What do you think?
Rate this book
Bachmut
Myrosław Łajuk pojechał do Bachmutu, by przyjrzeć się życiu jego mieszkańców i walczących tam żołnierzy, a także – by zastanowić się nad tym, jak wojna w Ukrainie zmienia naszą rzeczywistość. To nietypowy zbiór reportaży i esejów, gdyż wyszedł spod pióra poety. „Tworzenie reportażu przypomina mi pisanie wierszy. Musisz oddać to, co się dzieje wokół ciebie, bo jeśli nie zdążysz, chwila minie. Ty, twoi bohaterowie – jesteście tu i teraz” – pisze Łajuk.
Autor jest uważnym obserwatorem: zwraca uwagę na los zwierząt, cywilów czy osób starszych. Rozmawia z księżmi, sanitariuszami i zwykłymi żołnierzami. Nie goni za sensacją, przygląda się prozie wojny i opisuje ją poetyckimi metodami. „Pamięć jest tym, co pozostaje nam po utracie. Rejestruję – by zachować cokolwiek” – tak określa cel swojej pracy. W części eseistycznej Łajuk opowiada kulturową historię zburzonego miasta i swojego kraju przez pryzmat takich postaci jak reżyser Ołeksandr Dowżenko czy poeta Wasyl Stus, nawiązując jednocześnie do twórczości Mariny Abramović czy Jean-Paula Sartre’a. Za „Bachmut” autor otrzymał prestiżową Nagrodę im. Szewelowa dla najlepszego ukraińskiego eseisty 2024 roku.
Autor jest uważnym obserwatorem: zwraca uwagę na los zwierząt, cywilów czy osób starszych. Rozmawia z księżmi, sanitariuszami i zwykłymi żołnierzami. Nie goni za sensacją, przygląda się prozie wojny i opisuje ją poetyckimi metodami. „Pamięć jest tym, co pozostaje nam po utracie. Rejestruję – by zachować cokolwiek” – tak określa cel swojej pracy. W części eseistycznej Łajuk opowiada kulturową historię zburzonego miasta i swojego kraju przez pryzmat takich postaci jak reżyser Ołeksandr Dowżenko czy poeta Wasyl Stus, nawiązując jednocześnie do twórczości Mariny Abramović czy Jean-Paula Sartre’a. Za „Bachmut” autor otrzymał prestiżową Nagrodę im. Szewelowa dla najlepszego ukraińskiego eseisty 2024 roku.
148 pages, ebook
Published September 1, 2025
12 people are currently reading
485 people want to read
About the author
Мирослав Лаюк
22 books55 followersМирослав Лаюк народився 1990 року у Карпатах. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія», навчається на PhD-програмі «Філософія і література» цього ж університету. Веде авторські радіопрограми на Old Fashioned Radio — «ЧИТвер» та «Слова».
Вірші та проза Мирослава опубліковані англійською, азербайджанською, литовською, німецькою, польською, чеською та іншими мовами.
Вірші та проза Мирослава опубліковані англійською, азербайджанською, литовською, німецькою, польською, чеською та іншими мовами.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 57 reviews
Read
December 23, 2023Лаюк прекрасний у прозі і поезії - прекрасний, як виявилося, і в репортажах. Фотограф Данило Павлов, співавтор книжки, теж прекрасний:
Бахмут - найдорожче, певно, місто України, яке простояло на багато місяців довше, ніж йому давали шанс навіть найбільші оптимісти, а потім ще трохи, коли вже й міста не було, тільки люди, які це все тримали. Утім, в центрі цих репортажів - не пересування лінії фронту, це якраз максимально поза кадром, взагалі, зроблена спроба показати місто, коли воно ще жило, а не тільки гинуло. Рамкова історія пані Олександри (86 років), яка у напівзруйнованому місті не виходить з дому без паспорту й медалі за волонтерство, і єдина щодня виходила в Бахмуті на одиночні проукраїнські протести під час Революції гідності й тоді, коли місто захоплювали в 2014-му, просто чудова. Також чудові проблиски давнішої історії: це перше місто на Донеччині, де після Лютневої революції підняли український прапор; це рідне місто режисерки Лариси Шепітько, учениці Довженка, яка могла би бути більш однозначно українською мисткинею, якби не радянські часи.
Життя триває й на руїнах, вперте і беззахисне: дснс-ники встановлюють на центральній площі Бахмута новорічну ялинку, зустрічаючи новий 2023 рік, і запевняють, що місто вистоїть; посеред вибухів бавляться у щось своє діти:
- не боїтеся, що прорвуться рускі?
- не прорвуться
Прекрасно вихоплені-виліплені портрети військових, медиків, капеланів, з якими стикається автор.
При цьому описане тут життя - це таке поквапливе і скалічене життя, в есеї-роздумі під кінець книжки оповідач зауважує: ми не культура хамону, не культура витриманих сирів, не культура витриманого спиртного - хто ж у таке бавитиметься, коли все може бути втрачено будь-якої миті; нажитися, надихатися й натворитися потрібно зараз, у цей момент. І з цими всіма травмами і збитим диханням так і шкутильгатимемо всі вперед, якщо шкутильгатимемо. Загалом, дуже страшні і дуже безнадійні тексти з визнанням усього незворотного, що відбувається, але зроблено страшенно майстерно. Скажімо, сподобалося, як вихоплено якісь фізичні дискомфортні деталі: от, скажімо, чорні шмарклі після прибирання горілих будинків, чуже знищене життя, що перетворюється на щось таке. Чи жадібні спроби надати цьому всьому хоч якогось сенсу: на подвір'ї зруйнованого будинку в Ірпені, куди вже не повернуться, "вродила вишня, солодка і тверда. Їси її, їси, їси вже насилу - хай хоч ця вишня матиме сенс". Чи зворушливе наполягання на гідному житті: "у домі має бути прибрано, навіть якщо дому більше немає". Чтиво добре, але страшне, але добре.
Ще раджу розмову Мирослава Лаюка з Наріманом Алієвим у подкасті Мінкультпривіт.
Бахмут - найдорожче, певно, місто України, яке простояло на багато місяців довше, ніж йому давали шанс навіть найбільші оптимісти, а потім ще трохи, коли вже й міста не було, тільки люди, які це все тримали. Утім, в центрі цих репортажів - не пересування лінії фронту, це якраз максимально поза кадром, взагалі, зроблена спроба показати місто, коли воно ще жило, а не тільки гинуло. Рамкова історія пані Олександри (86 років), яка у напівзруйнованому місті не виходить з дому без паспорту й медалі за волонтерство, і єдина щодня виходила в Бахмуті на одиночні проукраїнські протести під час Революції гідності й тоді, коли місто захоплювали в 2014-му, просто чудова. Також чудові проблиски давнішої історії: це перше місто на Донеччині, де після Лютневої революції підняли український прапор; це рідне місто режисерки Лариси Шепітько, учениці Довженка, яка могла би бути більш однозначно українською мисткинею, якби не радянські часи.
Життя триває й на руїнах, вперте і беззахисне: дснс-ники встановлюють на центральній площі Бахмута новорічну ялинку, зустрічаючи новий 2023 рік, і запевняють, що місто вистоїть; посеред вибухів бавляться у щось своє діти:
- не боїтеся, що прорвуться рускі?
- не прорвуться
Прекрасно вихоплені-виліплені портрети військових, медиків, капеланів, з якими стикається автор.
При цьому описане тут життя - це таке поквапливе і скалічене життя, в есеї-роздумі під кінець книжки оповідач зауважує: ми не культура хамону, не культура витриманих сирів, не культура витриманого спиртного - хто ж у таке бавитиметься, коли все може бути втрачено будь-якої миті; нажитися, надихатися й натворитися потрібно зараз, у цей момент. І з цими всіма травмами і збитим диханням так і шкутильгатимемо всі вперед, якщо шкутильгатимемо. Загалом, дуже страшні і дуже безнадійні тексти з визнанням усього незворотного, що відбувається, але зроблено страшенно майстерно. Скажімо, сподобалося, як вихоплено якісь фізичні дискомфортні деталі: от, скажімо, чорні шмарклі після прибирання горілих будинків, чуже знищене життя, що перетворюється на щось таке. Чи жадібні спроби надати цьому всьому хоч якогось сенсу: на подвір'ї зруйнованого будинку в Ірпені, куди вже не повернуться, "вродила вишня, солодка і тверда. Їси її, їси, їси вже насилу - хай хоч ця вишня матиме сенс". Чи зворушливе наполягання на гідному житті: "у домі має бути прибрано, навіть якщо дому більше немає". Чтиво добре, але страшне, але добре.
Ще раджу розмову Мирослава Лаюка з Наріманом Алієвим у подкасті Мінкультпривіт.
March 21, 2024
Що робить Лаюк у віршах? Шукає і перевинаходить значення слів, йому цікаво вслухатися у звуки, крутити значення, досліджувати мову через людей і явища, а не через словники. У поезії є минулі покоління, є він сам, є мистецтво і смерть. Але поезія - про образ, про спалах, про риму, про щось незриме, про поета і про себе саму.
Тут Лаюк у новій ролі: він репортажист, який спостерігає і фіксує факти, він залишає голоси співрозмовників і пояснює те, що потребує коментування. Бо людська памʼять нетривка і одні больові точки цієї війни змінюють інші, тож справді існує загроза втратити, загубити, пропустити, забути, не назвати імені, не почути. Коли я закрила книжку, то зрозуміла, що Лаюк намагається знайти власну репортажну мову, свій спосіб розповідати історії. Здавалося б: є попередники і ми їх читали, знаємо спосіб оповіді Капусцінського, бачили як працює Герсі, розуміємо підходи Шабловського. Але все одно Лаюк шукає свій шлях. Чи це виправдано? Чи це потрібно? Мабуть, так. Бо думка про те, що «війна всюди однакова» цинічна, коли ти є частиною цієї війни (а ми, в Україні, є). Мені сподобалося, що книжка - не одна довга історія, тобто не цілісний репортаж від виїзду з Києва до повернення в Київ із заїздом у стабілізаційні пункти, прифронтові містечка, окремі підвали, вцілілі будинки і, зрештою, Бахмут. Бо ми маємо калейдоскоп вражень, швидкої фіксації, дійсності, що змінюється щосекунди і цей тип оповіді залишає таке відчуття.
