что не чеченка, а русская. В России - потому что сложно полюбить тех, кто убивал близких, лгал и верил лжи в телевизоре.
А Полина будет обычной девочкой, которая растет, мечтает, вместе со своими близкими старается физически выжить, учится и работает в надежде на возможность однажды вечером просто спокойно поужинать в теплом доме.
Ценность книги - в уникальной общечеловеческой позиции Полины, в неудобных и болезненных вопросах о правдивости удобных пропагандистских мифов и собственной позиции каждого из нас: Что для меня значит Родина? Где она? С кем я, кто они - мои наши? Во что я верю? Какую войну веду я?
Дай Бог, чтобы книга помогла нам лучше понять друг друга, повзрослеть, и, может быть, стать чуточку терпимее и человечней
June 1, 2022
Это такая важная и нужная книга.
Смутная потребность погрузиться в историю уже моего времени, и разобраться в “чеченском вопросе” и с Афганистаном и Югославией была у меня не один год, но только подкаст Fabula Rasa с Полиной Жеребцовой, автором дневников о жизни в Грозном во время войны в Чечне, придал этому осязаемую форму.
Я уже не узнаю как и что поднималось бы с глубин моей души из личного опыта, если бы я читала эти строки до 24.02.2022. Мне было важно узнать историю изнутри, понять и почувствовать то, что даже из реально независимого тогда НТВ было нам не видно. У меня есть что вспомнить о 90-х и найти параллели. В конце концов я тоже вела в то время дневник, год сидела за одной партой с беженкой из Грозного и помню Буденновск, Норд-Ост, Беслан, взрывы в московском метро, рядом с одним из которых я оказалась в марте 2010. Выражение “чеченский след” было тогда совсем не смешным.
Но сейчас у меня есть и еще одна призма. Все, что мы видели в ежедневных сводках Медузы и Новой, все почти дословно есть в дневниках девочки из Грозного, которая просто живет там в предлагаемых обстоятельствах. Это детство такое, понимаете? И “Анжелику” читает, и трупы солдат фанерой прикрывает.
А еще там можно увидеть хрупкое равновесие многонационального населения, где — да! — этнические чистки (в прямом смысле убивают, квартиры себе забирают), где школьники травят 10-летнюю “русскую свинью”, но и где соседи с риском для жизни помогают друг другу. Ну вы поняли, жизнь как она есть, не черно-белая она никогда.
Читается очень легко, такой воздушный детский слог…
… но как теперь развидеть: “Никто не верит, что русские станут бомбить. Они ведь люди.”
Смутная потребность погрузиться в историю уже моего времени, и разобраться в “чеченском вопросе” и с Афганистаном и Югославией была у меня не один год, но только подкаст Fabula Rasa с Полиной Жеребцовой, автором дневников о жизни в Грозном во время войны в Чечне, придал этому осязаемую форму.
Я уже не узнаю как и что поднималось бы с глубин моей души из личного опыта, если бы я читала эти строки до 24.02.2022. Мне было важно узнать историю изнутри, понять и почувствовать то, что даже из реально независимого тогда НТВ было нам не видно. У меня есть что вспомнить о 90-х и найти параллели. В конце концов я тоже вела в то время дневник, год сидела за одной партой с беженкой из Грозного и помню Буденновск, Норд-Ост, Беслан, взрывы в московском метро, рядом с одним из которых я оказалась в марте 2010. Выражение “чеченский след” было тогда совсем не смешным.
Но сейчас у меня есть и еще одна призма. Все, что мы видели в ежедневных сводках Медузы и Новой, все почти дословно есть в дневниках девочки из Грозного, которая просто живет там в предлагаемых обстоятельствах. Это детство такое, понимаете? И “Анжелику” читает, и трупы солдат фанерой прикрывает.
А еще там можно увидеть хрупкое равновесие многонационального населения, где — да! — этнические чистки (в прямом смысле убивают, квартиры себе забирают), где школьники травят 10-летнюю “русскую свинью”, но и где соседи с риском для жизни помогают друг другу. Ну вы поняли, жизнь как она есть, не черно-белая она никогда.
Читается очень легко, такой воздушный детский слог…
… но как теперь развидеть: “Никто не верит, что русские станут бомбить. Они ведь люди.”
August 21, 2022
“Никто не верит, что русские станут бомбить. Они ведь люди.”
Very important and illuminating reading, I highly recommend it.
These are real diaries of a child/teenager who was born and lived in Chechnya all her life until 2005 (when she was 20 and eventually fled Chechnya with her mother).
Полина Жеребцова was born in 1985, so she was 9 years old when the First Chechen War started (1994) — and by a coincidence, this was also the year when the kid began to write the diary shortly before it. She never stopped keeping the diary after this, so it reflects both the First and Second Chechen Wars and the so-called “peaceful” period between them (which was never really peaceful), plus this mirky time when all the active military activities during the Second Chechen War already ended but life in Chechnya was still unbearable and highly dangerous.
Although these are just personal and very subjective notes of a regular child and then a young girl, you can actually learn A LOT from them about the Chechen wars, all the crimes Russians committed there, and the unbelievably destructive, devastating, irredeemable influence all this had on Chechen society and life in Chechnya overall. Everything that Анна Политковская tried to investigate and digest at least to some extent — all this is represented here in the most immediate and impressive form.
I would say that despite the limitations of the format (a child’s diary), it is overall a very important source of information and an invaluable document about what Russia has done to Chechnya. It is equally recommended if you do not know much about Chechnya in the 1990s-2000s and the Chechen Wars (and in this case, the diaries could be a perfect starting point) and if you already know something but want to deepen your knowledge with personal evidence of the immediate witnesses and victims of the wars.
Also, this is surprisingly quite good literature. The diaries are very natural and sincere, and you sympathize and commiserate with the child a lot. You can see how she grows from a little kid into a typical teenager and then into an intelligent and independent young woman. She obviously had some journalistic/writing skills and inclination from a very young age, and these qualities are developing and strengthening before your eyes but never cross a line to being pretentious or too “literary,” stylistically overloaded, or artificial. I appreciated her innate sense of humor, although there was not much to laugh about in her life, of course.
