Тема для медитації

by Леонід Кононович

Леонід Кононович створив зовсім неочікувану літературну версію найбільш трагічних і дражливих подій української історії ХХ століття. Стилістика цієї оповіді заворожує не менше, аніж мелодика архаїчних замовлянь, замішаних на національному відьмацтві, що їх реконструював Автор, а сюжетні лінії переплетені у гордіїв вузол, який під силу розплутати лише «батькові українського кримінального роману».
Історія хвороби й одужання «пересічного українця», що змушений воювати на Балканах. Історія кохання та зради на тлі розквіту та занепаду «шестидесятництва» у Києві. Історія приватного розслідування жахливих зрад і помст у рідному селі часів Голодомору. І ще декілька історій, прочитання яких дасть Вам можливість відкрити абсолютно інший вимір буття...

Genres: Ukrainian Literature, Fiction, Contemporary, Ukraine

240 pages, Hardcover

First published January 1, 2006

About the author

Український письменник, перекладач, майстер детективного жанру. Член Національної спілки письменників та Асоціації українських письменників.

Reviews

[Маx Nestelieiev · Rating 5 out of 5]

гарний твір, є і містика, і українсько-московська війна, і пронизливі епізоди Голодомору, і пронизливі свідчення про тих, хто вчинив Голодомор. цікаво виведені комуністи-активісти, українці, що знищували українців, як та божевільної комуністки, яка каже, що її батько - ленін, а мати - карла марла, яка плаче й бородою витирається. з глоссарієм трохи перемудрив пан Кононович, як на мене, ніякий то не Глосарій, радше - Голосарій. класна бабця-відьма, що відає хто як помре. найкраще в тексті - багата й соковита мова, пан Кононович - знаний перекладач, тож працює з правильними словниками))

[Alina Shulepa · Rating 5 out of 5]

Дивним чином я ніколи не потрапляла на рекомендації цієї книги, хоча цікавлюся сучукрліт. Багато місяців я дивилася на неї на сайті видавництва і постійно відклалала покупку, бо анотація ніби й зацікавлювала, але не прям чіпляла... Але зрештою я її купила, прочитала і не розумію, чому ця книга настільки маловідома.
Це чудовий, чимось унікальний роман про нас, українців, про трагічні сторінки нашої історії: Голодомор, розкуркулення, політичні репресії. На прикладі історії одного роду, а трохи ширше — одного села — нам зобразили всі 70 років совєцької окупації та 90-ті рр., коли де юре — незалежність, а де факто — комуністи при владі та суцільна русифікація.
Незважаючи на нелінійний сюжет, де теперішнє перетинається зі спогадами, а реальність — з міфологією, роман затягує і тримає в напрузі. Перший розділ дається важко, бо нічого не зрозуміло, але потім звикаєш до такої форми оповіді, дізнаєшся більше фактів про героїв, і пазл складається.
Тут багато трагедії і не менше особистої драми головного героя, але чи могло бути інакше в ті часи?
Мені ця книга видається не схожою на інші на цю тематику. Особливий стиль автора, надзвичайно красива мова роблять її ще більш унікальною. Хочеться, щоб про цей роман говорили більше, знали і читали більше, він однозначно цього вартує.
#сучукрліто

[Olha Tiumentseva · Rating 5 out of 5]

Історія має декілька сюжетних та часових ліній. Головний герой Юр — сорокарічний військовий, який повертається після поранення з війни на Балканах. Він повертається в рідне село та згадує своє дитинство та молодість.

Через спогади Юра ми дізнаємося про навчання в школі та університеті при союзі, яке було вельми ідеологічне.

Справа дійшла до абсурду: в листопаді 1976 року декан філології особисто зняв стінгазету, бо там на малюнку було синє небо й жовте листя, що можна при бажанні розцінити як натяк на барви національного прапора! Крім усього іншого, не рекомендувалося вживати слова "нація", "Україна", "відродження", "культура", "свідомість", а якщо їх усе-таки використовувати, то в поєднанні зі словами "соціялістичний" чи "радянський".

А через оповідки його бабусі ми дізнаємося про Голодомор на прикладі їхнього рідного села.

Голодомор отруїв свідомість кожного українця. Кожен із нас підсвідомо несе почуття неспокутної провини перед мертвими. Наша провина в тім, що ми живемо, а вони померли у страшних муках, і за це нікого не було покарано.

Мова роману — глибока, насичена, часом поетична. Цей текст хочеться читати повільно, смакуючи, попри всю його важкість.

Шубовскаючи на безбач у плиткій воді, він перебрів річку і, нарешті діставшись берега, утямив, що таки обрав правильні орієнтири — ось перед ним лежить город, а трохи вище, під кручею, бовваніє криничка з дерев'яними цямринами від неї біжить ледве помітний прослідок, який щезає в темних бур'янах.

Мене дуже зачепили сторінки, присвячені Голодомору. У родині мого прадіда вижив лише він один із дев’яти дітей. Було боляче, але необхідно це читати. Це про пам’ять. Про обов’язок перед минулим.

Роман стоїть для мене в одному ряду з "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко та "Сад Гетсиманський" Івана Багряного, адже всі вони викривають та голосно оповідають про жахи комуністичного режиму, та про долі людей, які чинили опір.