Тут можна міркувати також про позицію оповідача, наратора, журналіста, репортажиста. Чи має він залишатися невидимим, тінню, чи його переживання, враження, пригадування (так, це найчастіше) мають значення? Тут важлива швидкість створення тексту. Вона не дає простору для правок і для саморецензування, ускладнень, спрощень, красивостей. Текст — це фрагменти, замальовки, способи запамʼятати головне. Історії повʼязані між собою, люди й пси виринають тут і там, але це радше випадковість (подекуди навіть надто літературна, що і Лаюк і сам заувазує, чому ніби дивується, у що не вірить, але продовжує римувати епізоди, бо таких збігів не буває, але життя їх підкидає).
Я спершу прочитала есеїстичну частину, яка звертає увагу на деталі, розширює контексти, є рефлексією, коментуванням зауваг, які залишилисяна берегах. А потім власне репотражну. І насамкінець післямову. Хоча авторський задум і порушила, але під час читання все одно гортала вперед і назад, перечитувала, фіксувала думки олівцем, розгялядала фотографії. У мене залишилося багато запитань і всі вони про майбутнє, про «завтра» капеланів, «завтра» без людей, які не повернуться, те «завтра» напівтони якого треба визначити уже сьогодні, але не вдається (це уже моє, приватне, особистий пошук, до якого Лаюк докинув хмизу).
«Виразніше питання звучить так: чи пошук напівтонів — не привілей тих, хто не бореться за своє життя тут і тепер; але також: чи пошук напівтонів не обов'язок тих, хто виживе?»
«Пам'ять — те, що лишається після втрати. І тому я фіксуватиму це, щоб лишилося хоч щось».
«Але цих фактів настільки багато, що ці факти «безтурботного дитинства» стають просто черговим рядком у новинах, на який частина іноземної аудиторії скаже, що глибоко стурбована, а ще хтось — що це фейк або що в Африці діти теж помирають».
Тут Лаюк у новій ролі: він репортажист, який спостерігає і фіксує факти, він залишає голоси співрозмовників і пояснює те, що потребує коментування. Бо людська памʼять нетривка і одні больові точки цієї війни змінюють інші, тож справді існує загроза втратити, загубити, пропустити, забути, не назвати імені, не почути. Коли я закрила книжку, то зрозуміла, що Лаюк намагається знайти власну репортажну мову, свій спосіб розповідати історії. Здавалося б: є попередники і ми їх читали, знаємо спосіб оповіді Капусцінського, бачили як працює Герсі, розуміємо підходи Шабловського. Але все одно Лаюк шукає свій шлях. Чи це виправдано? Чи це потрібно? Мабуть, так. Бо думка про те, що «війна всюди однакова» цинічна, коли ти є частиною цієї війни (а ми, в Україні, є). Мені сподобалося, що книжка - не одна довга історія, тобто не цілісний репортаж від виїзду з Києва до повернення в Київ із заїздом у стабілізаційні пункти, прифронтові містечка, окремі підвали, вцілілі будинки і, зрештою, Бахмут. Бо ми маємо калейдоскоп вражень, швидкої фіксації, дійсності, що змінюється щосекунди і цей тип оповіді залишає таке відчуття.
Тут можна міркувати також про позицію оповідача, наратора, журналіста, репортажиста. Чи має він залишатися невидимим, тінню, чи його переживання, враження, пригадування (так, це найчастіше) мають значення? Тут важлива швидкість створення тексту. Вона не дає простору для правок і для саморецензування, ускладнень, спрощень, красивостей. Текст — це фрагменти, замальовки, способи запамʼятати головне. Історії повʼязані між собою, люди й пси виринають тут і там, але це радше випадковість (подекуди навіть надто літературна, що і Лаюк і сам заувазує, чому ніби дивується, у що не вірить, але продовжує римувати епізоди, бо таких збігів не буває, але життя їх підкидає).
Я спершу прочитала есеїстичну частину, яка звертає увагу на деталі, розширює контексти, є рефлексією, коментуванням зауваг, які залишилисяна берегах. А потім власне репотражну. І насамкінець післямову. Хоча авторський задум і порушила, але під час читання все одно гортала вперед і назад, перечитувала, фіксувала думки олівцем, розгялядала фотографії. У мене залишилося багато запитань і всі вони про майбутнє, про «завтра» капеланів, «завтра» без людей, які не повернуться, те «завтра» напівтони якого треба визначити уже сьогодні, але не вдається (це уже моє, приватне, особистий пошук, до якого Лаюк докинув хмизу).
«Виразніше питання звучить так: чи пошук напівтонів — не привілей тих, хто не бореться за своє життя тут і тепер; але також: чи пошук напівтонів не обов'язок тих, хто виживе?»
«Пам'ять — те, що лишається після втрати. І тому я фіксуватиму це, щоб лишилося хоч щось».
«Але цих фактів настільки багато, що ці факти «безтурботного дитинства» стають просто черговим рядком у новинах, на який частина іноземної аудиторії скаже, що глибоко стурбована, а ще хтось — що це фейк або що в Африці діти теж помирають».
March 25, 2024
Фіксувати сучасність критично важливо. Як показує практика, в людей памʼять коротка. І репортажистика «тут і тепер» додає шансів, що в майбутньому люди не забудуть крізь який жах проходить сучасний українець.
На жаль, книга майже нічого не розповість про події в Бахмуті, крізь який жах пройшли місцеві і військові обороняючись від навал орків. Окрім поодиноких натяків від бійців, про пережите, все залишається десь «за кадром».
Структура книги: перша половина тексту - короткі репортажі автора із людьми різного роду військ, волонтерів та постраждалих.
Матеріал сирий та мало описує дійсність, перетворюючись на епізодичні розповіді побуту війни. Можливо, у форматі відеоесе, це б мало більший сенс, адже Ukraїner робить це досить добре.
Друга половина книги- розповідь про саме місто. Трохи історичної довідки та культурний спектр території. Зроблено добре, але після книжок Михеда, Казанського та Зарембо важко віднайти щось нове.
І повертаючись до початкової тези, мені важко сказати, чи книга справляється із завданням. Забрати топонім з назви і матеріал буде схожий на те, що ми читаємо в новинних колонках з різних напрямків фронту.
На жаль, книга майже нічого не розповість про події в Бахмуті, крізь який жах пройшли місцеві і військові обороняючись від навал орків. Окрім поодиноких натяків від бійців, про пережите, все залишається десь «за кадром».
Структура книги: перша половина тексту - короткі репортажі автора із людьми різного роду військ, волонтерів та постраждалих.
Матеріал сирий та мало описує дійсність, перетворюючись на епізодичні розповіді побуту війни. Можливо, у форматі відеоесе, це б мало більший сенс, адже Ukraїner робить це досить добре.
Друга половина книги- розповідь про саме місто. Трохи історичної довідки та культурний спектр території. Зроблено добре, але після книжок Михеда, Казанського та Зарембо важко віднайти щось нове.
І повертаючись до початкової тези, мені важко сказати, чи книга справляється із завданням. Забрати топонім з назви і матеріал буде схожий на те, що ми читаємо в новинних колонках з різних напрямків фронту.
January 10, 2024
маленька капсула часу довжиною в 255 сторінок.
"...обираю метод фіксації - "фотографування" текстом..."
цій книзі однозначно треба час "настоятися". вона може стати цікавим доповненням до основних матеріалів тим, хто візьметься вивчати події нашого сьогодення через років тридцять і захоче почути голоси безпосередньо їх учасників.
"...можливо, менш літературно досконалий репортаж у наших умовах стає важливішим за художньо ідеальний?..."
дійсно, як зазначив сам автор, перша частина складається з репортажів, менш літературно досконалих, проте важливо було саме зупинити час, зберегти його відвертим і недоторканим, адже ми це робимо для себе. зберігаємо пам'ять, щоб мати шанс будувати майбутнє.
"...памʼять - те, що лишається після втрати. і тому я фіксуватиму це, щоб лишилось хоч щось..."
"...обираю метод фіксації - "фотографування" текстом..."
цій книзі однозначно треба час "настоятися". вона може стати цікавим доповненням до основних матеріалів тим, хто візьметься вивчати події нашого сьогодення через років тридцять і захоче почути голоси безпосередньо їх учасників.
"...можливо, менш літературно досконалий репортаж у наших умовах стає важливішим за художньо ідеальний?..."
дійсно, як зазначив сам автор, перша частина складається з репортажів, менш літературно досконалих, проте важливо було саме зупинити час, зберегти його відвертим і недоторканим, адже ми це робимо для себе. зберігаємо пам'ять, щоб мати шанс будувати майбутнє.
"...памʼять - те, що лишається після втрати. і тому я фіксуватиму це, щоб лишилось хоч щось..."
February 3, 2024
Дуже сильна книжка.
Я вражена майстерністю автора як в репортажах, так і в есеях наприкінці книжки.
І вдячна за неї.
***
«Ми фіксуємося на травмах минулого»
«В Україні не стаються цунамі, майже не буває торнадо й землетрусів і не вивертаються вулкани, однак важко нашукати більш нестабільне місце в Європі»
Я вражена майстерністю автора як в репортажах, так і в есеях наприкінці книжки.
І вдячна за неї.
***
«Ми фіксуємося на травмах минулого»
«В Україні не стаються цунамі, майже не буває торнадо й землетрусів і не вивертаються вулкани, однак важко нашукати більш нестабільне місце в Європі»
April 23, 2024
Важко оцінювати ці репортажі. Мабуть, вони безцінні. Свідчення нашого спільного болю, чийогось окремого болю, роздумів самого автора. Раніше я захоплювалась репортажами зарубіжними і скрушно хитала головою що у нас от ніхто достойних репортажів не пише. Не мала рації.