I think that these diaries should be seriously studied and discussed — maybe even in schools. Kids would understand most of the notes perfectly, as they were written by the same kid as they are. However, it would give them also lots of highly important information about history, society, what Russia is and what it does with the nations it considers “rebellious,” etc. The diary also provides a lot of more serious thought-provoking material that may be not so obvious for children but is essential for understanding and investigating some social phenomena, so it would be also useful to be read and discussed by adults. Right now, it’s also a very important reading for us, Ukrainians, and for everybody who wants to understand that the problem in the Russian-Ukrainian war is not something that Ukraine does or does not do; the problem is Russia — it already did THE SAME THINGS with Chechnya (and not only with it, of course — but we can demonstrate it clearly on the Chechnya’s example). The same crimes, the same violence, the same dehumanization of the whole nation, the same deliberate destruction of any life at all — just to seize and hold this territory and to “pacify” the nation that wants to live independently and in freedom. It is a perfect illustration of how Russia treats people overall — Chechen, Russian, whatever. After reading such documents, you understand clearly that there are no limits of inhumanity from Russia, because they basically just do not have the terms like “humanity” in their vocabulary.
Very important and illuminating reading, I highly recommend it.
These are real diaries of a child/teenager who was born and lived in Chechnya all her life until 2005 (when she was 20 and eventually fled Chechnya with her mother).
Полина Жеребцова was born in 1985, so she was 9 years old when the First Chechen War started (1994) — and by a coincidence, this was also the year when the kid began to write the diary shortly before it. She never stopped keeping the diary after this, so it reflects both the First and Second Chechen Wars and the so-called “peaceful” period between them (which was never really peaceful), plus this mirky time when all the active military activities during the Second Chechen War already ended but life in Chechnya was still unbearable and highly dangerous.
Although these are just personal and very subjective notes of a regular child and then a young girl, you can actually learn A LOT from them about the Chechen wars, all the crimes Russians committed there, and the unbelievably destructive, devastating, irredeemable influence all this had on Chechen society and life in Chechnya overall. Everything that Анна Политковская tried to investigate and digest at least to some extent — all this is represented here in the most immediate and impressive form.
I would say that despite the limitations of the format (a child’s diary), it is overall a very important source of information and an invaluable document about what Russia has done to Chechnya. It is equally recommended if you do not know much about Chechnya in the 1990s-2000s and the Chechen Wars (and in this case, the diaries could be a perfect starting point) and if you already know something but want to deepen your knowledge with personal evidence of the immediate witnesses and victims of the wars.
Also, this is surprisingly quite good literature. The diaries are very natural and sincere, and you sympathize and commiserate with the child a lot. You can see how she grows from a little kid into a typical teenager and then into an intelligent and independent young woman. She obviously had some journalistic/writing skills and inclination from a very young age, and these qualities are developing and strengthening before your eyes but never cross a line to being pretentious or too “literary,” stylistically overloaded, or artificial. I appreciated her innate sense of humor, although there was not much to laugh about in her life, of course.
I think that these diaries should be seriously studied and discussed — maybe even in schools. Kids would understand most of the notes perfectly, as they were written by the same kid as they are. However, it would give them also lots of highly important information about history, society, what Russia is and what it does with the nations it considers “rebellious,” etc. The diary also provides a lot of more serious thought-provoking material that may be not so obvious for children but is essential for understanding and investigating some social phenomena, so it would be also useful to be read and discussed by adults. Right now, it’s also a very important reading for us, Ukrainians, and for everybody who wants to understand that the problem in the Russian-Ukrainian war is not something that Ukraine does or does not do; the problem is Russia — it already did THE SAME THINGS with Chechnya (and not only with it, of course — but we can demonstrate it clearly on the Chechnya’s example). The same crimes, the same violence, the same dehumanization of the whole nation, the same deliberate destruction of any life at all — just to seize and hold this territory and to “pacify” the nation that wants to live independently and in freedom. It is a perfect illustration of how Russia treats people overall — Chechen, Russian, whatever. After reading such documents, you understand clearly that there are no limits of inhumanity from Russia, because they basically just do not have the terms like “humanity” in their vocabulary.
July 1, 2014
Дневник Полины Жеребцовой - это дневник девочки из Чечни. Все чеченские войны Полина прожила в Грозном, в эпицентре боевых действий. Дневник показывает, что видела вокруг себя Полина с 1994 по 2004 год. Полина родилась в 1985 году и дневник начала вести в 9 лет. Почти каждый день в самых разных условиях она записывала, чтобы помнить, чтобы не потерять, �� когда повзрослела, и чтобы потом показать другим правду, ее правду.
Это издание дневников Полины Жеребцовой - самое полное. До этого выходили отрывки из дневника за 1999-2002 года, но издательство Corpus выпустило все дневники в одной книге. Это 600 с лишним страниц ада, боли, крови, голода и беспровестности, а вместе с этим надежды, любви, стремлений, мечтаний.
Я делала перерывы, выходила на улицу подышать свежим воздухом, посмотреть на хмурое московское небо и поблагодарить кого-то, пока не разобралась кого именно, за то, что с этого невзрачного неба не сыпятся бомбы, а установка Град не превращает город в руины.
Читать дневники очень тяжело. Это не художественное произведение и оно не писалось для увеселения или развлечения. Это жизнь, какой она была для девочки с русской фамилией в чеченском городе.
До войны Полина с мамой живут бедно. Но после начала войны просто бедная жизнь становится выживанием и каждодневным поиском ответа на вопрос "Куплю ли я сегодня еды?".
"Дедушка в больнице. Я боюсь, когда бомбят. Я и мама продаем газеты. Они плохо продаются. Один раз я даже просила милостыню с мамой, один раз сама. Руку протягивать не стыдно, стыдно смотреть на людей."
Обстреливали больницу и последний мужчина в семье, дедушка Анатолий, умер в больнице. И лежал там семь дней, Полина с мамой не могли дойти до больницы из-за обстрелов. Чуть позже Полина запишет, что в центре города в дом попала бомба, а в доме жили старики, и достать их никто не мог, и они умирали три дня, и снаружи все было слышно, а помочь никто не мог.
"Сразу погибнуть, наверное, не так страшно, страшно лежать в завалах и мучительно умирать. Я помню, так умирали русские старики в 1994 году в центре Грозного. Не было техники разгрести бетонные плиты. Их дом разбомбил самолет, а они были на верхних этажах и оказались внутри завала. Люди разных национальностей тогда приходили, плакали у этой горы плит, слыша их стоны. Так прошло несколько дней. А потом все стихло. Это очень страшная смерть."