Запрошую до telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"

[Maryna Semenyuk · Rating 5 out of 5]

Дуже сильний роман, надзвичайно пронизливий, просочений болем, коханням, містикою. Чудова мова - читаєш, як п‘єш і не можеш напитись. Дуже приємно відкривати для себе саме таку сучасну українську літературу.

[Yevhen · Rating 3.5 out of 5]

Реальна оцінка - 3.5/5.

Як на мене, найбільший недолік цього роману полягає в тому, що автор так до кінця і не визначився з жанром: якщо все починалося як химерна оповідь із постмодерністською структурою, де читач не розуміє до кінця, що відбувається насправді, а що лише марення смертельно хворої людини під дією наркотичного знеболювального, то з другої половини цей підхід відкидається та починається невпинна політична пропаганда в стилі "а ось про що я хотів вам розповісти насправді, панове", а саме історію про поламане життя юнака, що прагнув перемогти радянський режим, а замість цього став жертвою репресій і тепер бажає помститися колишнім ворогам і дізнатися подробиці з минулого баби та діда після повернення до України в 1997 році, після участі в югославських війнах. Зважайте, що роман писався у 2002 році, країна оговтується після придушення акції "Україна без Кучми", до влади вперше приходить клан "донецьких", відчуття безвиході й апатії в активних громадян. Виникає логічне питання, як рухатися далі, і в романі частково дається відповідь словами Чумака, де він описує важливість боротьби, незважаючи на невдачі. Тобто виглядає так, що вся ця гра з читачем, замішування коктейлю зі слов'янської міфології, екзистенційних роздумів про сенс життя та невідворотність смерті, відвертих алюзій на Сент-Екзюпері, Сартра, Багряного і Уласа Самчука, використання підходу ненадійного оповідача, неоковирна детективна складова (весь процес розслідування складається з розмов із потрібними людьми, ось вам і розкриття загадки всього життя), обґрунтування насильницького спротиву комуністичній/посткомуністичній владі - це все заради політичного маніфесту про необхідність боротьби за українську Україну. Крім того, автор настільки не вірив у читача, що навіть не полінувався додати пояснення основних моментів слов'янської міфології словами головного героя. Добре, що ближче до кінця політичний маніфест відходить на другий план, і це покращує загальне враження від книги особисто для мене.

Тому висновок такий: роман цілком лягає в канву тодішніх подій, під час читання потрібно враховувати політично-суспільний контекст, але саме через через це книга втратила актуальність. Сьогодні читати не дуже продумані художні історії про боротьбу з радянською владою як мінімум не цікаво. Краще почитайте нонфік на цю тему.

[Yulia Maleta · Rating 5 out of 5]

Роман, який підкорив мене з перших сторінок.

«Ми ніколи не станемо великою нацією, поки не відплатимо за все, що зробили на нашій землі комуністи».

Пишу враження, щойно перегорнувши останню сторінку, тож перепрошую за сумбурність та емоційність. «Тема для медитації» вражає багатьма факторами: це поєднання різних часових ліній і різних станів свідомості, це перехрещення сучасного життя і давньоукраїнських архаїчних міфів і текст постійно тебе відносить то до часів Голодомору, то часи дисидентства та шістдесятництва, а то й веде в потойбічний світ до самої Морани, а також це книга-біль за все, що довелося пережити українцям за часів радянського союзу та біль через те як вже незалежна Україна закриває очі на минуле і замість виставляння рахунків, голубить колишніх комуністів на високих посадах, де роздумує про другу офіційну мову і нервово реагує про всі нагадування з минулого. Мовляв, що було, то було, а нам треба далі жити. А он як минуле наздоганяє тепер нас всіх.

Це роман про пошуки себе, але чи можемо ми знайти свій майбутній шлях без осягнення минулого?

В романі окремими вставками фігурує Глосарій - це частини, де виписані фольклорні вставки, але вони перегукуються з подіями роману. І які ж вони потужні! Ці примовляння, вірування, легенди мають особливий вплив на читацьке враження.

Звісно, основною темою роману є зло, втілене в комуністичній ідеології і те, як вона, їхня система, ламала людей. І про те, що викидаючи з пам'яті травми минулого, ми забуваємо й самих кривдників, безліч з яких лишилися непокараними. Це наш самозахист чи таки безхребетність?

Здається, цей роман зазвучав зараз з новими підтекстами і їх насправді дуже багато. Тут є над чим подумати. Це по-своєму сакральний текст, який доносить важливі речі. Шкода, що українці його не почули ще тоді, в 2002 році. Але я рада, що він повернувся до нас знову, в новому виданні. Сподіваюся, це дасть йому новий поштовх і ще більше читачів. Роман того вартий.

[Yuliia Razinkova · Rating 3 out of 5]

Починала я цю книгу читати у місцях свого дитинства, куди повертаюсь вкрай нечасто — тож суголосся із атмосферою і настроєм роману було перфектним.

Приїхала назад у місто — у тексті почалась якась санта-барбара вперемішку із серіалами найгіршого штибу, постійним "натиканням" героїв одне на одного, штампованими "барикадними" закликами і дрімучою містикою, приправленою силою роду, Мораною та іншим сюжетним абсурдом.