Я хочу щоб цю книгу перекладали і на своїх полицях мали іноземці. Ні, вони навряд сприйматимуть це так як ми хочемо, але й на хвилину чи бодай годину висунуть голову зі свого світу рожевих поні і побачать свідчення війни від очевидців.
Кожна історія ранить, але кожну історію треба берегти у серці і на папері.
Я хочу щоб цю книгу перекладали і на своїх полицях мали іноземці. Ні, вони навряд сприйматимуть це так як ми хочемо, але й на хвилину чи бодай годину висунуть голову зі свого світу рожевих поні і побачать свідчення війни від очевидців.
Кожна історія ранить, але кожну історію треба берегти у серці і на папері.
April 9, 2024
Я чула цю фразу від Ярини Чорногуз: люди думають, що десь є війна, а десь - життя, але війна - це і є життя для тих, хто воює.
Репортажі Мирослава Лаюка ні в якому разі не поверхневі. Тож коли почуєте-побачите такі відгуки, ставтеся критично, взагалі до всього ставтеся критично, приміряйте все на себе, проганяйте все крізь себе.
Під час найжорсткіших боїв в Бахмуті залишаються тисячі людей, жінки йдуть тримаючи своїх дітей за руку, не їдуть, залишаються поруч зі своїми матерями.
Військові служать цілими родинами: батько та троє синів - всі у війську, першим пішов наймолодший, обурив інших тим, що не покликав з собою. Молодята, які познайомилися в Бахмуті, купують собі у Краматорську породисте цуценя.
Пані Олександра - українська душа Бахмуту, відчуває себе собою тільки вдома.
Полонений півроку сидить один в чужій хаті, доїдає чужу консервацію ртом, в якому немає зубів.
І Післямова.
"Згорає потреба в тому, щоб мати книжки.
...серію я складу, а світ все одно залишиться розваленим"
Двадцятирічний журналіст Георгій фіксує війну і його відраховують в цей час з факультету журналістики. Підвальні одинадцятирічні подруги Милана та Аліна мріють стати волонтерками, одягти бронік і каску та допомогати людям та тваринам.
Взимку було тепліше в ті дні, коли горіли сусідні квартири, розповідає пані Олександра.
"Психологи скажуть: комплекс вини. Але мені здається, позбуватися цього почуття, хай би чим воно було, - це неправильно, неетично. Ми є нами, якщо приймаємо, що певних речей, які навіть нас руйнують, позбуватися не маємо права."
Репортажі Мирослава Лаюка ні в якому разі не поверхневі. Тож коли почуєте-побачите такі відгуки, ставтеся критично, взагалі до всього ставтеся критично, приміряйте все на себе, проганяйте все крізь себе.
Під час найжорсткіших боїв в Бахмуті залишаються тисячі людей, жінки йдуть тримаючи своїх дітей за руку, не їдуть, залишаються поруч зі своїми матерями.
Військові служать цілими родинами: батько та троє синів - всі у війську, першим пішов наймолодший, обурив інших тим, що не покликав з собою. Молодята, які познайомилися в Бахмуті, купують собі у Краматорську породисте цуценя.
Пані Олександра - українська душа Бахмуту, відчуває себе собою тільки вдома.
Полонений півроку сидить один в чужій хаті, доїдає чужу консервацію ртом, в якому немає зубів.
І Післямова.
"Згорає потреба в тому, щоб мати книжки.
...серію я складу, а світ все одно залишиться розваленим"
Двадцятирічний журналіст Георгій фіксує війну і його відраховують в цей час з факультету журналістики. Підвальні одинадцятирічні подруги Милана та Аліна мріють стати волонтерками, одягти бронік і каску та допомогати людям та тваринам.
Взимку було тепліше в ті дні, коли горіли сусідні квартири, розповідає пані Олександра.
"Психологи скажуть: комплекс вини. Але мені здається, позбуватися цього почуття, хай би чим воно було, - це неправильно, неетично. Ми є нами, якщо приймаємо, що певних речей, які навіть нас руйнують, позбуватися не маємо права."
March 15, 2024
Коли я намагалася підібрати метафору для твіту, щоб описати відчуття від прози Лаюка, на думку мені спав памʼятник Шевченку в Полтаві авторства Кавалерідзе. Я чомусь відмовилася від цієї метафори. І коли дочитала до есею про памʼятник Артему в Бахмуті, подумала, як дивно працює несвідоме.
Книга Лаюка - це ніби перший доступ до архівів КДБ. Це спроба проплисти басейн під водою на одному диханні. Ти читаєш сухі, ретельно підібрані слова, які фотографічно описують війну, і тільки зрідка, разом з Лаюком піднімаєш голову над темною водою. Чому це відбувається з нами? Чи маємо ми право бачити лише чорно-біле? Чому стільки історій, схожих на погане голівудське кіно, реальність не може бути настільки сценаризованою.
Рефлексії в "Бахмуті" дуже швидкі, це швидше нагадує деперсоналізацію, ніж аналіз. І це те, що моментально втягує в цю книгу. Бо так воно і є, так і було від 24-го лютого, ми всі пливемо, затримавши повітря, і тільки тоді, коли вже темніє в очах, ми винирюємо на мить, піднімаємо голову над водою і питаємо себе: чому це відбувається із нами?
Книга Лаюка - це ніби перший доступ до архівів КДБ. Це спроба проплисти басейн під водою на одному диханні. Ти читаєш сухі, ретельно підібрані слова, які фотографічно описують війну, і тільки зрідка, разом з Лаюком піднімаєш голову над темною водою. Чому це відбувається з нами? Чи маємо ми право бачити лише чорно-біле? Чому стільки історій, схожих на погане голівудське кіно, реальність не може бути настільки сценаризованою.
Рефлексії в "Бахмуті" дуже швидкі, це швидше нагадує деперсоналізацію, ніж аналіз. І це те, що моментально втягує в цю книгу. Бо так воно і є, так і було від 24-го лютого, ми всі пливемо, затримавши повітря, і тільки тоді, коли вже темніє в очах, ми винирюємо на мить, піднімаємо голову над водою і питаємо себе: чому це відбувається із нами?
December 13, 2025
Pod względem redakcji i staranności korektorskiej widać spory progres w porównaniu do Brud [*khaki ], lecz w moim prywatnym rankingu prozę Sajgona uplasowałbym wyżej niż tę pozycję. Migawki reporterskie Łajuka, choć dalekie od doskonałości czy literackiego wyszlifowania, ale dzięki temu chwytające nagą, czystą emocję i „ducha” czasu, a przez to oddziaływujące z większą siłą rażenia niż „mędrca szkiełko i oko”, przypadły mi do gustu bardziej niż dopracowane okołowojenne szkice i eseje zebrane w drugiej części książki i opatrzone wspólnym szyldem „Komentowanie”. Spośród rzeczonych migawek na wyróżnienie zasługują moim zdaniem trzy: Kapelani, Jeńcy wojenni oraz Dzieci. Szczególnie pierwsza z wymienionych zrobiła na mnie kolosalne wrażenie i żałowałem, że w komentarzach Myrosław nie zdecydował się na rozwinięcie tematu, gdyż w swoich migawkach co i rusz udowadniał, iż jego percepcja wojennej rzeczywistości chadza nieoczywistymi ścieżkami.
April 23, 2024
Що тут скажеш, навіть не знаю як коментувати такі книги і як їх можна оцінити інакше. Бахмут це назавжди окрема сторінка нашої історії, невимовний біль і лють...
March 14, 2024
Перша частина - фіксація подій.Журналіст і фотограф, які їдуть в гущавину подій і говорять з людьми, ставлять вірні питання і отримують відповіді. Це прекрасна репортажистика, така як ви собі уявляєте вона і має бути. Історії людей, як вони є. Історії з Бахмута - цивільних, військових, полонених, тварин, сімей, людей. В кількох деталях цілі життя.
Дуже сподобалась частина із списком заголовків світових ЗМІ впродовж кількох місяців де згадується Бахмут - суцільний хаос.
Друга частина менш структурно цілісна, тут аналізи і роздуми, історичні факти, культурні події. Історія про загиблого друга. Історії про відомих Бахмутців. Про «Артемівське» і Артема. Рефлексії про літературу та іноземців.
Як ниточка через всю книгу історія пані Олександри, яка в 2014 виходила на одиночні пікети за український Бахмут а в 2022 відмовлялась виїжджати, поки не поранило осколком. Наче в ній і концентрований весь Бахмут.
Хочеться, ні, прям життєво необхідно, щоб це переклали всіма можливими мовами.
Дуже сподобалась частина із списком заголовків світових ЗМІ впродовж кількох місяців де згадується Бахмут - суцільний хаос.
Друга частина менш структурно цілісна, тут аналізи і роздуми, історичні факти, культурні події. Історія про загиблого друга. Історії про відомих Бахмутців. Про «Артемівське» і Артема. Рефлексії про літературу та іноземців.
Як ниточка через всю книгу історія пані Олександри, яка в 2014 виходила на одиночні пікети за український Бахмут а в 2022 відмовлялась виїжджати, поки не поранило осколком. Наче в ній і концентрований весь Бахмут.
Хочеться, ні, прям життєво необхідно, щоб це переклали всіма можливими мовами.
March 17, 2024
Історія, сучасність і майбутнє - все переплелось настільки сильно, наскільки можливо. І навіть біль та сум, який почасти відчуваєш під час читання, не змушує відкласти ці історії на потім
January 27, 2024
потужно і важливо.
дуже «фотографічна» книга.
дуже «фотографічна» книга.
Read
December 27, 2023"Завершити цей текст хочу короткою розмовою у бліндажі десь під Бахмутом. У 19-річного бійця, що чекає наказу виходити на позиції, питають:
- Про що думаєш у цей момент?
Він відповідає:
- Що не хочу бути в цьому моменті".