Уехать из Грозного у Полины с матерью не получилось. За продажу квартиры им давали копейки, которых хватило бы только на дорогу до ближайшего села в Ставропольском крае, а что делать там? Жить на улице? Да и знакомые Полины, которые рисковали уехать, зачастую возвращались с рассказами о том, что автобусы с беженцами расстреливают и спасаются единицы, и то случайно.
Цитировать дневник можно бесконечно.
Читать дальше на BookGeek.ru!
Это издание дневников Полины Жеребцовой - самое полное. До этого выходили отрывки из дневника за 1999-2002 года, но издательство Corpus выпустило все дневники в одной книге. Это 600 с лишним страниц ада, боли, крови, голода и беспровестности, а вместе с этим надежды, любви, стремлений, мечтаний.
Я делала перерывы, выходила на улицу подышать свежим воздухом, посмотреть на хмурое московское небо и поблагодарить кого-то, пока не разобралась кого именно, за то, что с этого невзрачного неба не сыпятся бомбы, а установка Град не превращает город в руины.
Читать дневники очень тяжело. Это не художественное произведение и оно не писалось для увеселения или развлечения. Это жизнь, какой она была для девочки с русской фамилией в чеченском городе.
До войны Полина с мамой живут бедно. Но после начала войны просто бедная жизнь становится выживанием и каждодневным поиском ответа на вопрос "Куплю ли я сегодня еды?".
"Дедушка в больнице. Я боюсь, когда бомбят. Я и мама продаем газеты. Они плохо продаются. Один раз я даже просила милостыню с мамой, один раз сама. Руку протягивать не стыдно, стыдно смотреть на людей."
Обстреливали больницу и последний мужчина в семье, дедушка Анатолий, умер в больнице. И лежал там семь дней, Полина с мамой не могли дойти до больницы из-за обстрелов. Чуть позже Полина запишет, что в центре города в дом попала бомба, а в доме жили старики, и достать их никто не мог, и они умирали три дня, и снаружи все было слышно, а помочь никто не мог.
"Сразу погибнуть, наверное, не так страшно, страшно лежать в завалах и мучительно умирать. Я помню, так умирали русские старики в 1994 году в центре Грозного. Не было техники разгрести бетонные плиты. Их дом разбомбил самолет, а они были на верхних этажах и оказались внутри завала. Люди разных национальностей тогда приходили, плакали у этой горы плит, слыша их стоны. Так прошло несколько дней. А потом все стихло. Это очень страшная смерть."
Уехать из Грозного у Полины с матерью не получилось. За продажу квартиры им давали копейки, которых хватило бы только на дорогу до ближайшего села в Ставропольском крае, а что делать там? Жить на улице? Да и знакомые Полины, которые рисковали уехать, зачастую возвращались с рассказами о том, что автобусы с беженцами расстреливают и спасаются единицы, и то случайно.
Цитировать дневник можно бесконечно.
Читать дальше на BookGeek.ru!
November 6, 2015
Polina Žerebcova - čečėnė mergaitė, kurios dienoraščius - išgyvenimus patirtus per Čečėnijos karus - perspausdina įvairios šalys. Dienoraščių esmė - kaip gyvena paprasti, nekalti žmonės karo metu.
Tai gyvas, jautrus pasakojimas, o rašytoja - jauna, bet protinga, išsilavinusi mergina. Dienoraščiuose - jai vos keturiolika, o ji jau pergyvenusi du karus, ne tik pergyvenusi, bet ir sugebėjusi suvokti skirtumus tarp jų. Žiaurus likimas, kaip keturiolikmetei.
"- Mes gerą biblioteką pas jus aptikom. Vis ateinam ir knygų pasiimam! - paprastai paaiškino kariškiai.
Aš iškart prisiminiau Pirmąjį karą ir senelio bute, tiesiai vidury kambario, parketo lauže sudegintus ikirevoliucinius Puškino knygų leidimus. Tai kareiviai gaminosi pietus! "Tada jie tiesiog kūrė knygų laužus butuose, dabar skaito - tai gerai", - pagalvojau aš."
Polina buvo sužeista per sprogimą Grozno turguje, ilgai ir sunkiai gijo, sužeidimo pasekmes jaučia iki šiol. Per karą su sunkaus būdo ir silpnos sveikatos mama gyveno apgriautame bute su į rūsį beveik susmukusiomis grindimis, badavo, buvo apšaudomos, kentė kaimynų terorą, čečėnų patyčias, mat jųdviejų su motina pavardė - rusiška, nors Polina turinti ir čečėniško kraujo. Taip pat ir ispanų, ir ukrainiečių, ir kitų tautų, bet tai, pasirodo, karo konfliktų kėlėjams nerūpi.
"Mano mama pagalvojo ir pasakė, kad mūsų respublikoje reikia turėti du pasus, du vardus ir dvi tautybes, kad išgyventum."
Ir, nepaisant to žiauraus, neteisingo ir chaotiško karo, Polina bandė dirbti, užsidirbti, išgyventi, rasti maisto, mokytis ir ko nors pasiekti. Pasiekė. Dabar Polina Žerebcova - žurnalistė, rašytoja, politinė pabėgėlė, gyvenanti Suomijoje.
Nors tuomet buvo svarbu ne tik išgyventi, netapti atsitiktinės kulkos ar sprogimo auka, bet ir išvengti patriarchalinės, musulmoniškos kultūros vedybinių tradicijų. Nes, pasak dienoraščių, ir jauna Polina vis ką nors įsimyli, ir ją. Vis pas ją ateina pirštis ir vyrukai, ir jų motinos, perša savo sūnus ir "leidžia pabaigti iki vedybų 9 klases", o tai Čečėnijoje merginai - didelė prabanga ir didžiulis vyro šeimos dosnumas... Džiaugiuosi dėl Polinos, kad ji nežuvo tame kare, kad nebuvo ištekinta ar pagrobta, o dėl savęs - kad gimiau ten, kur gimiau...
"Labai labai rūstus gyvenimas.
Net pernelyg."