Читати варто, але перечитувати не стала б

[Galyna Tuz · Rating 5 out of 5]

Ця книжка була завантажена на мій телефон ще рік тому, а дочитана лише вчора. Читала її довго і вдумливо, всього по кілька сторінок за раз. В основі сюжету - головний герой прагне помститися тим, хто нашкодив йому та його сім'ї. Та справа не в оманливій простоті сюжету, а в самому написанні. Мова автора, сильна і складна, змушує вдумуватися в значення кожного слова. Теми, які він охопив, наболілі ще з діда-прадіда. Бувало, прочитаєш кілька сторінок, і потім кілька днів думаєш про них. Справа в тому, що багато історій з книжки змушують задуматися про долю власних рідних, які пережили Голодомор, війну, радянську владу. Починаєш краще їх розуміти і ще більше любити...

[Oleh Bilinkevych · Rating 5 out of 5]

Щодо самого автора багато питань, судячи з того, що гуляє в мережі. Але його книга це явний мастрід у вимірі сучукрліту!

[Oleksandr Morozov · Rating 5 out of 5]

Уявіть, що десь були-лежали собі стоси списаних зошитів, листків, нотаток та записок. Це спогади, уламки снів, роздуми, народні легенди та вірування. Щось сталося. Може, раптовий протяг відкритих дверей, що поніс деякі сторінки у вікно та високо в небо, інші у відкриту піч, що встигла обпалити краї паперу. Але автор зібрав, що лишилось, разом, як міг розклав логічно, але не хронологічно, та видав роман.

Абзаци починаються раптово, з середини, наче справді той сон, спогади про тепле дитинство, про любов. Чи то вічний кошмар, де люди - монстри, і ми ніяк не можемо прокинутися. Чи то марення на яву з персонажами забутого, втраченого міту.

Здалося, що це буде повільно та довго, але ось я вже на останніх сторінках, продовження не буде. Проте точно буде тема для медитації.

[Oleksii Rafalovych · Rating 5 out of 5]

«Немає часу! Просто немає часу, розумієте? Просто у кожного в житті настає такий момент, коли часу немає вже ні на що…»

Ймовірно, це найнедооціненіша видатна книга сучасної української літератури. Тим важливіше нове видання!

Анотація до роману плутана і, здається, трохи відлякує. Спробую коротко розказати, що ви отримаєте, взявшись його читати.

✍️ Це мистецьки довершений текст про Україну у ХХ столітті. Оповідь ведеться уривчастими спогадами героя з минулим поета-дисидента, який повертається до свого села у 90-ті після поранення. Любителі містики знайдуть тут для себе окремий світ: баба героя – Босорканя, або Чакунка, і це один з ключових моментів. Любителям поезії також буде чим потішитися.

Продовження тут https://t.me/ukrainian_art_crossroads...

[Yaroslav Zbrotskyi · Rating 5 out of 5]

Десь в описі чи рецензії я прочитав що ця книга увійшла в якись список літератури, який має прочитати кожен українець. Цілковита згода!

Це не легке читання - не лінійна оповідь, вставки з легенд, доволі специфічна мова (місцями), дуже жорстока тема - але це просто насолода.

[Max Sushchuk · Rating 5 out of 5]

«Тема для медитації» — знаковий твір в контексті української літератури, який не просто далі розвиває ідею безґрунтовної людини ще з початку ХХ століття, а пояснює її наслідки, відкриваючи нам розуміння і усвідомлення того, що ми мусимо із цим щось робити.



Мій відеоогляд на YouTube (без спойлерів!)

[Anton Makushenko · Rating 5 out of 5]

«Голодомор отруїв свідомість кожного українця. Кожен із нас підсвідомо несе почуття неспокутної провини перед мертвими. Наша провина в тім, що ми живемо, а вони померли у страшних муках і за це ніхто не був покараний. Кагати, в яких лежать мерці, мати, що поїдає тіло своєї дитини, людина, яку живцем засипають землею, — всі оці видіння на рівні архетипів назавжди вʼїлися в памʼять мільйонів українців.
Я не знаю, за що вбили моїх односельців у тридцять третьому році. Я знаю тільки одне: за це хтось повинен заплатити. Кров І муки цих людей вимагають помсти. Хто їх убив? Комуністи.
Хто мусить за це платити? Комуністи, навіть ті, що непричетні до голоду, ті, котрих називають хорошими.»

Справді хороша книжка має приносити неймовірну насолоду від читання або доводити до сліз. «Тема для медитації» пропонує все це в одному флаконі. Напрочуд багато болю та реальних подій тут переплетені з міфологією та містикою, а неперевершена мова автора не дає насититись своєю гармонійністю. Розділи тут виконують лише умовну роль, адже фрагменти історії починаються раптово і так само закінчуються, ніби уривки сну. Кононович підбирає слова настільки вдало, що цілі сторінки хочеться брати на цитати, але вони займуть забагато місця, якщо вмістити їх всі тут.

«Цікавитися історією свого народу, любити свою землю, почувати себе відповідальним за все, що робиться на ній, протестувати проти поширення русифікації, розвивати свою культуру, бути готовим життя своє віддати за Україну - все це на сьогодні кваліфікується, як український буржуазний націоналізм! Запитання?»

«Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був — комуніст. А комуністи — вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло. Ви скажете мені, що є й хороші комуністи? Коли я чую отакі балачки, мені завжди пригадується байка про чоловіка, який зловив золоту рибку і загадав їй одне-єдине бажання: щоб усі комуністи, стільки їх єсть на білому світі, пливли тою річкою в домовинах! Та хіба можна отак усіх рівняти, вигукнула золота рибка... існують на світі погані комуністи, — але ж існують і хороші! Той чоловік подумав та й каже: ну, добре... нехай тоді погані комуністи пливуть в поганих домовинах, а хороші — в хороших!»

«Це був сімейний гуртожиток. Його прозивали дурдом. У ньому мешкали пролетарі. Їм нічого було втрачати, бо вони пролетіли за всіма параметрами ще від самого народження. Мабуть, тому вони гнали бурячиху, пили і по-чорному лупцювали своїх жінок; а коли ті виривалися й тікали, то люпцювали всякого, хто попаде під руку.»

«…а коли ми підростали, то починали розуміти, що все це - наше, що якась незрима сила змусила нас народитися в оцю епоху, яка притихла, немов патрон, що дала нам вона і цю мурованку, одну як соловʼєві голос, і вербу коло річки, і могилу в полі - й усе це зветься Україною, і ми повинні боронити його, бо відступати вже просто немає куди…»

У «Темі для медитації» насправді немає кінцівки - дочитавши до останньої сторінки, марно опиратись роздумам на порушені тут питання. І мова не лише про гірку долю Юра та його односельчан - насправді таких злощасть маємо ледь не цілу країну, і кінця цьому немає навіть зараз; лиш методи катів дещо змінились. Втім, як-не-як на сторінках є проблиски надії, що всі причетні до страждань українців - чи то росіяни, чи їх посіпаки - все ж отримають кару за свої злочини. Ця книга занадто недооцінена, вона варта того, щоб її прочитали всі…а потім прочитали ще раз.

[Dmytro Pakhaliuk · Rating 5 out of 5]

Дуже сильний, пронизливий роман. Який затягує з кожною сторінкою. В якому є все любов, страждання, боротьба, історія нашого народу.

[Stas Kural · Rating 5 out of 5]

Це має бути в шкільній програмі. Історія та містичний світ, наче подивився фільм Лінча про Україну

[Gremrien · Rating 3 out of 5]

First, I disliked it; then, I liked it somewhat; then, I liked it very much; then, I disliked it again. So, as you can understand, it is a complex and interesting book. Nevertheless, the final overall impression was “meh…” (“що це було і навіщо?”).

It was defined by the author as “роман-епос, роман-спокута,” and its intended scope of themes and ideas is quite ambitious indeed (with the Holodomor and passionate anti-Soviet spirit at its center). The novel has an autobiographical backbone (seriously stylized and reimagined, of course), as the author had a similar path to the dissident lifestyle and, apparently, was the same uncompromising and stubborn personality as the main character of the book.

(Wikipedia: “Народився 1958 року в селі Красилівка Ставищенського району на Київщині. В 1975 році вступив до філологічного факультету Київського університету. В 1977 році його відрахували за «небажання вивчати історію КПРС». В 1978 був заарештований органами КДБ за розповсюдження правозахисної літератури (самвидаву). В листопаді того ж року отримав офіційне попередження від обласного управління КДБ за ст. 62 ч.1 Карного кодексу (розповсюдження націоналістичної літератури). З 1981 по 1985 навчався на філологічному факультеті Київського педінституту іноземних мов імені Горького, звідки був відрахований «за негативний вплив на молодіжний колектив».”)

At the same time, the novel is a much wider story, clearly pretentious to be some Homeric epos of Ukrainians, with a meandering narration and heavy use of some obscure ancient Slavic mythology. All this should have become something beautifully dark and powerful, but I found it too murky, confusing, and inscrutable, often on the verge of being irritating and unreadable (honestly, I skipped many paragraphs, because their internal symbolism was not understandable and not interesting to me, and I did not feel their intended appeal to invest any time and effort in “connecting all the dots” there).

Also, I was bewildered by the military experience of the main character: the subject of his participation in wars of the 1980s-90s is secondary for the story, and most readers would not even notice it much, I suppose, but I was surprised that such a conscientious anti-Soviet / anti-Russian person took part in the Bosnian war ON THE SIDE OF THE SERBS, as well as easily becoming “just a contract soldier” in other complex and destructive conflicts with a strong component of affirming and defending national identities for the warring nations (and apparently, our hero had no understanding of what is right and wrong in these wars).

(These aspects are not autobiographical for the author, so I hope that he just added all this shit thoughtlessly, for a general “Homeric epos” air…)

Oh well, overall, it is rich and talented writing, and the book conveys a lot of important messages, so it is probably a good thing that such a novel exists and maybe it would find its readers eventually. This is also a good example of intelligent postmodernism (not just some absurd accumulation of unrelated allusions and “stream of consciousness”). But I am not surprised that it exists for 20+ years today and is still largely unknown to Ukrainian readers, being both unnoticed and not appreciated (probably undeservedly); I now understand why nobody wants to read and discuss it, despite a great potential (theoretically).