Цей текст важко оцінювати. Бо він про руйнування і намагання зафіксувати до того, як все зникне ("Вже тоді на різних рівнях говорили, що Бахмута як міста більше нема. Але тепер, здається, і справді - нема. Тобто не тільки порушено інфраструктуру, знищено підприємства і так далі - місто попросту візуально стерте. Чи буде сенс його відновлювати? Відновлювати інші стерті міста?") І Лаюку таки вдається зафіксувати, хоча часом автор і здається віддаленим (бо ж "література - це віддалення"). Так, читати непросто, але, на мою думку, потрібно. Не знаю, скільки ще буде книжок про зруйновані росіянами українські міста (мені вже відомі три: про Маріуполь #Маріуполь #Надія, СєверодонецькСєверодонецьк. Репортажі з минулого. і тепер оця, про Бахмут), але особисто для мене це єдиний спосіб побути в тих українських містах, де ніколи не була, і не відомо, чи у мене колись таки випаде можливість їх відвідати, вже відбудовані.
У першій чатині "Фіксація" автор дає багато голосу українським військовим, плюс враження читачу передадуть фотографії, які були зроблені фотографом Данилом Павловим, який разом з Лаюком були в експедиції в Бахмуті. У другій частині "Коментування", яка є більш особистісною, автор згадує про те, що в 1917 році піднімають в Бахмуті (першому місті на Донеччині) україньский прапор, про українську режисерку Ларису Шепітько (ученицю Довженка) і відвідування Свято-Троїцького собора в Бахмуті Григорієм Сковородою у 1781 році. А також роздуми автора про неможливість українського віскі та хамону, адже це вимагає багато часу без революцій та воєн (що для українців звучить як мрія), стійкість української літератури ("у класичній українській літературі ви не знайдете багато романів-епопей і саг") та важливість пам'яті ("пам'ять - те, що лишається після втрати. І тому я фіксуватиму це, щоб лишилося хоч щось"). Особливо про пам'ять, хочу навести ось таку велику цитату: "Пам'ять - це транзитор, лини й одна маленька щучка, чоловік у синьому комбінезоні, пальто з обручкою в кишені, обгорілий лічильник, лицарські обладунки, голос жвавої жінки з Німеччини, одвірки з цифрами, вишні, які нема кому обривати, радість від троянд - усе, що минає на наших очах, перетворюється на кубло зі сплавлених металевих і скляних речей. Чи справді з тобою треба носитися, як із кришталевим келихом, пам'яте? А може, розбити тебе, подрібнити, перемолоти на порох? На спалених полях наступного року гарно ростимуть рослини. Пам'ять - це чорні шмарклі. Щоразу - чорні шмарклі. Чи після прибирання горілої скловати на будинку культури, чи вже просто будинку, де нічого не горіло, а забігла на кілька хвилин вйна - залетіла у двері, як пес, усе поперевертала й утекла. Лиш шматочки попелу, що осіли у твоїй носоглотці. На слизовій конкретно твоєї червоної носоглотки - чужі спогали про перший крок дитини, про першу ніч із дівчиною, про перші вдалі випечені рогалики, про останню розмову з матір'ю. На носоглотці випадкової людини - кілька пилинок, які вчора були змістом чийогось життя".
"На цих "кривавих землях" нічому не дають затриматися. В Україні не стаються цунамі, майже не буває торнадо й землетрусів і не вивергуються вулкани, однак важко нашукати більш нестабільне місце в Європі".
"Надворі вродила вишня, солодка і тверда. Їси її, їси, їси вже насилу - хай хоч ця вишня матиме сенс".
Закінчити свій відгук хочу цитатою з передмовою Богдана Логвиненка, засновника Ukraїner, саме у цьому видавництві вийшла ця книга: "Світ, у якому ми опинилися, схожий на дитячу кмінату, в якій хтось має взяти на себе роль дорослого. Цей світ підштовхує нас брати на себе відповідальність за те, до чого ми не готувалися: наприклад, за деімперіалізацію країни на сході, в десятки разів більшу за нашу. Хоча нас тут важко назвати найбільш досвідченими. ...... Сучасний український репортаж дасть нам змогу розповісти світові справжню історію нашої деколонізаційної війни, якщо в цій дитячій кмінаті знайдеться достатньо дорослих і сміливих, аби перекласти ці тексти для читачів з інших країн". Погоджуюсь, що цю книгу треба перекладати на інші іноземні мови. Сподіваюсь, видавництво це зробить.
- Про що думаєш у цей момент?
Він відповідає:
- Що не хочу бути в цьому моменті".
Цей текст важко оцінювати. Бо він про руйнування і намагання зафіксувати до того, як все зникне ("Вже тоді на різних рівнях говорили, що Бахмута як міста більше нема. Але тепер, здається, і справді - нема. Тобто не тільки порушено інфраструктуру, знищено підприємства і так далі - місто попросту візуально стерте. Чи буде сенс його відновлювати? Відновлювати інші стерті міста?") І Лаюку таки вдається зафіксувати, хоча часом автор і здається віддаленим (бо ж "література - це віддалення"). Так, читати непросто, але, на мою думку, потрібно. Не знаю, скільки ще буде книжок про зруйновані росіянами українські міста (мені вже відомі три: про Маріуполь #Маріуполь #Надія, СєверодонецькСєверодонецьк. Репортажі з минулого. і тепер оця, про Бахмут), але особисто для мене це єдиний спосіб побути в тих українських містах, де ніколи не була, і не відомо, чи у мене колись таки випаде можливість їх відвідати, вже відбудовані.
У першій чатині "Фіксація" автор дає багато голосу українським військовим, плюс враження читачу передадуть фотографії, які були зроблені фотографом Данилом Павловим, який разом з Лаюком були в експедиції в Бахмуті. У другій частині "Коментування", яка є більш особистісною, автор згадує про те, що в 1917 році піднімають в Бахмуті (першому місті на Донеччині) україньский прапор, про українську режисерку Ларису Шепітько (ученицю Довженка) і відвідування Свято-Троїцького собора в Бахмуті Григорієм Сковородою у 1781 році. А також роздуми автора про неможливість українського віскі та хамону, адже це вимагає багато часу без революцій та воєн (що для українців звучить як мрія), стійкість української літератури ("у класичній українській літературі ви не знайдете багато романів-епопей і саг") та важливість пам'яті ("пам'ять - те, що лишається після втрати. І тому я фіксуватиму це, щоб лишилося хоч щось"). Особливо про пам'ять, хочу навести ось таку велику цитату: "Пам'ять - це транзитор, лини й одна маленька щучка, чоловік у синьому комбінезоні, пальто з обручкою в кишені, обгорілий лічильник, лицарські обладунки, голос жвавої жінки з Німеччини, одвірки з цифрами, вишні, які нема кому обривати, радість від троянд - усе, що минає на наших очах, перетворюється на кубло зі сплавлених металевих і скляних речей. Чи справді з тобою треба носитися, як із кришталевим келихом, пам'яте? А може, розбити тебе, подрібнити, перемолоти на порох? На спалених полях наступного року гарно ростимуть рослини. Пам'ять - це чорні шмарклі. Щоразу - чорні шмарклі. Чи після прибирання горілої скловати на будинку культури, чи вже просто будинку, де нічого не горіло, а забігла на кілька хвилин вйна - залетіла у двері, як пес, усе поперевертала й утекла. Лиш шматочки попелу, що осіли у твоїй носоглотці. На слизовій конкретно твоєї червоної носоглотки - чужі спогали про перший крок дитини, про першу ніч із дівчиною, про перші вдалі випечені рогалики, про останню розмову з матір'ю. На носоглотці випадкової людини - кілька пилинок, які вчора були змістом чийогось життя".
"На цих "кривавих землях" нічому не дають затриматися. В Україні не стаються цунамі, майже не буває торнадо й землетрусів і не вивергуються вулкани, однак важко нашукати більш нестабільне місце в Європі".
"Надворі вродила вишня, солодка і тверда. Їси її, їси, їси вже насилу - хай хоч ця вишня матиме сенс".
Закінчити свій відгук хочу цитатою з передмовою Богдана Логвиненка, засновника Ukraїner, саме у цьому видавництві вийшла ця книга: "Світ, у якому ми опинилися, схожий на дитячу кмінату, в якій хтось має взяти на себе роль дорослого. Цей світ підштовхує нас брати на себе відповідальність за те, до чого ми не готувалися: наприклад, за деімперіалізацію країни на сході, в десятки разів більшу за нашу. Хоча нас тут важко назвати найбільш досвідченими. ...... Сучасний український репортаж дасть нам змогу розповісти світові справжню історію нашої деколонізаційної війни, якщо в цій дитячій кмінаті знайдеться достатньо дорослих і сміливих, аби перекласти ці тексти для читачів з інших країн". Погоджуюсь, що цю книгу треба перекладати на інші іноземні мови. Сподіваюсь, видавництво це зробить.
January 1, 2024
Ця книга репортажів є дуже вагомою. Вона про важливість пам'яті, про важливість фіксації того, чого може не стати.
Останні кілька місяців мене тягло до книг про теперішню війну, але їх боялася брати до рук. Боялася того, що зустріну за текстом.
Переглянувши два інтерв'ю з Лаюком (від книгарні Сенс та подкаст MINCULTPYVIT, котрі принагідно вам раджу), почала дуже чекати виходу цієї книги.
Місцями вона важка, бо по-іншому бути не могло. Місцями вона не те що би кінематографічна, але як театральні сцени вистави мені уявлялося дуже ясно. Місцями здавалося, що відбувається щось неймовірне. Як зазначив автор:
"Нічого не потрібно вигадувати, навіть більше: реальність настільки вигадлива, що нагадує літературу в найгірших їх проявах - нагадує літературу, якій не вірять."
Мені сподобалося, що в цих репортажах акцент саме на людях та тому, як вони живуть. На днях та діях, котрі стають буденністю. І в той же час, ой як не хочеться, що б це було от саме так.
"У 19-річного бійця, що чекає наказу виходити на позиції, питають:
- Про що думаєш у цей момент?
Він відповідає:
- Що хочу не бути в цьому моменті."
"Ми є нами, якщо приймаємо, що певних речей, які навіть нас руйнують, позбуватися не маємо права."