Nepatiko gal tik tai, kad knyga kaip ir neturi atomazgos ir pabaigos. Baigiasi ji kažkaip keistai... Suprantu, tai dienoraščiai, bet, kita vertus, jie išvydo pasaulį kaip viešas manifestas apie karą ir taiką, ir buvo galima kaip nors tą žinią sustiprinti. Tebūnie dienoraščiai neredaguoti, nepagražinti, bet tuomet reikėjo epilogo - kad ir neilgo, bet emocingo ir stipraus pačios Polinos - dabartinės, suaugusios - teksto, o ne, kaip šiuo atveju, stenografijos iš valdininkų posėdžio apie sprogimą turguje. Visai nereikalingas tekstas: juk Čečėnijos karas - ne tik sprogimas turguje.
Dar apie patį leidimą. Lietuviškas viršelis - nykiausias iš visų Polinos dienoraščių leidimų (dailininkė Asta Puikienė), tik nevykęs bandymas atkartoti kitus leidimus.
Ir trūko kūrybiškesnio požiūrio - trūko vizualinio apipavidalinimo. Net iš teksto matyti, kad Polina dienoraštyje kai ką nupiešia, pasižymi, įklijuoja. Dabar to šitame leidime nėra. Knygoje galėjo atsirasti bent pora puslapių su iliustracijomis, piešiniais, nuotraukomis, Polinos rankraščiais.
Šitą ir kitas mano apžvalgas galite rasti čia: http://knygoholike.blogspot.lt/2015/1...
Tai gyvas, jautrus pasakojimas, o rašytoja - jauna, bet protinga, išsilavinusi mergina. Dienoraščiuose - jai vos keturiolika, o ji jau pergyvenusi du karus, ne tik pergyvenusi, bet ir sugebėjusi suvokti skirtumus tarp jų. Žiaurus likimas, kaip keturiolikmetei.
"- Mes gerą biblioteką pas jus aptikom. Vis ateinam ir knygų pasiimam! - paprastai paaiškino kariškiai.
Aš iškart prisiminiau Pirmąjį karą ir senelio bute, tiesiai vidury kambario, parketo lauže sudegintus ikirevoliucinius Puškino knygų leidimus. Tai kareiviai gaminosi pietus! "Tada jie tiesiog kūrė knygų laužus butuose, dabar skaito - tai gerai", - pagalvojau aš."
Polina buvo sužeista per sprogimą Grozno turguje, ilgai ir sunkiai gijo, sužeidimo pasekmes jaučia iki šiol. Per karą su sunkaus būdo ir silpnos sveikatos mama gyveno apgriautame bute su į rūsį beveik susmukusiomis grindimis, badavo, buvo apšaudomos, kentė kaimynų terorą, čečėnų patyčias, mat jųdviejų su motina pavardė - rusiška, nors Polina turinti ir čečėniško kraujo. Taip pat ir ispanų, ir ukrainiečių, ir kitų tautų, bet tai, pasirodo, karo konfliktų kėlėjams nerūpi.
"Mano mama pagalvojo ir pasakė, kad mūsų respublikoje reikia turėti du pasus, du vardus ir dvi tautybes, kad išgyventum."
Ir, nepaisant to žiauraus, neteisingo ir chaotiško karo, Polina bandė dirbti, užsidirbti, išgyventi, rasti maisto, mokytis ir ko nors pasiekti. Pasiekė. Dabar Polina Žerebcova - žurnalistė, rašytoja, politinė pabėgėlė, gyvenanti Suomijoje.
Nors tuomet buvo svarbu ne tik išgyventi, netapti atsitiktinės kulkos ar sprogimo auka, bet ir išvengti patriarchalinės, musulmoniškos kultūros vedybinių tradicijų. Nes, pasak dienoraščių, ir jauna Polina vis ką nors įsimyli, ir ją. Vis pas ją ateina pirštis ir vyrukai, ir jų motinos, perša savo sūnus ir "leidžia pabaigti iki vedybų 9 klases", o tai Čečėnijoje merginai - didelė prabanga ir didžiulis vyro šeimos dosnumas... Džiaugiuosi dėl Polinos, kad ji nežuvo tame kare, kad nebuvo ištekinta ar pagrobta, o dėl savęs - kad gimiau ten, kur gimiau...
"Labai labai rūstus gyvenimas.
Net pernelyg."
Nepatiko gal tik tai, kad knyga kaip ir neturi atomazgos ir pabaigos. Baigiasi ji kažkaip keistai... Suprantu, tai dienoraščiai, bet, kita vertus, jie išvydo pasaulį kaip viešas manifestas apie karą ir taiką, ir buvo galima kaip nors tą žinią sustiprinti. Tebūnie dienoraščiai neredaguoti, nepagražinti, bet tuomet reikėjo epilogo - kad ir neilgo, bet emocingo ir stipraus pačios Polinos - dabartinės, suaugusios - teksto, o ne, kaip šiuo atveju, stenografijos iš valdininkų posėdžio apie sprogimą turguje. Visai nereikalingas tekstas: juk Čečėnijos karas - ne tik sprogimas turguje.
Dar apie patį leidimą. Lietuviškas viršelis - nykiausias iš visų Polinos dienoraščių leidimų (dailininkė Asta Puikienė), tik nevykęs bandymas atkartoti kitus leidimus.
Ir trūko kūrybiškesnio požiūrio - trūko vizualinio apipavidalinimo. Net iš teksto matyti, kad Polina dienoraštyje kai ką nupiešia, pasižymi, įklijuoja. Dabar to šitame leidime nėra. Knygoje galėjo atsirasti bent pora puslapių su iliustracijomis, piešiniais, nuotraukomis, Polinos rankraščiais.
Šitą ir kitas mano apžvalgas galite rasti čia: http://knygoholike.blogspot.lt/2015/1...
June 24, 2019
Страшний документ війни
Я читала і уявляла, як писала ці сторінки маленька дівчинка, сидячи в коридорі, в купі пилу та кіптяви, холодними руками тримаючи ручку. А за вікном руйнували місто її дитинства, вбивали її юність та безтурботність. Неможливо читати на одному подиху. Книгу читати важко, довго та страшно. Прочитала кілька місяців із життя цієї дівчини - а тоді сиділа і "переварювала" прочитане...
Неймовірно, що така книга вийшла українською мовою. Я навіть уявити не могла, що в нас таке перекладають. Дякую, КСД!