*

“— Але ж ми не можемо усе отак облишити! — вигукнув Юр. — Погляньте… хіба це та Україна, котрої ми прагнули? Не може бути європейською держава, де на всіх постах перебувають колишні члени фашистської партії. Не може стати християнським суспільство, в якому колишні комуністи привласнили все національне багатство, порозпихали по кишенях фабрики і заводи, а народ викинули за борт, як непотріб… Чому на вулицях наших міст лунає чужа мова? Чому русифікація в незалежній Україні сягнула таких масштабів, яких не було навіть за сталінських часів? Чому знову повторюється те, про що писав колись Микола Вінграновський:

Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні — в пошуках її!

Пам’ятаєте?

Чумак зітхнув.
— Пам’ятаю, ще й як… — Він узяв пляшку і знову поналивав у шклянки. — Давай-но ще по одній… за те, щоб ми не втрачали надії!..
— Ось я повернувся додому, — озвався Юр, вихиливши свою шклянку. — і побачив, що стара Україна вмирає… Отой процес, який розпочався у восьмидесятих роках, сьогодні вже завершується, розумієте? А натомість іде нова Україна… й я не можу її прийняти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися… а більше нічого! Найгірше ж те, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! За радянської влади я знав: комуністи — це вороги. Дисиденти — друзі. Незалежна Україна — мета, за яку треба віддати життя. Я знав, що мене посадять, але був готовий до цього. А зараз що ж?
— Та й що? — спокійно запитав Чумак.
— Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів… а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! — Він перевів подих. — А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні…”

“…не знаю, чи вціліє цей рукопис до тої пори, коли на світі постане самостійна українська держава. Пишучи ці рядки, я добре усвідомлюю, що моє життя — всього лиш крапля у тому океані, який зветься Україною; і що могла змінити одна-однісінька крапля серед чорного хаосу свавілля, яке чинить партійно-радянська наволоч на нашій землі? Те, що ми робили, було спробою зберегти власну гідність; ми знали, що результат буде нульовий, та все одно робили це, бо не хтіли почувати себе двоногою худобою, котра з радісним ревом крокує під барабани. Звичайно, уся наша діяльність була хибною в самісінькій своїй основі, адже існує тільки один метод боротьби з комуністичним режимом — збройний терор; та ще більшою помилкою було вважати, ніби ідейний вождь нашого руху — націонал-комуніст Іван Дзюба. Навіть зараз я сумніваюся, чого ж більше, шкоди чи користи, принесла Україні його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація». Відомо тільки одне: вона призвела до того, що ми почали вважати себе вірними ленінцями, а тодішній режим — засиллям ревізіоністів, яких, однак, треба закликати до громадянського діялоґу. Коли нас брали на розповсюдженні самвидаву, ми встрявали в суперечки зі своїми слідчими й намагалися переконати їх у необхідності широкої публічної дискусії з наболілих проблем; кагебісти радісно кивали головами і час від часу вкидали такі собі невинні запитання, що, на перший погляд, нітрохи не торкалися конспіративних методів нашої роботи. Врешті нам давали підписати протокол, і ми з жахом бачили, що з наших слів ці здорові треновані хлопці, схожі на молодих звірів, зліпили образ ворога, який шляхом розповсюдження наклепницької літератури намагався підірвати політичну та економічну основи радянської влади! Аж тоді хід наших думок трохи мінявся, й ми починали здогадуватися, що ніякого діялоґу з цією фашистською владою не може бути; що комуністи — це не люди, і до них не можуть бути застосовані загальнолюдські норми моралі й права; що їх потрібно розстрілювати, вішати, топити, давити гусеницями танків, рубати на шматки й розкидати по вулицях, — щоб усі бачили, яка страшна й невідворотна кара чекає на кожного, хто носить коло серця цей диявольський квиток!”

“Та Дзякунка одиначкою в батьків була. Як мали їхнє кодло з села вивозити, пішла вона до комуняк просити помочи. А ті вислухали її, перезирнулися між собою та й кажуть: «Ти ж комсомолка?» — «Ну, — каже вона, — комсомолка!» — «Ото, — кажуть їй комуняки, — відцурайся свого роду та й будеш наша людина!» Не довго думавши, вона й написала в газету: батьки мої — вороги народу, вони з наймитів кров пили, і я не хочу з ними більше ніякого діла мати.
Через місяць після того лущили ми кукурудзу на току. Зайшла балачка за те да за се. От якась із дівчат і питається Дзякунки: «Послухай, Галю, аякже це ти рідних батьків могла одцуратися? Се ж гріх од Бога і од людей!» А вона голову так гордо підняла. «Так хіба ж, — каже, — вони батьки мені?» Ми й перезирнулися. «А хто ж твої батьки, Галю?» Вона ще вище носа задерла. «Мій батько, — каже, — Ленін, а мати моя, — каже, — Карла-Марла!» А якраз проїжджав бригадир конем да й зачув тую балачку. «Дурна ти, — каже, — Дзякунко аж крутишся! Як же ж Карла-Марла може бути твоєю матер’ю, коли не жінка се, а чоловік? Да й не Карла-Марла його звати, а — Карло Марло… се дід такий, з бородою! Оно піди в школу, дурепо, та подивися — його там під стелею повісили!» Вона тут бачить, що забрехалася, і давай викручуватися. «Ну, й що, — зацвенькала на всі боки, — ну й що! А хіба чоловік із чоловіком не можуть жити, як чоловік із жінкою?» — «Та як же ж вони можуть жити! — загаласували ми всі. — Що ти, Галю, з глузду з’їхала? Такого не бачено, відколи світ засновався!» Коли ж Пацюкова Одарка крутнула головою та й каже: «Ой ні, дівчата… можуть! Он Петро Сердюк у тюрязі одбув, то, розказує, там чоловіки так живуть!» — «Та хоч і живуть, — закричали ми хором, — а хіба ж діти в них од того народжуються?!» А Дзякунка тут і груди розправила. «Як се не народжуються? — питається так гордо. — А звідки ж тоді я взялася?!» — «Ну, й звідки ж, Галю?» — «А се, — каже, — Лєнін із Карлом Марлом любились, як голубів пара… а від того отеє така я на білий світ і вродилася!»”