Останні кілька місяців мене тягло до книг про теперішню війну, але їх боялася брати до рук. Боялася того, що зустріну за текстом.
Переглянувши два інтерв'ю з Лаюком (від книгарні Сенс та подкаст MINCULTPYVIT, котрі принагідно вам раджу), почала дуже чекати виходу цієї книги.
Місцями вона важка, бо по-іншому бути не могло. Місцями вона не те що би кінематографічна, але як театральні сцени вистави мені уявлялося дуже ясно. Місцями здавалося, що відбувається щось неймовірне. Як зазначив автор:
"Нічого не потрібно вигадувати, навіть більше: реальність настільки вигадлива, що нагадує літературу в найгірших їх проявах - нагадує літературу, якій не вірять."
Мені сподобалося, що в цих репортажах акцент саме на людях та тому, як вони живуть. На днях та діях, котрі стають буденністю. І в той же час, ой як не хочеться, що б це було от саме так.
"У 19-річного бійця, що чекає наказу виходити на позиції, питають:
- Про що думаєш у цей момент?
Він відповідає:
- Що хочу не бути в цьому моменті."
"Ми є нами, якщо приймаємо, що певних речей, які навіть нас руйнують, позбуватися не маємо права."
May 1, 2024
Важко оцінювати такі книги.
Але все ж наважусь сказати свою думку. Це непогана книга, але і гарною її не назву. Так, безумовно, щоб зібрати весь матеріал, автор зробив багато роботи. І це важлива робота. Але все ж, на мій погляд, книга в цілому слабка. І повертаючись до назви, я б не сказала, що це книга про Бахмут. Багато думок, які повʼязані з війною, але виходять за межі вказаної теми, і які автор підвʼязує до Бахмута, і мені це дуже відчувалось. Та попри все, в книзі приведено багато цікавих і важливих фактів про місто та вихідців з нього. Текст читається легко і занурює в події, які описано. Але все ж виглядає досить сиро.
Але все ж наважусь сказати свою думку. Це непогана книга, але і гарною її не назву. Так, безумовно, щоб зібрати весь матеріал, автор зробив багато роботи. І це важлива робота. Але все ж, на мій погляд, книга в цілому слабка. І повертаючись до назви, я б не сказала, що це книга про Бахмут. Багато думок, які повʼязані з війною, але виходять за межі вказаної теми, і які автор підвʼязує до Бахмута, і мені це дуже відчувалось. Та попри все, в книзі приведено багато цікавих і важливих фактів про місто та вихідців з нього. Текст читається легко і занурює в події, які описано. Але все ж виглядає досить сиро.
April 6, 2024
Нехай перший відгук, який я напишу буде про цю книгу.
Хочу просто закарбувати декілька цитат (бо інші коментарі будуть зайві):
«Художниця Алла Горська, родом з Криму, десь після школи зрозуміла, що воно робиться. Така доля страшна - комуняки просто вбили! Василь Стус же написав вірш, коли це сталося.
І вірш уже ходив по інституту, переписаний від руки: «Ярій, душе, ярій, а не ридай...». Хіба ж було за віщо її вбивати?
Стус тоді в 1970-му ніс її портрет на похороні. Ми ж зі Стусом майже ровесники. ...Це така трагедія. Оце такі люди, як Ісус, як Стус... А звучить як гарно - Стус-Ісус! Як не повірити в них?
Є такі люди на землі. І от — варвари, дикуни розбили памʼятник Стусу біля університету в Донецьку у 2014-му.
А Горська - це стиль! Сильна жінка - розмашиста, розкри-та. Ішла назустріч новому й красивому. В окупованому Красно-доні, де є її мозаїка, жив племінник мого останнього чоловіка:
«Сходи, Сашо, і роздивись». Каже: «Ніхто нічого не чіпає».
І фотографії мені вислав для підтвердження.
Ці люди ніде не зрадили - ні себе, ні країну, ні порядних людей. І мені ще тепліше, що вони повʼязані з Донбасом®».
«У київському помешканні я поскладав цінні книжки в коробки й розмістив їх подалі від вікна, під стіною, аби, раптом що, не одразу згоріли, та і щоб швидше евакуювати в разі потреби.
Пізніше, коли дивився на спалені будинки в Ірпені, Бучі, Малині, Гостомелі, а потім і в Сіверську, Бахмуті, Гуляйполі, Часовому яру, - розумів, наскільки це було наївно: згорає все - згорає дерево, метал і скло, згорає потреба в тому, щоб мати книжки».
«Питаю в пари, що найбільше вони цінують одне в одному. Яна відповідає, що «холодний розум», Микола - «те, що вона завжди зі мною і що мене підтримує. Мені є заради чого виконувати завдання і заради чого жити».
Хочу просто закарбувати декілька цитат (бо інші коментарі будуть зайві):
«Художниця Алла Горська, родом з Криму, десь після школи зрозуміла, що воно робиться. Така доля страшна - комуняки просто вбили! Василь Стус же написав вірш, коли це сталося.
І вірш уже ходив по інституту, переписаний від руки: «Ярій, душе, ярій, а не ридай...». Хіба ж було за віщо її вбивати?
Стус тоді в 1970-му ніс її портрет на похороні. Ми ж зі Стусом майже ровесники. ...Це така трагедія. Оце такі люди, як Ісус, як Стус... А звучить як гарно - Стус-Ісус! Як не повірити в них?
Є такі люди на землі. І от — варвари, дикуни розбили памʼятник Стусу біля університету в Донецьку у 2014-му.
А Горська - це стиль! Сильна жінка - розмашиста, розкри-та. Ішла назустріч новому й красивому. В окупованому Красно-доні, де є її мозаїка, жив племінник мого останнього чоловіка:
«Сходи, Сашо, і роздивись». Каже: «Ніхто нічого не чіпає».
І фотографії мені вислав для підтвердження.
Ці люди ніде не зрадили - ні себе, ні країну, ні порядних людей. І мені ще тепліше, що вони повʼязані з Донбасом®».
«У київському помешканні я поскладав цінні книжки в коробки й розмістив їх подалі від вікна, під стіною, аби, раптом що, не одразу згоріли, та і щоб швидше евакуювати в разі потреби.
Пізніше, коли дивився на спалені будинки в Ірпені, Бучі, Малині, Гостомелі, а потім і в Сіверську, Бахмуті, Гуляйполі, Часовому яру, - розумів, наскільки це було наївно: згорає все - згорає дерево, метал і скло, згорає потреба в тому, щоб мати книжки».
«Питаю в пари, що найбільше вони цінують одне в одному. Яна відповідає, що «холодний розум», Микола - «те, що вона завжди зі мною і що мене підтримує. Мені є заради чого виконувати завдання і заради чого жити».
August 22, 2024
«Давайте жменю таблеток - і я пішов воювати далі!»
Поранений військовий з книги «Бахмут»
Мирослав Лаюк став для мене черговим відкриттям сучасної української літератури. Людина вміє писати так точно, так чітко висловлювати думки, що наче ріже по-живому. Перехоплює подих від людяності автора, який намагається фіксувати дійсність навколо себе начебто відсторонено, хоча ти відчуваєш, які душевні рани він сам при цьому отримує.
Його «Бахмут» — це можливість побачити на власні очі війну, її «звичайний побут. Там на місці все поряд: сміх, кров, твоя кров, знову сміх». Жарти - необхідні, це умова виживання. Чоловік, що сміється на тлі палаючого будинку виглядає моторошно, але сміх це захисна реакція.
Найголовніше, що «Бахмут» це книга про людей. Про тих, кого вбили росіяни. Про тих, хто повернувся додому, але ��уша залишилась з хлопцями в окопах. Про тих, кому нема куди вертатись.
Про віру: ось у дворі припарковані три машини. Авто протестантського капелана, православного і римо-католицького. У капеланів нема теологічних суперечнок, натомість є глибше осмислення вічних тем. Вони виконують разом завдання і підставляють одне одному плече. Один з них, Максим, каже: «Бог один - провайдери різні. Річ у тому, що ми збагачуємось коли спілкуємось з одним. Ми тут перш за все побратими».
Ось запорожець Олег Мироненко, який потрапивши на фронт добровольцем був настільки вражений людяністю військових та їхніми вчинками, що поступово прийшов до віри і став капеланом. Ось Скіф, парамедик, ділиться досвідом, розповідаючи що часто найбільша проблема - заспокоїти пораненого. Потрібно за мить до провалу в паніку хапати людину за руки і говорити про прості і звичайне речі. «Треба активізувати ліву і праву частини мозкк, покрутити дульку, поговорити про мистецтво, повернути в теплі обійми матері»
Ось командир артбатареї Мирослав, науковець, що працював у фізико-механічному інституті, кандидат технічних наук, описує, як він бачить війну: «Війна це складна багатофакторна задача, наскільки ми вдало її можемо розвʼязати і наскільки близький розвʼязок ми знайдемо до правильної, настільки багато буде збережно життів і виконано завдання».
Мирослав Лаюк піднімає багато важливих тем, про які я постійно думаю. Наприклад, наскільки гидко і неетично часто поводяться іноземні журналісти, які заради лайків засвічують позиції та бійців і взагалі не переймаються тим, скількох людей вони підставили аби зробити гарячий матеріал.
Про банальність зла серед російських полонених: їхню простоту, жорстокість і безпросвітність та пацифізм, як утопію. Пацифістичні погляди можна сповідувати лише коли війна десь далеко і гинуть в ній не твої рідні. Тобто коли тобі абсолютно байдуже, чи помре хтось взагалі. «Бо неможливо захистити слабких без зброї. Проклятий всякий який порушув межу ближнього свого, - каже один з військових капеланів, додаючи, - я возив в СБУ росіян. Вони знають, що вони тут роблять і знають для чого сюди йдуть. Але постійно грають в цю гру «ми нічіво нє зналі»
Росіяни принесли біль, страждання, смерть та руйнацію. Навколо поля у вирвах, зруйновані будинки. «Знайдіть мені щось аби було на памʼять», просить власниця одного зі зруйнованих будинків у Бахмуті.