Все своє життя я знала і постійно чула інформацію про те, що в Чечні війна. Моє дитинство, дякувати долі, було мирним та щасливим. Але навіть зараз, згадуючи те інформаційне поле, в якому доводилось жити, я пригадую, що війна в Чечні була постійно на слуху. Я ніколи не заглиблювалась в це: не читала інформацію про нею, не намагалась зрозуміти суть цього конфлікту, знала, що день не поділили чи то територію, чи то нафту і війна тривала дуже довго, і загинуло багато людей. Але, прочитавши цю книгу, неможливо залишитись в стороні!
Книга написана у вигляді щоденників. Починає їх вести авторка у 9 років. Спершу це невинні записи про проведений день, про зустрічі з рідними, близькими, а потім починається війна. І дитина починає писати про життя під бомбами, про знищення житла, про божевілля матері, котра не могла витримати такого життя, про вимушеність працювати з 9 років, щоб мати змогу купити бодай шматочок хліба. Не дивно, що я читала цю книгу дуже довго.. Вона дуже важка. З кожною сторінкою дівчинка дорослішає. І я читала і постійно дивувалась: звідки в маленької дитини може бути стільки сили? Волочити на ринок товар щоранку, ходити до школи, терпіти знущання однокласників та колишніх друзів через російське прізвище, гріти руки в теплій воді, коли в квартирі немає ні опалення, ні газу, ні підлоги, НІЧОГО!
Під кінець книги маленька бойова та стійка дівчинка перетворюється в сильну, цілеспрямовану жінку, котра має свої стійкі принципи, котра йде одна проти всього світу, засуджує війну, мріє про вищу освіту та більш за все - про мир. Дивуюся, як вдалось вижити в тому жахові? Напевне, читати про війну у такій формі - найкладіше, бо доводиться дивитися на світ очима певної людини. Моторошної правдивості написаному надають скани сторінок щоденника: спершу написані рядочки дитячим кривеньким почерком, потім - дорослим.
Я читала ці числа, якими датовано всі події у щоденнику і згадувала себе. Між 1994 та 2004 простяглось моє дитинство, 4 щаливих шкільних роки, безтурботні ігри у дворі з друзями, дача, родина. І нехай ми не мали й половини того, про що мріють сучасні родини, ми були щасливі. Кожен, хто хоча б мить сумнівається в своєму щасті, кого дратують якісь дрібниці життя - конфлікти на роботі, відсутність телефону/телевізору, іншої сучасної техніки, одягу, чи прикрас - мусить прочитати цю книгу, озирнутись на своє життя і сказати собі: головне, щоб був мир. Бо коли настає війна - все стає неважливим. Прикро, що навіть в 2017 році люди, котрим випала така честь керувати країнами та націями, ще цього не зрозуміли. Не на їхню ж оселю падають бомби і не їм доводиться пити каламутну воду з річки.
Я читала і уявляла, як писала ці сторінки маленька дівчинка, сидячи в коридорі, в купі пилу та кіптяви, холодними руками тримаючи ручку. А за вікном руйнували місто її дитинства, вбивали її юність та безтурботність. Неможливо читати на одному подиху. Книгу читати важко, довго та страшно. Прочитала кілька місяців із життя цієї дівчини - а тоді сиділа і "переварювала" прочитане...
Неймовірно, що така книга вийшла українською мовою. Я навіть уявити не могла, що в нас таке перекладають. Дякую, КСД!
Все своє життя я знала і постійно чула інформацію про те, що в Чечні війна. Моє дитинство, дякувати долі, було мирним та щасливим. Але навіть зараз, згадуючи те інформаційне поле, в якому доводилось жити, я пригадую, що війна в Чечні була постійно на слуху. Я ніколи не заглиблювалась в це: не читала інформацію про нею, не намагалась зрозуміти суть цього конфлікту, знала, що день не поділили чи то територію, чи то нафту і війна тривала дуже довго, і загинуло багато людей. Але, прочитавши цю книгу, неможливо залишитись в стороні!
Книга написана у вигляді щоденників. Починає їх вести авторка у 9 років. Спершу це невинні записи про проведений день, про зустрічі з рідними, близькими, а потім починається війна. І дитина починає писати про життя під бомбами, про знищення житла, про божевілля матері, котра не могла витримати такого життя, про вимушеність працювати з 9 років, щоб мати змогу купити бодай шматочок хліба. Не дивно, що я читала цю книгу дуже довго.. Вона дуже важка. З кожною сторінкою дівчинка дорослішає. І я читала і постійно дивувалась: звідки в маленької дитини може бути стільки сили? Волочити на ринок товар щоранку, ходити до школи, терпіти знущання однокласників та колишніх друзів через російське прізвище, гріти руки в теплій воді, коли в квартирі немає ні опалення, ні газу, ні підлоги, НІЧОГО!
Під кінець книги маленька бойова та стійка дівчинка перетворюється в сильну, цілеспрямовану жінку, котра має свої стійкі принципи, котра йде одна проти всього світу, засуджує війну, мріє про вищу освіту та більш за все - про мир. Дивуюся, як вдалось вижити в тому жахові? Напевне, читати про війну у такій формі - найкладіше, бо доводиться дивитися на світ очима певної людини. Моторошної правдивості написаному надають скани сторінок щоденника: спершу написані рядочки дитячим кривеньким почерком, потім - дорослим.
Я читала ці числа, якими датовано всі події у щоденнику і згадувала себе. Між 1994 та 2004 простяглось моє дитинство, 4 щаливих шкільних роки, безтурботні ігри у дворі з друзями, дача, родина. І нехай ми не мали й половини того, про що мріють сучасні родини, ми були щасливі. Кожен, хто хоча б мить сумнівається в своєму щасті, кого дратують якісь дрібниці життя - конфлікти на роботі, відсутність телефону/телевізору, іншої сучасної техніки, одягу, чи прикрас - мусить прочитати цю книгу, озирнутись на своє життя і сказати собі: головне, щоб був мир. Бо коли настає війна - все стає неважливим. Прикро, що навіть в 2017 році люди, котрим випала така честь керувати країнами та націями, ще цього не зрозуміли. Не на їхню ж оселю падають бомби і не їм доводиться пити каламутну воду з річки.
