Книжку історика Андрія Портнова присвячено долям та ідеям, історіографічній спадщині й історіографічній рецепції українських науковців XX століття – Дмитра Яворницького і Володимира Пархоменка, Івана Степаніва і Костя Гуслистого, В’ячеслава Заїкіна і Віктора Петрова, Ярослава Ісаєвича і Ярослава Дашкевича та багатьох інших, знаних і менш відомих, успішних і переслідуваних, тих, хто лишався в Україні за совєтів, під нацистами й /або за незалежности, і тих, кому довелося виеміґрувати. Герої цієї книжки, в Краї а чи в діяспорі, мусили, боронячи свою наукову свободу та право на вільну думку і творчість, шукати способи співіснувати з різними політичними системами і культивувати складність у спрощеному, ідеологічно поділеному та насиченому особистою ворожнечею просторі, а пропоновані автором начерки інтелектуальних біографій цих науковців доводять, що їхні тексти не тільки відображали свій час, пояснювали його і творили, але й, мірою сил, намагалися йому протистояти.
Дуже цікава спроба історіографічного дослідження - через персональні story істориків. Погляди та концепції істориків подані крізь їхні життєві обставини та тло доби. Це дає можливість зрозуміти появу цих концепцій, чому історики до них приходили та відстоювали. Легко читається.
Колекція біографій українських істориків ХХ століття - живіша і цікавіша за підручник, та все ж недостатньо невимушена, щоб бути збіркою есеїв для широкої публіки (нарешті я зрозуміла сенс кінцевих приміток в наукових виданнях, підтекстові надто відволікають увагу). Автор намагається показати, як переплітаються суспільні та наукові досвіди дослідників і продемонструвати, як ці взаємозв'язки трактували в пізнішій історіографії (зокрема на прикладі Віктора Петрова). Біографії водночас показують трохи світу за лаштунками наукового середовища - інтриги, які перекладалися на академічну працю.