-Коли будете відбудовуватись?», - питають у літнього чоловіка, який оглядає згарище свого дому.
- Та вже мабуть не буду, вік не той.
- А нащо ж покликали?
- Так помогти прибрати.
«Щось дуже глибоке, нікому непідвладне. Коли не памʼятаєш, що де лежало, що коли трапилось, але лишився останній рефлекс: У домі має бути прибрано, навіть якщо дому вже немає»
Хочеться запамʼятати усіх людей, усі стерті росіянами міста, в яких навесні так пахли яблуні.
Я цю книгу слухала на АБУК, але я обовʼязково куплю собі паперову версію.
Поранений військовий з книги «Бахмут»
Мирослав Лаюк став для мене черговим відкриттям сучасної української літератури. Людина вміє писати так точно, так чітко висловлювати думки, що наче ріже по-живому. Перехоплює подих від людяності автора, який намагається фіксувати дійсність навколо себе начебто відсторонено, хоча ти відчуваєш, які душевні рани він сам при цьому отримує.
Його «Бахмут» — це можливість побачити на власні очі війну, її «звичайний побут. Там на місці все поряд: сміх, кров, твоя кров, знову сміх». Жарти - необхідні, це умова виживання. Чоловік, що сміється на тлі палаючого будинку виглядає моторошно, але сміх це захисна реакція.
Найголовніше, що «Бахмут» це книга про людей. Про тих, кого вбили росіяни. Про тих, хто повернувся додому, але ��уша залишилась з хлопцями в окопах. Про тих, кому нема куди вертатись.
Про віру: ось у дворі припарковані три машини. Авто протестантського капелана, православного і римо-католицького. У капеланів нема теологічних суперечнок, натомість є глибше осмислення вічних тем. Вони виконують разом завдання і підставляють одне одному плече. Один з них, Максим, каже: «Бог один - провайдери різні. Річ у тому, що ми збагачуємось коли спілкуємось з одним. Ми тут перш за все побратими».
Ось запорожець Олег Мироненко, який потрапивши на фронт добровольцем був настільки вражений людяністю військових та їхніми вчинками, що поступово прийшов до віри і став капеланом. Ось Скіф, парамедик, ділиться досвідом, розповідаючи що часто найбільша проблема - заспокоїти пораненого. Потрібно за мить до провалу в паніку хапати людину за руки і говорити про прості і звичайне речі. «Треба активізувати ліву і праву частини мозкк, покрутити дульку, поговорити про мистецтво, повернути в теплі обійми матері»
Ось командир артбатареї Мирослав, науковець, що працював у фізико-механічному інституті, кандидат технічних наук, описує, як він бачить війну: «Війна це складна багатофакторна задача, наскільки ми вдало її можемо розвʼязати і наскільки близький розвʼязок ми знайдемо до правильної, настільки багато буде збережно життів і виконано завдання».
Мирослав Лаюк піднімає багато важливих тем, про які я постійно думаю. Наприклад, наскільки гидко і неетично часто поводяться іноземні журналісти, які заради лайків засвічують позиції та бійців і взагалі не переймаються тим, скількох людей вони підставили аби зробити гарячий матеріал.
Про банальність зла серед російських полонених: їхню простоту, жорстокість і безпросвітність та пацифізм, як утопію. Пацифістичні погляди можна сповідувати лише коли війна десь далеко і гинуть в ній не твої рідні. Тобто коли тобі абсолютно байдуже, чи помре хтось взагалі. «Бо неможливо захистити слабких без зброї. Проклятий всякий який порушув межу ближнього свого, - каже один з військових капеланів, додаючи, - я возив в СБУ росіян. Вони знають, що вони тут роблять і знають для чого сюди йдуть. Але постійно грають в цю гру «ми нічіво нє зналі»
Росіяни принесли біль, страждання, смерть та руйнацію. Навколо поля у вирвах, зруйновані будинки. «Знайдіть мені щось аби було на памʼять», просить власниця одного зі зруйнованих будинків у Бахмуті.
-Коли будете відбудовуватись?», - питають у літнього чоловіка, який оглядає згарище свого дому.
- Та вже мабуть не буду, вік не той.
- А нащо ж покликали?
- Так помогти прибрати.
«Щось дуже глибоке, нікому непідвладне. Коли не памʼятаєш, що де лежало, що коли трапилось, але лишився останній рефлекс: У домі має бути прибрано, навіть якщо дому вже немає»
Хочеться запамʼятати усіх людей, усі стерті росіянами міста, в яких навесні так пахли яблуні.
Я цю книгу слухала на АБУК, але я обовʼязково куплю собі паперову версію.
December 27, 2023
«Бахмут» Мирослав Лаюк.
Про що ця книга? Книга про життя місцевих, про життя та бажання військових жити. Книга дуже сумна. Повинні бути готові, що місцями вас буде розривати.
Читається вона легко та швидко, але зміст колотить постійно.
Там безліч різноманітних історій. Автор намагається максимально передати атмосферу тих запеклих подій.
Лаюк показує нам добробут місцевих мешканців, передає все до дрібних деталей. Від звичайного життя до повномасштабного вторгнення та під час активної фази війни.
Важкі історії життя військових, вони різні, не всі з хеппі ендом. Мені як військовому було важко оцінювати масштаби всього.
Книга морально тяжка, правда про Бахмут зсередини, без рожевих окулярів.
Книгу раджу, вважаю потрібно прочитати, щоб розуміти весь масштаб трагічних подій міста, яке ми повернемо.
8/10.
-2 бали за важку історію.
Про що ця книга? Книга про життя місцевих, про життя та бажання військових жити. Книга дуже сумна. Повинні бути готові, що місцями вас буде розривати.
Читається вона легко та швидко, але зміст колотить постійно.
Там безліч різноманітних історій. Автор намагається максимально передати атмосферу тих запеклих подій.
Лаюк показує нам добробут місцевих мешканців, передає все до дрібних деталей. Від звичайного життя до повномасштабного вторгнення та під час активної фази війни.
Важкі історії життя військових, вони різні, не всі з хеппі ендом. Мені як військовому було важко оцінювати масштаби всього.
Книга морально тяжка, правда про Бахмут зсередини, без рожевих окулярів.
Книгу раджу, вважаю потрібно прочитати, щоб розуміти весь масштаб трагічних подій міста, яке ми повернемо.
8/10.
-2 бали за важку історію.
December 25, 2024
Однозначно важлива книга для того, аби мати її в бібліотеці, як мінімум через фантастичні фото та неймовірну передмову, проте Лаюк - точно не мій автор.
Критикувати цю книжку я не буду, вона важлива для фіксування подій та емоцій, і зрозуміло, що наразі створити цілісний структурний продукт про Бахмут складно, фактично неможливо.
Тому купуйте, читайте та донатьте, аби у нас було більше книжок про наш схід
Критикувати цю книжку я не буду, вона важлива для фіксування подій та емоцій, і зрозуміло, що наразі створити цілісний структурний продукт про Бахмут складно, фактично неможливо.
Тому купуйте, читайте та донатьте, аби у нас було більше книжок про наш схід
January 29, 2024
болісне, та дуже важливе.
January 21, 2024
"Бахмут позаду, Бахмут попереду. Бахмут - точка повернення."
Мешканцям міста повертатись вже нема куди.
Як це: бути з Бахмуту, або приїхати туди захищати місто, або бачити вулиці, які знищуються у тебе на очах?
Читаючи цю збірку репортажів, мені одразу на думку прийшла інша книга, яка мені дуже запала в душу минулого року: "Я змішаю твою кров із вугіллям" Олександра Михеда. Вони різні і про різне, але емоції відчувала дуже схожі: розпач, гнів, надію, що у наших людей ще буде "нормальне" життя. Виникало бажання одночасно зупинятися, щоб трохи перевести дух і продовжувати читати залпом.
Також можу порекомендувати послухати подкаст "Мінкультпривіт" з автором: він розгортається саме навколо нещодавно виданої книги і деякі історії з неї набувають більшої глибини, або в деяких випадках навіть продовження.
Мешканцям міста повертатись вже нема куди.
Як це: бути з Бахмуту, або приїхати туди захищати місто, або бачити вулиці, які знищуються у тебе на очах?
Читаючи цю збірку репортажів, мені одразу на думку прийшла інша книга, яка мені дуже запала в душу минулого року: "Я змішаю твою кров із вугіллям" Олександра Михеда. Вони різні і про різне, але емоції відчувала дуже схожі: розпач, гнів, надію, що у наших людей ще буде "нормальне" життя. Виникало бажання одночасно зупинятися, щоб трохи перевести дух і продовжувати читати залпом.
Також можу порекомендувати послухати подкаст "Мінкультпривіт" з автором: він розгортається саме навколо нещодавно виданої книги і деякі історії з неї набувають більшої глибини, або в деяких випадках навіть продовження.
December 24, 2023
Насправді складно дібрати слів опісля прочитання. Це було важко, таки правда, що літературний репортаж - це як поезія, фіксує мить, і ти проходиш через цю мить. Не скажу, що можеш її прожити, але щось завжди лишається.
Цю книгу я чекала ще зі свого другого курсу, коли в минулому році була на курсі олт, і в нас десь більше тижня взимку не було пар. Тоді пан Мирослав розказав, що був у Бахмуті, і що привіз репортаж, який мав бути 10 сторінок, а вийшло 150, і вирішили робити книгу. Ми тоді ще й вчилися писати літературні репортажі, пам'ятаю я навіть дістала журнали Reporters для цього завдання. І от я прочитала тепер цю книгу. Відчуття, не знаю, що можна описати, враження, що живемо у симуляції. Насправді більшість історій з книги я, або читала десь інде, або чула особисто, тому спочатку все було окей. Але останні сторінки про друга Лаюка, Євгена Овсієнка, який загинув, і про якого ми писали на KMA Today (могилянський канал новин, де я головна редакторка), і присвята 💔, одна з присвят Дмитру Євтушенко, хлопцю, який на рік старший за мене, зараз мав би бути на 4 курсі укрфілу, але загинув, захищаючи Батьківщину. До речі, твори на олт для курсу пана Мирослава він писав в окопах. І про нього ми теж писали на кма тудей. Останні сторінки розбивають, влучають у найболючіше.