January 18, 2022
Коли в країну вриваються військові - страшно. Коли навколо починають стріляти - страшно. Коли навколо зриваються снаряди - страшно. Коли ти бачиш поранених, вбитих - страшно. Коли твій дім руйнується від обстрілів - страшно і боляче. К��ли твоя мама, не витримуючи жаху війни, зривається на тобі - страшно і боляче. Коли ти маленька дитина і твоє дитинство раптово забирає війна - страшно, боляче і жахливо.
Всі ці жахіття війни пережила дівчинка Поліна. 10 років жаху, страху і вічної боротьби за життя, за кусень хліба, за гнилу воду. Перемагаючи страшний біль від осколку снаряда, вона змогла вижити і лишитися мужньою дівчинкою. Поліна не здалася, не стала жорстокою. Вона навпаки ділилася останніми грошима, крихтами їжі і одягу. В цей час вона змогла вчитися, працювати і надіятися лише на себе.
Книга надзвичайно важка, але читати варто. Насамперед для того, щоб зруйнувати факти, які вкладали в голову, показуючу по телевізору, що чеченці - це "жорстокі звірі".
Серед всіх націй є люди, а є людиська.
Всі ці жахіття війни пережила дівчинка Поліна. 10 років жаху, страху і вічної боротьби за життя, за кусень хліба, за гнилу воду. Перемагаючи страшний біль від осколку снаряда, вона змогла вижити і лишитися мужньою дівчинкою. Поліна не здалася, не стала жорстокою. Вона навпаки ділилася останніми грошима, крихтами їжі і одягу. В цей час вона змогла вчитися, працювати і надіятися лише на себе.
Книга надзвичайно важка, але читати варто. Насамперед для того, щоб зруйнувати факти, які вкладали в голову, показуючу по телевізору, що чеченці - це "жорстокі звірі".
Серед всіх націй є люди, а є людиська.
July 19, 2015
кожен повинен це читати, хоча просто читати таке дуже важко...мимоволі починаєш уявляти описане і стає так боляче, так страшно і соромно: за себе, за інших, за суспільний устрій, за людство загалом...
кожен уривочок - це потрясіння...ніколи не вважала себе надто слабкодухою, але це справді дуже тяжко читати...
однак, варто такі речі читати аби розуміти, що не все так однозначно в нашому житті, щоб переосмислити справжні цінності і розставити пріоритети, варто про ці жахіття знати - аби раз і назавжди засвоїти(хто ще не засвоїв цієї просто істини) що навіть найгірший мир є кращим ніж найсправедливіша війна!
книжка буде особливо актуальною для українців, адже багато з них зараз переживають(пережили впродовж останніх двох років) фактично те ж саме,
мені були такими знайомими деякі ситуації, події, реакції людей, знайомі персонажі, знайомі почуття і переживання...
люди повинні НІКОЛИ не допускати війни!
кожен уривочок - це потрясіння...ніколи не вважала себе надто слабкодухою, але це справді дуже тяжко читати...
однак, варто такі речі читати аби розуміти, що не все так однозначно в нашому житті, щоб переосмислити справжні цінності і розставити пріоритети, варто про ці жахіття знати - аби раз і назавжди засвоїти(хто ще не засвоїв цієї просто істини) що навіть найгірший мир є кращим ніж найсправедливіша війна!
книжка буде особливо актуальною для українців, адже багато з них зараз переживають(пережили впродовж останніх двох років) фактично те ж саме,
мені були такими знайомими деякі ситуації, події, реакції людей, знайомі персонажі, знайомі почуття і переживання...
люди повинні НІКОЛИ не допускати війни!
March 10, 2020
W rocznicę powstania w Tybecie kończę książkę o 10 latach wojny w Czeczenii ...
Podobieństwa? Bezmyślne okrucieństwo, masowe zbrodnie na niewyobrażalną skalę, prymitywny bandycki nacjonalizm często wycierający sobie gębę tym czy innym Bogiem (a w Chinach - walką z nim). I najważniejsze - nikt za te zbrodnie nie został do dziś osądzony.
Trzeba dużo samozaparcia by przebrnąć przez pierwsze lata tego dziennika. Ale warto. W jakimś momencie on "dojrzewa" razem z autorką. Nieznośnie naiwna opowieść nastolatki zamienia się w poruszającą relację, dojrzałej, mądrej, szlachetnej i niezwykle dzielnej kobiety.
I ma się przed sobą jedną z najważniejszych książek ostatnich lat. Bez słowa przesady.
Mam nadzieję, ze Putin (razem z tą całą jego zbrodniczą bandą) w piekle, do którego trafi, i tę książkę będzie na okrągło czytał. Wraz z podobnymi dziennikami z Donbasu czy Syrii.
Podobieństwa? Bezmyślne okrucieństwo, masowe zbrodnie na niewyobrażalną skalę, prymitywny bandycki nacjonalizm często wycierający sobie gębę tym czy innym Bogiem (a w Chinach - walką z nim). I najważniejsze - nikt za te zbrodnie nie został do dziś osądzony.
Trzeba dużo samozaparcia by przebrnąć przez pierwsze lata tego dziennika. Ale warto. W jakimś momencie on "dojrzewa" razem z autorką. Nieznośnie naiwna opowieść nastolatki zamienia się w poruszającą relację, dojrzałej, mądrej, szlachetnej i niezwykle dzielnej kobiety.
I ma się przed sobą jedną z najważniejszych książek ostatnich lat. Bez słowa przesady.
Mam nadzieję, ze Putin (razem z tą całą jego zbrodniczą bandą) w piekle, do którego trafi, i tę książkę będzie na okrągło czytał. Wraz z podobnymi dziennikami z Donbasu czy Syrii.
October 5, 2024
Мне очень жаль, что Полине пришлось это всё пережить. При этом чем взрослее становилась рассказчица, тем больше она раздражала. Очень хотелось, чтобы она смогла уехать из Чечни, уехать с юга России, уехать из национально-религиозного кошмара, снять, наконец свой "огромный платок" и открыть не только эзотерические, но и какие-нибудь другие книги. Увы, сбылось только первое.
Книгу можно разбить на две темы – ежедневное документирование войны и взросление и трансформация ребенка в условиях войны и национальной розни. Про первое ничего особо сказать не могу. Склонна верить, что рассказанные истории правдивы. Они, разумеется, ужасны. Про второе – если отбросить сантименты, получается вот что.
