Київські контури

Українська поетична антологія

by Аттила Могильний

До вибраного Аттили Могильного (1963—2008) — династійного київського поета, одного з найталановитіших представників покоління «вісімдесятників» — увійшов майже увесь його поетичний доробок — вірші зі збірок «Турмани над дахами» та «Обриси міста», а також розділ непублікованих віршів «Поезії з течки «Цинамон».

Genres: Poetry, Ukrainian Literature

208 pages, Hardcover

First published January 1, 2013

About the author

Український поет, дитячий письменник та перекладач, укладач неформального часопису "Абаба-галамага".

Один із небагатьох київських династичних поетів: його батько — поет Віктор Могильний, відомий як Віть Вітько. Мати — Аврелія Могильна, угорка з Ужгорода (звідси угорське ім'я Аттила).

Закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де згодом викладав. Також викладав на україністичних студіях у Варшавському університеті. Захоплювався перською мовою та культурою, яку вивчав у Таджикистані,

У 1990-ті Аттила поволі відійшов від активної творчості.

Поет несподівано помер у віці 45 років, відійшов уві сні.

Reviews

[Софія Осіння · Rating 5 out of 5]

Ця збірка і цей поет залізли мені в душу, відчули себе комфортно та вирішили тут залишитись назавжди. Кожен вірш відгукнувся до болю і трепету. Навіть не описати на скільки ця збірка говорила замість мене. Мої почуття і емоції ніби озвучили. Точно раджу

[Anastasiia Mozghova · Rating 4 out of 5]

було надзвичайно тепло від тих повсякденних київських деталей, які Могильний виокремив та закарбував у своїх віршах. декілька десятків років потому ми так само гуляємо Києвом, спостерігаємо за ним, пʼємо каву в затишних кавʼярнях, не розуміємо себе, закохуємося та проживаємо біль втрати. ди-во!

окремо хочеться написати про тексти про самого Могильного в кінці збірки. дуже-дуже цікаво дізнаватися про життя тих, хто створював тоді, в минулому, яке було зовсім нещодавно. шкода, що так мало залишилося інформації!

[Tetiana Morar · Rating 4 out of 5]

Чудова збірка поезії про Київ і не тільки. Трошки інтимна, трошки революційна, зовсім трошки оглядова — мені не вистачило Києва і літа. Метафори — любов ❤️ віршова форма — подвійна ❤️ Атилла Могильний не потрапив до переліку улюблених поетичних авторів, але справив дуже хороше і тепле враження.

[ліда лісова · Rating 5 out of 5]

абсолютно точно мій новий улюблений поет.
ніхто інший не змусив би мене ностальгували за києвом (і навіть не лише тим, у якому я ніколи не була, але й сучасним).

після вишуканих у своїй доброті віршів та парадоксальності їхніх метафор, неопубліковані твори (від 1991-го) відчуваються, як удар у сонечко.

якийсь псевдоінтелектуал (палагнюк?) казав, що мистецтво народжується лише у стражданнях. чим далі я від пубертату, тим чіткіше бачу, яке це тупе лайно.

тут найліпше просто порівняти перший і останній вірші у збірці.
1980

"Ex, Вероніко, це аж сумно,
і десь в душі пече
один хапливий поцілунок
і місяць за плечем.

Ми, мабуть, щось недоказали…
138-й рушив.
Мадонно приміських кварталів,
молись за наші душі"

після 1991

"Так, наче життя скінчилось.
Так, наче збираюся вмирати.
Кожен спогад закінчується болем,
кожен спогад закінчується гіркотою.
Безцільне блукання знайомими вуличками,
безцільне пересування з дня в день.
Зустрічі, вірші, пошуки роботи —
дія інертних сил,
без мети,
без насолоди,
байдуже, невразливо, неспішно човгаю.
Так,
наче хочу вмирати, але
в кінці кожної байдужості
чекаю мети, чекаю азарту.
Дописую хеппі енд,
немов сподіваюсь отримати листа
з далекої Юності"

або ж процитувати ігора маленького:
"У віршах вісімдесятих років Аттила Могильний написав усе, що відбулося з ним у наступні два з лишком десятиліття, передречена власна недомовленість, самотність, погірдлива нескореність людини, що не здатна вписатися у пересічний соціум. Передречена навіть власна непереможність, бо «мертві сраму не ймуть» і залишаються непереможеним споришем на байдужій бруківці вулиць"