“У церкві правилося. Стоячи біля порога, він чув, як потріскують ґноти здоровецьких воскових свіч у ставниках, як гучно і протяжно лунають врочисті баси священиків і як під самісіньке склепіння злітають голоси півчих, виводячи слова священних псалмів. Люду на службу прийшло стільки, що було не протовпитися. У химерному жовтому напівмороці він бачив тільки голови й плечі, а потім придивився й відчув, як усередині поворухнулася невиразна тривога: усі ці люди були вбрані у старосвітську одіж, яка вийшла з ужитку ще як він був малим, — свити, кунтуші, сіряки… Він загледів, що жінки в церкві стоять окремо, а чоловіки стрижені так, як стригла його баба в дитинстві, себто над чолом у кожного з них був чуб, який прозивався оселедцем. Дівчата усі як одна, були у вінках, а молодиці — в намітках або якихось дивних уборах, котрі скидалися на кораблики. Й урешті він помітив, що багацько людей убрані в сучасну одіж, та всі вони губилися у юрмі і видавалося, що цей люд становить одну монолітну масу.
Трохи постоявши на паперті, він подався вперед і ступнув у дверний прочіл. Це вдалося йому на превелику силу; враження було таке, наче він зробився малий-малий і знову лізе через поріг, якого йому не здолати. Він зібрав остатні сили і спробував переступити цю межу; грубі армійські черевики рипнули, і якась постать озирнулася на той звук, а тоді відокремилася від юрми і метнулася до дверей, застережно піднявши долоню.
— Ти куди се?! — тихо поспитала вона.
Юр безтямно посміхнувся і раптом побачив, що перед ним стоїть баба Лепестина.
— А чого… — обізвався він, хапаючись за одвірок. — Я ваш… я теж хрещений!
— Тобі сюди не можна! — строго сказала баба, заступаючи собою двері. — Ану геть звідціля… хутко!
— Мені немає куди йти… — криво посміхнувся він.
Баба озирнулася, а тоді вибігла на паперть.
— Ходімо!.. — сказала вона, тягнучи його вниз по східцях.”

“здрастуй сину кінчається Літо а ти все не їдеш до мене виглядала я виглядала та й сама стала Картоплю копати а вороги наші тішаться зрадецькії речі кують він сидить він сидить П’ятнадцять Год йому дали приїдь дитино шоб вони побачили тебе своїми собачими Балухами та не дзявоніли та й город поможеш мені копати бо сама вже не втну стара зробилася мішка з картоплею на Гору не занесу геть Здоровля немає серце заходиться вночі не сплю блукаю по хаті як Сновида та згадується все що було і як дівувала і яка сем’я наша була велика та багата і як замуж виходила шо серце аж тьохкало од Щастя бо з люба за нього йшла ага якраз було того щастя з горобиний скік оден ти в мене отеє зостався а то все як не в Голод погибли то на сю власть гаруючи як батько й мати твої пам’ятаю прийшло письмо з Челябінського шо вони пропали од атома котрий зірвався ото тойді а я сіла коло вікна й сама не тямлю шо зо мною сльози котяться як горох а ти ше геть маленький був та й кажеш бабо Бабо чого ти плачеш не плач я тобі осьо цукерок дам а тепер і тебе хочуть зништожити Виповзні Гадючі бач правда їм поперек горла стала еге вони люблять шоб їм потурали та вклонялися та хребта гнули перед ними Люд хрещений для них як сміття під ногами пам’ятаю записали мене в колгосп іди кажуть Відьмуго роби на совєцьку власть прощення заробляй у неї а я й пішла а куди ж було дітися Сину хто на них робив то давали черпак юшки і такий кавалок Хліба як ото з буханки цілушку зрізати та ше перерізати начетверо то такий а вже Великдень минувся Люде мерли ти собі уявити не можеш гордій трупар збирати їх не встигав ото в бур’янах умре та й лежить тиждень а коти да їжаки геть лице пообгризають не Собаки ні собак усіх половили та ше взимку поїли то люде шоб їх Звірота не жвакувала та білеє тіло не поневіряла до Кагатів ідуть та лягають коло ями та й ждуть поки Смерть прийде живцем Сину йшли на Цвинтар а ти тепер кажеш порозуміння злагода діялог якийсь ой сину сину ти не бачив того всього а то так не казав би Вовчицю ти ж знаєш то в неї у Тридцять Третім году троє дітей було і всіх вона порізала одне за другим та поїла і всеньке село знало і Голова і бригадир і парторг а мовчали нехай собі їсть було на буряки йду а вона рано вранці ходить по вигону та кістки обгризені по бур’янах розкидає шоб сліда не було повен хвартух тих кісток а вона їх розкидає а ти кажеш од комуністів добра треба ждати ага дождешся ти вже маєш од них Заплату за своє добро та щирість а ну його шо вже балакати твій дід не так з ними говорив він як побаче було комуніста чи комсомольця то зразу йому ногою під Дихало добре дасть а тоді ножа із-за халяви та й питається шо Гнидо крови християнської хтів напитися панувати хтів еге ну зараз я тебе уконтентую ото такий із ними діялог тіки і може бути а більше ніякого та нехай ще оділлються їм наші Сльози ше кривлею вони будуть блювати комуністи і комсомольці й уся наволоч отся червонопуза то приїдь сину до мене в Гості шоб вони не гавкали шо ти в Тюрмі сидиш жду тебе як Соловій літа Твоя баба чакунка”