Бахмут - це книга про пам'ять. Книга, що лишає фіксацію пам'яті у формі тексту, аби нам взагалі лишалося хоча б щось.
Цю книгу я чекала ще зі свого другого курсу, коли в минулому році була на курсі олт, і в нас десь більше тижня взимку не було пар. Тоді пан Мирослав розказав, що був у Бахмуті, і що привіз репортаж, який мав бути 10 сторінок, а вийшло 150, і вирішили робити книгу. Ми тоді ще й вчилися писати літературні репортажі, пам'ятаю я навіть дістала журнали Reporters для цього завдання. І от я прочитала тепер цю книгу. Відчуття, не знаю, що можна описати, враження, що живемо у симуляції. Насправді більшість історій з книги я, або читала десь інде, або чула особисто, тому спочатку все було окей. Але останні сторінки про друга Лаюка, Євгена Овсієнка, який загинув, і про якого ми писали на KMA Today (могилянський канал новин, де я головна редакторка), і присвята 💔, одна з присвят Дмитру Євтушенко, хлопцю, який на рік старший за мене, зараз мав би бути на 4 курсі укрфілу, але загинув, захищаючи Батьківщину. До речі, твори на олт для курсу пана Мирослава він писав в окопах. І про нього ми теж писали на кма тудей. Останні сторінки розбивають, влучають у найболючіше.
Бахмут - це книга про пам'ять. Книга, що лишає фіксацію пам'яті у формі тексту, аби нам взагалі лишалося хоча б щось.
January 5, 2024
Важлива книга для прочитання, щоб зрозуміти життя під час війни, героїзм військових та рятувальників, злочинні дії агресора, та українську незламність на прикладі простих людських історій. Книга про колись живе та активне місто, його мешканців, природу, незворотні зміни та руйнування. Ці репортажі та рефлексії треба читати кожному, аби не забувати, якою ціною виборюється українська незалежність.
December 16, 2023
Прекрасна журналістська робота
Пряма мова збережена
Дуже чесно про те, яка війна, які люди на війну
Серце від неї, звісно, щемить
Пряма мова збережена
Дуже чесно про те, яка війна, які люди на війну
Серце від неї, звісно, щемить
Read
July 18, 2025Nie oceniam, bo brakuje dystansu w stosunku do takich książek, jak ta. Parę cytatów, jeśli ktoś chciałby spróbować:
O tym jak dystans zmienia priorytety:
"Zadałem sobie pytanie, co kiedyś, zanim pojawiły się nasze problemy, przejmowało mnie bardziej: pożar Notre-Dame czy wojna w Sudanie?"
O granicach vouyeryzmu medialnego:
"Potem spotykam w kawiarni wolontariusza, który uczestniczył w ekshumacjach. Opowiada, jak nad dołami stali korespondenci wojskowi z czołowych mediów świata, gotowi na wszystko. Wycelowali kamery, żeby zarejestrować ważną chwilę. I nagle wszyscy rzucili się na boki, by wymiotować".
O czym wolałoby się nie wiedzieć:
"Wideo z połowy kwietnia wywołało oburzenie – i nic więcej – zachodnich polityków. Wagnerowiec opowiadał w nim o swoich przygodach w Bachmucie i Sołedarze. Oto fragmenty:
„Nieletnich było gdzieś czterdzieścioro. Ludzi w ogóle trzysta, może czterysta. Spory blok, ośmiopiętrowy. Misja: likwidacja. To był 18 marca, weszliśmy do centrum Bachmutu. Ruszyliśmy w bój. Wielu naszych padło. Dostałem polecenie, żeby wytłuc wszystkich... Dzieci ucierpiały, wiele zginęło, szkoda ich. (...) Wypełniłem rozkaz: zabijałem dzieci. To, co robiliśmy po wejściu do Sołedaru i Bachmutu, to było dopiero coś. Mieliśmy przeprowadzić pacyfikację, zlikwidować wszystkich. Wjechaliśmy tam, stu pięćdziesięciu wagnerowców. Zrobić czystkę i przejść do obrony. Szliśmy i wycinaliśmy wszystkich. Trafiały nam się kobiety, mężczyźni, dziadki, emeryci, emerytki. No i gówniarze. Mała piszczy, pięć, sześć lat. Strzeliłem. Miałem nikogo nie wypuścić, nikogo.”
O obrazach, które można sobie wyobrazić, a których nie sposób zrozumieć. Bachmut 1 stycznia 2023:
"Tak więc, noworoczny poranek, wskakuję na pakę jak do ciemnego próżniowego pudełka. Jedziemy po noworocznym Bachmucie, zatrzymujemy się na bazarze. Wyobraźcie to sobie: pierwszy stycznia, miejsce, które cały świat uznaje za najczarniejszą z dup świata. A tu stragany, ludzie sprzedają papierosy, maszynki do golenia, kiełbasy, tłuste, czarne kaszanki. Gdzieś niedaleko spada pocisk i unosi się słup dymu niczym w kreskówce o ukraińskiej zimowej wsi z kopcącymi kominami chat. I wszyscy mają to gdzieś".
O niemożliwości powrotu do utraconego domu:
"Znajdźcie dla mnie jakąś pamiątkę – prosi przez telefon kobieta, która żyła w domu na ulicy Lermontowa w Irpieniu. Dziś mieszka w Niemczech, a jej budynek porządkują wolontariusze. Sąsiadka, której mieszkanie ocalało, kieruje pracami. Opowiada, że niektórzy uchodźcy wracali, ale gdy zobaczyli pogorzelisko w miejscu swoich gospodarstw, obracali się na pięcie i jechali z powrotem. Gdy wolontariusze dzwonili, by zaproponować pomoc, ci nie odbierali telefonów. Moja rozmówczyni nie ma na co narzekać, chyba że na pocisk, który przebił jedno z okien i utkwił w ścianie dziecięcego pokoju.
Emigrantka do Niemiec opowiada, że nie zdążyła niczego ze sobą zabrać, nawet szklanki czy filiżanki, i tęskni za domem, chciałaby szybko wrócić. Wynosimy z jej domu śmieci, inne niż w pozostałych mieszkaniach. W tym nie zostało nic, nawet spławów metalu, nawet porcelany, nawet wanny. U sąsiadów uratowały się chociażby sprzęty AGD, wolontariusze wyrzucają je przez okno na górę metalu, wynoszą popękane płytki, które zachowały swój kolor, oraz opalone, ale całe liczniki gazowe. A z jej mieszkania: nic. Gdy usłyszeliśmy jej prośbę, zaczęliśmy rozpaczliwie przekopywać kupę popiołu, próbując znaleźć cokolwiek.
W innych miejscach znajdujemy zbroje rycerskie, laptopy, łuski, węgiel rysunkowy, puzderko ze złotą biżuterią, szkatułkę z pieniędzmi, dildo, gliniane figurki dinozaurów.
Ludzie najczęściej tłumaczą nam – i co ważniejsze: samym sobie – że najważniejsze jest to, że przeżyli. Czyż nie?"
O tym jak dystans zmienia priorytety:
"Zadałem sobie pytanie, co kiedyś, zanim pojawiły się nasze problemy, przejmowało mnie bardziej: pożar Notre-Dame czy wojna w Sudanie?"
O granicach vouyeryzmu medialnego:
"Potem spotykam w kawiarni wolontariusza, który uczestniczył w ekshumacjach. Opowiada, jak nad dołami stali korespondenci wojskowi z czołowych mediów świata, gotowi na wszystko. Wycelowali kamery, żeby zarejestrować ważną chwilę. I nagle wszyscy rzucili się na boki, by wymiotować".
O czym wolałoby się nie wiedzieć:
"Wideo z połowy kwietnia wywołało oburzenie – i nic więcej – zachodnich polityków. Wagnerowiec opowiadał w nim o swoich przygodach w Bachmucie i Sołedarze. Oto fragmenty:
„Nieletnich było gdzieś czterdzieścioro. Ludzi w ogóle trzysta, może czterysta. Spory blok, ośmiopiętrowy. Misja: likwidacja. To był 18 marca, weszliśmy do centrum Bachmutu. Ruszyliśmy w bój. Wielu naszych padło. Dostałem polecenie, żeby wytłuc wszystkich... Dzieci ucierpiały, wiele zginęło, szkoda ich. (...) Wypełniłem rozkaz: zabijałem dzieci. To, co robiliśmy po wejściu do Sołedaru i Bachmutu, to było dopiero coś. Mieliśmy przeprowadzić pacyfikację, zlikwidować wszystkich. Wjechaliśmy tam, stu pięćdziesięciu wagnerowców. Zrobić czystkę i przejść do obrony. Szliśmy i wycinaliśmy wszystkich. Trafiały nam się kobiety, mężczyźni, dziadki, emeryci, emerytki. No i gówniarze. Mała piszczy, pięć, sześć lat. Strzeliłem. Miałem nikogo nie wypuścić, nikogo.”
O obrazach, które można sobie wyobrazić, a których nie sposób zrozumieć. Bachmut 1 stycznia 2023:
"Tak więc, noworoczny poranek, wskakuję na pakę jak do ciemnego próżniowego pudełka. Jedziemy po noworocznym Bachmucie, zatrzymujemy się na bazarze. Wyobraźcie to sobie: pierwszy stycznia, miejsce, które cały świat uznaje za najczarniejszą z dup świata. A tu stragany, ludzie sprzedają papierosy, maszynki do golenia, kiełbasy, tłuste, czarne kaszanki. Gdzieś niedaleko spada pocisk i unosi się słup dymu niczym w kreskówce o ukraińskiej zimowej wsi z kopcącymi kominami chat. I wszyscy mają to gdzieś".