"У дев’яності в нього ще були просвітлення, пізніше все менше, доки й він не перетворився на вічно хмільного блукальця… Справжня поезія не потрібна була совдепії, не потрібна й дрібнобуржуазному, напівдикому капіталізмові та демократії для олігархів. Бо насправді немає часів для поезії. І в цьому ніхто не винен. Не винна й людська байдужість, бо Аттила сам обрав свій шлях і спротив довколишньому базарному світові. Не приймаючи основний закон соціуму «ти мені — я тобі», мусиш готуватися до того, що й соціум виплюне тебе зі своєї липкої, зігрітої тіснявою біомаси"

тепер кожного разу їдучи на поділ буду думати про все те, що він міг би написати, якби "життя склалося інакше". і про його смерть уві сні. звісно ж, уві сні, як ще

"Лексика сягає далі, ніж розуміння:
в окремих випадках не вистачає слів,
тоді мислимо образами.
Співіснування простору перетворює мене
в куницю, що женеться за мисливцем.
Бояри ладнають пастку.
Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах"

[Vanya Hrynkiv · Rating 4 out of 5]

Якщо чесно я просто очікував більшого. Але кілька віршів сподобались від душі

[nstmsnnk · Rating 5 out of 5]

Поезія, де елементи чогось інтимного, відвертого тісно переплітаються із текстурами київських вулиць, давніми образами, історичною тяглістю. Тут між рядками автор наче звіряє місту найпотаємніші глибини своєї душі, перебуває із ним у постійному діалозі.


Наших спогадів плутанину
і важку зримість предметів,
створених нами,
ми звідти принесли,
де можна світ усвідомити
не як безмежну самотність
в оточенні тиші, а як
силуети будинків
у фіолетовім надвечір’ї і, може,
контури дерев,
розмиті дощем і вітром.

…і тепер
залишаємо в просторі
мармуровий пливкий силует
двох коханців,
позначаючи цим
не нашу мету,
а просто доцільність нашого існування
між зір,
що самотнім своїм світлом схожі
на іскринки сміху
в зеленавих слов’янських очах.

[Vitalczyk · Rating 5 out of 5]

Хочу в Київ

[Kuxenjatko · Rating 4 out of 5]

Мені сильно припала до душі його любовні сонети — жінки і Київ, як тут не відчути. Епічна лірика вже менше, але і в ній я причарована метафорами, образами і влучністю підібраних слів. Найбільш щемко ж було читати про нього як про людину зі спогадів його друзів, поетів. Наші вісімдесятники ❤️

[Danuta · Rating 4 out of 5]

Читати поезію потрібно вміти, а в мене цей скіл мінімально прокачаний, але я вчусь її розуміти, проживати. Аттила Могильний це своєрідний український бітник, патріот і людина яка йде проти системи. Його вірші просякнуті міською атмосферою легкості, романтизацією буденності й щирим коханням до Києва. Якісь поезії мені треба буде перечитати, бо не всі пасхалки ще відкриті.

[Liz Tsaröva · Rating 4 out of 5]

приємно, коли очікування виправдовуються. ще й такий момент для читання підвернувся: у дорозі з Києва.
тут гарно. назва "київські контури" дуже пасує цій поезії, бо місто тут наче написане напівпрозорою аквареллю, і воно мені таким подобається. а ще усе залите золотим світлом і дихає свободою, непокорою і, власне, життям.

[Оленка Чередниченко · Rating 5 out of 5]

я не очікувала, що мені НАСТІЛЬКИ сподобається

[lornapalmer · Rating 4 out of 5]

Багато років вже мріяла прочитати цю збірку, перебуваючи в осінньому Києві, і цього року це виконала — тільки читання розтягнулося й на зиму, що також було максимально в тему, бо, я б сказала, у цій книзі порівну осінніх та зимових віршів. Поки важко сказати, чи я знайшла собі нового улюбленого поета, чи навпаки не залишилася у вел��кому захваті. Все дуже залежить від того, про що автор пише. Я неймовірно захоплююсь тим, як у нього виходить описувати міські пейзажі, передавати атмосферу великого міста та помічати в ньому деталі. Він наче може описувати одні й ті самі речі з різних боків, або робити це всього декількома рядками, або робити це так, немов недовго роздумував, що хоче написати, але в цьому буде відчуватися та недбалість, яка тільки привертає увагу. Попри те, що ці вірші були написані вже кілька десятиріч тому, вони читаються дуже по-сучасному — їм властива й відсутність рими та чіткого ритму, і іноді надмірна особистість, і максимальне відчуття проникнення в мозок автора.

Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.

-

Якщо колись
ми покладемо наше життя на музику,
це буде музика куряви, цегли й мазуту,
де найбільшою поезією
були ми.

-

І я не шкодую, що ми
веселими вечорами
за найменшу дурницю
розбивали кулаки,
лишаючи на снігу
краплі крові,
як золоті шкуринки помаранчів.

Кохання, яке описує автор, завжди сприймалося мною дуже драматичним, романтизованим та піднесеним. Із захопленням деталями, дрібними моментами, сильними почуттям та емоційністю, але при цьому геть без песимізму. Навпаки, його вірші немов змушують повірити у цінність будь-яких емоцій та досвідів і навчитися бачити щось красиве довкола себе, навіть у набридлих міських пейзажах.

Проблема полягає в іншому — у збірці також неймовірно багато віршів про якісь історичні події чи чогось на кшталт патріотичних закликів. Я геть нічого не маю проти такої поезії (хоч це й не є моїм улюбленим жанром), але в автора ці вірші були, на мою думку, неймовірно нудними за рідкісним винятком. І однотипними, й трохи заплутаними та важкими для сприйняття, й не завжди взагалі зі зрозумілою метою та темою. Можливо, мені просто не вистачало знань, але під кінець збірки я вже заздалегідь кривилась, коли розуміла, що на мене знов чекає подібний вірш.

Через це, на жаль, середина книги для мене дуже просіла та читалася повільно. Все інше — це просто неймовірно та заслуговує на весь захват та любов. Метафори в автора, до речі, неймовірні.

На столику під мармур —
світле коло від лампи
і осінь
терпка, як самотня залізнична станція
в горах.

[Yaroslav Nazarenko · Rating 4 out of 5]

Могильний виявився максимально моїм поетом. Пан Аттила своїми віршами ідеально проводиться по моїм відчуттям описуючи Київ, всі почуття до нього, свій інтим та еротику. Котра, чисто з мого досвіду, є найкращою віршованою українською еротикою котру я читав (окрім еротичних віршів Могильного з течки "Цитрамон).

Окремо, про кінцівку збірки. Так само як дуже гарними були прикінцеві тексти про Аттилу Могильного та його сім'ю. Наведені його неопубліковані вірші в течці "Цитрамон", на мою думку, краще б і не були виданні... Серед них всього два гарних вірша і один неймовірний ("Вільшаного короля барви...") все інше або умовна халтура, або вірші чисто написані для жарту/вузького кола і не мали б хоч колись публікуватись. Але за "Вільшаного короля барви..." моя подяка.

[Vasyl Nikolaiev · Rating 5 out of 5]

просто залишу цей вірш тут в якості рев'ю

Це дорога від окупації,
по ній іде чоловік.
Танки горять край дороги,
і все навкруги мовчазне.
Цей чоловік — твердий,
він уже пройшов пекло,
і він готовий пройти знову.
Він може себе вдовольнити
самим життям,
він знає ціну життю.
Цей чоловік — мій народ.
Танки горять по всьому обрію,
і мій народ створює себе —
я не знаю такої сили,
котра може його зупинити.

...Чоловік іде дорогою.
Іде жменька попелу,
що веде за руку дитину.

Славмо.

[Anna Heather · Rating 4 out of 5]

Як же потрібна була українська поезія з такою любов'ю і таким відчуттям великого міста!

[Марія Горбач · Rating 4 out of 5]

коли, як не в травні, читати київську поезію.
сподобалось, бо тонко й цікаво про різні міські простори

[Maksymka · Rating 4 out of 5]

Хоча мені й не все сподобалось, деякі вірші були влучні під мою теперішню життєву ситуацію.
Золотом цієї книги вважаю післямову - вона чудова