[Тимощук В'ячеслав · Rating 5 out of 5]

Ця книга пройде непоміченою для більшості читачів. І не тому, що вона якась погана чи недолуга. Як раз навпаки, це однозначно один з найкращих текстів, які мені доводилося читати цього року. Просто вона не комерційна, вона не акцентується на популярному і актуальному. Вона про вічність, вона про узагальнення, вона про те, що і через сто і через двісті років буде актуальним. "Тема для медитації" це підсумок життя Леоніда Кононовича, це його будинок, його дерево і його син змішані разом. Це основа. Такі книги міняють свідомість, коли потрапляють тобі в руки, вони стають знаковими і важливими, вони не щезають безслідно, якщо ти вже її прочитав, доклав зусиль аби зрозуміти і прийняти.
Якщо запитати про що цей текст, то можна багато годин говорити переказуючи сюжет, але все рівно так і не наблизитися до істини. Це все рівно, що спробувати переказати історію свого життя якійсь людині, а потім ще й зробивши з нього висновки. Спробувати звісно можна, але той, хто почує цю історію все рівно мало зрозуміє, адже щоб усвідомити повністю чиєсь життя його треба прожити. Так само у "Темі для медитації" стільки пластів сенсу, що переповідаючи один, точно загубиш якийсь інший, не менш важливий. Цю книгу неможливо читати швидко, ковтаючи, вона, виправдовуючи свою назву справді медитативна. Її не прочитаєш "в-пів-ока", похапцем, в перервах між справами. Про неї треба думати і міркувати, розслаблятися, відкидати щоденні проблеми і повільно пірнати в неї, як в воду.
"Тема для медитацій", як власне і самі медитації, не лікує, але дозволяє розставити на свої місця все в житті, дозволяє відділити минуле від майбутнього, побачити де ти був і куди прийшов. Хоче того читач чи ні, але читаючи уривчасті розділи книги Леоніда Кононовича, ті розділи які починаються завжди з трикрапки і так само раптово закінчуються, так от читаючи цей текст, хочеш того чи ні, починаєш ставити себе на місце головного героя. Ні я не вступав в 1970-му в Університет і не стикався з "активними комсомольцями", але бачив в житті різноманітних "активістів" і усвідомлюю як вони себе поводять. Я не жив в 1933-му і не бачив на власні очі Голодомор, але і моя родина від нього постраждала, це також і мій персональний біль, тож я розумію про що пише автор. Мій дід не був петлюрівцем, але ним був прадід, який не хотів іти в колгосп і чекав повернення української влади. За це, а ще за відмову записатися в колгосп, за те що все життя працював і вмів заробити, за те що мав шмат землі, який обробляв і не хотів віддавати його в колгосп, мого прадіда заслали в Сибір, де він і загинув. Тож в мені всередині десь теж резонує історія з дідом головного героя, якого знищили комуністи. Я не займався самвидавом, не потравляв в КГБ, але… потрапляв в СБУ. Тож і тут усвідомлюю, ситуації, трохи знаю її з середини. Всі ці маленькі співпадіння разом створюють причетність до спільного, якщо хочете до одного спільного організму, якого називають нацією.
Час йде, минають роки, а історія рухається по колу, карма так чи інакше наздоганяє українців. Не проводити паралелі з своїм власним життям, читаючи цю книгу, просто неможливо. Але пояснити її, описати про що вона мені справді важко. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я розумію, що нічого не зміг пояснити, мені не вдалося розказати про що насправді ця книга. Тому у вас є лише один шанс - взяти її і прочитати, я думаю ви не пошкодуєте

[Olga Kuplivanchuk · Rating 4 out of 5]

Як би я описала цю книгу одним реченням: Іван
Багряний на віпассані.
Юр - дуже багрянівський персонаж: козацького роду, що поколіннями виборює право українського народу на незалежне існування. Юр має життєві принципи,
Юр - націоналіст, Юр помирає, але використовує останні місяці свого життя, щоб знайти справедливість для себе і свого роду.
1ось наш багрянівський персонаж сідає в 10-денну медитацію (умовно, звісно, в моїй уяві :) і, як під час будь-якої медитації, в його свідомості виринають і гаснуть думки та спогади, містичні картини, вбудовані в реальні образи. Навʼязливі думки повертаються знову і знову, деякі спогади
плутаються, нашаровуються. Наше завдання, сидячи
в медитації, - спостерігати за цим плином, не аналізувати, не зупиняти, дивитися, як ці картини
життя пропливають повз нас, мов хмаринки.
Якщо ви колись медитували, можете уявити,
наскільки іноді психоделічними та неповʼязаними один з одним можуть бути ці досвіди, наскільки дивним може бути цей „трип". А тепер уявіть, що цей досвід описаний текстом. І в цьому тексті - історія
України крізь досвід людей, крізь страждання та випробування, любов до рідного краю та непохитність.
Окремо надихає дивовижна мова цього твору - із західноукраїнськими діалектами, невідомими (мені)
словами та поетикою.