O niemożliwości powrotu do utraconego domu:
"Znajdźcie dla mnie jakąś pamiątkę – prosi przez telefon kobieta, która żyła w domu na ulicy Lermontowa w Irpieniu. Dziś mieszka w Niemczech, a jej budynek porządkują wolontariusze. Sąsiadka, której mieszkanie ocalało, kieruje pracami. Opowiada, że niektórzy uchodźcy wracali, ale gdy zobaczyli pogorzelisko w miejscu swoich gospodarstw, obracali się na pięcie i jechali z powrotem. Gdy wolontariusze dzwonili, by zaproponować pomoc, ci nie odbierali telefonów. Moja rozmówczyni nie ma na co narzekać, chyba że na pocisk, który przebił jedno z okien i utkwił w ścianie dziecięcego pokoju.
Emigrantka do Niemiec opowiada, że nie zdążyła niczego ze sobą zabrać, nawet szklanki czy filiżanki, i tęskni za domem, chciałaby szybko wrócić. Wynosimy z jej domu śmieci, inne niż w pozostałych mieszkaniach. W tym nie zostało nic, nawet spławów metalu, nawet porcelany, nawet wanny. U sąsiadów uratowały się chociażby sprzęty AGD, wolontariusze wyrzucają je przez okno na górę metalu, wynoszą popękane płytki, które zachowały swój kolor, oraz opalone, ale całe liczniki gazowe. A z jej mieszkania: nic. Gdy usłyszeliśmy jej prośbę, zaczęliśmy rozpaczliwie przekopywać kupę popiołu, próbując znaleźć cokolwiek.
W innych miejscach znajdujemy zbroje rycerskie, laptopy, łuski, węgiel rysunkowy, puzderko ze złotą biżuterią, szkatułkę z pieniędzmi, dildo, gliniane figurki dinozaurów.
Ludzie najczęściej tłumaczą nam – i co ważniejsze: samym sobie – że najważniejsze jest to, że przeżyli. Czyż nie?"
July 30, 2025
Esej, reportaż, literatura faktu - Bachmut jest tu miejscem, przez które przebiega linia frontu, ale w piwnicach, kuchniach, domach toczy się również codzienne życie. To nie tylko zapis na gorąco z przebiegu wojny, to również refleksja o życiu, przemijaniu, losie tych, którzy już go nie opowiedzą.
Książka pozbawiona jest chłodnego dystansu. Relacja to nie oko kamery, aparatu fotograficznego, to zapis wstrząsów, drgań, emocji, których nie sposób oddać na fotografii, czy w filmie. Sceny z frontu, zaplecza, ruin, wspomnienia z ubiegłych lat stopniowo przechodzą w refleksję na temat historii i kultury. Stają się punktem wyjścia do refleksji na temat tego, czym jest życie i jaki ślad po sobie pozostawia, ponieważ ostatecznie w centrum uwagi autora jest człowiek, jednostka - ranny, zmęczony, kochający, osamotniony, który mimo wszystko, wbrew wszystkiemu trwa.
Jak wspomniałem na początku, nie jest to klasyczny reportaż; zaburzenie spójności czasowej, logiczności i kolejności opowiadanych zdarzeń w gruncie rzeczy ma sens. Bo czy pęknięcie rzeczywistości spowodowane wojną, fragmentaryczność i chwilowość wydarzeń, dynamika i nieoczekiwana zmienność nie jest prawdziwym obliczem konfliktu? Patrząc w ten sposób układa się to wszystko w logiczna opowieść.
“Gdy przepisujesz wywiady do komputera i budujesz z nich tekst, gdy przychodzi na nie czas, naprawdę wydaje ci się (i to wrażenie się nasila), że takie fragmenty za bardzo wybijają. Pojawia się pytanie, czy papier może przyjąć wszystko. Co począć, gdy rzeczywistość ze swoją naocznością może wydawać się czytelnikowi nieprzekonująca? Jaki powinien być kompromis między realiami a tekstem, w który odbiorca uwierzy?”
Książka pozbawiona jest chłodnego dystansu. Relacja to nie oko kamery, aparatu fotograficznego, to zapis wstrząsów, drgań, emocji, których nie sposób oddać na fotografii, czy w filmie. Sceny z frontu, zaplecza, ruin, wspomnienia z ubiegłych lat stopniowo przechodzą w refleksję na temat historii i kultury. Stają się punktem wyjścia do refleksji na temat tego, czym jest życie i jaki ślad po sobie pozostawia, ponieważ ostatecznie w centrum uwagi autora jest człowiek, jednostka - ranny, zmęczony, kochający, osamotniony, który mimo wszystko, wbrew wszystkiemu trwa.
Jak wspomniałem na początku, nie jest to klasyczny reportaż; zaburzenie spójności czasowej, logiczności i kolejności opowiadanych zdarzeń w gruncie rzeczy ma sens. Bo czy pęknięcie rzeczywistości spowodowane wojną, fragmentaryczność i chwilowość wydarzeń, dynamika i nieoczekiwana zmienność nie jest prawdziwym obliczem konfliktu? Patrząc w ten sposób układa się to wszystko w logiczna opowieść.
“Gdy przepisujesz wywiady do komputera i budujesz z nich tekst, gdy przychodzi na nie czas, naprawdę wydaje ci się (i to wrażenie się nasila), że takie fragmenty za bardzo wybijają. Pojawia się pytanie, czy papier może przyjąć wszystko. Co począć, gdy rzeczywistość ze swoją naocznością może wydawać się czytelnikowi nieprzekonująca? Jaki powinien być kompromis między realiami a tekstem, w który odbiorca uwierzy?”
February 28, 2025
Ось що буває, коли документальну книжку пише поет – ми отримуємо пронизливо наповнену сенсами документалістику. Якщо відкинути це фотографічне вміння поета вихопити з потоку й лаконічно вказати на приховане від інших спостереження, ми б отримали гіпернатуралістичний механістичний опис війни Юнґера. Натомість, якби ми намастили уривчасті нотатки спостережень грубим шаром літературних прийомів, ми б могли отримати "Арабески" Жадана, або простигосподи "Трьох товаришів" від тіпа, який відвоював півтори місяця. А в "Бахмуті" Лаюка всього достатньо й у міру, цим вона й підкуповує. З одного боку – це все ще збірник воєнних історій, але кожна з них залишає місце для запитань і наступних авторефлексій. Чи зрозуміла вона людям, причетним у потоці? Так. Чи зрозуміла вона загалом українцям? Більш ніж треба. Чи зрозуміла вона зовнішньому глобальному спостерігачеві? Не знаю, можливо, настільки ж, як відображення реальности в дзеркалі.
Нахабно навіть розважати про реальність нобелівки з літератури за цю книжку – не той формат, не той розмах, не той вік, не той життєвий досвід і, головне, не той я, хто про це має говорити. Але зрештою після війни, якщо ми всі виживемо, Мирослав може стати тією людиною, яка має всі шанси й задатки доступно розповісти світові нашу історію виживання, протистояння й відновлення нашого місця-за-правом у колі цивілізованих народів. Я б дуже хотів, щоб це був саме виважений і досвідчений Мирослав Лаюк, в нього гарно виходить.
Нахабно навіть розважати про реальність нобелівки з літератури за цю книжку – не той формат, не той розмах, не той вік, не той життєвий досвід і, головне, не той я, хто про це має говорити. Але зрештою після війни, якщо ми всі виживемо, Мирослав може стати тією людиною, яка має всі шанси й задатки доступно розповісти світові нашу історію виживання, протистояння й відновлення нашого місця-за-правом у колі цивілізованих народів. Я б дуже хотів, щоб це був саме виважений і досвідчений Мирослав Лаюк, в нього гарно виходить.
May 1, 2024
«Пам’ять — те, що лишається після втрати. І тому, я фіксуватиму це, щоб лишилося хоч щось».
Книжка «Бахмут» — це записані голоси. Попри назву, вона не зовсім про те, про що здається. Не про війну чи місто в облозі, вона про конкретних людей і про конкретні життя. У цьому місті і у цьому місці.
📝 Перша частина — розповіді та особисті історії бійців та людей, дотичних до війська. Сіль життя з перших вуст, записана і передана у формі репортажу. Це надважливі свідчення героїчних людей, завдяки яким ми живі. Мені навіть здається, що це слова для вічності, вони безцінні. Не можу оцінювати і сказати, що мені сильно сподобалося з точки зору літератури — теж не можу.
✍️ Друга частина — есеї Мирослава Лаюка, які мають взагалі вельми примарний стосунок до Бахмута. Але мені вони сподобалися надзвичайно.
Повний відгук тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Книжка «Бахмут» — це записані голоси. Попри назву, вона не зовсім про те, про що здається. Не про війну чи місто в облозі, вона про конкретних людей і про конкретні життя. У цьому місті і у цьому місці.
📝 Перша частина — розповіді та особисті історії бійців та людей, дотичних до війська. Сіль життя з перших вуст, записана і передана у формі репортажу. Це надважливі свідчення героїчних людей, завдяки яким ми живі. Мені навіть здається, що це слова для вічності, вони безцінні. Не можу оцінювати і сказати, що мені сильно сподобалося з точки зору літератури — теж не можу.
✍️ Друга частина — есеї Мирослава Лаюка, які мають взагалі вельми примарний стосунок до Бахмута. Але мені вони сподобалися надзвичайно.
Повний відгук тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
June 1, 2024
Я гадала, що ця книга буде йти важко, що біль ступоритиме мене після кожного розділу. Але автор підібрав короткі розділи, які доповнювалися фотографіями. Ловили себе на думці, що такий виклад підійде іноземцям. Підготувати їх.
Це можливо не те, що міг би очікувати український читач про місто Бахмут, ми стежили за новинами і всією цією несправедливістю нашого світу в реальному часі, але маю надію, що такі історії потраплятимуть до іноземців, щоб росіяни не могли замість нас розповідати наші історії.
Дякую.
Це можливо не те, що міг би очікувати український читач про місто Бахмут, ми стежили за новинами і всією цією несправедливістю нашого світу в реальному часі, але маю надію, що такі історії потраплятимуть до іноземців, щоб росіяни не могли замість нас розповідати наші історії.
Дякую.
Displaying 1 - 30 of 57 reviews