Вначале маленькая героиня понимает, что она русская, в школе её за это бьют и травят. Полина понимает, что русским быть плохо, и вообще русских она не любит, ведь русские солдаты бомбят её город, да и в семье намешано множество национальностей. Потом Полина взрослеет и приходит к выводу, что никакая она не русская и ни в чем виновата. При этом она и не чеченка, хоть и называет себя для безопасности Фатимой. То есть героиня так и остается в плену представления о правильных и неправильных национальностях, и принцип коллективной вины, хоть и не исповедует страстно, но принимает и в общем-то, даже не видит в нем ничего плохого. Так же как, судя по всему, видит мало проблемного в местном отношении к женщинам, девочкам. Сама так не хочет, хочет учится, но то, что окружающие ровесницы выходят замуж в 13, рожают в 15 и становятся вдовами в 17, не вызывает у нее протеста. Она им сочувствует, жалеет, но на этом все. Сама она, разумеется, "не такая".
Некоторые сомнения вызывают бесконечные поклонники и предложения выйти замуж. Русская фамилия, русская мать, все грозятся убить, а мужчины-чеченцы прямо все в ногах валяются. И она отказывает, отказывает, и все несостоявшиеся мужья прямо так уважают эти отказы. А при этом в соседнем абзаце истории о том, как девушек просто похищают среди бела дня. И только героиня чистым ангелом проходит мимо, разбивая сердца. Романтизация хтони, как она есть, в общем-то, понятно, что это просто попытка выжить в аду, но на бумаге выглядит фальшиво.
В дневниках встречаются следующие рассуждения: добрый Шамиль Басаев, бедные девочки-смертницы (какого им было решится погибнуть такой страшной смертью такими юными, задается вопросами Полина, не спрашивая, какого им было стать массовыми убийцами), захват Норд-Оста чуть ли не сфальсифицирован, Курск затоплен намеренно – и вся эта конспирологическая ахинея щедро перемежается отборной мистикой. Вообще впечатление от дневников очень портят постоянные "вещие" сны рассказчицы, которые она запоминает в таких подробностях, и которые, о совпадение, всегда тесно связано с происходящим в реальности. Вся мистическая часть (а в мистику автор верит от души, что в целом неудивительно для ребенка девяностых и нулевых) изрядно портит впечатление, потому что представляет автора глупой.
С воспоминаниями людей, переживших страшное, есть одна проблема. Многие читатели, журналисты, исследователи склонны боготворить человека уже за одно пережитое страдание, и верить буквально каждому слову. Поэтому становится как бы стыдно сказать, что увлечение Блаватской не свидетельствует об уме, что "наши бедные девочки-смертницы" и добряк Басаев тоже не от большого ума, что постепеннное увлечение исламом у Полины замешано на щедрой лжи самой себе (чем взрослее героиня и чем больше у неё платок, тем больше в воспоминаниях появляется историй о каких-то мифических чеченских родственнниках, которых до этого не было), ну и так далее.
Полина называет себя свидетелем. Только свидетель она предвзятый, занятый выживанием, мимикрирующий, фальсифицирующий даже собственные воспоминания и происхождение – все это не преступление, но это стоит учитывать, читая.
Если бы не чеченские войны и не весь тот ужас, что Полина переживала годами, она могла бы стать совершенно другим человеком. Она в своем странном восприятии мира виновата сама не больше, чем ее мама в своем душевном нездоровье. Но это классический ненадёжный рассказчик, а не апостол истины.
Еще мне бы очень хотелось узнать, если в Чечне ненавидели все русское, почему в университете героиня изучает русский язык и литературу? Потому что субъект РФ? А как там эту литературу преподавали? Что рассказывали? Как такое образование повлияло на мировосприятие Полины? Вот это было бы интересно выяснить, а не читать про очередное астральное путешествие души.
Книгу можно разбить на две темы – ежедневное документирование войны и взросление и трансформация ребенка в условиях войны и национальной розни. Про первое ничего особо сказать не могу. Склонна верить, что рассказанные истории правдивы. Они, разумеется, ужасны. Про второе – если отбросить сантименты, получается вот что.
Вначале маленькая героиня понимает, что она русская, в школе её за это бьют и травят. Полина понимает, что русским быть плохо, и вообще русских она не любит, ведь русские солдаты бомбят её город, да и в семье намешано множество национальностей. Потом Полина взрослеет и приходит к выводу, что никакая она не русская и ни в чем виновата. При этом она и не чеченка, хоть и называет себя для безопасности Фатимой. То есть героиня так и остается в плену представления о правильных и неправильных национальностях, и принцип коллективной вины, хоть и не исповедует страстно, но принимает и в общем-то, даже не видит в нем ничего плохого. Так же как, судя по всему, видит мало проблемного в местном отношении к женщинам, девочкам. Сама так не хочет, хочет учится, но то, что окружающие ровесницы выходят замуж в 13, рожают в 15 и становятся вдовами в 17, не вызывает у нее протеста. Она им сочувствует, жалеет, но на этом все. Сама она, разумеется, "не такая".
Некоторые сомнения вызывают бесконечные поклонники и предложения выйти замуж. Русская фамилия, русская мать, все грозятся убить, а мужчины-чеченцы прямо все в ногах валяются. И она отказывает, отказывает, и все несостоявшиеся мужья прямо так уважают эти отказы. А при этом в соседнем абзаце истории о том, как девушек просто похищают среди бела дня. И только героиня чистым ангелом проходит мимо, разбивая сердца. Романтизация хтони, как она есть, в общем-то, понятно, что это просто попытка выжить в аду, но на бумаге выглядит фальшиво.
В дневниках встречаются следующие рассуждения: добрый Шамиль Басаев, бедные девочки-смертницы (какого им было решится погибнуть такой страшной смертью такими юными, задается вопросами Полина, не спрашивая, какого им было стать массовыми убийцами), захват Норд-Оста чуть ли не сфальсифицирован, Курск затоплен намеренно – и вся эта конспирологическая ахинея щедро перемежается отборной мистикой. Вообще впечатление от дневников очень портят постоянные "вещие" сны рассказчицы, которые она запоминает в таких подробностях, и которые, о совпадение, всегда тесно связано с происходящим в реальности. Вся мистическая часть (а в мистику автор верит от души, что в целом неудивительно для ребенка девяностых и нулевых) изрядно портит впечатление, потому что представляет автора глупой.