[Kseniya Matskevych (Sladkevych) · Rating 5 out of 5]

Один із найсильніших романів сучасної української літератури. Більше говорити не варто, треба читати

[Anastasiia Shevchenko · Rating 5 out of 5]

Дуже сильний та проникловий роман. Автор описує один з найтрагічніших періодів в житті нашого народу - Голодомор. Книга детально розкриває всі злочини радянської влади проти українського народу. Багато уваги приділяється розповіді про комуністів-активістів, українців, чиї мізки були настільки промиті радянською пропагандою, що вони відіймали останні крихти їжі у своїх сусідів, прирікаючи на голодну смерть цілі сім'ї. Спогади головних героїв про поховання людей заживо були особливо важкими для мене.
Хотілося б окремо обговорити мову автора. Лексика, яку використовує Леонід Кононович, дуже складна і нетипова для сучасного українця. Тому при прочитанні книги важливо вдумуватись в кожне слово, щоб зрозуміти сенс, який автор вклав у текст. По цій причині, хоча книга і невелика, на читання в мене пішло близько 5 днів.
Також хочу додати, що не тільки лексика тут незвичайна, а й сам стиль автора. В книзі є декілька сюжетних ліній, які відбуваються в різний період, і між ними ви не знайдете чітких переходів. Більш того, всі ці лінії пронизані містикою, яка ще більш ускладнює і без того непростий текст.
Загалом, я наполегливо рекомендую прочитати цю книгу і хочу, щоб більше людей з нею ознайомились. Проте, треба враховувати, що текст дуже нелегкий, і треба виділити достатньо часу для вдумливого читання.

[Nadine · Rating 5 out of 5]

ця книга порушує дуже важливі й актуальні питання. вона могла бути важкою й тягучою, але гарна мова і незвичний спосіб оповідання настільки гарно переплітають історичні події, життя персонажів, містичні елементи і марення головного героя, що не можеш зупинитися і відкласти книгу, хочеться читати й читати, поки воно тебе веде цими лабіринтами підсвідомості. дуже сподобалося як автор показує важливість спогадів кожної людини, а також розкриває тему колективної пам'яті.

[Illia Kushnir · Rating 5 out of 5]

Цей текст пронизаний низкою тем та роздумів, але визначальною є Голодомор. Голодомор як явище і як ультимативна проєкція репресивності та безмежної жорстокості радянського апарату. Про те, як він відбувався і як вплинув на всі наступні покоління. Про відчуття несправедливості та бажання помсти.

Другою важливою темою роману є дисидентство та опозиційний рух в Україні під радянським ярмом. Через призму заборон, які накладались навіть на певні слова і їх публічне озвучення чи обговорення. Через призму активної русифікації та знищення будь-чого, що тільки могло диференціювати українську культуру, як окрему.

Сам сюжет і форма оповіді є певним сучасним переосмисленням потоку свідомости вперемішку зі спогадами, снами, думками та якимись особистими записами головного героя Юра. Всі вони відбуваються в книзі паралельно і читач поступово складає весь пазл історії та становлення персонажа. Ми бачимо як на його родині та селі відобразився голод та засилля комуністичної партії, як його творчі потуги в юності були знищені через теми та використані слова, що в ті часи могли приписувати «буржуазному націоналізму», як КГБ руйнує його життя та право на щастя та як у старшому віці він повертається із метою метафоричної помсти усім тим, хто був на стороні безкарного радянського зла.

Текст визначний для сучасної української літератури та сучасного читача. Він дає змогу прорефлексувати на всі ці складні події та речі, що відбувались минулого століття. Така рефлексія і погляд правді в очі дуже важливі для того, аби усвідомлювати наше минуле і колективні травми та запобігати їх у майбутньому.


N.B. Як я зрозумів почитавши про життя автора, текст багато в чому біографічний та це робить його ще більш живим, справжнім і вартим того, аби бути усвідомлено прочитаним.

[Yaroslava Sushevska · Rating 5 out of 5]

Я в захваті, стільки цікавих сюжетний ліній, які переплітаються між собою. Реалії і наслідки для нашої Батьківщини після Голодомору і комуністичного режиму. Бабуня Юра цікавезна, містична.
А мова і слова вжиті в написанні цієї книги- це справжній скарб.

[Volodymyr Kosheliuk · Rating 5 out of 5]

Це книга, яка б'є під дих, так що довго не можеш вдихнути. Я прочитав її за один підхід. Тут глибина від якої паморочиться в голові. Унікальна книга. Здоров'я й нових творів автору.

[Alona Nikolaienko (Kiiko) · Rating 5 out of 5]

Цей роман варто включити в шкільну програму.
Твір про Голодомор та "брєжнєвський застій", про невивчені уроки з минулого. І про надію.