Автопортрети

by Назар Гончар

До книги вибраних віршів Назара Гончара — одного з найоригінальніших поетів-вісімдесятників, учасника численних літературних та мистецьких проектів, перформера — увійшли його найвідоміші і найприкметніші твори.

192 pages, Hardcover

First published January 1, 2013

Reviews

[Сандра · Rating 5 out of 5]

Дуже відверто та водночас просто. Я закохана

[Vira · Rating 4 out of 5]

Інколи здається, що світ тісний не сам собою, а маленькими світиками, з яких він складається. І якщо знайти львів'янина, який знав Гончара або того, хто знав Гончара, то ця людина, напевно, буде знайома з цілою половиною Львова, котра пише, віршує, грає, ставить, мандрує і творить. Для мене подібна книжечка — як двері, суть яких не в тому, з чого вони складаються, а в тому, що за- чи від- кривають. Спочатку знайомилася з автором, тоді з його перекладачкою, тоді з його оточенням, тоді вже відчуваю редактора книжки, і так складається враження, що я теж знаю оці пів-Львова. Заочно. Це, звісно, не виключна характеристика цієї збірки, а просто якось вже так стається, що такі двері існують.

Щоб ви розуміли, я здавна люблю дуже стандартні вірші. 4-5 строф по 4 рядки, жіночі рими, перехресне римування, ямб або амфібрахій по 5 стоп. Закінчена думка. Такі вірші легко розуміти, легко вчити, вони справляють враження твердої землі, по якій можна ходити. Від того самого давна я в курсі, що це тільки окремий вид віршів, що є ще твори білі, зі зрізаними рядками, з прихованим ритмом, який не бачиш, але чуєш нутрощами, твори які без поняття, як декламувати, і яку про них складати думку. Часто під це друге просто маскується нездатність до римування. Зрештою, під перше маскується нездатність до пошуку.

Гончар — це серія маленьких великих вибухів на кожній сторінці. Це не можна читати за раз, мусила пересилювати себе, приймати пропоновані збіркою паузи, щоб помізкувати і проварити в собі. Моє звичне чтиво не дає мені таких пауз. І тут

а рима
дверима
гуп.

Я не знаю, як це класифікується, я не можу назвати це віршем, я не можу виписати все, що впізнаю в цій фразі. Це наче стиснений в точку довготривалий досвід, який розгортається у всесвіт в момент прочитання, момент великого вибуху, і продовжує розширюватись, скільки б я до нього не поверталась. Я пишу це не з захватом, я все ще не розумію такої поезії, але я чудуюсь.

У Гончара багато ігор з семантикою, пошуком вкладених сенсів у вкладених сенсів вкладених у слова слів.

чуєш? мов-чати-му.

Що б це не було, вірші чи ні, але це смачно. Я таке люблю. У малих дозах.

[Оленка Чередниченко · Rating 5 out of 5]

закохалася в "автопортрет у трамваї" 💔

[Дарина Гладун · Rating 4 out of 5]

Намагалася читати цю книгу, здається, тричі. І лише зараз прочитала від початку до кінця.
Ключем, який нарешті відкрив для мене Гончара стали коментарі до циклу "Автопортретів" Анети Камінської і післямова Віктора Неборака. І якщо ви, як і я, не були знайомі з автором особисто, певно, вам теж ця моя порада може допомогти.
Справа в тім, що важливим аспектом текстів Гончара є спосіб їх виконання. Звичайно, окремі вірші можна прочитати і сприйняти без цих зауваг, як, наприклад, про мишку-шкряботушку, яка швидко їла кашку, щоб її не почула кішка дряпіжка-дрімотушка.
Втім, окремі тексти складно читати не усвідомлюючи, що вони написані для виконання (так, це - перформативна поезія, призначена для живого виконання, тому на неї бурхливо реагували глядачі/слухачі, але довго не видавали, бо Назар Гончар, виконуючи вірш про мерехтіння бив порожньою пачкою яблучного соку по голові - тож... як видати паперову книгу, у якій би цю дію було збережено?)
Саме цієї дії мені бракувало під час перших трьох спроб подужати книгу. І саме їх я віднайшла у коментарях і післямові. І хоча там описано виконання лише окремих текстів, утім, мені цього було вдосталь, аби дочитати.
На жаль, перформативні тексти видали майже без фотографій (принаймні, без фотографій перформансів) і без особливих поліграфічних експериментів. Апріорі перформативний текст Гончара у цьому виданні мімікрує під перший-ліпший верлібр і програє йому.
До поезій претензій не маю - це вже класика українського поетичного перформансу. Але читати їх окремо від дійства без жодної візуальної підказки було так само складно, як слухати звукову доріжку невідомого фільму, не бачивши його, і розмірковувати про те, як цей фільм знятий.
Мені більше сподобалося, як перформативну поезію видали у Meridian Chernovits, здається, в 2014. З кольоровими ілюстраціями, коментарями, авторськими текстами. Я б особисто радо придбала таке видання Назара Гончара. Сподіваюся, воно колись вийде таким само прекрасним.

[Bones Green · Rating 4 out of 5]

Самобутні й унікальні, в основному короткі, та сповненні глибин і сенсів влучні поезії.

[Cherniakhivska]

***
риму
втримуй
як бог