С воспоминаниями людей, переживших страшное, есть одна проблема. Многие читатели, журналисты, исследователи склонны боготворить человека уже за одно пережитое страдание, и верить буквально каждому слову. Поэтому становится как бы стыдно сказать, что увлечение Блаватской не свидетельствует об уме, что "наши бедные девочки-смертницы" и добряк Басаев тоже не от большого ума, что постепеннное увлечение исламом у Полины замешано на щедрой лжи самой себе (чем взрослее героиня и чем больше у неё платок, тем больше в воспоминаниях появляется историй о каких-то мифических чеченских родственнниках, которых до этого не было), ну и так далее.
Полина называет себя свидетелем. Только свидетель она предвзятый, занятый выживанием, мимикрирующий, фальсифицирующий даже собственные воспоминания и происхождение – все это не преступление, но это стоит учитывать, читая.
Если бы не чеченские войны и не весь тот ужас, что Полина переживала годами, она могла бы стать совершенно другим человеком. Она в своем странном восприятии мира виновата сама не больше, чем ее мама в своем душевном нездоровье. Но это классический ненадёжный рассказчик, а не апостол истины.
Еще мне бы очень хотелось узнать, если в Чечне ненавидели все русское, почему в университете героиня изучает русский язык и литературу? Потому что субъект РФ? А как там эту литературу преподавали? Что рассказывали? Как такое образование повлияло на мировосприятие Полины? Вот это было бы интересно выяснить, а не читать про очередное астральное путешествие души.
October 28, 2023
Jde o sestřih z deniků autorky, které začala psát před 10 narozeninami, tedy 1993 nebo 4 a pokračuje v tom až do roku 2004,5. Nutno dodat, že její prarodiče a rodiče měli původně významné postavení a u nás by byli vážení a známí...války však změnily vše. Polina popisuje věci jak leží a běží, někdy dětsky a naivně a někdy až brzy dospěle. Když si spočítate kolik jí bylo, co musela dělat, co prožila... Je těžké pochopit, natož porozumět...je to spíše o tom, co válka s lidmi udělá, jak je poznamená, změní, s čím si museli poradit, čemu byly děti vystaveny, aniž by chápaly proč. Zajímavé i z psychologického hlediska. Dává to nápovědu, proč se tak chovají dnes.
May 11, 2017
Niekada nesupratau karo. Ir tokio kuriame žūsta civiliai žmonės, vaikai, nėščios moterys, dar labiau nesuprantu. Tai žiauri knyga apie visas tas baisybes patiriamas paprastų žmonių, kuriem tenka gyvent karo zonoj, karo centre. Dienoraštis rašytas vaiko, tik mintys nebe vaikiškos. Įpinta daugybė poezijos, ir žymių poetų ir pačios mergaitės rašytos. Ji išryškina liūdesį, neviltį ir tikėjimo kruopelytes.
February 19, 2019
Очень сильная, честная и жесткая книга-дневник девочки, жившей в Г��озном во ��ремя ЧВ. Смог увидеть и прочувствовать все ужасы войны, без прикрас, но при этом от лица очень простой девочки. Тяжело, жестоко.
January 4, 2020
Kniha mě do sebe vtáhla a nepustila a to i přesto že nespadá do mnou oblíbených žánrů. Možná že za to mohl formát deníkových záznamů. Absolutně nechápu že někdo může něco takového přežít, Polina a vlastně všichni válkou postižení u mě mají velký respekt a skláním se před jejich vůlí žít. Války jsou zlo, kde to vždy odnesou ti neviní lidé.
November 21, 2020
mirtis alsuojanti į nugarą, badas, noras išgyventi, nužmogėjimas, apkalbos, vagystės. Viskas kas telpa į žodį karas, šioje knygoje aprašoma. Bet visgi knyga mano sielos nepalietė. Vaizduotė snaudė skaitydamą šią knygą.
November 14, 2023
"Какое-то невидимое оружие уродливо изменило психику жителей Земли, сделав многих из них насильниками и убийцами."
Я не понимаю, откуда в этой маленькой девочке взялось столько внутренней силы.
Я не понимаю, откуда в этой маленькой девочке взялось столько внутренней силы.
January 4, 2021
3.5/5 or 7/10
January 6, 2021
"Чернуха" и полное отсутствие объективности... не интересно.
July 27, 2025
Olen tänulik, et need päevikud on olemas ja ka eesti keeles välja antud.
March 15, 2018
Щоденник дівчинки Поліни Жеребцової, в яких дев’ятирічна дівчинка розповідає про своє життя під час війни в місті Грозному. Вона любить тварин, писати, читати, малювати, але починається перша Чеченська війна і життя перетворюється на пекло.
Дівчинка, яка пережила голод, холод, війну, обстріли, поранення, залякування, національні переслідування, смерть, зраду, але вціліла та написала те, що пережила. Книга показує жахи війни очима дитини. Справді читати важко, нелегко, страшно. Я читала, потім відкладала, знову поверталася.
Дівчинка, яка пережила голод, холод, війну, обстріли, поранення, залякування, національні переслідування, смерть, зраду, але вціліла та написала те, що пережила. Книга показує жахи війни очима дитини. Справді читати важко, нелегко, страшно. Я читала, потім відкладала, знову поверталася.
July 19, 2019
В одному зі своїх інтерв’ю Поліна Жеребцова сказала: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру та надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник житиме».
Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.
Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.
«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.
Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.
Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.
Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.
***
"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".
Журнал «Шпигель» №10/2015
"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."
«Der Spiegel» №10 /2015
http://books-herbarium.blogspot.com/2...
Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.
Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.
«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.
Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.
Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.
Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.
***
"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".
Журнал «Шпигель» №10/2015
"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."
«Der Spiegel» №10 /2015
http://books-herbarium.blogspot.com/2...
January 27, 2017
История человека, живущего в аду, у которого получается найти причины жить во все этом. Не могу сказать, что книга хорошая с художественной точки зрения, да и было бы странно этого ожидать, учитывая, что это детские дневники. Но как исторический документ - каждый должен прочитать, мы не хотим знать про все это, но должны. Даже не знать, а почувствовать. Как говорил Астафьев, хорошая военная литература - всегда антивоенная, вот да - люди должны читать такие книги, чтобы было меньше уродов, полюбивших бомбу.
November 25, 2025
Just awesome
Displaying 1 - 30 of 30 reviews